Нехай болить, без болю не буває,
Допоки в тілі ще живе душа.
Її багаття світ цей зігріває,
Ллючи жагу з небесного ковша.

Нехай сльозить, її печаль одвічна,
В її очах прочитані віки.
У ній кипить напруга вулканічна,
Як пінний вири бурхливої ріки.

Та йде життя в Туманність Андромеди
Ходою віх через Молочний Шлях.
І ніби тільки що писались Веди,
Та у Мемфі́сі був за бога Птах.

Недавно ще імперії гуділи,
На колісницях мчав багряний Рим…
Ті ж самі зорі в небі молоділи,
Прийдешніх літ розсіюючи дим.

Світильник гас і знову розпалявся,
Явивши світу відблиски епох.
За ними новий обрій розвиднявся,
Сакраментальний пишучи пролог.

Тремтіла мить над вістрями булатів,
Ціна життя вкладалася у гріш…
Вертався час до згубних постулатів,
І знову плоть затуплювала ніж…

Кровили дні згодовані жахіттям,
Від грізних чвалів тріскала земля.
Брели в сніги століття за століттям,
Тепло сердець спустивши до нуля.

Лились дощем торжественні прокльони
На буйні глави зрадливих вождів,
І знов пішли мільйони на мільйони
Звергати свій прошитий біллю гнів.

У цій шаленій, дикій круговерті,
Перемішались вчинки і слова.
Життя іти старалось мимо смерті,
Та смерть і нині, як тоді – жива.

Її німі, густі, глибокі пущі
Сховали безліч титулів, імен…
Та далі йдуть сліпі і нетямущі
Під висоту її низьких знамен.

І знову ночі зорями ридають,
Світ, як завжди, перечить небесам.
Ривки останні в жилах википають,
І ти уже з душею сам на сам…