Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.13
10:23
Тут важлива місія —
Та, що вабить збуджене
Ранками алюзії
Біля скла повздовжнього,
В колі із мережива,
Сутінках напружених,
Біля знов відроджених
В боротьбі за розуми.
Та, що вабить збуджене
Ранками алюзії
Біля скла повздовжнього,
В колі із мережива,
Сутінках напружених,
Біля знов відроджених
В боротьбі за розуми.
2026.11.13
06:27
Зоря спалахує й згасає
В передвечірній сизій млі,
Але на попіл не згоряє,
Не поспішає до землі.
Так само мрія у людини:
Померкне трохи й знов блищить, -
Вперед спрямовує щоднини
І душу гріє кожну мить.
В передвечірній сизій млі,
Але на попіл не згоряє,
Не поспішає до землі.
Так само мрія у людини:
Померкне трохи й знов блищить, -
Вперед спрямовує щоднини
І душу гріє кожну мить.
2026.11.12
23:32
дощ пішов по обіді
цей нудний листопадовий дощ
листопад без дощу проти правил
нехай би неписаних
стукотить несміливо в шибку
мов останній із найбідніших родичів
ми стрічали їх
усі ці південні північні західні східні
цей нудний листопадовий дощ
листопад без дощу проти правил
нехай би неписаних
стукотить несміливо в шибку
мов останній із найбідніших родичів
ми стрічали їх
усі ці південні північні західні східні
2026.11.12
22:33
Пророкам було велено воскресати
В країні, де собори будують з ясенів,
Зрізуючи їхні ще живі стовбури,
Як зрізують свічки залізними ножицями
Біля закіптюжених портретів апостолів,
Коли циферблати
вічнопоспішаючих годинників
Перетв
В країні, де собори будують з ясенів,
Зрізуючи їхні ще живі стовбури,
Як зрізують свічки залізними ножицями
Біля закіптюжених портретів апостолів,
Коли циферблати
вічнопоспішаючих годинників
Перетв
2026.11.12
20:29
Стояв звичайний березневий ранок.
Був понеділок. В школу треба йти.
Я кусень хліба смальцем намастив,
Вхопив портфель і вискочив на ганок.
Жуючи хліб, дістався до зупинки.
Трамвай ось-ось повинен підійти,
Мене до школи швидко довезти.
Трамваєм шлях
Був понеділок. В школу треба йти.
Я кусень хліба смальцем намастив,
Вхопив портфель і вискочив на ганок.
Жуючи хліб, дістався до зупинки.
Трамвай ось-ось повинен підійти,
Мене до школи швидко довезти.
Трамваєм шлях
2026.11.12
20:24
Мені не дасть спокою цей плач,
плач із середини лісу,
із його гущавини.
Плач дитини чи невідомого пророка,
плач сторіччя,
плач незбагненності,
невизначеності.
Плач, який переходить
плач із середини лісу,
із його гущавини.
Плач дитини чи невідомого пророка,
плач сторіччя,
плач незбагненності,
невизначеності.
Плач, який переходить
2026.11.12
15:05
Зранку зібраним чилімам
Відра додані в світлицях,
Над рогами їх витає
Дум неясних зграя дика.
Ширма з хутра у куточку
У ранковому серпанку
Шепіт шашеля рятує.
Явори, каміння, крики,
Відра додані в світлицях,
Над рогами їх витає
Дум неясних зграя дика.
Ширма з хутра у куточку
У ранковому серпанку
Шепіт шашеля рятує.
