«Вродило» - ось і все, на що спромігся Микола, коли дошкандибали з дружиною до свого паю, до якого він не ходив аж відтоді, коли засіяв його навесні кукурудзою, аби не гуляла земля. А далі його думки оніміли, знесилені всім, вкладеним у це одненьке слово, в якому було і божевільно спекотне літо без жодного дощу, яке перетворило всю городину в їхній околиці на немічне бадилля, а річку на всохлий рівчак; і фермер, який чи не десять років так-сяк давав раду їхнім паям, доки не кинув їх через постійні неврожаї та подався деінде; і тимчасова робота на будівництві, яка висотала з нього всі жили, перш ніж рух на будмайданчику зупинився, а поліція перед замкненими воротами повідомила юрбі, що тепер вони свідки у справі про шахрайство у особливо великих розмірах, і та юрба миттю розчинилася в повітрі, як і вкрадені в неї та інвесторів гроші; і дах їхньої хати, який вже стільки років поспіль терпляче очікував капітального ремонту, а цим літом чомусь вирішив більше не чекати та провалився – може, знав, що дощу скоро не буде? – і ще багато таких самих нещасливих подій вклалося у одне коротке слово, в якому водночас мерехтіла хай і примарна, але все ж таки надія. Адже вродило!


Кукурудза стояла, мов зелена стіна заввишки з людину. Потужні стебла товщиною з Миколину руку, що міцно трималися вузлуватим корінням за грудкувату перепечену землю, рясніли здоровенними початками. Їх прикрашали пишні султани рильця, вже всохлі та витончені на кінчиках, але все ще соковито-зелені там, де волосини зникали в листі, що обгортало важки налиті качани – не два-три, а чотири-п’ять чи навіть шість на кожному стеблі! Сусідські посіви, де також сіяли навесні кукурудзу, здавалися чудернацькими дослідними полями для вивчення хвороб і мутацій, що упосліджували цю культуру, таке там все було присадкувате, немічне та вбоге. Таке, він пригадав, виростало на батьківському городі після того, як одного нещасного дня з колгоспної аміачної цистерни, що височила на бетонних палях, витекли добрива, стрімким потоком пройшли через їхнє обійстя та город – і відтоді там все росле отаке, ніяке, а земля назавжди просякла аміачним смородом і ніколи не відновилася.


Але Миколині гектари були інші: їх неначе хто сюди з якоїсь аграрної виставки перетягнув! – ні, скільки він за все життя бачив кукурудзи, але такої – ніколи; це ж скільки тут буде центнерів з усіх 24 родинних гектарів, якщо з кожного вийде ну ніяк не менше ніж..? Та навіть ця нескладна, проте вражаюча арифметика, що тепер відбувалася в Миколиній голові, також вклалася та зручно розташувалася у тому «вродило».


Микола зиркнув на дружину: напевне, їй тепер також інших думок нема, крім отого «вродило», натомість колись, зовсім не так давно, здається, лише вчора, лише одне спадало їм обом і одночасно на думку, коли опинялися вдвох і сам-на-сам із отаким зеленим ланом. Мовчки йшли вони тоді в перше-ліпше запашне духмяне зелене, падали просто неба, і те небо ставало єдиним мовчазним свідком їхніх пристрасних любощів, що лишали по собі щасливу втому, рясний піт і понівечені стебла. Ніби вчора те все було, а насправді давно! – і сумував Микола за тим, і нічого вдіяти з тим не міг: життя якось непомітно, але неухильно та невідворотно зробилося важким, як робота, якої на селі та навіть у місті було дедалі менше, а платили за неї відверті копійки; їжа стала непоживною та більше не відновлювала сил; навіть сон тепер був такий самий виснажливий, як та жебрацька робота. Та все це сталося не через кризи, перехідну економіку, реформи та корупцію, про які торочили зранку до ночі по радіо та телевізії, а надто перед черговими виборами, а через те, що Микола більше не кохався з дружиною або вона не кохалася з ним – ось в цьому він був упевнений. А не кохалися вони через те, що… хтозна, що воно таке? – Може, щастя? Може, то їхнє молоде, сповнене надій щастя штовхало їх колись у ліжка, стіжки, кущі та будь-де, де можна було кохатися, а може, то їхні любощі продукували те щастя? Відповіді на це питання Микола не знав, але шукав, але ось тепер, коли він укотре подумки промурмотів «вродило» та зиркнув на дружину, всі ці сумні міркування немов вітром видуло йому з голови: вона, що напевно тепер також про те саме гадала, мріяла або згадувала отим одним словом, зиркнула на Миколу у відповідь, і було в тому погляді саме те, що бачив він колись; без вагань потяг він її за зелену запашну стіну, яка надійно та приязно приховала їх, і лише небо мовчки спостерігало за тим, чого між ними вже так давно не відбувалося…


Цей сарайчик з’явився на Миколиних гектарах через те, що тут з землі стирчав камінь; звідки, чому – невідомо, адже в їхньому степовому краю не те що гір, навіть пагорбів годі було шукати. А отут, посеред колись колгоспного, а тепер приватного, нарізаного на паї лану з надр випирала верхівка кам’яної брили на кшталт тих, з яких був складений той… як його… та Стоунхендж же ж! Вона була пласка, як стіл, і на цьому столі Микола, якому з його вічним «щастям» розпайювали землю з брилою, поставив свій сарайчик. Добре, що змастив замок, коли від’їжджав на те шахрайське будівництво: замок відімкнувся напрочуд легко, і засапане розпашіле подружжя змогло сховатися від безжального сонця під дахом сарайчика, в якому знайшовся й величезний бідон із водою, привезеною сюди з джерела ще навесні. Вода відгонила металом, але вибору не було, і вони жадібно пили ту воду по черзі, притискаючи руку до пошерхлих боків бідону, на яких їхні пальці миттю зустрічалися та спліталися так, як вони самі ось щойно спліталися посеред зеленого лану.

- Вродило! – нарешті вперше вголос вимовив Микола, а Катерина кивнула та всміхнулася йому так, як всміхалася колись, щоразу, коли він до неї щось казав або просто на неї дивився. Миколі здалося, що час рушив назад, що повернулася його молодість, що... Втім, мрії мріями, а треба ж і врожай оцінити та вирішити, що з ним робити. Він намацав легеньку металеву драбину, виніс її, приставив до стіни, виліз на дах сарайчика, куди за хвилину видерлася й Катерина. Стоячи на даху, вони спостерігали свій величезний зелений квадрат кукурудзи, аж до видноколу один зелений, до якого з усіх боків тулилися порожні ділянки, де землю кольору дешевого какао встеляло полегле всохле бадилля. Нікому нічого не вродило, а оце тільки їм і пощастило! – і вони мимоволі стискали долоні одне одного.


- А то там не череда до нас вдерлася? – стурбовано вигукнула Катерина та вказала йому на західний край кукурудзяного квадрату, де верхівки стеблин коливалися так, наче між рядами сунули огрядні коров’ячі туші з роздутими від соковитої кукурудзи боками. Чвалають, чавлять, топчуть, ламають, лишають гарячі млинці кізяків, а головне, жують, перетирають, без упину наминають їхній врожай, набивають всі свої чотири шлунки за їхній рахунок, Микола, здається, почув їхнє задоволення чавкання…


- Череда!!! Ат, падлюки! – заревів Микола та мало не стрибнув із сарайчика долі, аби нагнати худобу. Йому на думку не спало, як череда могла опинитися тут, коли лише сьогодні вранці він бачив, як гнали корів на пасовище, яке лежало понад всохлою річкою та зовсім в іншій стороні. Він ухопив у сараї держак від лопати та чимдуж побіг туди, де повільно коливалися могутні стебла.


- Миколо! Миколо!!! – раптом забриніло понад полем, і Микола зупинився та озирнувся, тому що голос Катерини був сповнений такого пронизливого жаху, що він аж гусячої шкірою вкрився попри спекотний день, а волосся на потилиці стало сторч.


- Миколо!!! Назад! – волала дружина, вимахуючи руками та не відводячи очей від того, що їм щойно здалося чередою, що травила їхнє кукурудзяне щастя. Микола знов глянув у бік череди та сполотнів: оті огрядні туші з опуклими боками, які він уявляв собі між кукурудзяних рядів, тепер усі разом і з неймовірною швидкістю рушили до нього, причому ті корови, що знаходилися ліворуч і праворуч, забирали в сторони, аби обійти його з обох боків, тобто оточити. Він спершу закляк, та коли понад зеленим бадиллям з’явилися та почали здійматися дедалі вище якісь гострі сірі вирости, на кшталт акулячих спинних плавників, що він їх бачив колись по Діскавері, він прийшов до тями, розвернувся та помчав до сарайчика.


- Миколо! – знову верескнула Катерина, а він вже ліз драбиною на дах і за мить, засапаний, стояв поруч із нею та вдивлявся в свої гектари. Та щойно він видерся на дах і втягнув слідом драбину, будь-який рух у кукурудзі припинився. Миколо щосили тер очі: чи то здається, що ті кляті потвори онде там і там і там і скрізь, чи то просто ввижається?


- Гей! – гукнув він щосили, але голос його над безкраїм полем пролунав ледь чутно, наче одразу впав у ту кукурудзу та загубився в ній. Височенне бадилля, в якому Миколо щойно бігав, як у лісі, стояло нерухомо; навіть вітерець не ворушив жоден листок, не куйовдив жодного рильця. Над темно-зеленими соковитими заростями панувала суцільна тиша, навіть жайворонки не свистіли, тільки серце калатало у вухах.


- Це що ж то воно таке? – видушила з себе Катерина, а Микола безпорадно знизав плечима, не в змозі відірвати очей від кукурудзи. Все в ньому збурилося проти долі, яка стільки років підкидала йому прикрощі та капості, а ось тепер, коли йому вряди-годи пощастило, все обернулося на якусь незбагненну та на диво страшну маячню! – та всі ці думки та збурені почуття знову вклалися йому в одне-єдине слово – те саме, яке він стільки разів благоговійно повторив нині зранку. Та тепер те «вродило» бриніло такою пекучою знущальною нотою, що ним можна було шмагати, як батогом. О, саме так, батогом, нагнав би він череду та її недбалого пастуха, що потравив йому поле, та хазяїв, які винайняли такого нездару, якби то були корови та якби мали вони собі пастиря. Але це не корови, а...


- А що воно? – знов запитала Катерина, а він знову промовчав, хоча аж кипіло йому все всередині, аж тут якийсь спогад ворухнувся в голові, і від того спогаду Миколі підкосилися ноги, він якось раптом страшенно зморився та не сів, а впав на дах.


- Насіння… - прошепотів сам до себе ледь чутно, але Катерина розібрала.


- Насіння?!! А ти в кого брав?!! Чи не в... – але промовляти ім’я не було потреби. Лише один був у районі продавець насіння, який пропонував найнижчі ціни та розрахунок аж восени, сам безкоштовно привозив, а за потреби приганяв і трактор із сівалкою, і загалом будь-яку техніку. Ані Микола, ані його односельці не купували в нього нічого, але, здається, справи в того були не кепські: з темна до темна гасав той навколишніми селами на новенькому чистенькому яскраво-червоному джипі, на який, здається, й курява не сідала, й багнюка не бралася; що не день, тягнув за собою причепа з насінням або гнав трактора або комбайна, завжди сам-один, завжди усміхнений та охайний, просто взірець, зразок і уособлення успіху. Та цієї весни, коли Миколині справи, здавалося, пробили не чергове, а вже останнє дно, він спокусився пропозицією та взяв у цього молодчика у борг насіння кукурудзи, яке той і доставив на пайові гектари охайною вантажівочкою, і засіяв новеньким трактором із якоюсь неймовірною сівалкою. «Це тобі на здачу! - пожартував продавець. - Не хвилюйся, це насіння вродить так вродить!» - додав він, потиснув Миколі руку, вмостився на шкіряному сидінні своєї червоної автівки, ляснув дверцятами та за мить зник за хмарою куряви.


- Насіння… - знову прошепотів Микола, а Катерина заволала над його головою:


- А бодай тобі руки всохли, якими ти ту падлючу лапу тиснув! Тобі ж казали нічого в нього не брати, що ж ти наробив! – і Микола пригадав, що і фермер, який десять років бідував на їхніх паях, і голова сільради, і голова району щороку попереджали селян про якесь ГМО і веліли з тим типом на джипі не зв’язуватися. А що воно таке, те ГМО, ніхто не казав, аж ось тепер воно онде там швендяло у кукурудзі та, здається поволі оточувало їхній сарай. Микола підхопився та гаркнув:

- Стули пельку! – а сам втупився в зелене. Справді, рух у кукурудзі відновився: невидимі, лише за коливанням стебел вгадувані створіння рухалися ніби хто куди, але поступово формували якийсь порядок навколо сарайчика. За лічені хвилини рух знову припинився, але Микола встиг помітити, де саме зупинилася кожна з невидимих істот – і тепер він знав, що в кукурудзі утворилося коло, а відстань між тими, хто його утворив, замала, аби якось проскочити: надто стрімко те ГМО рухалося, він вже сьогодні бачив.


Аж тут щось торкнулося його обличчя, і він відчув наче якесь полегшення. Він підвів очі: так і є, доки вони тут займалися казна чим у кукурудзі, сонце схилилося до обрію, а оце полегшення – це перший подув нічної прохолоди.


- Миколо, що нам робити? – запитала Катерина, а він знову знизав плечима, а тоді раптом щаслива згадка сповнила його надією, і він хапнув себе за кишеню. Порожньо. Мабуть, загубив мобілку, коли бавився з Катериною у кукурудзі, а вона свою забула вдома, він пригадав, що бачив її на підвіконні, коли вони вирушали в поле. Якось неприродньо, аж хворобливо знесилений та збайдужілий, він мовчки сів на дашку, звісив ноги та втупився в кукурудзу. Катерина ляснула його долонею по потилиці, спустила драбину та почала спускатися нею – і тією ж миті приховане в кукурудзі коло зробилося видимим і почало стискатися, наближаючись до сарайчика. Катерина верескнула, злетіла назад на дашок, а драбина впала на землю – і щось одне з того кола рвонуло до драбини, потужно розсуваючи собою стебла та підносячи над ними сірий гострий виріст, та за кілька метрів до краю поля воно зупинилося, а тоді притьмом повернулося назад, так що ані Микола, ані Катерина не змогли його роздивитися. Втім, того, що вони бачили, було цілком достатньо: ніхто з них не наважився би спуститися з даху, навіть якщо б драбина не валялася безпорадно під стіною сараю.


Між тим сонце, відбуявши свої вечірні кольори, розпеченим стіжком зникло за виднокраєм. В його останніх променях Микола та Катерина помітили, як з усіх боків у кукурудзі відновився потужний рух, і коло, утворене невидимими істотами, почало стрімко стискатися навколо сарайчика. За якусь мить на поле впала темрява, і те коло стиснулося остаточно.

VII.2021