Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.14
22:59
Дощі й дощі. Тріщить загата.
Ллє прямовисно і навскіс.
Береза вкотре, пелехата,
не ладна розчесати кіс.
Кущі розвихрились бузкові,
півонії втрачають стрій.
А хмари знов напоготові
Ллє прямовисно і навскіс.
Береза вкотре, пелехата,
не ладна розчесати кіс.
Кущі розвихрились бузкові,
півонії втрачають стрій.
А хмари знов напоготові
2026.08.14
18:37
погода що міняється настійно
привносить чи скасовує
натхнення
так ніби чим би
не кардіограма
що відбивається у першім-
ліпшім тексті
гадається про серце невгамовне
привносить чи скасовує
натхнення
так ніби чим би
не кардіограма
що відбивається у першім-
ліпшім тексті
гадається про серце невгамовне
2026.08.14
17:29
my holy land
stays on two ancient whales
and
the third one
is a nomad-dolphin
runs on a blackened star
as far
as someone makes a wish
stays on two ancient whales
and
the third one
is a nomad-dolphin
runs on a blackened star
as far
as someone makes a wish
2026.08.14
13:29
Крізь сиву хмару світить сонце,
Мов пробивається з-за ґрат,
І зазирає до віконця,
Неначе гноблений Сократ.
Воно важливе щось промовить
Крізь огорожу тлустих хмар,
Крізь тлум, репресії і мори,
Крізь заборони від нездар.
Мов пробивається з-за ґрат,
І зазирає до віконця,
Неначе гноблений Сократ.
Воно важливе щось промовить
Крізь огорожу тлустих хмар,
Крізь тлум, репресії і мори,
Крізь заборони від нездар.
2026.08.14
12:49
Я б до тебе пішла, та боюся високих трав.
Я б тобі прокричала – боюся відлуння грому.
Без човна попливла б, та глибокий і чорний став,
І не вийти на березі темному і слизькому.
Я б тобі написала про все, та немає слів.
Полетіла б до тебе, та небо
Я б тобі прокричала – боюся відлуння грому.
Без човна попливла б, та глибокий і чорний став,
І не вийти на березі темному і слизькому.
Я б тобі написала про все, та немає слів.
Полетіла б до тебе, та небо
2026.08.14
12:03
Вірю в майбутнє моєї країни,
вірю в народ,
що піднявся з колін,
в зоране поле,
у гілку калини,
в сад біля хати
з червоних калин.
вірю в народ,
що піднявся з колін,
в зоране поле,
у гілку калини,
в сад біля хати
з червоних калин.
2026.08.14
11:15
Плетусь зажурена з «Сільпо»
В холодну днину.
Мені б проїхатись в метро —
До моря плину,
Кружляти чайкою над ним
У небосхилі,
З обличчя змити смутку грим
В смарагді хвилі,
В холодну днину.
Мені б проїхатись в метро —
До моря плину,
Кружляти чайкою над ним
У небосхилі,
З обличчя змити смутку грим
В смарагді хвилі,
2026.08.14
11:05
Битва за Фароський міст: кохання на руїнах світу
Генеральний штурм Ганімеда почався на світанку, коли море навколо Фароського маяка покрилося сотнями єгипетських човнів. Новий командувач кинув у бій усе. Битва на вузькому молу перетворилася на кривав
2026.08.14
10:52
Що ви, керманичі кпину?
Що, реквізити курні?
Хто з вас ще вірить в людину,
Хто ляже поруч в труні?-
-Ми і смерекові голки,
-Ми і молюски глибин,
Як марципанові вовки
Що, реквізити курні?
Хто з вас ще вірить в людину,
Хто ляже поруч в труні?-
-Ми і смерекові голки,
-Ми і молюски глибин,
Як марципанові вовки
2026.08.14
07:29
Зникають сни приємні завжди
З досвітнім заспівом півнів,
Бо потім більше негаразди
Повсюди бачаться мені.
Бо далі - швидкості шалені
Та люди радісні й сумні, -
І щире прагнення щоденне
Земного щастя не у сні.
З досвітнім заспівом півнів,
Бо потім більше негаразди
Повсюди бачаться мені.
Бо далі - швидкості шалені
Та люди радісні й сумні, -
І щире прагнення щоденне
Земного щастя не у сні.
2026.08.14
04:58
Нещирість професійно тисне руку
Та непомітно крутить карамболь.
У серце заповзає, мов зміюка,
Вичікуючи, вправно грає роль.