Явори, каміння, крики,
2026.11.12
11:02
Леся Українка і Василь Симоненко, молоді, красиві, харизматичні, повернулися до нас…
4 листопада 2026 року на сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки в Києві відбулася надзвичайна подія. Вірші двох видатних українських
2026.11.12
07:21
Ворог винищити нас не в змозі,
Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
2026.11.12
06:54
«РАФАЕЛЬ САНТІ: ПЕРЕДЧУТТЯ, АБО ТРАГЕДІЯ ГАРМОНІЇ»
(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію;
(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію;
2026.11.11
23:37
Замовить Mot et Chandon
У приватний кабінет
”Хай їдять торт“ звелить
Мовби Мері-Антуанет
Ліки від певності
Хрущов ти, чи Кеннеді
Будь-коли тебе запросить і ти скажеш ”так“
У приватний кабінет
”Хай їдять торт“ звелить
Мовби Мері-Антуанет
Ліки від певності
Хрущов ти, чи Кеннеді
Будь-коли тебе запросить і ти скажеш ”так“
2026.11.11
21:38
Ще нас нема, а камені живуть -
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
2026.11.11
13:37
Хто не помер за волю і свободу,
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
2026.11.11
10:43
Господи, дякую Тобі за тишу, наповнену голосами.
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
2026.11.11
10:35
Симфонія № 45 (Прощальна) Йозефа Гайдна виконується при свічах, закріплених на пюпітрах музикантів, які у фінальній частині один за одним припиняють грати, гасять свічі й залишають сцену. Згодом сходить зі сцени і диригент. Симфонію дограють лише два музи
2026.11.11
09:44
Цей погляд, ніби гостре жало,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Андрій Перекотиполе (1986) /
Проза
Чотири діди
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Чотири діди
На світанку біля річки. Саме так і саме там я побачив їх уперше. Тупо й банально вигулював собаку, а вони так само тупо і не менш банально йшли назустріч: чотири діди різного ступеню старості й захаращеності. Зустрілись і розминулись: я пішов до свого спального району, а вони далі вздовж берега.
Тим цікавіше було хвилин через п’ять знову їх споглядати. Всупереч усім вченням про простір, вектори, логіку та інші цікаві штуки. Я озирнувся на псину, що застрягла в кущах, вочевидь, щось там занюхавши, і — вуаля: ті самі чотири роздовбаних старістю тіла. Один у світло-сірій полотняній сорочці та спортивних штанцях із лампасами. Другий у білому капелюсі та з вицвілим татуйованим якорем. Третій із затуманеною трилітровою банкою в червоній авосьці та у шльопанцях поверх картатих шкарпеток. І четвертий — в окулярах із несумісними для життя діоптріями та із затиснутою в золотих зубах заслиненою самокруткою. Перетинаючи висохлий яблуневий сад, вони ліниво сперечались, хаскі то в мене на повідку чи маламут.
— Це самоїд, — сердито огризнувся я, роздратований як уже обридлою кінологічною кашею в головах допитливих перехожих, так і тим, що конкретно цих перехожих тут взагалі не повинно бути.
— Самоїд? Він що, сам себе їсть? — поцікавився дід із лампасами.
— Тільки якщо не годувати. Якраз позавчора затримався на роботі, приходжу, а він уже з задньої лапи холодець собі варить!
Не маючи бажання просторікувати з випадковими пасажирами, я пришвидшив крок — треба було завести собаку додому, а себе вивести на роботу.
Через півгодини, випорхуючи з делікатно запльованого та пікантно забльованого під’їзду в новий, повний надій і планів день, я знов побачив їх. Квартет сидів у повному складі за столом у дворі. Схрестивши ноги із лампасами й картатими шкарпетками, зімкнувши руки з татуйованими якорями, поклавши на стіл капелюхи й на нього ж поставивши банки. Щось собі обговорювали, не звертаючи уваги ні мою появу, ні на моє ж зникнення за рогом з уже відвисаючою щелепою.
Так з того часу й повелось. Я зустрічав їх щодня й щоразу, коли виходив на вулицю.
По суботах, коли виносив сміття після прибирання, усі вони тоді кружляли навколо смітника. Один міг, наприклад, витрушувати пилососний фільтр, інший — вже повертатись із порожнім відром, третій — тільки підходити, а четвертий — порпатись у контейнері з пластиком.
По неділях, коли йшов по воду до криниці, вони вже стояли там у черзі один за одним. Набирали воду в відра, а той, що з банкою — ще й у банку.
Зранку коли вигулював пса, а вдень за походами до продуктового.
По буднях я зустрічав їх на виході з офісу. Тоді діди традиційно жували шаурму чітко навпроти бізнес-центру. Чомусь дві шаурми на чотирьох. Щоразу розбиваючись на різні пари, вони передавали ті напхані лаваші один одному, кусали, плямкали й кивали мені на знак вітання.
Вночі, коли повертався п’яний від друзів — вони теж валандались позаду і ще п’яніші: заточувались, горланили пісень... Коли ж так само вночі я човгав тверезий, але втішений від шльондр і коханок, діди йшли уже мовчки, тонометрами на ходу міряючи одне одному то тиск, то пульс. Я ще боявся, що вони здадуть мене дружині, та віра в чоловічу солідарність переважила паранойю.
Не можу сказати, що ця дідівська атракція не дратувала мене й не лякала. Та, блять, ще й як! Чого причепились? Що хочуть? І, головне — як довго це шоу маст, сука, гоу он? За чотири місяці таких ніби-то випадкових перетинань я питав це у них десятки разів. І незмінно хтось із дідів знизував плечима й казав, що це просто збіг. Що вони живуть тут поруч, гуляють, де хочуть, і нема їм до мене ніякого діла. Що тут поробиш? Бити? Несолідно. В поліцію? І що сказати? Що за мною ходять підстаркуваті маньяки? Папараці на пенсії?!
А потім якось і заспокоївся… Емоції вщухли та й притерлись ми якось. Звик я вже бачити ці силуети на горизонті. І вогник самокрутки у глибинах двору вночі став уже як рідний. Навіть сусід із першого поверху, як продавав квартиру, то вказав у оголошенні: “Вид із вікон на чотирьох дідів”. І знайшлись же покупці!
Поступово я вивчив їх звички та й їх самих теж. Знаю, що в діда з капелюхом і якорем радикуліт. А в Полотняної Сорочки й Лампас — внучка у столиці, скоро на канікули приїде. Тиждень тому вдарили заморозки і я став виносити їм чай у термосі.
А позавчора дідів стало троє. Свою вахту здав той, що з діоптріями і самокруткою. Серце. Вцілілі діди похнюпились, ще більше постаріли, але удар долі витримали з гідністю. Так само маячили на горизонті й так само їли шаурму, тільки вже одну на трьох — другу клали на стакан з водою.
І якось так мені стало прикро за свої гнів і роздратування. Ну, чого я, справді, отак, ні за що? Хай би ходили собі, мені ж не жаль. А тепер що вже вибачатись?
А хоча… Краще ж пізно, ніж не пізно. Якраз через три тижні матиму день народження. Чи не гарний був би жест — запросити цих трьох? Поговорили б, пом’янули б. Усі ж ми люди, а діди… Ну, скільки їм лишилось?
15.08.2020.
Тим цікавіше було хвилин через п’ять знову їх споглядати. Всупереч усім вченням про простір, вектори, логіку та інші цікаві штуки. Я озирнувся на псину, що застрягла в кущах, вочевидь, щось там занюхавши, і — вуаля: ті самі чотири роздовбаних старістю тіла. Один у світло-сірій полотняній сорочці та спортивних штанцях із лампасами. Другий у білому капелюсі та з вицвілим татуйованим якорем. Третій із затуманеною трилітровою банкою в червоній авосьці та у шльопанцях поверх картатих шкарпеток. І четвертий — в окулярах із несумісними для життя діоптріями та із затиснутою в золотих зубах заслиненою самокруткою. Перетинаючи висохлий яблуневий сад, вони ліниво сперечались, хаскі то в мене на повідку чи маламут.
— Це самоїд, — сердито огризнувся я, роздратований як уже обридлою кінологічною кашею в головах допитливих перехожих, так і тим, що конкретно цих перехожих тут взагалі не повинно бути.
— Самоїд? Він що, сам себе їсть? — поцікавився дід із лампасами.
— Тільки якщо не годувати. Якраз позавчора затримався на роботі, приходжу, а він уже з задньої лапи холодець собі варить!
Не маючи бажання просторікувати з випадковими пасажирами, я пришвидшив крок — треба було завести собаку додому, а себе вивести на роботу.
Через півгодини, випорхуючи з делікатно запльованого та пікантно забльованого під’їзду в новий, повний надій і планів день, я знов побачив їх. Квартет сидів у повному складі за столом у дворі. Схрестивши ноги із лампасами й картатими шкарпетками, зімкнувши руки з татуйованими якорями, поклавши на стіл капелюхи й на нього ж поставивши банки. Щось собі обговорювали, не звертаючи уваги ні мою появу, ні на моє ж зникнення за рогом з уже відвисаючою щелепою.
Так з того часу й повелось. Я зустрічав їх щодня й щоразу, коли виходив на вулицю.
По суботах, коли виносив сміття після прибирання, усі вони тоді кружляли навколо смітника. Один міг, наприклад, витрушувати пилососний фільтр, інший — вже повертатись із порожнім відром, третій — тільки підходити, а четвертий — порпатись у контейнері з пластиком.
По неділях, коли йшов по воду до криниці, вони вже стояли там у черзі один за одним. Набирали воду в відра, а той, що з банкою — ще й у банку.
Зранку коли вигулював пса, а вдень за походами до продуктового.
По буднях я зустрічав їх на виході з офісу. Тоді діди традиційно жували шаурму чітко навпроти бізнес-центру. Чомусь дві шаурми на чотирьох. Щоразу розбиваючись на різні пари, вони передавали ті напхані лаваші один одному, кусали, плямкали й кивали мені на знак вітання.
Вночі, коли повертався п’яний від друзів — вони теж валандались позаду і ще п’яніші: заточувались, горланили пісень... Коли ж так само вночі я човгав тверезий, але втішений від шльондр і коханок, діди йшли уже мовчки, тонометрами на ходу міряючи одне одному то тиск, то пульс. Я ще боявся, що вони здадуть мене дружині, та віра в чоловічу солідарність переважила паранойю.
Не можу сказати, що ця дідівська атракція не дратувала мене й не лякала. Та, блять, ще й як! Чого причепились? Що хочуть? І, головне — як довго це шоу маст, сука, гоу он? За чотири місяці таких ніби-то випадкових перетинань я питав це у них десятки разів. І незмінно хтось із дідів знизував плечима й казав, що це просто збіг. Що вони живуть тут поруч, гуляють, де хочуть, і нема їм до мене ніякого діла. Що тут поробиш? Бити? Несолідно. В поліцію? І що сказати? Що за мною ходять підстаркуваті маньяки? Папараці на пенсії?!
А потім якось і заспокоївся… Емоції вщухли та й притерлись ми якось. Звик я вже бачити ці силуети на горизонті. І вогник самокрутки у глибинах двору вночі став уже як рідний. Навіть сусід із першого поверху, як продавав квартиру, то вказав у оголошенні: “Вид із вікон на чотирьох дідів”. І знайшлись же покупці!
Поступово я вивчив їх звички та й їх самих теж. Знаю, що в діда з капелюхом і якорем радикуліт. А в Полотняної Сорочки й Лампас — внучка у столиці, скоро на канікули приїде. Тиждень тому вдарили заморозки і я став виносити їм чай у термосі.
А позавчора дідів стало троє. Свою вахту здав той, що з діоптріями і самокруткою. Серце. Вцілілі діди похнюпились, ще більше постаріли, але удар долі витримали з гідністю. Так само маячили на горизонті й так само їли шаурму, тільки вже одну на трьох — другу клали на стакан з водою.
І якось так мені стало прикро за свої гнів і роздратування. Ну, чого я, справді, отак, ні за що? Хай би ходили собі, мені ж не жаль. А тепер що вже вибачатись?
А хоча… Краще ж пізно, ніж не пізно. Якраз через три тижні матиму день народження. Чи не гарний був би жест — запросити цих трьох? Поговорили б, пом’янули б. Усі ж ми люди, а діди… Ну, скільки їм лишилось?
15.08.2020.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
