
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.04.01
10:11
Якщо тобі набридла — повідом
усе як є — не вб'ють слова правдиві.
Лише затерпне серце під ребром
шукаючи притулок у жаливі.
Не хочеш в пастку втрапити — тікай
сполохано в смеркання неозоре,
не втримати любов — стрімка ріка
усе як є — не вб'ють слова правдиві.
Лише затерпне серце під ребром
шукаючи притулок у жаливі.
Не хочеш в пастку втрапити — тікай
сполохано в смеркання неозоре,
не втримати любов — стрімка ріка
2023.04.01
09:12
Чомусь сьогодні тягне на повтори.
Може тому, що квітень завітав
і стало навкруги усе квітневе:
квітневе сонце і квітневе небо,
квітневий настрій і квітневі мрії
про те, щоби закінчилась війна
і Україна, може й не квітнева,
але ізнов розквітла, ожил
Може тому, що квітень завітав
і стало навкруги усе квітневе:
квітневе сонце і квітневе небо,
квітневий настрій і квітневі мрії
про те, щоби закінчилась війна
і Україна, може й не квітнева,
але ізнов розквітла, ожил
2023.04.01
05:44
Усівшись зручно на старому пні
Та сміючись очима винувато, –
Знайомий дід розказує мені
Про те, що може нині пригадати.
Обтяжений утомою років,
Знесилений зневірою важкою, –
Він починає радо переспів
Прочитаного й чутого вже мною.
Та сміючись очима винувато, –
Знайомий дід розказує мені
Про те, що може нині пригадати.
Обтяжений утомою років,
Знесилений зневірою важкою, –
Він починає радо переспів
Прочитаного й чутого вже мною.
2023.03.31
22:29
Ламаний гріш вам, філософи
вічного життя після смерті...
Ламаний гріш вам за ваші зморшки.
А я обираю плоть, що страждає
в ім’я нігтя пальця мойого,
що такий звичний мені й симпатичний.
А я обираю насолоду просту й білу:
на омите водою, свіже тіл
вічного життя після смерті...
Ламаний гріш вам за ваші зморшки.
А я обираю плоть, що страждає
в ім’я нігтя пальця мойого,
що такий звичний мені й симпатичний.
А я обираю насолоду просту й білу:
на омите водою, свіже тіл
2023.03.31
17:36
Ти думаєш, словом, до неможливості
Надто багато і за кожною комою,
Серце зникає в рядках наївності.
Ти стала для мене ще більш невідомою;
Ще більше далекою і безнадійною,
Вигадка мови, - ну, що ж, за назвою –
Любов, та як випадок – нерозділеною,
Т
Надто багато і за кожною комою,
Серце зникає в рядках наївності.
Ти стала для мене ще більш невідомою;
Ще більше далекою і безнадійною,
Вигадка мови, - ну, що ж, за назвою –
Любов, та як випадок – нерозділеною,
Т
2023.03.31
14:54
Поміж галасного люду
я знайду тиші сліди.
Відчую ніжний трепет її голосу.
Вслухаюсь в її теплі слова.
Вона обіймами своїми
заховає сум.
Своїм лагідним поглядом
огорне жаль.
я знайду тиші сліди.
Відчую ніжний трепет її голосу.
Вслухаюсь в її теплі слова.
Вона обіймами своїми
заховає сум.
Своїм лагідним поглядом
огорне жаль.
2023.03.31
12:28
День розгорівсь черкнувши сірника
В лампадку бляклого світання Сходу,
І вітер дмухав, змішував тепло,
В просіяний досвітній холод.
День починався шелестом тополь.
Спадав туман, зникаючи безслідно,
В дрімучий ліс. А там сто тисяч доль,
Тягли в юдо
В лампадку бляклого світання Сходу,
І вітер дмухав, змішував тепло,
В просіяний досвітній холод.
День починався шелестом тополь.
Спадав туман, зникаючи безслідно,
В дрімучий ліс. А там сто тисяч доль,
Тягли в юдо
2023.03.31
10:52
А потвор по тінястих кутках побільшало.
Намарно їх гнати, з тіней просочяться нові.
Згадай, хоч би спробуй, була колись горниця іншою.
І квіти, що мешкали тут, колись були живі.
Посохлі пелюстки валяються долу, неприбрані.
Потвори їх чавлять в дріб
Намарно їх гнати, з тіней просочяться нові.
Згадай, хоч би спробуй, була колись горниця іншою.
І квіти, що мешкали тут, колись були живі.
Посохлі пелюстки валяються долу, неприбрані.
Потвори їх чавлять в дріб
2023.03.31
10:13
СТАНОВЛЕННЯ.
І ось, перед новим 1970 роком, ми перебралися до нашої першої власної квартири. Я вже раніше згадувала, що на весілля нам надарували усього, крім, звичайно, меблів. Ще раніше ми придбали собі симпатичний торшер із рожевим абажуром, який ст
2023.03.31
05:36
Вечора відсвіт багровий
Жалем на згарище ліг, –
Розум втомили розмови
Про односельців моїх.
Порожньо й сумно за тином, –
Тче лиш павук сиву нить.
Запах гіркого полину
Голову швидко п’янить.
Жалем на згарище ліг, –
Розум втомили розмови
Про односельців моїх.
Порожньо й сумно за тином, –
Тче лиш павук сиву нить.
Запах гіркого полину
Голову швидко п’янить.
2023.03.30
19:58
Ганна Семиградська, прима оперного, вже у гримі й образі Розіни, ретельно вдивлялася у своє гротескно змінене віддзеркалення. Те чарівне лице юної ефірної діви, яким його бачили діти райка, зблизька нагадувало грубо покраяний жирними мазками портрет пензл
2023.03.30
19:54
Брехня - це крапля, що камінь точить.
Вона проявляється, як на плівці.
Це вочевидь саме той злочин,
що розкривається без поліції.
Брехні не буває - в ім‘я чи заради…
Тут виправдання жодні - зайві.
Брехня, як завжди, - прихована зрада.
Вона проявляється, як на плівці.
Це вочевидь саме той злочин,
що розкривається без поліції.
Брехні не буває - в ім‘я чи заради…
Тут виправдання жодні - зайві.
Брехня, як завжди, - прихована зрада.
2023.03.30
18:23
колись давно на ці землі напали вороги, які грабували й палили села, вбивали жителів, а красивих молодих дівчат брали в полон, щоб пізніше продати їх у рабство. Одного разу, переправляючись через Чорний ліс, вороги зупинилися біля Чорного ока, щоб відпочи
2023.03.30
14:45
Полуденна спека поволі на спад вже пішла,
Камінна дорога не так припіка босі ноги.
Затихли Афіни, сховалися в кокона свого
І тиша поволі над гамірним містом лягла.
У темному небі яскраво засяяли зорі,
Знайомі сузір’я, хоч трохи, немов не такі.
Як ба
Камінна дорога не так припіка босі ноги.
Затихли Афіни, сховалися в кокона свого
І тиша поволі над гамірним містом лягла.
У темному небі яскраво засяяли зорі,
Знайомі сузір’я, хоч трохи, немов не такі.
Як ба
2023.03.30
14:04
Селюк не знав, що сталося в далеку давнину.
Музики два змагались. І ось у того,
Кому вже провіщали перемогу,
На арфі раптом луснула струна...
Закам’яніли слухачі. Та після паузи
Знов порвана струна заговорила...
І тільки потерпілець знав, що стало
Музики два змагались. І ось у того,
Кому вже провіщали перемогу,
На арфі раптом луснула струна...
Закам’яніли слухачі. Та після паузи
Знов порвана струна заговорила...
І тільки потерпілець знав, що стало
2023.03.30
13:08
Тільки-но усядуся надворі
І упруся спиною об тин, -
Горобці цвірінькають то хором,
То щебече весело один.
Хоч собака гавкає на зграю
І горлає півень, мов сказивсь, -
Співуни такий концерт вчиняють,
Що душа зривається у вись.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І упруся спиною об тин, -
Горобці цвірінькають то хором,
То щебече весело один.
Хоч собака гавкає на зграю
І горлає півень, мов сказивсь, -
Співуни такий концерт вчиняють,
Що душа зривається у вись.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2023.03.09
2023.03.01
2023.02.18
2023.02.06
2023.01.04
2023.01.03
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Левицька /
Проза
Віра
Бідній жінці поміряли тиск і він зашкалював. Хвору відвезли у лікарню, оглянули, встановили діагноз мікро-інсульт і поселили в палату для ветеранів. В інших палатах місць не було.
Вона лежала під крапельницею і згадувала дитинство, минуле.
Такі ж самі білі стіни були в її хаті. Мама білила їх перед Пасхою навесні і в домі пахло крейдою.
Коли вона народилася її назвали Вірою, бо завше сорокарічне подружжя вірило, не зважаючи на безпліддя, у дива. Вірині батьки працювали у сільській школі. Мама викладала географію, а батько фізичну культуру. Свою єдину донечку обожнювали і найкраще в домі діставалося маленькій Вірі. Тато часто її брав на рибалку. Садив доньку на ряднину під старою вербою і там дівчинка гралася лялькою. Коли на вудочку попадався дзеркальний короп, чи щука, вони обіймалися і раділи разом, як однолітки. Повертаючись додому, Микола ніс свою маленьку донечку на плечах, а в руках вудочки, рибу та ще Вірину ляльку. Мама завше казала: "Колю, що ти її носиш, їй уже скоро шість років, тобі не важко?"
- Не важко, я ж і тебе ношу на руках - посміхався у вуса батько. І дійсно він дуже кохав, ще зі школи, свою дружину Ганну. Допомагав їй вести господарство, бо як же в селі без курей, гусей, собаки, кота й кабанчика у хліві.
Віра любила літо, але чомусь більше зиму. Перший сніг ловила ротом, сніжинки танули на її обличчі, попадали на витягнутий язичок, дівчинка сміялася і кликала татка ліпити сніжну бабу.
- Дивися, вона схожа на нашу бабусю, особливо після того, як ми пов"язали хустину - жартував батько і дівчинка заливалася дзвіночком на все подвір'я.
З хати виходила мама і кликала на вечерю.
- Вірочко, ти не їла холодний сніг? - з підозрою дивлячись на розпашілу дитину.
- Їла, їла, я бачив - посміхався тато, жуючи мерзле сало з печеною картоплею і солоним огірком.
- Дивись мені, більше не їж, а то захворієш - вичитувала мати вередливу доньку розчісуючи довге пшеничне волосся.
У теплій грубці шкварчав вогонь і Віра любила дивитися крізь заслонку, як ватра намагається проковтнути засніжені дрова, які періодично підкидав батько.
Ввечері у хаті від тієї груби по стінам блукали тіні і блискітки. Маленька Віра спостерігала за їх грою, притуливши до себе ляльку. Коли у хаті ставало спекотно, мати питала:
- Миколо ти не забувся відчинити піддувало на грубі, бо ми тут почадіємо.
- Та вже давно відчинив - відповідав чоловік. І Віра засинала під розмови і шепіт батьків.
Мама Ганна була доброю, роботящою, щедрою, але більш строгою, ніж тато. Не любила рейваху в хаті, який деколи вчиняла Віра з двоюрідними братами і сестрами . До скандалів діло ніколи не доходило, але привчала доньку складати свої речі на місце.
Коли Вірі виповнилося десять років, на свято Миколая, вона відпросилася піти ночувати до тітки, бо там було завжди весело. Четверо дітей, маминої рідної сестри - Люби, влаштовували самодіяльні концерти, вигадували різні ігри, особливо любили на ніч розказувати жахливі історії про "чорну руку" і "цвинтар з привидами". Батьки довіряли близькій родичці і того разу теж дозволили ночувати у тітки Люби.
Віра взяла з собою сукню з марлі - сніжинку, яку їй пошила мама, корону обсипану битими ялинковими іграшками.
- Дивись, поводь себе гарно, не забувай, що ти донька вчителів і відмінниця, - наказувала мати, заправляючи Вірину довгу косу в шубку. Розцілувавши батьків, дівчинка побігла через городи, протоптаною стежкою до тітки. Дітлахи нарядили ялинку, отримали багато подарунків від святого Миколая і стомившись від вражень полягали спати. А о сьомій годині ранку заспану Віру розбудила тітка і зі слізьми на очах розповіла, що її батьків знайшли мертвими в хаті, (вони поснули і отруїлися чадним газом). І тепер їх більше немає. В ту ніч був дуже сильний снігопад, хуртовина і не зважаючи на те, що батько відкрив піддувало, сніг засипав комин. Батьки померли у ві сні.
Ховали на третій день. На похоронах було все село. Віра запам'ятала цю трагічну подію на все життя. Дві глибокі могили поряд і її батьки в трунах - мама, тато, яких вона молила встати з домовини, а вони її не слухали.
- Боженько, якщо ти є зроби так, щоб мама з татом прокинулися - ридала дівчинка, щиро звертаючись до Бога! Їй здавалося, якщо вона попросить всім серцем Господа, то він відразу почує і батьки оживуть. А, коли могили закопали мерзлою землею зрозуміла, що не завше отримуєш від неба те, що бажаєш.
- Моя ти сиріточко, - голосила тітка Люба, пригортаючи до себе невтішну рідну племінницю, - не ридай так сильно, моя квіточко, їх більше не піднімеш, вони сплять вічним сном. Я тебе нікому не віддам, будеш жити з нами.
І дійсно піклувалася про неї навіть більше ніж про власних дітей, які інколи від рідної матері отримували прочуханки за погану поведінку в школі. Йшли дні за днями і Віра не відчувала себе сиротою, аж поки тітка Люба не розлучилася зі своїм чоловіком - тихим алкоголіком. Відтоді почалося інше життя. Віра дуже часто згадувала батьків і потай плакала вночі. Ні, тітка ніколи не ображала племінницю, але не забувала дорікнути при нагоді, що їй дуже важко самотужки виховувати п'ятеро бешкетників.
- І звідки Ви взялися на мою голову, вам би тільки побігати і у жмурки грати, ні, щоб матері допомогти? От же Бог наградив дітками! - кричала тітка, хоч діти їй допомагали. Велике господарство , робота дояркою, шістдесят соток городу, все було на жіночих руках. Бувало Люба так втомлювалася, що зганяла злість на своїх молодших дітях, могли отримати і різкою по м'якому місті за непослух.
Закінчивши середню школу, Віра поїхала поступати у столицю. Вона мріяла швидше звільнити велику родину від обузи, більше не чути від тітки докору, але на центральному вокзалі її обікрали злодії, витягнувши з сумочки всі гроші. Дівчина не знала, що робити, яким чином добратися додому. Стояла на вулиці біля центрального входу залізнодорожного вокзалу і гірко плакала не витираючи сліз. Коротенька спідничка, рясна блузочка з жабо і лакові туфлі з випускного. Хтось їй порадив звернутися до райвідділу міліції і там вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Віра у райвідділку побачила молодого симпатичного капітана і відразу зашарілася. Розповіла, що з нею трапилося і Віктор запропонував їй переночувати в його в гуртожитку.
- Звичайно, ти можеш залишитися до ранку на вокзалі, але сама бачиш, який тут вночі контингент. Тебе вже пограбували і це ще не саме жахливе. Нещодавно знайшли таку ж саму гарну дівчину, як ти - згвалтовану і вбиту на рейках.
Вірі нічого не залишалося, як піти з Віктором. Дівчина була, соромливою, не займаною, наївною і дивилася на чорнявого красеня в пагонах з величезним захопленням. Він здавався їй розумним, добрим, красивим, шляхетним. Віктор теж оцінив гідно молоденьку красуню з великими, чудовими очима. У свої тридцять шість йому вже хотілося осідлості, тому довго не зволікаючи сказав, що закохався і запропонував одружитися. Молоде подружжя почало освоювати нове життя в гуртожитку. Згодом у молодят народився Сергій, а через два роки Максим. Чоловік швидко просувався по службовій сходинці, отримав чергове звання майора і нову квартиру. Щастю не було меж! Діти ходили в дитячий садок, а Віра влаштувалася працювати на фабрику "Любава" у відділ кадрів.
Крапильниця скінчилася і медсестра перебила спогади, що жили в крові Віри.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Віра
X
Після другого допиту під райвідділом стояла швидка. Віра, у кабінеті слідчого, втратила свідомість.
Бідній жінці поміряли тиск і він зашкалював. Хвору відвезли у лікарню, оглянули, встановили діагноз мікро-інсульт і поселили в палату для ветеранів. В інших палатах місць не було.
Вона лежала під крапельницею і згадувала дитинство, минуле.
Такі ж самі білі стіни були в її хаті. Мама білила їх перед Пасхою навесні і в домі пахло крейдою.
Коли вона народилася її назвали Вірою, бо завше сорокарічне подружжя вірило, не зважаючи на безпліддя, у дива. Вірині батьки працювали у сільській школі. Мама викладала географію, а батько фізичну культуру. Свою єдину донечку обожнювали і найкраще в домі діставалося маленькій Вірі. Тато часто її брав на рибалку. Садив доньку на ряднину під старою вербою і там дівчинка гралася лялькою. Коли на вудочку попадався дзеркальний короп, чи щука, вони обіймалися і раділи разом, як однолітки. Повертаючись додому, Микола ніс свою маленьку донечку на плечах, а в руках вудочки, рибу та ще Вірину ляльку. Мама завше казала: "Колю, що ти її носиш, їй уже скоро шість років, тобі не важко?"
- Не важко, я ж і тебе ношу на руках - посміхався у вуса батько. І дійсно він дуже кохав, ще зі школи, свою дружину Ганну. Допомагав їй вести господарство, бо як же в селі без курей, гусей, собаки, кота й кабанчика у хліві.
Віра любила літо, але чомусь більше зиму. Перший сніг ловила ротом, сніжинки танули на її обличчі, попадали на витягнутий язичок, дівчинка сміялася і кликала татка ліпити сніжну бабу.
- Дивися, вона схожа на нашу бабусю, особливо після того, як ми пов"язали хустину - жартував батько і дівчинка заливалася дзвіночком на все подвір'я.
З хати виходила мама і кликала на вечерю.
- Вірочко, ти не їла холодний сніг? - з підозрою дивлячись на розпашілу дитину.
- Їла, їла, я бачив - посміхався тато, жуючи мерзле сало з печеною картоплею і солоним огірком.
- Дивись мені, більше не їж, а то захворієш - вичитувала мати вередливу доньку розчісуючи довге пшеничне волосся.
У теплій грубці шкварчав вогонь і Віра любила дивитися крізь заслонку, як ватра намагається проковтнути засніжені дрова, які періодично підкидав батько.
Ввечері у хаті від тієї груби по стінам блукали тіні і блискітки. Маленька Віра спостерігала за їх грою, притуливши до себе ляльку. Коли у хаті ставало спекотно, мати питала:
- Миколо ти не забувся відчинити піддувало на грубі, бо ми тут почадіємо.
- Та вже давно відчинив - відповідав чоловік. І Віра засинала під розмови і шепіт батьків.
Мама Ганна була доброю, роботящою, щедрою, але більш строгою, ніж тато. Не любила рейваху в хаті, який деколи вчиняла Віра з двоюрідними братами і сестрами . До скандалів діло ніколи не доходило, але привчала доньку складати свої речі на місце.
Коли Вірі виповнилося десять років, на свято Миколая, вона відпросилася піти ночувати до тітки, бо там було завжди весело. Четверо дітей, маминої рідної сестри - Люби, влаштовували самодіяльні концерти, вигадували різні ігри, особливо любили на ніч розказувати жахливі історії про "чорну руку" і "цвинтар з привидами". Батьки довіряли близькій родичці і того разу теж дозволили ночувати у тітки Люби.
Віра взяла з собою сукню з марлі - сніжинку, яку їй пошила мама, корону обсипану битими ялинковими іграшками.
- Дивись, поводь себе гарно, не забувай, що ти донька вчителів і відмінниця, - наказувала мати, заправляючи Вірину довгу косу в шубку. Розцілувавши батьків, дівчинка побігла через городи, протоптаною стежкою до тітки. Дітлахи нарядили ялинку, отримали багато подарунків від святого Миколая і стомившись від вражень полягали спати. А о сьомій годині ранку заспану Віру розбудила тітка і зі слізьми на очах розповіла, що її батьків знайшли мертвими в хаті, (вони поснули і отруїлися чадним газом). І тепер їх більше немає. В ту ніч був дуже сильний снігопад, хуртовина і не зважаючи на те, що батько відкрив піддувало, сніг засипав комин. Батьки померли у ві сні.
Ховали на третій день. На похоронах було все село. Віра запам'ятала цю трагічну подію на все життя. Дві глибокі могили поряд і її батьки в трунах - мама, тато, яких вона молила встати з домовини, а вони її не слухали.
- Боженько, якщо ти є зроби так, щоб мама з татом прокинулися - ридала дівчинка, щиро звертаючись до Бога! Їй здавалося, якщо вона попросить всім серцем Господа, то він відразу почує і батьки оживуть. А, коли могили закопали мерзлою землею зрозуміла, що не завше отримуєш від неба те, що бажаєш.
- Моя ти сиріточко, - голосила тітка Люба, пригортаючи до себе невтішну рідну племінницю, - не ридай так сильно, моя квіточко, їх більше не піднімеш, вони сплять вічним сном. Я тебе нікому не віддам, будеш жити з нами.
І дійсно піклувалася про неї навіть більше ніж про власних дітей, які інколи від рідної матері отримували прочуханки за погану поведінку в школі. Йшли дні за днями і Віра не відчувала себе сиротою, аж поки тітка Люба не розлучилася зі своїм чоловіком - тихим алкоголіком. Відтоді почалося інше життя. Віра дуже часто згадувала батьків і потай плакала вночі. Ні, тітка ніколи не ображала племінницю, але не забувала дорікнути при нагоді, що їй дуже важко самотужки виховувати п'ятеро бешкетників.
- І звідки Ви взялися на мою голову, вам би тільки побігати і у жмурки грати, ні, щоб матері допомогти? От же Бог наградив дітками! - кричала тітка, хоч діти їй допомагали. Велике господарство , робота дояркою, шістдесят соток городу, все було на жіночих руках. Бувало Люба так втомлювалася, що зганяла злість на своїх молодших дітях, могли отримати і різкою по м'якому місті за непослух.
Закінчивши середню школу, Віра поїхала поступати у столицю. Вона мріяла швидше звільнити велику родину від обузи, більше не чути від тітки докору, але на центральному вокзалі її обікрали злодії, витягнувши з сумочки всі гроші. Дівчина не знала, що робити, яким чином добратися додому. Стояла на вулиці біля центрального входу залізнодорожного вокзалу і гірко плакала не витираючи сліз. Коротенька спідничка, рясна блузочка з жабо і лакові туфлі з випускного. Хтось їй порадив звернутися до райвідділу міліції і там вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Віра у райвідділку побачила молодого симпатичного капітана і відразу зашарілася. Розповіла, що з нею трапилося і Віктор запропонував їй переночувати в його в гуртожитку.
- Звичайно, ти можеш залишитися до ранку на вокзалі, але сама бачиш, який тут вночі контингент. Тебе вже пограбували і це ще не саме жахливе. Нещодавно знайшли таку ж саму гарну дівчину, як ти - згвалтовану і вбиту на рейках.
Вірі нічого не залишалося, як піти з Віктором. Дівчина була, соромливою, не займаною, наївною і дивилася на чорнявого красеня в пагонах з величезним захопленням. Він здавався їй розумним, добрим, красивим, шляхетним. Віктор теж оцінив гідно молоденьку красуню з великими, чудовими очима. У свої тридцять шість йому вже хотілося осідлості, тому довго не зволікаючи сказав, що закохався і запропонував одружитися. Молоде подружжя почало освоювати нове життя в гуртожитку. Згодом у молодят народився Сергій, а через два роки Максим. Чоловік швидко просувався по службовій сходинці, отримав чергове звання майора і нову квартиру. Щастю не було меж! Діти ходили в дитячий садок, а Віра влаштувалася працювати на фабрику "Любава" у відділ кадрів.
Крапильниця скінчилася і медсестра перебила спогади, що жили в крові Віри.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію