Намагання зануритися в поетичну глибінь Катерини Девдери.

Катерина поетка особлива. Аргументи, будь – ласка. Наведу один, але вагомий. Чи багато хто наважиться, та ще й у віршованій формі, заговорити про любов настільки по – своєму. Перебування в любові, загадковий стан, пізнати його дається не кожному. Любов живе, пульсує у всіх трьох збірках віршів авторки (триптих): «Співприсутність», «Літери і стихії», «Листи до Майстра». Різні види любові – до родини своєї, до рідного краю, його стежин і водойм знайомих змалечку, це і очікування прийдешнього почуття до одного – єдиного, але всі – Девдерині. Читаючи – перечитуючи її вірші переконався, є така – Девдерина любов.

Вона дивна. Прекрасне дивацтво, яке поетично окреслив мовознавець і поет Святослав Караванський у вірші – присвяті батькові:

«Тож будьмо, батьку, й далі диваками!
Я і собі кохаюся в дивацтвах…».

Як дівчина, по – жіночому беззахисна, та водночас смілива і дужа. Така собі українська амазонка. Вірші наче стріли, вцілюють у самісінький центр єства людського. Така поезія не дозволяє мізерніти душі, бо в ній прикладене серце до слова.

Віршотворення Катерини глибинне, ніби криниця без дна. Колись, як то було давно, влітку тітка на Чернігівщині посилала мене по воду. Пригадалося ж таке, кидаєш відро закріплене металевим ланцюжком у криницю, і воно летить вглиб і летить…, допоки не шубовсне у воду, спочатку вдарившись об неї…

Назва першої збірки – «Співприсутність», і другої – «Літери і стихії», більш ніж промовисті. Ось невеликий взірець з першої книжки:

«Мало мені ночі, мало мені дня!
Заполоччю іній вкрив мого коня.
Вибілено даллю наші рубежі.
Озера печалі… обрій… ні душі…», - пише словами, як картину фарбами.

Поряд із віршами у збірці сусідять картини Оскара – Клода Моне. Чому саме Моне? 1872 року він створює знамениту роботу «Враження. Схід Сонця» (фр. «Impression. Soleil levant»). Ім’я цієї картини дало назву новій течії мистецтва. Поетка ділиться враженнями, відчуттями, емоціями, тривогами, це її відкриття…:

«Місяць уповні. Високі трави.
Запах сосни в безгомінні лісу.
Я не прийду. Маю дім і справи.
Не викликай мене в сяйво, місяцю.

Не викликай мене! Кропива
світлі стежки укриває тілом.
Мертвому – мертва, а я – жива,
тільки чомусь, наче місяць, біла».

У 1873 році Моне придбав невеличкий човен і облаштував його як плавучу студію. Неодноразово у віршах Майстрині слова натрапляєш на лексему Вода, в її різних формах. До прикладу і тут, де є звернення до довкілля:

«Лісам… Димам… Морелям… Сінокосам…
Мої слова, пригадані під осінь.
Усі небесні птахи і сади…
І крихта глоду. Й тиха тінь води».

Сила водного елементу. Що це? Чоловік подібний на скелю, жінка – на воду. Даоси кажуть: «Вода, падаюча на скелю, рано чи пізно сточить її в пісок. Це питання часу». Отже, вода коли – небудь знищить скелю, а сама буде продовжувати текти. Лао Цзи називає це водним шляхом – силу жіночого начала. Жіноча енергія, то енергія, що пливе на хвилях. Чоловіки борються з життям, жінки пливуть разом з ним. Жіноцтво гнучкіше, нагадує рідину…

Катерина у вірші присвяченому Б. – І. Антоничу, навіть мовлення його асоціює з течією ріки, вслухаймося:

«Говорить ніби тече ріка
звідки у нього уся ця мова
слова подібні до рідкого олова
лави інколи молока
інколи вітру різкого з півночі…»., - із збірки «Літери істихії».

Катерина сильно пов’язана невидимими нитками із своїм родоводом, ця приналежність проглядається в окремих віршах книжки «Літери і стихії», та ще більш увиразнюється у «Листах до Майстра». Якою багатою, в той же час традиційною, фантазійною, є її уява про…:

«а коли потрібно було мою колиску
вчепити до сволока
мама забідкалась засмутилась
бо сволока не було
в хаті з новою стелею
навіть гака забити ніде
ти сказав рідна моя не журись
срібну колиску приладнав
на гілці горіха…», з вірша «Бібліотека».

І, ще куплет з вірша «Дністер». Знову ріка, пам’яті ріка, забування дечого минеться:

«Я не пам’ятаю свого дитинства
інколи забуваю що робила вранці
а ти питаєш якого кольору плаття
любила носити в десять…».

Дзеркало – поверхня, яка щось відображає, може символізувати світло, а ще щирість. Чисте, незабруднене дзеркало відбиває правильну картину. Дзеркало синонім стану людської душі, просвітленої. Брудне - дає неправильне бачення, незнання… Дзеркало нічого не приховує. Якщо людина пізнала свою природу, воно може бути символом самореалізації. Роджеру Бекону приписують авторство «Дзеркало алхімії»… Прикінцеві рядки з «Дзеркала»:

«бачила як дитина
у дзеркалі у загадці
хвилями голубого шовку
спомини відпливають
в нікуди».

Збірку «Листи до Майстра» наповнюють поезії сповідальні (перша лінія), поетка оголює душу, а вона у неї красива, і слова правильні і сильні…:

«Хай будемо,
хай немудро, ошаленіло
любимось,
бо страшна брехня,
ніби важливіше
любити душею
і стримувати тіло», - із «Стриманості».

Все у її віршах видається важливим і головним, і так гармонійно поєднане… Не оминути уривок із «Без шкіри»:

«Я теж божеволію восени, як ти.
Здається, шкіра спала й не наросла нова.
І залишаються лише біг і слова,
аби втекти від правди і самоти».

Любов…, може бути і такою:

«… а виявилось – вона – дика стежка,
якою іти довелося мені самій», - із вірша «Шлях».

Друга лінія поезій – про «ліс дому», так це назвав Валерій Шевчук. Тут варто зупинитися детальніше: «Коли визначати за алегорію: ліс – це мій народ, кожне дерево в тому лісі – окрема особистість, порода дерев – рід, власне дім лісу, то не можна не відзначити іншої алегорії: ліс дому, адже так, як окреме дерево має розширення у рід, плем’я, народ (до речі, в давнину пожильців Полісся недаремне звали деревлянами), так само кожна людина має розширення в глибину себе, а також і рід її, що я й позначаю формулою ліс дому; йдеться про з’єднання у роді, як певну субстанцію – познаками того є історії людських душ…», - епілог до сімейної хроніки: роману «Тіні зникомі» Валерія Шевчука.

Ліс людських душ неосяжний, і вповні , мабуть не може бути пізнаний, як і ліс народу… Саме слово сім’я, означає і сім «Я», та ще 128 родаків за спиною…

До поетки приходило бачення – видіння (припущення моє, А.Б.), - на столі білий, високий свічник :

«І всі кого люблю до усміху і плачу,
приходять і ставлять кожен одну свічу…».

Мама, батько, брати, бабця одна і друга, діди… Далі поезія:

«Потім нечутно входять мої діди,
перший помер до мене, другий застав немовлям,
кажуть: «Не квапся долати товщу води,
тут будь,
тебе
ще не чекають там», - із вірша «Свічник».

Згодом і прадіди по черзі входять, жінки її родоводу – Анастасія, Юлія, Олександра, Ірина, Пракседа і інші, імен котрих не знає, ставлять свічі, що пахнуть травневим медом, а тоді…:

«А тоді сама Богородиця
веде за руку дівча».

Ніцше писав: «Дерево відчуває своє коріння, але не бачить його, та силу коріння дерево може відстежити по розгалужених гілках, розвинутій кроні…».

………………В «Листах до Майстра» авторка потрапляє у Венецію, і в Київ, також згадуються - український поет Олег Лишега, і американський – Езра Паунд, італійський режисер Нанні Моретті, актори Райян і Генкс… Чимало іншого. Одні із завершальних слів книжки такі:

«Мою мову промовлено. Мої вірші стали минулим.
Я порожня, мій Майстре. А, може, просто
бездонна».

Завжди слід віднаходити джерело. В йозі пошук джерела називається пратьяхара. Махавіра називає пошук джерела практікрамана. Покаяння (згідно вчення Ісуса) відпочатково означало –повернутись назад, до самого себе. У греків є слово метанойя, - поверни в себе. В окремих книжках містичних можна натрапити на символ у вигляді змії, що кусає себе за хвіст – то метанойя…

Ха - енергія дихання, РА – Сонце. ХаРа – сонячна енергія, от звідки походження слова: АР – ХЕ – ТИП.Характер, вірність своєму внутрішньому «Я», а характерник, найперш, не такий як усі. Катерина Девдера характерниця.

І, замість післямови, оскільки не маю капелюха, знімаю перед Вами картуз і цілую в руку…

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

UA Modna – українська платформа.

На фото: Катерина Девдера.