
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.17
22:28
Руїни зруйнованого міста.
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
2025.09.17
18:46
Я обійму тебе…
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
2025.09.17
18:18
Знаючи, надходить ніч і сонце палить кораблі
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
2025.09.17
17:57
Ходу вповільнив і спинивсь
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
2025.09.17
16:58
Заливався світанок пташино,
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
2025.09.17
11:14
Нетрадиційність нині в моді,
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
2025.09.17
08:56
вересня - День народження видатного українського письменника
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
2025.09.17
02:36
Прийшла ця година,
за Отче, за Сина
зайшло в Україну
звести в домовину,
почавши з Стефана
несе смертні рани
як пік благочестя
зухвале нечестя.
за Отче, за Сина
зайшло в Україну
звести в домовину,
почавши з Стефана
несе смертні рани
як пік благочестя
зухвале нечестя.
2025.09.17
00:22
О життя ти мойого -- світання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.
Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.
Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
2025.09.16
23:55
Ты могла бы наконец
Уступить – и под венец,
Но, как донне подобает,
Говоришь: какой наглец!
Убиваешь без пощады –
Кавалеры только рады.
Я унижен – спору нет!
Уступить – и под венец,
Но, как донне подобает,
Говоришь: какой наглец!
Убиваешь без пощады –
Кавалеры только рады.
Я унижен – спору нет!
2025.09.16
22:19
Дощі йдуть і змивають усе,
роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
2025.09.16
21:05
Рабби Шимон бен Элазар в молодости ушел из своего родного города и много лет изучал Тору в иешиве. Со временем он стал большим мудрецом и получил право обучать Закону других.
Решил однажды рабби Шимон Бен Элазар поехать в свой родной город навестить род
2025.09.16
16:00
Під сувору музику Шопена
Скаже хтось услід:
«Не повезло».
Ось і налаштовує геєна
Янголу-хранителю на зло
Печі, казани, вогненні плити,
Паливо, трійчата і багри,
Щоб мене у смолах кип’ятити,
Скаже хтось услід:
«Не повезло».
Ось і налаштовує геєна
Янголу-хранителю на зло
Печі, казани, вогненні плити,
Паливо, трійчата і багри,
Щоб мене у смолах кип’ятити,
2025.09.16
14:47
Причепурила осінь землю
жоржинами у теплих кольорах,
хоча трава втрачає зелень,
смарагдовий наряд гаїв побляк,
але леліє айстр паради
і чорнобривців барви неспроста,
щоб берегли, - дає пораду,-
красу земну, - без неї суєта,
жоржинами у теплих кольорах,
хоча трава втрачає зелень,
смарагдовий наряд гаїв побляк,
але леліє айстр паради
і чорнобривців барви неспроста,
щоб берегли, - дає пораду,-
красу земну, - без неї суєта,
2025.09.16
07:42
Перекреслений стежками
Викошений луг, -
Перечесаний вітрами
Верболіз навкруг.
Поруділі та вологі,
Стебла і листки, -
Обмочили звично ноги
І усі стежки.
Викошений луг, -
Перечесаний вітрами
Верболіз навкруг.
Поруділі та вологі,
Стебла і листки, -
Обмочили звично ноги
І усі стежки.
2025.09.15
22:21
Осіннє листя падає за комір
і наповнює страхом.
Сніг лягає білим саваном
для всіх дум і сподівань.
Грати в доміно можна
хіба що з пусткою.
Грати в карти - з абсурдом.
Цокатися з дзеркалом,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...і наповнює страхом.
Сніг лягає білим саваном
для всіх дум і сподівань.
Грати в доміно можна
хіба що з пусткою.
Грати в карти - з абсурдом.
Цокатися з дзеркалом,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ніна Виноградська (1961) /
Рецензії
Така висока і глибока голубінь
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Така висока і глибока голубінь
МИКОЛА КОЗАК
ДЕКІЛЬКА СТРИВОЖЕНИХ ЛІРИЧНИХ ШТРИХІВ ПРО ДОЛЮ І ВОЛЮ ПОЕТЕСИ НІНИ ВИНОГРАДСЬКОЇ
Слобідщина – стривожений край України, край, який на все життя полюбив, покохав Григорій Сковорода...
Слобідщина радо стрічала Миколу Гоголя, тут зріс, змужнів талан геніального Григорія Квітки-Основ’яненка...Тут творив найбільший поет нашої доби Павло Тичина, тут зорів талан Олександра Олеся.
Харків – потужна індустріальна столиця усіх часів... Харків літературний, Харків музичний, Харків стривожений, мудрий і жорстокий...
Холодногірська в’язниця... Розстріл у лісопарку... Знищували митців, кобзарів, польових резервістів, замордували в урвищах під Харковом.
Досі не знайдено точне місце закатувань кобзарів...
Харків – залізноокий. Тут не прощають – карають за все, особливо беззахисних, осиротілих, бідних...
Тут змужнів потужний талант Ігоря Муратова, Василя Мисика, Івана Виргана, Василя Борового, Василя Бондаря...
Харків пам’ятає Івана Багряного, пам’ятає камеру смерті на Холодній горі...
Аж ось і лісопарк. Тут декілька літ тому в архівах знайшов вчений-фізик точну дату знищення Гната Хоткевича...
Розтріл польських резервістів.
А де ж спалили Володимира Свідзінського, а також поета Сороку?
А разом усіх в’язнів, здається, 1500 люду, головна інтелігенція - вчителі, науковці, бібліотекарі, кобзарі, художники, істинні творці, за те, що любили свій рідний край, свою Україну-матір... свою землю...
Кирзовий чобіт ката надовго запам’ятався...Кровоточить земля і пам’ять... Досі...
Повернімося лицем до сонця, до людини, до беззахисних.
Пригадую виступи письменників...
Спілка письменників України (Харків), вул. Чернишевського, 59. Бунтарський дух живе. Тут у часи війни Юрій Смолич(Гудман) спалив твори письменників... Архів...
Але повернімося лицем до суворої ніжності нашого часу. Стає моторошно і лячно. Йде розкрадання наших заводів, наших підприємств, наших фабрик. Україну надовго загнали в безвихідь...
А нині шукаю Україну в Україні, в людині людину. Рятівників не видно, зате маємо товстозадих хапуг, кілерів галактичного штибу.
Знищено найталановитіших, окупант безжально скеровує нас в нікуди.
Поети – вічні рятівники нації, істиної незалежності України. Національну ідею загнано, завудилено і скалічено, і то надовго. Рятуйтесь самі, виживайте самі...
Боже, яка небесна тиша біля Дніпра, блукаємо берегом ріки, сині-сині зморшки хвиль стривожують наші душі, наші думи. Скоро завітаємо на могилу Тараса Шевченка у Канів, запричастимося біля могили нашого генія, нашого пророка... Лебедіємо...
Ніна Виноградська - поет Божої милості, високочола, ніжна, замріяна, біля могили поета.
Із великих дніпрооких очей Ніни покотилися сльзи, сльози бунтарки за долю і волю! Здється, що птиці і дерева слухають досі її слобожанські пісні, щиросерді поезії.
Не скоро вже повернемо на Київ. Не скоро, брате. Не скоро...
Перечитую поезії із її замріяної книжки (“Сніг молодий”, Харків 2006). Видана збірка зоряно, ніжно, соромливо. Із довірою гортаю сторінки книги. Вони світяться радісно, інколи печально... Спогади сумні із дитячих літ, волячий день уярмлював дитячу уяву... Хтось ставав полем, колоском, калиною на обрії...
А її долю кликала козацька пісня і шабля, шабля і пісня, так рано здоросліла.
Ніна Іванівна Виноградська поет-гуманіст, правдолюб, стоїть насмерть за Україну.
Страшний танець бузувірів, масонів, інших волоцюг, котрі пруть нагло на рожен у нашім краї.
Треба рятуватися і рятувати дух.
Ніна Іванівна - поетеса, співачка, громадський діяч і чесна, і мужня людина, непідвладна повівам вітру. Останнім окрайцем хліба поділиться, людині не відмовить, не здаленіє, в біді не покаже спини, затямте собі, затямте вороги... Ось ці пружні рядки:
Там пахне хліб соломою і піччю,
Там батько зранку набива косу,
Там вітер шелестить в тополях ніччю
І я у снах, як вдень, гусей пасу.
Там день – безмежний, річка – по коліна.
І друзі голоногі там усі.
Там цілий світ. Там ненька Україна.
Там найсмачніші в світі карасі...
Там ще далеко болі і тривоги,
Ми там усі однаково святі.
У всіх одна – до юності дорога,
І будь-що вийти в люди – на меті.
Корови, коні... Ми в дитинстві разом
Ділили хліб і сонечко на всіх.
Там розбивались гордощі й образи,
Там найчеснішим був і біль, і сміх...
Ми звідти всі. Ми з того родоводу,
Що сім тисячоліть пережива...
Нема для мене кращого народу,
Ніж той, про кого всі оці слова!
Поезія Ніні Іванівни глибока, людяна, земна, щира і беззахисна, вона кличе, плаче, зорює, волає супроти скретецілих, вузьколобих пройдисвітів...
В її віршах багато неба добра, щирості. Здається, її слухає сад і люди, і птиці, люди і сад.
А ще треба боронити свій рідний край од зайд-заброд, од чужинців... Стоїть на березі Дніпра... Стає дніпроокою...
Все врізнобіч: і думи й справи,
І настрій, наче круговерть.
Напасті зліва, болі справа.
І мимоволі вже про смерть,
Як спокій, як спочин, як вічність,
Куди приводить всіх життя.
Одразу ницість і величність–
В одну історію буття.
Що залишаємо від себе,
Згадають ті, що знали нас.
Їм ще синіти буде небо.
Але і їх дістане час.
Кого на злеті, інших в тиші,
Не пожаліє – не мине…
А я залишу тільки вірші,
Що не замінять вже мене.
Поет щиро радіє, коли нація не плаче, коли старенькі бабусі не шукають щось їстивне у смітті, а з ними собаки з малими цуценятами із заплющеними очима неуривно дивляться в душу, в серце. Шалений час..., час безбожників..., час зубоскалів..., менторів..., пройд..., шакалів..., їх мета – урвати ласий шмат.
Задушевність, щирість, незламність...
Поезія Ніни Виноградської – традиційна і стихійна, її не можна не почути, не читати, вона наче молитва земна і небесна. Небесна і земна... Вдумаймось у ці рядки:
Журавлино, тихо, лебедино,
Вже у вирій стомлені ключі
Відлітають з дому, з України,
До тепла щоденно і вночі.
Від зими, безхліб’я і від снігу,
Небо розгортаючи крильми.
Ностальгії гарячущу кригу
Щовесни розтоплять, як і ми.
Інколи хочеться аби поети самі читали свої поезії дітям(у них надто чутливе, не скалічене світовідчуття).
Дай Боже, дай нам духу і сили, і незламності, непокори, дійти до суті, (не забуваймо, що господь Бог усе чує, усе бачить) головне не збочить, коли ж надто тужно і зимно... Голод і холод – найстрашніші кати.
Калейдоскоп подій, явищ, гарпунить чулу душу поета... Ось ці печальні рядочки:
Неначе шкіра у змії,
Сповзла з очей моїх полуда.
І в тебе очі – не твої,
Ляка байдужість і облуда.
Твоїх очей незрячих сніг
Мене колов і заморозив.
Завмерли у мені пісні
Неначе в лютому рогози.
Неначе шкіра у змії
Сповзла з очей моїх полуда.
Вдивляюсь в очі… Не твої…
Без тебе? Але як я буду?
Поет вирізьблює свою думку, шаленство світу і доби уярмлюють, знищують безхребетних, слабодухих, розгублених...ницих...
... Ніна Іванівна іде супроти вітру, все під гору, під гору...
...Після буйного літа, ледь чутно, безтілесо розплітає свою золоту косу осінь...
У цьому шаленому світі живуть, люблять, творять. Стояти на своєму, заради життя, насмерть.
Вірю, що козацька колиска ніколи не стане труною... Ходімо до зірок, запригощаймося невмирущим духом кобзаря й каменяра ...