Маскується у тиші та у криках,
Постійно грає світло й позитив.
Нещирість - різна та багатолика,
Та непомітно крутить карамболь.
У серце заповзає, мов зміюка,
Вичікуючи, вправно грає роль.
Маскується у тиші та у криках,
Постійно грає світло й позитив.
Нещирість - різна та багатолика,
2026.08.13
23:50
Сього дивного і вітряного року-приблуди я вирішив відвідати зачаровані Маркізькі острови (не відпочити, ні, бути, мислити, творити – ця місцина саме для цього, особливо Нуку-Хіва). Я ціную нетутешні Маркізи за прозору атмосферу споглядання, неземний спокі
2026.08.13
22:52
Уже весна, радіти б треба,
і відшукати у собі
колись даровані із неба
вцілілі струни, далебі.
Мажорні, сонячні, на втіху
і життєдайні, як тоді, —
щоб не підігрували лиху,
і відшукати у собі
колись даровані із неба
вцілілі струни, далебі.
Мажорні, сонячні, на втіху
і життєдайні, як тоді, —
щоб не підігрували лиху,
2026.08.13
18:59
тобі поезія та пафос
мені непевність і нудьга
життя сяк-так
благеньке факт
іще скоринка з пирога
питай чого усе вертатись
до слів у цій коморі
га?
мені непевність і нудьга
життя сяк-так
благеньке факт
іще скоринка з пирога
питай чого усе вертатись
до слів у цій коморі
га?
2026.08.13
18:16
Не даруй лілові
почуття мені,
у квітковім слові
— пагінець брехні.
Не божись в коханні,
аж до скону літ —
серцю притаманно
обривати цвіт.
почуття мені,
у квітковім слові
— пагінець брехні.
Не божись в коханні,
аж до скону літ —
серцю притаманно
обривати цвіт.
2026.08.13
15:42
Нашу тягу до свободи нічим не зламати,
Бо віками наші предки її гартували,
Кров‘ю славних синів й дочок її поливали,
Аби вільним ми народом змогли, врешті стати.
Як старалися сусіди, щоб нас покорити,
Ми для них ясир і бидло, малороси були.
Але ми с
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо віками наші предки її гартували,
Кров‘ю славних синів й дочок її поливали,
Аби вільним ми народом змогли, врешті стати.
Як старалися сусіди, щоб нас покорити,
Ми для них ясир і бидло, малороси були.
Але ми с
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Андрій Перекотиполе (1986) /
Проза
Чотири діди
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Чотири діди
На світанку біля річки. Саме так і саме там я побачив їх уперше. Тупо й банально вигулював собаку, а вони так само тупо і не менш банально йшли назустріч: чотири діди різного ступеню старості й захаращеності. Зустрілись і розминулись: я пішов до свого спального району, а вони далі вздовж берега.
Тим цікавіше було хвилин через п’ять знову їх споглядати. Всупереч усім вченням про простір, вектори, логіку та інші цікаві штуки. Я озирнувся на псину, що застрягла в кущах, вочевидь, щось там занюхавши, і — вуаля: ті самі чотири роздовбаних старістю тіла. Один у світло-сірій полотняній сорочці та спортивних штанцях із лампасами. Другий у білому капелюсі та з вицвілим татуйованим якорем. Третій із затуманеною трилітровою банкою в червоній авосьці та у шльопанцях поверх картатих шкарпеток. І четвертий — в окулярах із несумісними для життя діоптріями та із затиснутою в золотих зубах заслиненою самокруткою. Перетинаючи висохлий яблуневий сад, вони ліниво сперечались, хаскі то в мене на повідку чи маламут.
— Це самоїд, — сердито огризнувся я, роздратований як уже обридлою кінологічною кашею в головах допитливих перехожих, так і тим, що конкретно цих перехожих тут взагалі не повинно бути.
— Самоїд? Він що, сам себе їсть? — поцікавився дід із лампасами.
— Тільки якщо не годувати. Якраз позавчора затримався на роботі, приходжу, а він уже з задньої лапи холодець собі варить!
Не маючи бажання просторікувати з випадковими пасажирами, я пришвидшив крок — треба було завести собаку додому, а себе вивести на роботу.
Через півгодини, випорхуючи з делікатно запльованого та пікантно забльованого під’їзду в новий, повний надій і планів день, я знов побачив їх. Квартет сидів у повному складі за столом у дворі. Схрестивши ноги із лампасами й картатими шкарпетками, зімкнувши руки з татуйованими якорями, поклавши на стіл капелюхи й на нього ж поставивши банки. Щось собі обговорювали, не звертаючи уваги ні мою появу, ні на моє ж зникнення за рогом з уже відвисаючою щелепою.
Так з того часу й повелось. Я зустрічав їх щодня й щоразу, коли виходив на вулицю.
По суботах, коли виносив сміття після прибирання, усі вони тоді кружляли навколо смітника. Один міг, наприклад, витрушувати пилососний фільтр, інший — вже повертатись із порожнім відром, третій — тільки підходити, а четвертий — порпатись у контейнері з пластиком.
По неділях, коли йшов по воду до криниці, вони вже стояли там у черзі один за одним. Набирали воду в відра, а той, що з банкою — ще й у банку.
Зранку коли вигулював пса, а вдень за походами до продуктового.
По буднях я зустрічав їх на виході з офісу. Тоді діди традиційно жували шаурму чітко навпроти бізнес-центру. Чомусь дві шаурми на чотирьох. Щоразу розбиваючись на різні пари, вони передавали ті напхані лаваші один одному, кусали, плямкали й кивали мені на знак вітання.
Вночі, коли повертався п’яний від друзів — вони теж валандались позаду і ще п’яніші: заточувались, горланили пісень... Коли ж так само вночі я човгав тверезий, але втішений від шльондр і коханок, діди йшли уже мовчки, тонометрами на ходу міряючи одне одному то тиск, то пульс. Я ще боявся, що вони здадуть мене дружині, та віра в чоловічу солідарність переважила паранойю.
Не можу сказати, що ця дідівська атракція не дратувала мене й не лякала. Та, блять, ще й як! Чого причепились? Що хочуть? І, головне — як довго це шоу маст, сука, гоу он? За чотири місяці таких ніби-то випадкових перетинань я питав це у них десятки разів. І незмінно хтось із дідів знизував плечима й казав, що це просто збіг. Що вони живуть тут поруч, гуляють, де хочуть, і нема їм до мене ніякого діла. Що тут поробиш? Бити? Несолідно. В поліцію? І що сказати? Що за мною ходять підстаркуваті маньяки? Папараці на пенсії?!
А потім якось і заспокоївся… Емоції вщухли та й притерлись ми якось. Звик я вже бачити ці силуети на горизонті. І вогник самокрутки у глибинах двору вночі став уже як рідний. Навіть сусід із першого поверху, як продавав квартиру, то вказав у оголошенні: “Вид із вікон на чотирьох дідів”. І знайшлись же покупці!
Поступово я вивчив їх звички та й їх самих теж. Знаю, що в діда з капелюхом і якорем радикуліт. А в Полотняної Сорочки й Лампас — внучка у столиці, скоро на канікули приїде. Тиждень тому вдарили заморозки і я став виносити їм чай у термосі.
А позавчора дідів стало троє. Свою вахту здав той, що з діоптріями і самокруткою. Серце. Вцілілі діди похнюпились, ще більше постаріли, але удар долі витримали з гідністю. Так само маячили на горизонті й так само їли шаурму, тільки вже одну на трьох — другу клали на стакан з водою.
І якось так мені стало прикро за свої гнів і роздратування. Ну, чого я, справді, отак, ні за що? Хай би ходили собі, мені ж не жаль. А тепер що вже вибачатись?
А хоча… Краще ж пізно, ніж не пізно. Якраз через три тижні матиму день народження. Чи не гарний був би жест — запросити цих трьох? Поговорили б, пом’янули б. Усі ж ми люди, а діди… Ну, скільки їм лишилось?
15.08.2020.
Тим цікавіше було хвилин через п’ять знову їх споглядати. Всупереч усім вченням про простір, вектори, логіку та інші цікаві штуки. Я озирнувся на псину, що застрягла в кущах, вочевидь, щось там занюхавши, і — вуаля: ті самі чотири роздовбаних старістю тіла. Один у світло-сірій полотняній сорочці та спортивних штанцях із лампасами. Другий у білому капелюсі та з вицвілим татуйованим якорем. Третій із затуманеною трилітровою банкою в червоній авосьці та у шльопанцях поверх картатих шкарпеток. І четвертий — в окулярах із несумісними для життя діоптріями та із затиснутою в золотих зубах заслиненою самокруткою. Перетинаючи висохлий яблуневий сад, вони ліниво сперечались, хаскі то в мене на повідку чи маламут.
