
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.06
22:08
Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
2025.07.06
18:51
Заквітчали мальви літо
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
2025.07.06
16:14
Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
2025.07.06
10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
2025.07.06
05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
2025.07.04
17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
2025.07.04
16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
2025.07.04
06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
2025.07.03
21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
2025.07.03
21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
2025.07.03
10:35
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.05.20
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ніна Виноградська (1961) /
Рецензії
Така висока і глибока голубінь
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Така висока і глибока голубінь
МИКОЛА КОЗАК
ДЕКІЛЬКА СТРИВОЖЕНИХ ЛІРИЧНИХ ШТРИХІВ ПРО ДОЛЮ І ВОЛЮ ПОЕТЕСИ НІНИ ВИНОГРАДСЬКОЇ
Слобідщина – стривожений край України, край, який на все життя полюбив, покохав Григорій Сковорода...
Слобідщина радо стрічала Миколу Гоголя, тут зріс, змужнів талан геніального Григорія Квітки-Основ’яненка...Тут творив найбільший поет нашої доби Павло Тичина, тут зорів талан Олександра Олеся.
Харків – потужна індустріальна столиця усіх часів... Харків літературний, Харків музичний, Харків стривожений, мудрий і жорстокий...
Холодногірська в’язниця... Розстріл у лісопарку... Знищували митців, кобзарів, польових резервістів, замордували в урвищах під Харковом.
Досі не знайдено точне місце закатувань кобзарів...
Харків – залізноокий. Тут не прощають – карають за все, особливо беззахисних, осиротілих, бідних...
Тут змужнів потужний талант Ігоря Муратова, Василя Мисика, Івана Виргана, Василя Борового, Василя Бондаря...
Харків пам’ятає Івана Багряного, пам’ятає камеру смерті на Холодній горі...
Аж ось і лісопарк. Тут декілька літ тому в архівах знайшов вчений-фізик точну дату знищення Гната Хоткевича...
Розтріл польських резервістів.
А де ж спалили Володимира Свідзінського, а також поета Сороку?
А разом усіх в’язнів, здається, 1500 люду, головна інтелігенція - вчителі, науковці, бібліотекарі, кобзарі, художники, істинні творці, за те, що любили свій рідний край, свою Україну-матір... свою землю...
Кирзовий чобіт ката надовго запам’ятався...Кровоточить земля і пам’ять... Досі...
Повернімося лицем до сонця, до людини, до беззахисних.
Пригадую виступи письменників...
Спілка письменників України (Харків), вул. Чернишевського, 59. Бунтарський дух живе. Тут у часи війни Юрій Смолич(Гудман) спалив твори письменників... Архів...
Але повернімося лицем до суворої ніжності нашого часу. Стає моторошно і лячно. Йде розкрадання наших заводів, наших підприємств, наших фабрик. Україну надовго загнали в безвихідь...
А нині шукаю Україну в Україні, в людині людину. Рятівників не видно, зате маємо товстозадих хапуг, кілерів галактичного штибу.
Знищено найталановитіших, окупант безжально скеровує нас в нікуди.
Поети – вічні рятівники нації, істиної незалежності України. Національну ідею загнано, завудилено і скалічено, і то надовго. Рятуйтесь самі, виживайте самі...
Боже, яка небесна тиша біля Дніпра, блукаємо берегом ріки, сині-сині зморшки хвиль стривожують наші душі, наші думи. Скоро завітаємо на могилу Тараса Шевченка у Канів, запричастимося біля могили нашого генія, нашого пророка... Лебедіємо...
Ніна Виноградська - поет Божої милості, високочола, ніжна, замріяна, біля могили поета.
Із великих дніпрооких очей Ніни покотилися сльзи, сльози бунтарки за долю і волю! Здється, що птиці і дерева слухають досі її слобожанські пісні, щиросерді поезії.
Не скоро вже повернемо на Київ. Не скоро, брате. Не скоро...
Перечитую поезії із її замріяної книжки (“Сніг молодий”, Харків 2006). Видана збірка зоряно, ніжно, соромливо. Із довірою гортаю сторінки книги. Вони світяться радісно, інколи печально... Спогади сумні із дитячих літ, волячий день уярмлював дитячу уяву... Хтось ставав полем, колоском, калиною на обрії...
А її долю кликала козацька пісня і шабля, шабля і пісня, так рано здоросліла.
Ніна Іванівна Виноградська поет-гуманіст, правдолюб, стоїть насмерть за Україну.
Страшний танець бузувірів, масонів, інших волоцюг, котрі пруть нагло на рожен у нашім краї.
Треба рятуватися і рятувати дух.
Ніна Іванівна - поетеса, співачка, громадський діяч і чесна, і мужня людина, непідвладна повівам вітру. Останнім окрайцем хліба поділиться, людині не відмовить, не здаленіє, в біді не покаже спини, затямте собі, затямте вороги... Ось ці пружні рядки:
Там пахне хліб соломою і піччю,
Там батько зранку набива косу,
Там вітер шелестить в тополях ніччю
І я у снах, як вдень, гусей пасу.
Там день – безмежний, річка – по коліна.
І друзі голоногі там усі.
Там цілий світ. Там ненька Україна.
Там найсмачніші в світі карасі...
Там ще далеко болі і тривоги,
Ми там усі однаково святі.
У всіх одна – до юності дорога,
І будь-що вийти в люди – на меті.
Корови, коні... Ми в дитинстві разом
Ділили хліб і сонечко на всіх.
Там розбивались гордощі й образи,
Там найчеснішим був і біль, і сміх...
Ми звідти всі. Ми з того родоводу,
Що сім тисячоліть пережива...
Нема для мене кращого народу,
Ніж той, про кого всі оці слова!
Поезія Ніні Іванівни глибока, людяна, земна, щира і беззахисна, вона кличе, плаче, зорює, волає супроти скретецілих, вузьколобих пройдисвітів...
В її віршах багато неба добра, щирості. Здається, її слухає сад і люди, і птиці, люди і сад.
А ще треба боронити свій рідний край од зайд-заброд, од чужинців... Стоїть на березі Дніпра... Стає дніпроокою...
Все врізнобіч: і думи й справи,
І настрій, наче круговерть.
Напасті зліва, болі справа.
І мимоволі вже про смерть,
Як спокій, як спочин, як вічність,
Куди приводить всіх життя.
Одразу ницість і величність–
В одну історію буття.
Що залишаємо від себе,
Згадають ті, що знали нас.
Їм ще синіти буде небо.
Але і їх дістане час.
Кого на злеті, інших в тиші,
Не пожаліє – не мине…
А я залишу тільки вірші,
Що не замінять вже мене.
Поет щиро радіє, коли нація не плаче, коли старенькі бабусі не шукають щось їстивне у смітті, а з ними собаки з малими цуценятами із заплющеними очима неуривно дивляться в душу, в серце. Шалений час..., час безбожників..., час зубоскалів..., менторів..., пройд..., шакалів..., їх мета – урвати ласий шмат.
Задушевність, щирість, незламність...
Поезія Ніни Виноградської – традиційна і стихійна, її не можна не почути, не читати, вона наче молитва земна і небесна. Небесна і земна... Вдумаймось у ці рядки:
Журавлино, тихо, лебедино,
Вже у вирій стомлені ключі
Відлітають з дому, з України,
До тепла щоденно і вночі.
Від зими, безхліб’я і від снігу,
Небо розгортаючи крильми.
Ностальгії гарячущу кригу
Щовесни розтоплять, як і ми.
Інколи хочеться аби поети самі читали свої поезії дітям(у них надто чутливе, не скалічене світовідчуття).
Дай Боже, дай нам духу і сили, і незламності, непокори, дійти до суті, (не забуваймо, що господь Бог усе чує, усе бачить) головне не збочить, коли ж надто тужно і зимно... Голод і холод – найстрашніші кати.
Калейдоскоп подій, явищ, гарпунить чулу душу поета... Ось ці печальні рядочки:
Неначе шкіра у змії,
Сповзла з очей моїх полуда.
І в тебе очі – не твої,
Ляка байдужість і облуда.
Твоїх очей незрячих сніг
Мене колов і заморозив.
Завмерли у мені пісні
Неначе в лютому рогози.
Неначе шкіра у змії
Сповзла з очей моїх полуда.
Вдивляюсь в очі… Не твої…
Без тебе? Але як я буду?
Поет вирізьблює свою думку, шаленство світу і доби уярмлюють, знищують безхребетних, слабодухих, розгублених...ницих...
