"Мінливим норовом ти не погубиш
Мене, допоки вірний ти мені:
Яка то втіха – знати, що ти любиш,
Яке то щастя – вмерти в тім знанні!

Однак чи є десь ідеал без плями?
А що, як лож закралась поміж нами?"
(Вільям Шекспір, переклад Д. Павличка)

ТРЕТІЙ ВІНОК
ЯБЛУКО СПОКУСИ

I (III)
Впади, коханий, сонцем на чоло,
І розбуди цілунком на світанні.
На вітах абрикосовий кулон
Повисне величезним запитанням.

Які скарби мені життя дало? –
Спесива, вірна і багатогранна.
Та відпливає плід з усім добром
Від берега надій, як біль останній.

Все дав мені Господь з лихвою. Бач?
У шафі є коштовності і шуби,
А ще у клітці кат моїх невдач,

В його руках я дійсно "кубик-рубик".
Розгадуй-не-розгадуй, плач-не-плач,
Хай зайчик сонячний вуста голубить.



ІІ (ІІІ)

Хай зайчик сонячний вуста голубить,
Весна в литаври б’є, та хтивим – край.
Не ваблять більше сауни і клуби,
Сховав меча старенький самурай.

О, скільки він в житті наколобродив,
Лише одного Бога запитай.
Був прихвоснем у сатани і Юди,
Його найкращий друг – брехун, шахрай.

Підсліпуватий, немічний і кволий,
Хапає кисень, наче кашалот,
Чіпляється за існування хворе

Щелепою вставною і ціпком.
Сізіфів камінь не котив у гори,
За вікнами гриміло – відгуло.



ІІІ (ІІІ)

За вікнами гриміло – відгуло,
Пригадуються дні давноминулі,
Коли вишукував у склянці дно,
Вужем звивався в глейкому намулі.

На захід і на схід весь час тягло,
Кувала щедро літечка зозуля.
Любив пишнот шафрановий брелок,
Єдине – мізки по життю намуляв.

Від явора різниться ветхий пень –
Старечі кості гріє біля груби.
З грудей скалки виймала день у день,

Голки болючі в нещасливім шлюбі.
Хоч ти не муч мене, як та мігрень,
Не йди у ніч до чарівної згуби.



ІV (ІІІ)

Не йди у ніч до чарівної згуби,
А бережи кохання оберіг.
Тебе ніхто так міцно не полюбить,
Не пустить хворим, бідним на поріг.

Не нагодує, не впаде на груди,
У сивих косах не розгорне сніг,
Вустами жар, судоми не остудить.
Як би ж ти цінувати все те зміг?

Навіщо ж я тобі, коли на струнах
Музикувати в звичку увійшло?
Вона – твоя гітара семиструнна,

Чи я, що здмухує з душі пилок?
Розтлінній жриці похіть притаманна,
В її ігристому бокалі зло.



V (ІІІ)

В її ігристому бокалі зло,
Отрути не пригублюй з уст кармінних.
Ти черемшини розстібнеш жабо,
Посиплються пелюсточки ржавіння.

Отримаєш не приз – пусте зеро,
Й мене не буде поряд в дні осінні.
Коли розтрощить верби бурелом,
Тоді настане каяття прозріння.

Не зрадь своїй любові, якщо ти
Кохаєш і цураєшся огуди*.
Лиш та душа запалює свічки,

Що уночі сльозами серце будить.
Не спопеляй повітряні мости,
Чаклунка пристрасна тебе погубить.
______________

Огуда* – осуд



VІ (ІІІ)

Чаклунка пристрасна тебе погубить,
І вип’є кров гарячу, мов упир.
Із волоска зробила ляльку Вуду.
Ти пильності не втрать орієнтир.

Навколо ненажерні баракуди,
Для хвойди ти – транзитний пасажир.
Не блуд тебе лікує від застуди,
У чай кладе мелісу і імбир.

Та скільки б не годила, кажуть правду,
Тобі смакує пиво і ситро,
І злочином не визнаєш ти зраду.

Чи поміж вами бути щось могло?
У роті плитка тане шоколаду,
Не так приваблює душі нутро.



VІІ (ІІІ)

Не так приваблює душі нутро –
Шляхетність завше у протертих капцях.
Нахабство забирається на трон
В брудних калошах... і знаходить щастя!

Гординя збудувала космодром,
В часи злиденні в ризи одяглася.
Сивини в бороду, а біс в ребро
У вівтарях солодкого причастя.

Хоч котиться життя нашвидкуруч,
Не піддавайся фальші, ясночубий.
Не важко впасти в яр з високих круч –

Пройти вогонь і воду, й мідні труби.
Давно не сяю в рампах (зір не мруж!),
Як діаманти і звабливі губи.



VІІІ (ІІІ)

Як діаманти і звабливі губи,
Не блискаю на сцені, годі вже.
Милуєшся очима, серцю люба,
Як витворами Карла Фаберже.

Нехай злостиво кажуть правдолюби,
Що я твоя любасочка... Авжеж!
Та хай говорять заздрісно, мій любий,
А ти кохай, цілунками бентеж.

Вкради мене з ненависної кліті,
А я тебе у туги украду,
Щоб всі від заздрощів кусали лікті.

Кохання любить тишу золоту.
Та не сховати щастя у софіті,
Не заблукати в райському саду.



ІX (ІІІ)

Не заблукати в райському саду,
Де зупинилися ми тимчасово.
Тебе, коханий, з розуму зведу,
А ти мене огорнеш ніжним словом.

Застелимо парчею лободу,
Розсиплемо навколо матіолу,
І ти мене – красиву, молоду
Полюбиш так, як не любив ніколи.

Посеред весен, кришталевих злив
Засяяли барвисті самоцвіти.
Так сталося... Зривали ми налив –

Терпкий, солодкий, кислий, соковитий.
Змій спокушав, а Бог мене просив
Те яблуко спокус не надкусити.



X (ІІІ)

Те яблуко спокус не надкусити
Благав мене Господь у раю тім.
А я не слухала і ненаситно
Гріх смакувала. Блискавиця, грім

І злива, як з відра, несла відкрито
На перелюбних* страхітливий гнів.
О Боже милостивий, що ж робити?
Хіба любов свята насправді – гріх?

Не вірю я! Омана несусвітня,
Я голову на плаху покладу.
На радість вруниться весільна вишня,

Пробила паростком кору тверду.
Так само, як любов моя Всевишня,
Крізь снігопади я до тебе йду.
______________

Перелюбний* – хтивий



XІ (ІІІ)

Крізь снігопади я до тебе йду,
Дороги замітає хуртовина.
Охиза* запросила тамаду
На білий танець. Що за крутанина?

Співають разом Богу коляду,
Той сипле з неба пелюстки жасмину.
Хоч так прекрасно, чисто до ладу,
На білому більш темні плями зримі.

Кому мої печалі до снаги?
Не доберусь до тебе – безпросвітно
Наставили лабети** вороги,

І де ж мені тепер журбу подіти?
Назустріч вийди, любий, хоч сніги –
У вельоні маруни, льоноцвіти.
______________

Охиза* – хуртовина
Лабети** – тенета, пастка



ХІІ (ІІІ)

У вельоні маруни, льоноцвіти,
У погляді – смарагдовий алмаз.
Давай з тобою сонцем пломеніти,
Допоки у душі вогонь не згас.

Від щастя зашарілися ланіти,
Така любов лише буває раз.
За пазухою в Бога руки гріти –
Кидала жереб, та не випав шанс!

І ті, що зізнавались в щирій дружбі,
У розвідку з тобою не підуть.
А я – й у пекло за тобою, муже,

Видобувати олово й руду.
Якщо ти мною, любий, занедужав,
Ясним промінням відведи біду.



ХІІІ (ІІІ)

Ясним промінням відведи біду,
Чужу – я вмію розвести руками.
Своїх трагедій чорну череду
Не зажену пастушкою за брами.

Не тане крига, то розбий слюду!
Добро і зло – контрасти мелодрами.
Самотність виграває в ботсаду
На дудочці тривкими вечорами.

Насіння воскресає зазвичай,
А ми з тобою ще не сухоцвіти,
Цілунками леліє молочай.

Не хочу радість в біль перетворити.
Впаде на серце блюзом, і нехай!
Мені без тебе у печалі жити.



ХІV (ІІІ)

Мені без тебе у печалі жити,
Хоч не звикати битися об лід.
На цвинтарі лишила б всі скорботи,
Дійшла і зупинилась край воріт.

Мені б земну красу боготворити,
Дізнатись про загадки пірамід.
Допоки вірю й вірші пишу – доти
Немає смерті – в небо перехід.

Чому ж мені тужити безпричинно,
Плести із дум чернече полотно?
Комусь я – світ, для вічності – клітина.

Життя в картату смужку, ну то що?
Живу, люблю, молюся, мов дитина.
Впади, коханий, сонцем на чоло.




Магістрал (ІІІ)

Впади, коханий, сонцем на чоло,
Хай зайчик сонячний вуста голубить.
За вікнами гриміло – відгуло,
Не йди у ніч до чарівної згуби.

В її ігристому бокалі – зло,
Чаклунка пристрасна тебе погубить.
Не так приваблює душі нутро,
Як діаманти і звабливі губи.

Не заблукати в райському саду,
Те яблуко спокус не надкусити.
Крізь снігопади я до тебе йду,

У вельоні – маруни, льоноцвіти.
Ясним промінням відведи біду,
Мені без тебе у печалі жити.