— Це самоїд, — сердито огризнувся я, роздратований як уже обридлою кінологічною кашею в головах допитливих перехожих, так і тим, що конкретно цих перехожих тут взагалі не повинно бути.
— Самоїд? Він що, сам себе їсть? — поцікавився дід із лампасами.
— Тільки якщо не годувати. Якраз позавчора затримався на роботі, приходжу, а він уже з задньої лапи холодець собі варить!
Не маючи бажання просторікувати з випадковими пасажирами, я пришвидшив крок — треба було завести собаку додому, а себе вивести на роботу.
Через півгодини, випорхуючи з делікатно запльованого та пікантно забльованого під’їзду в новий, повний надій і планів день, я знов побачив їх. Квартет сидів у повному складі за столом у дворі. Схрестивши ноги із лампасами й картатими шкарпетками, зімкнувши руки з татуйованими якорями, поклавши на стіл капелюхи й на нього ж поставивши банки. Щось собі обговорювали, не звертаючи уваги ні мою появу, ні на моє ж зникнення за рогом з уже відвисаючою щелепою.
Так з того часу й повелось. Я зустрічав їх щодня й щоразу, коли виходив на вулицю.
По суботах, коли виносив сміття після прибирання, усі вони тоді кружляли навколо смітника. Один міг, наприклад, витрушувати пилососний фільтр, інший — вже повертатись із порожнім відром, третій — тільки підходити, а четвертий — порпатись у контейнері з пластиком.
По неділях, коли йшов по воду до криниці, вони вже стояли там у черзі один за одним. Набирали воду в відра, а той, що з банкою — ще й у банку.
Зранку коли вигулював пса, а вдень за походами до продуктового.
По буднях я зустрічав їх на виході з офісу. Тоді діди традиційно жували шаурму чітко навпроти бізнес-центру. Чомусь дві шаурми на чотирьох. Щоразу розбиваючись на різні пари, вони передавали ті напхані лаваші один одному, кусали, плямкали й кивали мені на знак вітання.
Вночі, коли повертався п’яний від друзів — вони теж валандались позаду і ще п’яніші: заточувались, горланили пісень... Коли ж так само вночі я човгав тверезий, але втішений від шльондр і коханок, діди йшли уже мовчки, тонометрами на ходу міряючи одне одному то тиск, то пульс. Я ще боявся, що вони здадуть мене дружині, та віра в чоловічу солідарність переважила паранойю.
Не можу сказати, що ця дідівська атракція не дратувала мене й не лякала. Та, блять, ще й як! Чого причепились? Що хочуть? І, головне — як довго це шоу маст, сука, гоу он? За чотири місяці таких ніби-то випадкових перетинань я питав це у них десятки разів. І незмінно хтось із дідів знизував плечима й казав, що це просто збіг. Що вони живуть тут поруч, гуляють, де хочуть, і нема їм до мене ніякого діла. Що тут поробиш? Бити? Несолідно. В поліцію? І що сказати? Що за мною ходять підстаркуваті маньяки? Папараці на пенсії?!
А потім якось і заспокоївся… Емоції вщухли та й притерлись ми якось. Звик я вже бачити ці силуети на горизонті. І вогник самокрутки у глибинах двору вночі став уже як рідний. Навіть сусід із першого поверху, як продавав квартиру, то вказав у оголошенні: “Вид із вікон на чотирьох дідів”. І знайшлись же покупці!
Поступово я вивчив їх звички та й їх самих теж. Знаю, що в діда з капелюхом і якорем радикуліт. А в Полотняної Сорочки й Лампас — внучка у столиці, скоро на канікули приїде. Тиждень тому вдарили заморозки і я став виносити їм чай у термосі.
А позавчора дідів стало троє. Свою вахту здав той, що з діоптріями і самокруткою. Серце. Вцілілі діди похнюпились, ще більше постаріли, але удар долі витримали з гідністю. Так само маячили на горизонті й так само їли шаурму, тільки вже одну на трьох — другу клали на стакан з водою.
І якось так мені стало прикро за свої гнів і роздратування. Ну, чого я, справді, отак, ні за що? Хай би ходили собі, мені ж не жаль. А тепер що вже вибачатись?
А хоча… Краще ж пізно, ніж не пізно. Якраз через три тижні матиму день народження. Чи не гарний був би жест — запросити цих трьох? Поговорили б, пом’янули б. Усі ж ми люди, а діди… Ну, скільки їм лишилось?
15.08.2020.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