... Ніна Іванівна іде супроти вітру, все під гору, під гору...
...Після буйного літа, ледь чутно, безтілесо розплітає свою золоту косу осінь...
У цьому шаленому світі живуть, люблять, творять. Стояти на своєму, заради життя, насмерть.
Вірю, що козацька колиска ніколи не стане труною... Ходімо до зірок, запригощаймося невмирущим духом кобзаря й каменяра ...
Леся і Ліна біля Софії... Над урвищами наших мук. Чую невмируще, пророче слово Ніни:
Я лиш думками доторкнусь до тебе,
Тобі від цього – не носить оков.
В моїх очах, що мов осіннє небо,
Застигли сльози, болю перехов.
І журавлино відліта кохання.
Та де той вирій, щоб вернулось знов?
Уже на сході гасне зірка рання...
Холодна кава... Й світ як захолов...
Нині заплакало небо... Хтось стукав у вікно. Як добре, що це була брунатна вишнева гілка...
Дорослі плачуть, як діти, коли себе ніде діти. Вишнева гілка... І синя скрипка од жалю ніжно скрикне.
Не зашивайте вуста пророкам... Кожна клітина, кожен нерв оголений, кожен мускул судомиться од болю, од неправд, а скільки цих правд розвелось у світі, а скільки ще напівправд, а скільки жорстокості все знести і залишитися людиною і поетом. Ось ця мініатюра:
Замість кохання – холоду Едем,
Де крижані слова і , навіть, подих.
Холоне ніч і не зігріє день,
В який ми поступово з ранку входим.
Замість спокою – на воді брижі,
Що розхитали наш сімейний човен,
Де ми з тобою наче й не чужі,
Та холоду й морозу дім наш повен.
Третя книга Ніни Виноградської свідчить, що зріст, змужнілість автора відчутна.
Хочеться побажати широких і глибоких звершень, серед поетів слобожанщини її поезія займає окреме, осібне місце.
Жаль, що копито щоденщини затопчує, знищує таку чулу душу поета.
Байдужість суспільства приспана і то надовго можновладцями... Тож гострімо шаблю, із шаблею сідаймо на блакитного коня. Звісно, не всі повернуться живими із походу, але ж пісня прилетить до отчого порогу...
Гострімо ж шаблю...
Благословіть нас, мамо! Калина на обрії. Лебеді стискують крила, вишневий дощ упав...
Микола Козак
27.03.2006
ДЕКІЛЬКА СТРИВОЖЕНИХ ЛІРИЧНИХ ШТРИХІВ ПРО ДОЛЮ І ВОЛЮ ПОЕТЕСИ НІНИ ВИНОГРАДСЬКОЇ
Слобідщина – стривожений край України, край, який на все життя полюбив, покохав Григорій Сковорода...
Слобідщина радо стрічала Миколу Гоголя, тут зріс, змужнів талан геніального Григорія Квітки-Основ’яненка...Тут творив найбільший поет нашої доби Павло Тичина, тут зорів талан Олександра Олеся.
Харків – потужна індустріальна столиця усіх часів... Харків літературний, Харків музичний, Харків стривожений, мудрий і жорстокий...
Холодногірська в’язниця... Розстріл у лісопарку... Знищували митців, кобзарів, польових резервістів, замордували в урвищах під Харковом.
Досі не знайдено точне місце закатувань кобзарів...
Харків – залізноокий. Тут не прощають – карають за все, особливо беззахисних, осиротілих, бідних...
Тут змужнів потужний талант Ігоря Муратова, Василя Мисика, Івана Виргана, Василя Борового, Василя Бондаря...
Харків пам’ятає Івана Багряного, пам’ятає камеру смерті на Холодній горі...
Аж ось і лісопарк. Тут декілька літ тому в архівах знайшов вчений-фізик точну дату знищення Гната Хоткевича...
Розтріл польських резервістів.
А де ж спалили Володимира Свідзінського, а також поета Сороку?
А разом усіх в’язнів, здається, 1500 люду, головна інтелігенція - вчителі, науковці, бібліотекарі, кобзарі, художники, істинні творці, за те, що любили свій рідний край, свою Україну-матір... свою землю...
Кирзовий чобіт ката надовго запам’ятався...Кровоточить земля і пам’ять... Досі...
Повернімося лицем до сонця, до людини, до беззахисних.