Леся і Ліна біля Софії... Над урвищами наших мук. Чую невмируще, пророче слово Ніни:
Я лиш думками доторкнусь до тебе,
Тобі від цього – не носить оков.
В моїх очах, що мов осіннє небо,
Застигли сльози, болю перехов.
І журавлино відліта кохання.
Та де той вирій, щоб вернулось знов?
Уже на сході гасне зірка рання...
Холодна кава... Й світ як захолов...
Нині заплакало небо... Хтось стукав у вікно. Як добре, що це була брунатна вишнева гілка...
Дорослі плачуть, як діти, коли себе ніде діти. Вишнева гілка... І синя скрипка од жалю ніжно скрикне.
Не зашивайте вуста пророкам... Кожна клітина, кожен нерв оголений, кожен мускул судомиться од болю, од неправд, а скільки цих правд розвелось у світі, а скільки ще напівправд, а скільки жорстокості все знести і залишитися людиною і поетом. Ось ця мініатюра:
Замість кохання – холоду Едем,
Де крижані слова і , навіть, подих.
Холоне ніч і не зігріє день,
В який ми поступово з ранку входим.
Замість спокою – на воді брижі,
Що розхитали наш сімейний човен,
Де ми з тобою наче й не чужі,
Та холоду й морозу дім наш повен.
Третя книга Ніни Виноградської свідчить, що зріст, змужнілість автора відчутна.
Хочеться побажати широких і глибоких звершень, серед поетів слобожанщини її поезія займає окреме, осібне місце.
Жаль, що копито щоденщини затопчує, знищує таку чулу душу поета.
Байдужість суспільства приспана і то надовго можновладцями... Тож гострімо шаблю, із шаблею сідаймо на блакитного коня. Звісно, не всі повернуться живими із походу, але ж пісня прилетить до отчого порогу...
Гострімо ж шаблю...
Благословіть нас, мамо! Калина на обрії. Лебеді стискують крила, вишневий дощ упав...
Микола Козак
27.03.2006
ДЕКІЛЬКА СТРИВОЖЕНИХ ЛІРИЧНИХ ШТРИХІВ ПРО ДОЛЮ І ВОЛЮ ПОЕТЕСИ НІНИ ВИНОГРАДСЬКОЇ
Слобідщина – стривожений край України, край, який на все життя полюбив, покохав Григорій Сковорода...
Слобідщина радо стрічала Миколу Гоголя, тут зріс, змужнів талан геніального Григорія Квітки-Основ’яненка...Тут творив найбільший поет нашої доби Павло Тичина, тут зорів талан Олександра Олеся.
Харків – потужна індустріальна столиця усіх часів... Харків літературний, Харків музичний, Харків стривожений, мудрий і жорстокий...
Холодногірська в’язниця... Розстріл у лісопарку... Знищували митців, кобзарів, польових резервістів, замордували в урвищах під Харковом.
Досі не знайдено точне місце закатувань кобзарів...
Харків – залізноокий. Тут не прощають – карають за все, особливо беззахисних, осиротілих, бідних...
Тут змужнів потужний талант Ігоря Муратова, Василя Мисика, Івана Виргана, Василя Борового, Василя Бондаря...
Харків пам’ятає Івана Багряного, пам’ятає камеру смерті на Холодній горі...
Аж ось і лісопарк. Тут декілька літ тому в архівах знайшов вчений-фізик точну дату знищення Гната Хоткевича...
Розтріл польських резервістів.
А де ж спалили Володимира Свідзінського, а також поета Сороку?
А разом усіх в’язнів, здається, 1500 люду, головна інтелігенція - вчителі, науковці, бібліотекарі, кобзарі, художники, істинні творці, за те, що любили свій рідний край, свою Україну-матір... свою землю...
Кирзовий чобіт ката надовго запам’ятався...Кровоточить земля і пам’ять... Досі...
Повернімося лицем до сонця, до людини, до беззахисних.
Пригадую виступи письменників...
Спілка письменників України (Харків), вул. Чернишевського, 59. Бунтарський дух живе. Тут у часи війни Юрій Смолич(Гудман) спалив твори письменників... Архів...
Але повернімося лицем до суворої ніжності нашого часу. Стає моторошно і лячно. Йде розкрадання наших заводів, наших підприємств, наших фабрик. Україну надовго загнали в безвихідь...
А нині шукаю Україну в Україні, в людині людину. Рятівників не видно, зате маємо товстозадих хапуг, кілерів галактичного штибу.
Знищено найталановитіших, окупант безжально скеровує нас в нікуди.
Поети – вічні рятівники нації, істиної незалежності України. Національну ідею загнано, завудилено і скалічено, і то надовго. Рятуйтесь самі, виживайте самі...
Боже, яка небесна тиша біля Дніпра, блукаємо берегом ріки, сині-сині зморшки хвиль стривожують наші душі, наші думи. Скоро завітаємо на могилу Тараса Шевченка у Канів, запричастимося біля могили нашого генія, нашого пророка... Лебедіємо...
Ніна Виноградська - поет Божої милості, високочола, ніжна, замріяна, біля могили поета.
Із великих дніпрооких очей Ніни покотилися сльзи, сльози бунтарки за долю і волю! Здється, що птиці і дерева слухають досі її слобожанські пісні, щиросерді поезії.
Не скоро вже повернемо на Київ. Не скоро, брате. Не скоро...
Перечитую поезії із її замріяної книжки (“Сніг молодий”, Харків 2006). Видана збірка зоряно, ніжно, соромливо. Із довірою гортаю сторінки книги. Вони світяться радісно, інколи печально... Спогади сумні із дитячих літ, волячий день уярмлював дитячу уяву... Хтось ставав полем, колоском, калиною на обрії...
А її долю кликала козацька пісня і шабля, шабля і пісня, так рано здоросліла.
Ніна Іванівна Виноградська поет-гуманіст, правдолюб, стоїть насмерть за Україну.
Страшний танець бузувірів, масонів, інших волоцюг, котрі пруть нагло на рожен у нашім краї.
Треба рятуватися і рятувати дух.
Ніна Іванівна - поетеса, співачка, громадський діяч і чесна, і мужня людина, непідвладна повівам вітру. Останнім окрайцем хліба поділиться, людині не відмовить, не здаленіє, в біді не покаже спини, затямте собі, затямте вороги... Ось ці пружні рядки:
Там пахне хліб соломою і піччю,
Там батько зранку набива косу,
Там вітер шелестить в тополях ніччю
І я у снах, як вдень, гусей пасу.
Там день – безмежний, річка – по коліна.
І друзі голоногі там усі.
Там цілий світ. Там ненька Україна.
Там найсмачніші в світі карасі...
Там ще далеко болі і тривоги,
Ми там усі однаково святі.
У всіх одна – до юності дорога,
І будь-що вийти в люди – на меті.
Корови, коні... Ми в дитинстві разом
Ділили хліб і сонечко на всіх.
Там розбивались гордощі й образи,
Там найчеснішим був і біль, і сміх...
Ми звідти всі. Ми з того родоводу,
Що сім тисячоліть пережива...
Нема для мене кращого народу,
Ніж той, про кого всі оці слова!
Поезія Ніні Іванівни глибока, людяна, земна, щира і беззахисна, вона кличе, плаче, зорює, волає супроти скретецілих, вузьколобих пройдисвітів...
В її віршах багато неба добра, щирості. Здається, її слухає сад і люди, і птиці, люди і сад.
А ще треба боронити свій рідний край од зайд-заброд, од чужинців... Стоїть на березі Дніпра... Стає дніпроокою...
Все врізнобіч: і думи й справи,
І настрій, наче круговерть.
Напасті зліва, болі справа.
І мимоволі вже про смерть,
Як спокій, як спочин, як вічність,
Куди приводить всіх життя.
Одразу ницість і величність–
В одну історію буття.
Що залишаємо від себе,
Згадають ті, що знали нас.
Їм ще синіти буде небо.
Але і їх дістане час.
Кого на злеті, інших в тиші,
Не пожаліє – не мине…
А я залишу тільки вірші,
Що не замінять вже мене.
Поет щиро радіє, коли нація не плаче, коли старенькі бабусі не шукають щось їстивне у смітті, а з ними собаки з малими цуценятами із заплющеними очима неуривно дивляться в душу, в серце. Шалений час..., час безбожників..., час зубоскалів..., менторів..., пройд..., шакалів..., їх мета – урвати ласий шмат.
Задушевність, щирість, незламність...
Поезія Ніни Виноградської – традиційна і стихійна, її не можна не почути, не читати, вона наче молитва земна і небесна. Небесна і земна... Вдумаймось у ці рядки:
Журавлино, тихо, лебедино,
Вже у вирій стомлені ключі
Відлітають з дому, з України,
До тепла щоденно і вночі.
Від зими, безхліб’я і від снігу,
Небо розгортаючи крильми.
Ностальгії гарячущу кригу
Щовесни розтоплять, як і ми.
Інколи хочеться аби поети самі читали свої поезії дітям(у них надто чутливе, не скалічене світовідчуття).
Дай Боже, дай нам духу і сили, і незламності, непокори, дійти до суті, (не забуваймо, що господь Бог усе чує, усе бачить) головне не збочить, коли ж надто тужно і зимно... Голод і холод – найстрашніші кати.
Калейдоскоп подій, явищ, гарпунить чулу душу поета... Ось ці печальні рядочки:
Неначе шкіра у змії,
Сповзла з очей моїх полуда.
І в тебе очі – не твої,
Ляка байдужість і облуда.
Твоїх очей незрячих сніг
Мене колов і заморозив.
Завмерли у мені пісні
Неначе в лютому рогози.
Неначе шкіра у змії
Сповзла з очей моїх полуда.
Вдивляюсь в очі… Не твої…
Без тебе? Але як я буду?
Поет вирізьблює свою думку, шаленство світу і доби уярмлюють, знищують безхребетних, слабодухих, розгублених...ницих...
... Ніна Іванівна іде супроти вітру, все під гору, під гору...
...Після буйного літа, ледь чутно, безтілесо розплітає свою золоту косу осінь...
У цьому шаленому світі живуть, люблять, творять. Стояти на своєму, заради життя, насмерть.
Вірю, що козацька колиска ніколи не стане труною... Ходімо до зірок, запригощаймося невмирущим духом кобзаря й каменяра ...
Леся і Ліна біля Софії... Над урвищами наших мук. Чую невмируще, пророче слово Ніни:
Я лиш думками доторкнусь до тебе,
Тобі від цього – не носить оков.
В моїх очах, що мов осіннє небо,
Застигли сльози, болю перехов.
І журавлино відліта кохання.
Та де той вирій, щоб вернулось знов?
Уже на сході гасне зірка рання...
Холодна кава... Й світ як захолов...
Нині заплакало небо... Хтось стукав у вікно. Як добре, що це була брунатна вишнева гілка...
Дорослі плачуть, як діти, коли себе ніде діти. Вишнева гілка... І синя скрипка од жалю ніжно скрикне.
Не зашивайте вуста пророкам... Кожна клітина, кожен нерв оголений, кожен мускул судомиться од болю, од неправд, а скільки цих правд розвелось у світі, а скільки ще напівправд, а скільки жорстокості все знести і залишитися людиною і поетом. Ось ця мініатюра:
Замість кохання – холоду Едем,
Де крижані слова і , навіть, подих.
Холоне ніч і не зігріє день,
В який ми поступово з ранку входим.
Замість спокою – на воді брижі,
Що розхитали наш сімейний човен,
Де ми з тобою наче й не чужі,
Та холоду й морозу дім наш повен.
Третя книга Ніни Виноградської свідчить, що зріст, змужнілість автора відчутна.
Хочеться побажати широких і глибоких звершень, серед поетів слобожанщини її поезія займає окреме, осібне місце.
Жаль, що копито щоденщини затопчує, знищує таку чулу душу поета.
Байдужість суспільства приспана і то надовго можновладцями... Тож гострімо шаблю, із шаблею сідаймо на блакитного коня. Звісно, не всі повернуться живими із походу, але ж пісня прилетить до отчого порогу...
Гострімо ж шаблю...
Благословіть нас, мамо! Калина на обрії. Лебеді стискують крила, вишневий дощ упав...
Микола Козак
27.03.2006
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію