- Він тобі не підходить! – лунало всередині, десь у області голови. Розум вів цю розмову немало років, щоразу надаючи все нові і нові свідчення і докази.
-Ось дивись, як ви зазвичай проводите час? Чим займаєтеся? Про що думаєте?
-Зазвичай? - замислилася я і замовкла. Зазвичай я налаштовуюся на романтичний лад задовго до того, як побачу його на горизонті. Зазвичай я уявляю, як він гарно виглядає, кремезний, молодий, іде впевненою ходою, розслаблено, ніби лев. Він ходить так, його важкі лапи обережно ступають на асфальт, ніби лапи велетенського лева перед стрибком. Ось він іде, і я роздивляюся здалеку його ходу. Його плечі, які стали ширшими, подумки визнаючи – змужнів. Колись його плечі не були такими, і мені ніби не вистачало їх ширини для захисту. Мені хотілося сховатися у обіймах, закутатися від негараздів усього світу і перепочити, і побути маленькою дівчинкою. О, як я мало була маленькою дівчинкою у дитинстві, мені так хотілося дорослішати, щоб мати права, як у дорослих, захиститися від небезпеки, захистити рідних. Мені хотілося мати кар’єру і гроші, я йшла до цього, попри всі віри і невіри у мої таланти. Зрештою я переконала себе, що можу, а усі, хто спостерігав, говорили – ти можеш. І мені нічого не лишалося, як могти. А тепер я хоча б трохи хочу покластися на лева. І якось не можу.
Розум мене запитує:
- Чому ти не можеш? Ти ж інколи таки маленька дівчинка!
- Я розумію, що матеріально він мене не тягне, і не тому, що я балувана. О, якби ж то я була балувана, мені було б легше!!! Опиратися справжності почуттів, зважуючи – головне – багатий. Але ж багатий може бути і добрим, чуйним, і жорстким і нестерпним. Хочеться справжності, нещирість якось відчуваю надто гостро і не можу на неї закрити очі.
- Пора міняти! – робить висновки Розум, а я таки ще думаю.
- Як ми зазвичай проводимо час? Я налаштовуюся на зустріч, уявляючи, який він сьогодні, яка зачіска на голові, чи поголений, чи пахне чоловічим парфюмом. Може це і не парфум, а відголосся пінки для гоління і свіжості після душу. Мені парфум не обов’язків, хоча приємно, коли трішки є. Але він може прийти і не таким, а змореним, без стильної зачіски і не надто пахнути свіжістю… Тоді усі оті романтичні очікування я беру однією рукою і кидаю у смітник, як аркуш паперу, на якому вже накидано ескіз малюнка.
-Він не переймається! – Розум наполягає, тисне.
-Так, він пофігіст дещо, і це не завжди добре. Але як жахливо, коли чоловік надто вилизує свою зовнішність, і жінка, щоб дотягнутися до його рівня, нервує і хвилюючись перед зустріччю переживає, мовляв, щоб на його фоні не виглядати нечупарою.
-О, тут ти не будеш нечупарою! – цокаючи язиком завершує Розум, він це робить навмисно, цокає, ніби рахує мої доводи.
-Так от він іде, а я іще думаю, що ми будемо їсти разом.
-Він тебе по кабаках і ресторанах нечасто водить! – Розум показує мені язика.
-Нечасто, згодна, але часто допомагає готувати разом, і це нас зближує, мені подобається готувати для нас. Я відчуваю себе шеф-кухарем кухні, а він на підхваті, і весь час хвалить мою кулінарію, навіть якщо я знаю, що могла б краще.
-Він тебе підтримує, згадай, як колись ти готувала, а кавалер влаштував істерику, бо зелений кріп було помито і краплі струшені з в’язки лишилися на стіні біля мийки.
-Ой, було, я тоді так плакала, мені було так неприємно!
-Отож, а тут все «смачно» і «дякую».
-Так, смачно і дякую! – погоджуюся я.
Розум клацає язиком вдруге, типу фіксуючи перевагу моїх доказів.
-Ти готуєш, а собі готуєш нечасто і можеш не готувати зовсім, якщо нема причин. Тут є і плюси і мінуси, з плюсів – збережена фігура, з мінусів – питання з боку ШКТ.
-Так, є таке… - киваю я і погоджуюся, що треба все у міру.
-Ти його виховуєш! Як дитину інколи. А він мужик. – Розум правий, схиляю голову я…
-Так, мені це не подобається. Але що вдієш. Якби ж я могла раз сказати про те, що не по-моєму, і все – вуаля! А так… не можу змовчати, якщо не так! І принижую його не бажаючи цього, халепа! Але я хочу бути почутою, що робити?
- Діти виховуються до п’яти років, пам’ятаєш?
-Пам’ятаю, - погоджуюся.- З цією фігнею – вихованням деяких моментів мені доведеться воювати…
-Отже, ви готуєте і їсте разом. А що ще?
- Ну, ти знаєш, що, навіщо про це? Ти ж сам знаєш!
-І давно ти стала соромитися слова секс? – Розум розсміявся.
-Ні, я не соромлюся, але у нас насправді секс у чистому виді, навіть не любов з прелюдіями…
-Та знаю, знаю, і як тобі?
-Коли як… - зітхаю і думаю… - Коли хочеться, то класно, коли занадто, то не дуже приємно. Але загалом нормально… Без цього теж можна, звісно, але якось неспокійно трохи, часом і заснути глибоко не виходить.
-Не перебільшуй! Вигадки!
-Може і вигадки… Але буває, що замислююся, невже така гарна жінка не може мати стабільне інтимне життя? Просто вабити і бути цікавою не купі самців, яким хочеться новизни, а одному чоловікові протягом тривалого часу… І я собі дозволяю ці стосунки.
-Отож, ти звикла до того, що у тебе є людина, чоловічої статі, звісно, яка є у твоєму просторі і на твоїй території. Ти сама впустила його, цього чоловіка, невідомо, за якими критеріями і ознаками.
-Чому невідомо? Мені відомо. Хоча він не такий, якого хотілося б у ідеалі.
-То ти ж ніяк не визначишся, все думаєш, чи він саме той. Як він може бути тим самим? Ви ж навіть Розумуально спілкуєтеся рідко і тобі цього бракує.
-Так і є. Часто втішаю себе словами Боба Марлі, про те, як він говорить про спільний побут, типу якщо чоловік може розсмішити жінку, це вже важливо. І в кінці кінців усі вестимуть примітивний побут.
-Тебе це не влаштовує! – наполягає Розум.
-Так, мені хочеться духовної близькості і росту разом. Мені хочеться наповнюватися новими емоціями і враженнями, переживати разом відкриття цього цікавого світу і життя. Закохуватися у культури і мови, вивчати їх, читати кращі твори письменників і мандрівників, бачити ширше, аніж побутовий калейдоскоп – кухня, ліжко, робота…
-Так, а йому і так добре!
-Пам’ятаєш, як я його вперше взяла до театру? До опери чи просто в кіно? Як він дивувався тому світові, який я відкривала йому? Як дитина.
-Було-було… Чим тепер дивуватимеш?
-Та ще так багато у світі небаченого і незнайомого!
-Ти весь час дивуватимеш його? А він тебе?
-Він мене теж дивує. Як от спека, лежимо і знемагаємо від температури повітря, а він закидає – «ми з тобою, як лінивці». І я згадую лінивця і мені стає весело, і я усміхаюся. Ми знемагаємо від спеки, лінивці такі собі. Він має доречні і кумедні назви, які дає речам і мені. Є слова, які ніхто ще не казав мені так інтимно, і це лише наша мова спілкування.
А ще я люблю відкривати з ним нове. Нові маршрути, нові простори.
-Він нестерпний інколи, гарячий, ніби сонце.
-Так, але його вогонь мене гріє, набагато важче зігрітися у холодному світлі Місяця.
-Ти сама не знаєш, чого хочеш! – Розум не витримав і заявив.
Ця заява була різкою, але я погодилася.
-Шведську сім’ю, певно. Одного для тіла, господаря і людину, яку вестиму, іншого – інтелектуала, для духовних бесід і інших любощів.
-Ти жадібна! Жінко, схаменися!
-Я визнаю, що поки є один, той, кого впустила у свій простір. Партнер? Коханець?
-Тобі вирішувати, і що далі?
-А далі жити і дивитися на світ розплющеними очима, намагатися розгледіти серйозні заявки на перемогу, не поспішати, у цьому досвіді все для мене – і висновки, з ким бути теж. Поки кандидат один, і той не спішить з пропозиціями.
-Ехехе! Роби як знаєш! – махає рукою Розум і йде відпочивати.
-Надобраніч. І дякую, ти таки склав мені приємне товариство, і я навіть повеселішала. Дякую за розмову.
-Головне, щоб ти була задоволена!