Це хто сказав, що жінки розумніші за чоловіків, або чоловіки за жінок? Нічого подібного! Вони - як два чоботи пара: або дурні як чопи, або розумні аж страшно. Такі, приблизно, як моя жінка. І взагалі,- після сорока років подружнього життя бабця з дідом і посміхаються однаково, і розмовляють подібно, і навіть борщ сьорбають як два сіамських близнюки - з однаковим інтервалом та причвакуванням.
А про світогляд взагалі мовчу: все у такої подружньої пари ідентичне: люблять м’ясо молодої ягнички але тушковане, не смажене, бо зубів уже немає аби жили жувати та розгризати кістки, як це було колись у юності; активний відпочинок теж тотожний - у теплому ліжку під пуховою периною з телевізійним пультом в руках. Декого від безділля трохи “пробиває” на віршування, але вистачає ненадовго, бо під ковдрою тепло, голос диктора, що бубонить про нові рецепти каш - м’який, довірливий, і віршувальник провалюється в солодку морфеєву нірвану, в обнімку зі своєю сердечною половинкою.
Оце - розумна пара: і проблеми вирішують без вереску, тихо, і відпочивають з насолодою, і гроші потроху збирають на власні домовини та пам’ятники, бо діти, як надійде час скорботи, вкинуть холодних батьків до ями, встромлять в свіжовикопаний насип залізного хреста і навідаються наступного разу на цвинтар хіба що на “гробки”. Це якщо совість раптово прокинеться. А якщо ні - то будуть заростати недоглянуті могили батьків бур’янами.
Є й інші типажі з паноптикуму нещасних,- ще глупа ніч, а вже чується невдоволене бу-бу-бу пещеної дружини:
- Чого лежиш, старий боров, га? Вже четверта година ранку, а ти дрихнеш! Вставай, нелюде, іди кабанів порати.
- Дай полежати, Мотре. Я ж опівночі ліг, роботи стільки, що двох рук не вистачає. Може, ти хоча б борщі варила, поки я по господарству пораюся?
- Я - творча людина, йолопе! Вірші пишу! Мені не личить бруднити руки об земні справи. Не приведи Господи ще нігтика зламаю, або подряпаюся, а в ранку попаде інфекція і мені відріжуть кінцівку! Ти цього хочеш? Щоб власна дружина залишилася без руки?
- Та Бог з тобою! Хочу, аби ти жила і квітнула, мов троянда в Ботанічному саду імені академіка Фоміна.
- Так чого досі лежиш? Шуруй до сараю. А я ще трохи полежу, год н п’ять, подумаю як ліпше розпочати ранкове віршоване творіння: зі слів подяки Господу Богу за те, що послав мені море любові, чи утнути любовну трагедію, з ручаями сліз, голосінням від сердечних мук та безпросвітної розпуки.
От скажіть - хіба дозволено знущатися над власним чоловіком? Та подивіться на кого він став схожий! Ще немає й шістдесяти, а голова лиса, мов бубон, половини зубів немає, обличчя зморшкувате, наче сушена груша, руки від важкої фізичної праці трясуться, і сам ледь чалапає. Від поганого та нерегулярного харчування живіт прилип до хребта, кабака всохла, а хвацькі козацькі вуса вже не стовбурчаться, наче плавці в окуня, а понуро звисають як дві дохлі сардини. Ще трохи - і чоловік піде у засвіти. А жінка лишиться на цьому світі писати вірші та плакати над утраченим коханням. То хіба можна таку пару назвати розумною?
Ні, ні, і ще раз ні!
Взяв би такий чоловік уночі зшитки з дурною писаниною та вкинув би у грубу. А уранці намотав би косу жінчину на руку, приволочив би на кухню і люто гарикнув на вухо красуні:
- Доки не навариш борща - від плити ні ногою! Побачу, що вийдеш з хати чи знову почнеш квецяти дурниці - ночуватимеш у погребі!
І ляснув би п’ятірнею, у профілактичних цілях, по опуклих м’якушках. Кажуть, це дуже корисно робити, а декого навіть збуджує в сексуальному плані. Чи ні?
Був нещодавно у кума. Так там не життя, а суцільна мука. А чому, спитаєте?
А тому, що вона пише віршатка, а він - романи. У хаті навіть цвілих сухарів немає та мишей - така безпросвітна бідність. Все що не зароблять - іде на папір, чорнило, електроенергію та оплату послуг друкарні. Жінка пише ночами, виходить після творчої праці на світ Божий, наче шахтар з забою - аж чорна. А чоловік трудиться з ранку до вечора, то ж коли, заточуючись від безсилля, дочалапує до ліжка, то збоку може здатися, що митець не виходить з запою.
Замордували себе люди каторжною працею, світа білого не бачать. Вона ликом подібна до монахині після річного посту, а він на дитину з Освенціма. Тож, судячи з усього, обидвох завчасно вхопить грець, а перед цим вимучать хвороби серця - інфаркти, ішемія та аритмія.
Наче люди й освічені, культурні, а клепки в голові не мають. Творять вічне за рахунок власного здоров’я та добробуту. Та хіба ж так можна? Га? Чим вони відрізняються від затятих алкоголіків чи наркоманів? Та нічим.
А у нас із жінкою - мир та затишок. Вона мені щовечора розчісує борідку гребінцем, а я їй - косу, вона мене стриже регулярно, а я їй хною волосся фарбую, щодня одне одному робимо масаж спини, я варю борщі, а вона каші, я збираю гриби, а вона їх чистить та робить закрутки. Гроші складаємо на одну купу, спимо в обнімку, на городі пораємося удвох. І дякувати Богові, що ні я, ні вона книжок не читаємо, а віршів не компонуємо. Бо тоді і у нас було б як у кума в господі - сумно та холодно.
А тепер вибачайте, шановні, надокучило з вами теревенити, чкурну краще до жінки під ковдру, Вона вже півгодини на мене звабливо очицями блискає та пальчиком манить. А розчаровувати жінку ніззя.

01.11.2020р.