Пригадую виступи письменників...
Спілка письменників України (Харків), вул. Чернишевського, 59. Бунтарський дух живе. Тут у часи війни Юрій Смолич(Гудман) спалив твори письменників... Архів...
Але повернімося лицем до суворої ніжності нашого часу. Стає моторошно і лячно. Йде розкрадання наших заводів, наших підприємств, наших фабрик. Україну надовго загнали в безвихідь...
А нині шукаю Україну в Україні, в людині людину. Рятівників не видно, зате маємо товстозадих хапуг, кілерів галактичного штибу.
Знищено найталановитіших, окупант безжально скеровує нас в нікуди.
Поети – вічні рятівники нації, істиної незалежності України. Національну ідею загнано, завудилено і скалічено, і то надовго. Рятуйтесь самі, виживайте самі...
Боже, яка небесна тиша біля Дніпра, блукаємо берегом ріки, сині-сині зморшки хвиль стривожують наші душі, наші думи. Скоро завітаємо на могилу Тараса Шевченка у Канів, запричастимося біля могили нашого генія, нашого пророка... Лебедіємо...
Ніна Виноградська - поет Божої милості, високочола, ніжна, замріяна, біля могили поета.
Із великих дніпрооких очей Ніни покотилися сльзи, сльози бунтарки за долю і волю! Здється, що птиці і дерева слухають досі її слобожанські пісні, щиросерді поезії.
Не скоро вже повернемо на Київ. Не скоро, брате. Не скоро...
Перечитую поезії із її замріяної книжки (“Сніг молодий”, Харків 2006). Видана збірка зоряно, ніжно, соромливо. Із довірою гортаю сторінки книги. Вони світяться радісно, інколи печально... Спогади сумні із дитячих літ, волячий день уярмлював дитячу уяву... Хтось ставав полем, колоском, калиною на обрії...
А її долю кликала козацька пісня і шабля, шабля і пісня, так рано здоросліла.
Ніна Іванівна Виноградська поет-гуманіст, правдолюб, стоїть насмерть за Україну.
Страшний танець бузувірів, масонів, інших волоцюг, котрі пруть нагло на рожен у нашім краї.
Треба рятуватися і рятувати дух.
Ніна Іванівна - поетеса, співачка, громадський діяч і чесна, і мужня людина, непідвладна повівам вітру. Останнім окрайцем хліба поділиться, людині не відмовить, не здаленіє, в біді не покаже спини, затямте собі, затямте вороги... Ось ці пружні рядки:
Там пахне хліб соломою і піччю,
Там батько зранку набива косу,
Там вітер шелестить в тополях ніччю
І я у снах, як вдень, гусей пасу.
Там день – безмежний, річка – по коліна.
І друзі голоногі там усі.
Там цілий світ. Там ненька Україна.
Там найсмачніші в світі карасі...
Там ще далеко болі і тривоги,
Ми там усі однаково святі.
У всіх одна – до юності дорога,
І будь-що вийти в люди – на меті.
Корови, коні... Ми в дитинстві разом
Ділили хліб і сонечко на всіх.
Там розбивались гордощі й образи,
Там найчеснішим був і біль, і сміх...
Ми звідти всі. Ми з того родоводу,
Що сім тисячоліть пережива...
Нема для мене кращого народу,
Ніж той, про кого всі оці слова!
Поезія Ніні Іванівни глибока, людяна, земна, щира і беззахисна, вона кличе, плаче, зорює, волає супроти скретецілих, вузьколобих пройдисвітів...
В її віршах багато неба добра, щирості. Здається, її слухає сад і люди, і птиці, люди і сад.
А ще треба боронити свій рідний край од зайд-заброд, од чужинців... Стоїть на березі Дніпра... Стає дніпроокою...
Все врізнобіч: і думи й справи,
І настрій, наче круговерть.
Напасті зліва, болі справа.
І мимоволі вже про смерть,
Як спокій, як спочин, як вічність,
Куди приводить всіх життя.
Одразу ницість і величність–
В одну історію буття.
Що залишаємо від себе,
Згадають ті, що знали нас.
Їм ще синіти буде небо.
Але і їх дістане час.
Кого на злеті, інших в тиші,
Не пожаліє – не мине…
А я залишу тільки вірші,
Що не замінять вже мене.
