В усіх моїх друзів коти як коти: нормальні, притомні, покладисті та невередливі. У Миколи, як і личить усім нявкунам, обидві його кицьки - Бздюха та Попердюха – їдять мариновані гриби, дині та кавуни. Степановий Кокус налягає на варений горох. І тільки мій вусатий гевал не такий як усі: любить виключно посольську шинку та відварну телятинку. Ну, і рибку, звісно. Але не всяку: як підсуну йоршика або окуня - може дати пахучу цівку, сома понюхає і відійде, а от плотвичку чи густірку облизує і нявчить, знаки подає:
«Господарю! Сиру їсти не буду! Почисть від луски, викинь кишки, зябра та очі, відвари, ну а тоді вже давай, згамаю».
Хоч у кота мозок вагою 37 грамів, але харцизяці цього достатньо, аби примусити люблячій душі коритися його волі. Але це ще півбіди. А справжня біда у тому, що мій кіт розмовляє, знає відмінно українську мову та допомагає моїй берегині чаклувати та лікувати людей, які до нас приходять. А я стою ні в сих, ні в тих. Жінка екзорцизмами пацієнтів напучує, кіт реве не своїм голосом, аж дибки волосся стає, а я тіко варю борщі, товчу у ступі мандрагору, пережовую жень-шень на мольфарські приправи і тихенько ковтаю оковиту з-під поли.
Учора з кумом добряче наковталися, бо у жінки прийом був довгим, складним. Спочатку приїхав якийсь Зеленський. У цього дяді, невеличкого зросту, пейса були заправлені в ширінку, а ярмулку накривав крислатий, плетений непорочною дівицею з Борщагівки , бриль з тринь-трави. А це вже велика рідкість. Нині, в Україні, такі брилі ніхто не виготовляє, окрім мене, звісно. Тут не тільки сноровка потрібна,- тут потрібна тяма! І розуміння, що на голову дешеве лайно розумна людина ніколи не вдягне.
Уплітаю житній колос, поміж конопляного стовбурця і примовляю:
- Хай голова твоя ніколи не болить! Хай жінки від тебе до самої смерті не відходять! Хай твоя мужицька сила не скисає! Свят, свят, свят! Тьху, тьху, тьху!
І віником, умоченим у свячену воду , по лобі «хрясь!».
І що ви думаєте? Паралітик, якого привезли на каталці - ожив! Чувак устав, тремтячими руками дотягнувся до жінки і ухопив її цупко за шию, аби подякувати. Я ледь розімкнув його пальці «вдячності». Ще б хвилина - і дружина б задихнулася. А от якби на прийомі був присутній кіт Жоржик - до такого не дійшло би. А це моя вина: перегодував звечора. Спочатку дав вареного сома, потім сосисочку, уночі підсунув кавалок посольської шинки та заполірував царську вечерю мого улюбленця келишком молочка.
Ну, то таке. Офіційна медицина йде своїми стежками, а народна - своїми. Колись мені бабуся казала: « Онуче, запам’ятай: скільки хвороб - стільки й рослин”.
Водила мене щодня до лісу, у вільні хвилини - луками, показувала кожну травинку і розказувала, що це , як можна використовувати і вживати. А я слухав, правда не усе. Але бабуся моє вухо не відпускала зі своїх пальців ніколи. І правильно робила, бо я був шкодливіший за кота.
- Онуче! Ти будеш - рано чи пізно - лікувати людей.
- Травами? Замовляннями? Я вже скоро отими копицями з травою, які ми збираємо, пахнути буду, як мінімум, рік…
- Не знаю, Сашуню. Але…бачу… може травами, може…словом…
Помилилася бабуся. Не лікую я людей Словом, а роз’ятрюю рани, насипаю у них солі, кажу правду…
Ось, котик на моїх руках сидить. Сірий, хвіст зламаний, і глухий. Міна, випущена росіянами, влучила в будинок господарів. Чоловіка вбило, жінку забрали українські солдати, а кіт прибився до мене…
Кров з його вух витирав потихеньку: проведу серветкою - і дивлюся на його реакцію. Якщо нявчить - отже болісно. Якщо мовчить - нормально.
Нині все гаразд, котик ситий та доглянутий. І дуже мене виручає: за десять хвилин до мінометного обстрілу нявчить не своїм голосом. І тікає за поворот окопу. Але його голос я розумію…
Летить міна…

21.02.2021р.