Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.01
13:53
Емігранту в далекій країні
Сняться в цвіті тендентні гаї,
Сняться сни йому тополині,
Неповторні і рідні краї.
Так війна усіх розштовхала.
Не зібрати розбите село.
Цей рубіж, ніби плинна Каяла,
Сняться в цвіті тендентні гаї,
Сняться сни йому тополині,
Неповторні і рідні краї.
Так війна усіх розштовхала.
Не зібрати розбите село.
Цей рубіж, ніби плинна Каяла,
2026.04.01
13:52
Над тим хто суд чинити буде,
котрий в молитві за народ,
кому життя простого люду
як лебедям простори вод?
Молитва хоч на грецькій мові* –
на часі ж Київський ізвод,
тож маєм бути вже готові
котрий в молитві за народ,
кому життя простого люду
як лебедям простори вод?
Молитва хоч на грецькій мові* –
на часі ж Київський ізвод,
тож маєм бути вже готові
2026.04.01
11:32
Схоже на те, що Ви спробували піднести читача одразу до "небесних шкіл", де пророки викладають щось середнє між метафізикою й профілактикою паніки. Вірш відкривається настільки урочисто, що хочеться зняти взуття і говорити пошепки. Але вже у другій ст
2026.03.31
21:55
Триноги поставили серед пустки*:
Порожнечі весняного саду,
Де лише неспокій –
Тривога передчуття:
Триноги принесли для офіри
Чотири зеленооких філософи**:
Зрозуміли, що душі людей
Епохи білих колібрі***,
Порожнечі весняного саду,
Де лише неспокій –
Тривога передчуття:
Триноги принесли для офіри
Чотири зеленооких філософи**:
Зрозуміли, що душі людей
Епохи білих колібрі***,
2026.03.31
21:40
Пірнув алконавт у глибезну пляшину.
Вивчає підводочний світ.
Усе пропливає: квартиру, машину…
і шле нам сердечний привіт.
Його шифроґрами без жодного SOSа.
Детально заплутаний зміст:
від Діда Мороза – до синього носа –
Вивчає підводочний світ.
Усе пропливає: квартиру, машину…
і шле нам сердечний привіт.
Його шифроґрами без жодного SOSа.
Детально заплутаний зміст:
від Діда Мороза – до синього носа –
2026.03.31
19:24
Не дивуюсь видиву нічному,
наче, вітер в гості прилетів
і навіяв новину із дому.
Згадую своїх товаришів,
про яких нічого невідомо.
І звичайно, найчастіше тих,
що бували іноді за брата,
наче, вітер в гості прилетів
і навіяв новину із дому.
Згадую своїх товаришів,
про яких нічого невідомо.
І звичайно, найчастіше тих,
що бували іноді за брата,
2026.03.31
16:16
мене огудять
і засудять
не тема це щоб
ґуґлити з нужди
допитувати ші
наскільки ші у змозі
за думкою
спам усякчасний чи
і засудять
не тема це щоб
ґуґлити з нужди
допитувати ші
наскільки ші у змозі
за думкою
спам усякчасний чи
2026.03.31
16:02
Багато хто із мешканців Європи її, стареньку, не люблять. І, мабуть, не варто дивуватися новочасним мігрантам, які відчувають пекучу тугу за звичним середовищем і час від часу пориваються запровадити рідні мусульманські, індуїстські чи інші традиції за м
2026.03.31
12:46
Тиша в небесних школах.
Саме у ній пророки
Вчать визначати сполох
І почуття високе.
Шибеники, почуйте
Нас до своїх повішень -
Киньте трагічні бунти,
Саме у ній пророки
Вчать визначати сполох
І почуття високе.
Шибеники, почуйте
Нас до своїх повішень -
Киньте трагічні бунти,
2026.03.31
11:43
Ніч у оголеність штовхає,
Коли беззахисним стаєш.
Іде барвистість небокраю,
Приходить сірість без одеж.
Приходить страх у масці фата,
Ідуть тривога і абсурд.
Приходить смерть в плащі рогата,
Коли беззахисним стаєш.
Іде барвистість небокраю,
Приходить сірість без одеж.
Приходить страх у масці фата,
Ідуть тривога і абсурд.
Приходить смерть в плащі рогата,
2026.03.31
11:24
Моя мама Світлана Вікторівна Єрмакова родом із Північного Кавказу - з лермонтовського Пятигорська. З дитинства маючи гарний голос (у своєму розквіті він нагадував тембр Монсеррат Кабальє), вона співала завжди і всюди - у школі, на конкурсах, у госпіталях
2026.03.31
06:12
Весняний ранок прохолодний,
Хоч сонце сяє над Дніпром
І так безвітряно сьогодні,
Що білий світ застиг кругом.
Впиваюсь сонцем і повітрям,
На повні груди вдих роблю, -
Виймаю пензлі та палітру
І волю вмілості даю.
Хоч сонце сяє над Дніпром
І так безвітряно сьогодні,
Що білий світ застиг кругом.
Впиваюсь сонцем і повітрям,
На повні груди вдих роблю, -
Виймаю пензлі та палітру
І волю вмілості даю.
2026.03.31
02:06
Вкрилася земля попелом і кров'ю,
І наша незалежність задушена з любов'ю.
Земля, яка розорена, спотворена і скривджена ганьбою,
Вже зайнята ордою: червоною, новою.
Й остання та надія розстріляна в Поліссі,
І сотні легіонів поховано у лісі.
І ще сті
І наша незалежність задушена з любов'ю.
Земля, яка розорена, спотворена і скривджена ганьбою,
Вже зайнята ордою: червоною, новою.
Й остання та надія розстріляна в Поліссі,
І сотні легіонів поховано у лісі.
І ще сті
2026.03.31
01:19
Шукаючи себе випадково знайшов логіку.
Носієві традиційних цінностей знесло дах.
Корисні ідіоти користалися зі свого статусу небезкорисливо.
Чужа історія – як випадкова коханка. Історію, як і дружину, треба мати свою.
Найлегше у підвищенні тис
2026.03.30
14:11
І
Нанизує пам’ять разками намиста
на ниті життя візерунки барвисті
і тче у тумані вуаль,
звідкіль виглядає далеке дитинство,
його епізоди веселі і чиста,
навіяна ними печаль.
Нанизує пам’ять разками намиста
на ниті життя візерунки барвисті
і тче у тумані вуаль,
звідкіль виглядає далеке дитинство,
його епізоди веселі і чиста,
навіяна ними печаль.
2026.03.30
13:26
Проспати можна все на світі:
Історію, чарівну мить,
Проспати сонце у зеніті,
Коли земля красу творить.
Проспати вирішальний, гострий,
Фатальний, неповторний час,
Проспати доленосний голос,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Історію, чарівну мить,
Проспати сонце у зеніті,
Коли земля красу творить.
Проспати вирішальний, гострий,
Фатальний, неповторний час,
Проспати доленосний голос,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Андрій Перекотиполе (1986) /
Проза
Чотири діди
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Чотири діди
На світанку біля річки. Саме так і саме там я побачив їх уперше. Тупо й банально вигулював собаку, а вони так само тупо і не менш банально йшли назустріч: чотири діди різного ступеню старості й захаращеності. Зустрілись і розминулись: я пішов до свого спального району, а вони далі вздовж берега.
Тим цікавіше було хвилин через п’ять знову їх споглядати. Всупереч усім вченням про простір, вектори, логіку та інші цікаві штуки. Я озирнувся на псину, що застрягла в кущах, вочевидь, щось там занюхавши, і — вуаля: ті самі чотири роздовбаних старістю тіла. Один у світло-сірій полотняній сорочці та спортивних штанцях із лампасами. Другий у білому капелюсі та з вицвілим татуйованим якорем. Третій із затуманеною трилітровою банкою в червоній авосьці та у шльопанцях поверх картатих шкарпеток. І четвертий — в окулярах із несумісними для життя діоптріями та із затиснутою в золотих зубах заслиненою самокруткою. Перетинаючи висохлий яблуневий сад, вони ліниво сперечались, хаскі то в мене на повідку чи маламут.
— Це самоїд, — сердито огризнувся я, роздратований як уже обридлою кінологічною кашею в головах допитливих перехожих, так і тим, що конкретно цих перехожих тут взагалі не повинно бути.
— Самоїд? Він що, сам себе їсть? — поцікавився дід із лампасами.
— Тільки якщо не годувати. Якраз позавчора затримався на роботі, приходжу, а він уже з задньої лапи холодець собі варить!
Не маючи бажання просторікувати з випадковими пасажирами, я пришвидшив крок — треба було завести собаку додому, а себе вивести на роботу.
Через півгодини, випорхуючи з делікатно запльованого та пікантно забльованого під’їзду в новий, повний надій і планів день, я знов побачив їх. Квартет сидів у повному складі за столом у дворі. Схрестивши ноги із лампасами й картатими шкарпетками, зімкнувши руки з татуйованими якорями, поклавши на стіл капелюхи й на нього ж поставивши банки. Щось собі обговорювали, не звертаючи уваги ні мою появу, ні на моє ж зникнення за рогом з уже відвисаючою щелепою.
Так з того часу й повелось. Я зустрічав їх щодня й щоразу, коли виходив на вулицю.
По суботах, коли виносив сміття після прибирання, усі вони тоді кружляли навколо смітника. Один міг, наприклад, витрушувати пилососний фільтр, інший — вже повертатись із порожнім відром, третій — тільки підходити, а четвертий — порпатись у контейнері з пластиком.
По неділях, коли йшов по воду до криниці, вони вже стояли там у черзі один за одним. Набирали воду в відра, а той, що з банкою — ще й у банку.
Зранку коли вигулював пса, а вдень за походами до продуктового.
По буднях я зустрічав їх на виході з офісу. Тоді діди традиційно жували шаурму чітко навпроти бізнес-центру. Чомусь дві шаурми на чотирьох. Щоразу розбиваючись на різні пари, вони передавали ті напхані лаваші один одному, кусали, плямкали й кивали мені на знак вітання.
Вночі, коли повертався п’яний від друзів — вони теж валандались позаду і ще п’яніші: заточувались, горланили пісень... Коли ж так само вночі я човгав тверезий, але втішений від шльондр і коханок, діди йшли уже мовчки, тонометрами на ходу міряючи одне одному то тиск, то пульс. Я ще боявся, що вони здадуть мене дружині, та віра в чоловічу солідарність переважила паранойю.
Не можу сказати, що ця дідівська атракція не дратувала мене й не лякала. Та, блять, ще й як! Чого причепились? Що хочуть? І, головне — як довго це шоу маст, сука, гоу он? За чотири місяці таких ніби-то випадкових перетинань я питав це у них десятки разів. І незмінно хтось із дідів знизував плечима й казав, що це просто збіг. Що вони живуть тут поруч, гуляють, де хочуть, і нема їм до мене ніякого діла. Що тут поробиш? Бити? Несолідно. В поліцію? І що сказати? Що за мною ходять підстаркуваті маньяки? Папараці на пенсії?!
А потім якось і заспокоївся… Емоції вщухли та й притерлись ми якось. Звик я вже бачити ці силуети на горизонті. І вогник самокрутки у глибинах двору вночі став уже як рідний. Навіть сусід із першого поверху, як продавав квартиру, то вказав у оголошенні: “Вид із вікон на чотирьох дідів”. І знайшлись же покупці!
Поступово я вивчив їх звички та й їх самих теж. Знаю, що в діда з капелюхом і якорем радикуліт. А в Полотняної Сорочки й Лампас — внучка у столиці, скоро на канікули приїде. Тиждень тому вдарили заморозки і я став виносити їм чай у термосі.
А позавчора дідів стало троє. Свою вахту здав той, що з діоптріями і самокруткою. Серце. Вцілілі діди похнюпились, ще більше постаріли, але удар долі витримали з гідністю. Так само маячили на горизонті й так само їли шаурму, тільки вже одну на трьох — другу клали на стакан з водою.
І якось так мені стало прикро за свої гнів і роздратування. Ну, чого я, справді, отак, ні за що? Хай би ходили собі, мені ж не жаль. А тепер що вже вибачатись?
А хоча… Краще ж пізно, ніж не пізно. Якраз через три тижні матиму день народження. Чи не гарний був би жест — запросити цих трьох? Поговорили б, пом’янули б. Усі ж ми люди, а діди… Ну, скільки їм лишилось?
15.08.2020.
Тим цікавіше було хвилин через п’ять знову їх споглядати. Всупереч усім вченням про простір, вектори, логіку та інші цікаві штуки. Я озирнувся на псину, що застрягла в кущах, вочевидь, щось там занюхавши, і — вуаля: ті самі чотири роздовбаних старістю тіла. Один у світло-сірій полотняній сорочці та спортивних штанцях із лампасами. Другий у білому капелюсі та з вицвілим татуйованим якорем. Третій із затуманеною трилітровою банкою в червоній авосьці та у шльопанцях поверх картатих шкарпеток. І четвертий — в окулярах із несумісними для життя діоптріями та із затиснутою в золотих зубах заслиненою самокруткою. Перетинаючи висохлий яблуневий сад, вони ліниво сперечались, хаскі то в мене на повідку чи маламут.
— Це самоїд, — сердито огризнувся я, роздратований як уже обридлою кінологічною кашею в головах допитливих перехожих, так і тим, що конкретно цих перехожих тут взагалі не повинно бути.
— Самоїд? Він що, сам себе їсть? — поцікавився дід із лампасами.
— Тільки якщо не годувати. Якраз позавчора затримався на роботі, приходжу, а він уже з задньої лапи холодець собі варить!
Не маючи бажання просторікувати з випадковими пасажирами, я пришвидшив крок — треба було завести собаку додому, а себе вивести на роботу.
Через півгодини, випорхуючи з делікатно запльованого та пікантно забльованого під’їзду в новий, повний надій і планів день, я знов побачив їх. Квартет сидів у повному складі за столом у дворі. Схрестивши ноги із лампасами й картатими шкарпетками, зімкнувши руки з татуйованими якорями, поклавши на стіл капелюхи й на нього ж поставивши банки. Щось собі обговорювали, не звертаючи уваги ні мою появу, ні на моє ж зникнення за рогом з уже відвисаючою щелепою.
Так з того часу й повелось. Я зустрічав їх щодня й щоразу, коли виходив на вулицю.
По суботах, коли виносив сміття після прибирання, усі вони тоді кружляли навколо смітника. Один міг, наприклад, витрушувати пилососний фільтр, інший — вже повертатись із порожнім відром, третій — тільки підходити, а четвертий — порпатись у контейнері з пластиком.
По неділях, коли йшов по воду до криниці, вони вже стояли там у черзі один за одним. Набирали воду в відра, а той, що з банкою — ще й у банку.
Зранку коли вигулював пса, а вдень за походами до продуктового.
По буднях я зустрічав їх на виході з офісу. Тоді діди традиційно жували шаурму чітко навпроти бізнес-центру. Чомусь дві шаурми на чотирьох. Щоразу розбиваючись на різні пари, вони передавали ті напхані лаваші один одному, кусали, плямкали й кивали мені на знак вітання.
Вночі, коли повертався п’яний від друзів — вони теж валандались позаду і ще п’яніші: заточувались, горланили пісень... Коли ж так само вночі я човгав тверезий, але втішений від шльондр і коханок, діди йшли уже мовчки, тонометрами на ходу міряючи одне одному то тиск, то пульс. Я ще боявся, що вони здадуть мене дружині, та віра в чоловічу солідарність переважила паранойю.
Не можу сказати, що ця дідівська атракція не дратувала мене й не лякала. Та, блять, ще й як! Чого причепились? Що хочуть? І, головне — як довго це шоу маст, сука, гоу он? За чотири місяці таких ніби-то випадкових перетинань я питав це у них десятки разів. І незмінно хтось із дідів знизував плечима й казав, що це просто збіг. Що вони живуть тут поруч, гуляють, де хочуть, і нема їм до мене ніякого діла. Що тут поробиш? Бити? Несолідно. В поліцію? І що сказати? Що за мною ходять підстаркуваті маньяки? Папараці на пенсії?!
А потім якось і заспокоївся… Емоції вщухли та й притерлись ми якось. Звик я вже бачити ці силуети на горизонті. І вогник самокрутки у глибинах двору вночі став уже як рідний. Навіть сусід із першого поверху, як продавав квартиру, то вказав у оголошенні: “Вид із вікон на чотирьох дідів”. І знайшлись же покупці!
Поступово я вивчив їх звички та й їх самих теж. Знаю, що в діда з капелюхом і якорем радикуліт. А в Полотняної Сорочки й Лампас — внучка у столиці, скоро на канікули приїде. Тиждень тому вдарили заморозки і я став виносити їм чай у термосі.
А позавчора дідів стало троє. Свою вахту здав той, що з діоптріями і самокруткою. Серце. Вцілілі діди похнюпились, ще більше постаріли, але удар долі витримали з гідністю. Так само маячили на горизонті й так само їли шаурму, тільки вже одну на трьох — другу клали на стакан з водою.
І якось так мені стало прикро за свої гнів і роздратування. Ну, чого я, справді, отак, ні за що? Хай би ходили собі, мені ж не жаль. А тепер що вже вибачатись?
А хоча… Краще ж пізно, ніж не пізно. Якраз через три тижні матиму день народження. Чи не гарний був би жест — запросити цих трьох? Поговорили б, пом’янули б. Усі ж ми люди, а діди… Ну, скільки їм лишилось?
15.08.2020.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
