Кожна зустріч з жінкою повинна приносити їй радість. От уранці, наприклад, не світ, не зоря зводжуся на ратиці та шпацирую до кухні готувати сніданок і собі, і супружниці. А вона, бідолашна, ще спить: розпашіла, розімліла, з косами, розкинутими віялом по подушках.
Так і мусить робити добрий муж, так гадаю. Жінку потрібно лагідно поцілувати де треба, аби не розбудити - тихесенько вставати з ліжка і не навантажувати її зайвою роботою. Особливо кухонною. Вони тільки удають, що до памороків люблять чистити картоплю та карасів, патрати курей та лупити яйця для яєшні, а насправді - ні, ні і ще раз ні! Найбільше вони люблять спати. Отак от.
Потомственні бовдури одружуються для того, аби вони варили борщі, витирали сопляки дітям та молилися на ікони, бажаючи чоловікові здравія та грошовитої праці, аби вистачало і на шиншилові шуби, і на коштовні брязкальця, і на подорожі до екзотичних країн. Та насправді жінки створені виключно для того, аби їх любили і догоджали як болячкам. Тоді вони стають м“якосердними, улесливими та вельми велелюбними. Наче.
Бо у мене так воно і є. Їздить на мені супружниця, наче відьма у ступі, ганяє туди-сюди. І все по ділу. Але як надходить вечір, то немає від опуклої венери спасу аж до ранку. І так щодня.
Ну, трохи схуднув, очі світяться від виснаження навіть у темряві, як у кота під час весняних ігрищ, ноги заплітаються. Тож коли уранці човпаю на роботу пні корчувати, то руки трохи дрижать, наче з перепою. Та то дрібниці. Головне - жінка мене ой як любить! А от у сусіда Миколи...
Корчуємо удвох штурпаки від зрізаних дубів, хекаємо як навіжені. Підганяємо одне одного в шию, бо якщо не встигнемо до вечора вичистити ділянку, то лісник нас завтра загризе. Це й зрозуміло: уранці прицургенить бригада садівників з саджанцями сосни, а ділянку не вичищено. А раз так, то не бачити нам третини зарплатні. Натомість почуємо гучне добірне матюччя. А кричить він - йой! Усю живність у лісгоспі за зиму розлякав своїм ревом. Навіть ведмеді попрокидалися у своїх барлогах посеред лютого місяця і дременули в сусідні діброви. І їжаки також, до речі.Так що робота у нас відповідальна, люди залежать від людей, а зарплатня від вчасно виконаної роботи. А на додачу лісник змусить голими руками проріджувати ділянки з молодими посадками. Спробуйте якось і ви висмикнути дубця з землі,- то вам не вареники з маслом глитати. Без потрібних навичок та досвіду легко набудете геморой. А то така штука капосна, що і світ стане немилим, чесно кажу.
Аж коли сонце сіло за обрій, доволочили останнього пня на узбіччя ділянки та сіли на ньому відпочити. Микола, сердитий, мов чорт, дістав з термоска чекушку і одним ковтком повечеряв. А потім запалив цигарку і крізь зуби чвиркнув:
- Не піду до хати, Тут, в ломаках і заночую.
- Тю! Чого це? Невже вдома так погано?
- Не те слово. Тута чуєш як пташки співають? Це ж рай. А вдома що? Як тільки на поріг, то жінка одразу: З“явився, нарешті, гаспиде! Бодай тебе пранці з’їли! Цілими днями на своїй проклятій роботі пропадаєш, а вдома жінка одна, як білка в колесі, крутиться. Ніякої допомоги!” . Ну і так далі.
- А ти не пробував до неї підлеститися? - питаю.
- Пробував. І не раз. Повечеряю, помиюся, ляжу тихенько в ліжко трішки відпочити, а вона вже під боком, торсає і шепче: “Чоловіче, давай кохатися”. Кажу: “Зачекай годинку, трішки одсапаюся”. -А вона в крик! “Ти мене не любиш! Ти вже забув що таке жінка-а-а-а!”.
- І справді, дилема. Моя дружина дає трохи подрімати в клуні біля кабанів, нагодує як слід, в ліжко попід руки приводить. Навіть спинку почухає, аби отримав повне задоволення. Ну вже аж потім реалізовую її амурні мрії та сподівання. І мені добре, і їй. Одна морока: вже тричі за півроку довелося купувати нові ліжка. А вона мені:
- Годі витрачати гроші на дивани! Давай спати як японці - прямо на долівці! І кабза буде цілою, і миші з-підпілля повтікають.
Я й згодився, бо думка розумна і практична. Та й спати на дошках корисно для спини. А вона у мене після роботи у лісі ой як болить. Тепер трохи полегшало. А як дошки починають рипіти, то беру молотка і забиваю цвяхи, що вилізли з половиць, глибше. І всьо.
Мовчить Микола, думу думає. Воно й зрозуміло: нині березень місяць, уночі у лісі, навіть якщо з головою заритися у ломаччя, то до ранку може і кабака замерзнути. А вдома тепло. Вибір складний - або розлючена відьма з теплою піччю, або лісові хащі з зашпорами у вухах та пальцях . А уранці треба ще одну ділянку корчувати, не меншу, аніж сьогодні.
Не наважився я товариша підбивати йти зі мною в село, віддав йому свою чекушку бормотухи та почалапав напрошки через ліс до власної оселі.
Жінка-щебетуха зустріла мене приязною усмішкою, роздягнула, розцілувала, мов Божу ікону на Святвечір, підсунула під носа тарілю з і смажениною та встромила до рук ополоника.
- Їж, любий, їж милий, набирайся сил”.
А сама сіла напроти з залюбленим поглядом і з замилуванням спостерігала, як я чвакаю м“ясцем. І так мені стало приємно на душі, наче там голі мавки танцювали гопака. Вельми втішливо, коли турботлива дружина шанує та поважає свого чоловіченька.
Облизав я кухонну утвар, подякував за смачну вечерю своїй сердечній половинці і кажу:
- Сонце ясне, потрібна твоя порада. У Миколи біда.
- Яка така біда? - стривожено питає духмяна квіточка.
- Не хоче Микола йти додому ночувати, жінка його пиляє і гризе нещадно.
- А чого так?
Довелося розказати їй всю правду.
Зажурилася дружина, носа похнюпила, навіть слізка скотилася щокою, коли я описував, як Микола заривався з головою в холодні та вогкі дрова аби заночувати. Довго думала, дуже довго, я аж злякався, чи не заподіяв їй своєю розповіддю душевну травму.
Згодом вона підійшла, сіла мені на коліна, обняла за шию і промуркотіла:
- Годі відпочивати після праці в клуні з кабанами. Лягай на ліжку в хаті, отому, що ми ще не розтерзали. Зачекай хвилинку, зараз постелю, а ти йди в душ і помийся хутенько.
А як вляглися на долівці - дружина накрила мене теплою вовняною ковдрою, поцілувала в щічку і заспівала колискової...
Уперше за рік спав як убитий. Нічого не снилося, нічого не тривожило. А як прокинувся - голова світла, руки не дрижать, слабкість у членах відсутня. А дружина лежить сумирно поруч і в стелю дивиться.
- Я от що подумала,- каже. - І тебе можу втратити, якщо буду ганяти як щука карася по заплаві. Хто мене любити буде, якщо здоров“я надірвеш? Тому кохатися будемо через день. А то й через два. І тільки тоді, коли будуть сили та вільний час".
І пішла кашу варити на кухню. З цього дня вона мене туди пускає тільки тоді, коли треба чогось пожувати, а до плити - боронь Боже! Береже.
А з Миколою теж усе налагодилося. Дружина сходила до його жінки та побалакала як слід. Поділилася мудрістю. І відьма щезла, а натомість з“явилася доброзичлива та турботлива дружина.
На радощах ми з Миколою навіть кинули вживати оковиту - нащо те пійло, якщо удома чекає любов та взаєморозуміння.
Через рік у нашому лісництві з’явилася вакансія корчувальника пнів: у Миколи народилася трійня, тож дружина прилаштувала його в сільському дитячому садку кочегаром на півставки. Платять небагато, але батько має змогу півдня проводити удома з сім’єю. Так що чекаю напарника. Гарантую: хутко навчу пні голими руками корчувати і дубці з землі виривати разом з корінням. І вити не згірше вовка також. Не баріться,
26.12.2020р.