Поет щиро радіє, коли нація не плаче, коли старенькі бабусі не шукають щось їстивне у смітті, а з ними собаки з малими цуценятами із заплющеними очима неуривно дивляться в душу, в серце. Шалений час..., час безбожників..., час зубоскалів..., менторів..., пройд..., шакалів..., їх мета – урвати ласий шмат.
Задушевність, щирість, незламність...
Поезія Ніни Виноградської – традиційна і стихійна, її не можна не почути, не читати, вона наче молитва земна і небесна. Небесна і земна... Вдумаймось у ці рядки:
Журавлино, тихо, лебедино,
Вже у вирій стомлені ключі
Відлітають з дому, з України,
До тепла щоденно і вночі.
Від зими, безхліб’я і від снігу,
Небо розгортаючи крильми.
Ностальгії гарячущу кригу
Щовесни розтоплять, як і ми.
Інколи хочеться аби поети самі читали свої поезії дітям(у них надто чутливе, не скалічене світовідчуття).
Дай Боже, дай нам духу і сили, і незламності, непокори, дійти до суті, (не забуваймо, що господь Бог усе чує, усе бачить) головне не збочить, коли ж надто тужно і зимно... Голод і холод – найстрашніші кати.
Калейдоскоп подій, явищ, гарпунить чулу душу поета... Ось ці печальні рядочки:
Неначе шкіра у змії,
Сповзла з очей моїх полуда.
І в тебе очі – не твої,
Ляка байдужість і облуда.
Твоїх очей незрячих сніг
Мене колов і заморозив.
Завмерли у мені пісні
Неначе в лютому рогози.
Неначе шкіра у змії
Сповзла з очей моїх полуда.
Вдивляюсь в очі… Не твої…
Без тебе? Але як я буду?
Поет вирізьблює свою думку, шаленство світу і доби уярмлюють, знищують безхребетних, слабодухих, розгублених...ницих...
... Ніна Іванівна іде супроти вітру, все під гору, під гору...
...Після буйного літа, ледь чутно, безтілесо розплітає свою золоту косу осінь...
У цьому шаленому світі живуть, люблять, творять. Стояти на своєму, заради життя, насмерть.
Вірю, що козацька колиска ніколи не стане труною... Ходімо до зірок, запригощаймося невмирущим духом кобзаря й каменяра ...
Леся і Ліна біля Софії... Над урвищами наших мук. Чую невмируще, пророче слово Ніни:
Я лиш думками доторкнусь до тебе,
Тобі від цього – не носить оков.
В моїх очах, що мов осіннє небо,
Застигли сльози, болю перехов.
І журавлино відліта кохання.
Та де той вирій, щоб вернулось знов?
Уже на сході гасне зірка рання...
Холодна кава... Й світ як захолов...
Нині заплакало небо... Хтось стукав у вікно. Як добре, що це була брунатна вишнева гілка...
Дорослі плачуть, як діти, коли себе ніде діти. Вишнева гілка... І синя скрипка од жалю ніжно скрикне.
Не зашивайте вуста пророкам... Кожна клітина, кожен нерв оголений, кожен мускул судомиться од болю, од неправд, а скільки цих правд розвелось у світі, а скільки ще напівправд, а скільки жорстокості все знести і залишитися людиною і поетом. Ось ця мініатюра:
Замість кохання – холоду Едем,
Де крижані слова і , навіть, подих.
Холоне ніч і не зігріє день,
В який ми поступово з ранку входим.
Замість спокою – на воді брижі,
Що розхитали наш сімейний човен,
Де ми з тобою наче й не чужі,
Та холоду й морозу дім наш повен.
Третя книга Ніни Виноградської свідчить, що зріст, змужнілість автора відчутна.
Хочеться побажати широких і глибоких звершень, серед поетів слобожанщини її поезія займає окреме, осібне місце.
Жаль, що копито щоденщини затопчує, знищує таку чулу душу поета.
Байдужість суспільства приспана і то надовго можновладцями... Тож гострімо шаблю, із шаблею сідаймо на блакитного коня. Звісно, не всі повернуться живими із походу, але ж пісня прилетить до отчого порогу...
Гострімо ж шаблю...
Благословіть нас, мамо! Калина на обрії. Лебеді стискують крила, вишневий дощ упав...
Микола Козак
27.03.2006
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію