
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.02
13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
2025.09.02
12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
2025.09.02
08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн
2025.09.01
23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
2025.09.01
22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
2025.09.01
12:07
Із Бориса Заходера
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
2025.09.01
09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
2025.09.01
05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
2025.09.01
00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
2025.08.31
22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
2025.08.31
22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
2025.08.31
19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
2025.08.31
18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
2025.08.31
14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
2025.08.31
14:03
Сидить Петрик у кімнаті, а надворі злива.
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
2025.08.31
12:34
Глядача цікавого містер Кайт
Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Вижити посеред заметілі століття, або Етикет дотику до чужих сердець
Зоряна Замкова.У лабіринтах дотиків: новели, роздуми. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2021. – 264 ст. – (Серія «Мала проза України»)
Письменниця і журналістка Зоряна Замкова народилася у м. Ланівці на Тернопільщині, живе і працює в Тернополі. Попередні твори: збірки поезій «Фрески собору видінь» (2002), «Клопоти з ідеалом» (2004); книга поезій і прози «Маленька крапка знаку запитання» (2017), книга нарисів «Виклик долі» (2018, у співавторстві). У книгу, про яку йдеться, увійшли 52 новели та роздуми – своєрідні вкраплення, що титуловані як «Зоринки для душі).
Інтелектуальність та ліризм, – головні ознаки стилю авторки, які важко не помітити, а ще – автобіографічність; особистий досвід – найважливіший, звідси суб’єктивоване писання про те, що заховане в індивідуальній пам’яті, так би мовити, записані імпровізації на тему власного приватного досвіду. На загальну думку, прозаїк може розраховувати на увагу читачів лише тоді, коли пише, базуючись на власному досвіді (інша річ – який це досвід і чи він може зацікавити читача, але це вже, як то кажуть, трохи інша історія). Найдокладніше письменник знає самого себе. Про особливості третьої ознаки – автобіографічності – ми поговоримо трохи пізніше.
У текстах «Зоринок…» авторка не уникає розмови про свої світоглядні переконання, не заперечує певних засад повчальної дидактики, проте рухливі рядки її роздумів, стрімкий обмін короткими фразами, виділеними лише абзацами, її асоціативні перелітання з одного часовиміру в інший, від однієї цитати до іншої, перетворюють нарацію на калейдоскоп, і увага читача, що перезавантажена різноманітною інформацією, деколи зависає, затягується. Якщо читач не належить до інтелектуалів, розставлені знаки, маркери, рясна кількість образів, фактів, деталей та культурних алюзій, роздуми над цитованими думками великих людей (Будда, Борис Пастернак, Томас Харріс, Гері Чепмен, Євген Сверстюк, мати Тереза, Антон Чехов, Януш Леон Вишневський, Станіслав Єжі Лец – і це лишень в першому пригадуванні, бо цей перелік набагато довший!) не завжди зчитуються. Тут своя логіка і фізика теж своя, позаяк створена з багатьох фрагментів пам’яті. Можна сказати, що такий великий щедротний світ авторського інтелектуального багажу потребує постійного руху уваги пересічного читача, якої не завжди вистачає, аби побачити й усвідомити все й одразу. Врешті важливо, що ці «зоринкові» вставки між новелами можна читати не конче від початку, а з будь-якого розділу. І це дуже зручно.
Проте, і задумка, і виконання цього розкиданого тексту, що складається й періодично знову розсипається, вельми цікаві, навіть усупереч тому, що зазначено вище, тому що напряму зачіпають питання філософських роздумів про час, реальність, національну пам’ять, етику й мораль. Авторка пропонує власні правила гри, свою модуляцію голосу, стилю та тематики, міркує, рефлексує, роздумує, робить це постійно-невпинно! І це, на мою думку, є найбільшою чеснотою книги, якій віриш!
У взаємодії з прожитим чужим життям, наразі, життям письменниці, читач отримує новий тактильний досвід (до речі, тактильність – це відчуття доторків/дотиків!), новий початок й нове розуміння, що, в свою чергу, працює на нове самовизначення. Уважно вчитуючись у тексти, поступово перестаєш відчувати межу між зовнішнім і внутрішнім, і ясно бачиш, що у світі авторки трохи інші координати, трохи інший кут спостереження, що й надає цим роздумам мультикультурності, позабуденності й всеохватності.
Тепер поговоримо про ознаку автобіографічності, що притаманна переважно текстам представлених новел. Французький письменник Серж Дубровський вельми парадоксально визначає суть автофікшну, жанру сучасної художньої літератури, котрий набуває неабиякої популярності, як «вимисел абсолютно достовірних подій і фактів», і бачить його місце десь між щоденниковою прозою та белетристикою. Саме ця межова позиція дає можливість письменниці шукати та експериментувати, при тому залишаючись у креативному просторі художньої літератури. Критерієм автопрози залишається вільна розшарована наративна стилістика, або loose feeling (з англ. розслаблене відчуття), коли сюжетні новели переміняються на такий собі флешбек, а чи флешфорвард – терміни (переважно, кінематографічні) зворотного кадру, коли сюжетна лінія ретроспективно відхиляється у минуле, або перескакує у майбутнє, тим самим наочніше пояснюючи вчинки і дії персонажів, розкриває їхні думки чи ідеї.
Стилістика жанру – це проза про себе, вигадка про себе, що ховає у собі ресурс особистісного розвитку, своєрідна художня суб’єктивність, пізнання зв’язків зі світом. Творення прози, зокрема, короткої, – складна алхімічна процедура. Так чи інакше, без таланту й майстерності записати свої правдиві та нафантазовані історії, свідчення, легенди й навіть вигадки про себе та інших, дійсних і сотворених уявою, неможливо. Тільки за наявності цих якостей прозові рядки перетворяться у струми пульсуючого життя, котрі, я вірю, бодай у години читання додадуть життю виразності та яскравості.
Отже, оповідній манері авторки властиві лаконізм, яскравість і влучність художніх тропів. Персонажами новел є особистості, зазвичай цілком сформовані, що потрапили у незвичайні життєві обставини. Інтрига, як правило, концентрується на ситуаційній або психологічній несподіванці. За настроями присутні новели психологічні, соціальні, ліричні («Шанс»), есеїстичні («Як я не взяла інтерв’ю»), драматичні, навіть детективні («Скелет у шафі»). У новелі «Квіти з фронтових листів» авторка безкомпромісно і чесно написала про власну сімейну історію, про долю жінки, яку покалічили травми війни.
Книга Зоряни Замкової варта того, щоби її регулярно перечитувати – наша краянка впевнено позиціонує свій творчий профіль креативної мислительки, яка залишається внутрішньо теплою мисткинею у постійному пошуку досконалості. І в цьому засаднича відмінність її книги від багатьох сучасних прозаїків з їх, м’яко кажучи, скептицизмом, помноженим на розгубленість та розчарованість; на хворобливо-нервову позицію – «Життя - марнота марнот», вона відповідає – а життя-буття прекрасне, воно різне та непросте, а тому глибоке. Саме тому, авторка справжня, бо складна, бо різна, позаяк свідома того, що єдино точні слова та образи ідуть з пера тільки з плином часу; вона захоплює своїм затятим ствердженням, що апріорі життя-буття треба проживати, але не лиш оплакувати. Сьогоднішнім прозаїкам не зле буде почитати нашу авторку, повчитись, як вона вміє поєднати травматику з вітальністю, біль із захватом, а цивілізаційні катастрофи відтінити приватними історіями. Думаю, що письменниця Зоряна Замкова займає своє власне місце у колі креативних талановитих особистостей, які творять справжню літературу сьогодні.
Письменники, як відомо, очікують доброзичливих відгуків. Сподіваюся, що ваша покірна слуга – критик доброзичливий, але не копліментарний. Я переконана, що книга, про яку наразі йдеться, потрапила в моє поле зору саме через її якість, і варта прочитання зацікавленим читачем. Більше того, я волію, аби моя рецензія збільшувала прихільність читачів до творчості нашої краянки і щиро надіюся, що мої висновки, можливо, стануть комусь у пригоді.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вижити посеред заметілі століття, або Етикет дотику до чужих сердець

Письменниця і журналістка Зоряна Замкова народилася у м. Ланівці на Тернопільщині, живе і працює в Тернополі. Попередні твори: збірки поезій «Фрески собору видінь» (2002), «Клопоти з ідеалом» (2004); книга поезій і прози «Маленька крапка знаку запитання» (2017), книга нарисів «Виклик долі» (2018, у співавторстві). У книгу, про яку йдеться, увійшли 52 новели та роздуми – своєрідні вкраплення, що титуловані як «Зоринки для душі).
Інтелектуальність та ліризм, – головні ознаки стилю авторки, які важко не помітити, а ще – автобіографічність; особистий досвід – найважливіший, звідси суб’єктивоване писання про те, що заховане в індивідуальній пам’яті, так би мовити, записані імпровізації на тему власного приватного досвіду. На загальну думку, прозаїк може розраховувати на увагу читачів лише тоді, коли пише, базуючись на власному досвіді (інша річ – який це досвід і чи він може зацікавити читача, але це вже, як то кажуть, трохи інша історія). Найдокладніше письменник знає самого себе. Про особливості третьої ознаки – автобіографічності – ми поговоримо трохи пізніше.
У текстах «Зоринок…» авторка не уникає розмови про свої світоглядні переконання, не заперечує певних засад повчальної дидактики, проте рухливі рядки її роздумів, стрімкий обмін короткими фразами, виділеними лише абзацами, її асоціативні перелітання з одного часовиміру в інший, від однієї цитати до іншої, перетворюють нарацію на калейдоскоп, і увага читача, що перезавантажена різноманітною інформацією, деколи зависає, затягується. Якщо читач не належить до інтелектуалів, розставлені знаки, маркери, рясна кількість образів, фактів, деталей та культурних алюзій, роздуми над цитованими думками великих людей (Будда, Борис Пастернак, Томас Харріс, Гері Чепмен, Євген Сверстюк, мати Тереза, Антон Чехов, Януш Леон Вишневський, Станіслав Єжі Лец – і це лишень в першому пригадуванні, бо цей перелік набагато довший!) не завжди зчитуються. Тут своя логіка і фізика теж своя, позаяк створена з багатьох фрагментів пам’яті. Можна сказати, що такий великий щедротний світ авторського інтелектуального багажу потребує постійного руху уваги пересічного читача, якої не завжди вистачає, аби побачити й усвідомити все й одразу. Врешті важливо, що ці «зоринкові» вставки між новелами можна читати не конче від початку, а з будь-якого розділу. І це дуже зручно.
Проте, і задумка, і виконання цього розкиданого тексту, що складається й періодично знову розсипається, вельми цікаві, навіть усупереч тому, що зазначено вище, тому що напряму зачіпають питання філософських роздумів про час, реальність, національну пам’ять, етику й мораль. Авторка пропонує власні правила гри, свою модуляцію голосу, стилю та тематики, міркує, рефлексує, роздумує, робить це постійно-невпинно! І це, на мою думку, є найбільшою чеснотою книги, якій віриш!
У взаємодії з прожитим чужим життям, наразі, життям письменниці, читач отримує новий тактильний досвід (до речі, тактильність – це відчуття доторків/дотиків!), новий початок й нове розуміння, що, в свою чергу, працює на нове самовизначення. Уважно вчитуючись у тексти, поступово перестаєш відчувати межу між зовнішнім і внутрішнім, і ясно бачиш, що у світі авторки трохи інші координати, трохи інший кут спостереження, що й надає цим роздумам мультикультурності, позабуденності й всеохватності.
Тепер поговоримо про ознаку автобіографічності, що притаманна переважно текстам представлених новел. Французький письменник Серж Дубровський вельми парадоксально визначає суть автофікшну, жанру сучасної художньої літератури, котрий набуває неабиякої популярності, як «вимисел абсолютно достовірних подій і фактів», і бачить його місце десь між щоденниковою прозою та белетристикою. Саме ця межова позиція дає можливість письменниці шукати та експериментувати, при тому залишаючись у креативному просторі художньої літератури. Критерієм автопрози залишається вільна розшарована наративна стилістика, або loose feeling (з англ. розслаблене відчуття), коли сюжетні новели переміняються на такий собі флешбек, а чи флешфорвард – терміни (переважно, кінематографічні) зворотного кадру, коли сюжетна лінія ретроспективно відхиляється у минуле, або перескакує у майбутнє, тим самим наочніше пояснюючи вчинки і дії персонажів, розкриває їхні думки чи ідеї.
Стилістика жанру – це проза про себе, вигадка про себе, що ховає у собі ресурс особистісного розвитку, своєрідна художня суб’єктивність, пізнання зв’язків зі світом. Творення прози, зокрема, короткої, – складна алхімічна процедура. Так чи інакше, без таланту й майстерності записати свої правдиві та нафантазовані історії, свідчення, легенди й навіть вигадки про себе та інших, дійсних і сотворених уявою, неможливо. Тільки за наявності цих якостей прозові рядки перетворяться у струми пульсуючого життя, котрі, я вірю, бодай у години читання додадуть життю виразності та яскравості.
Отже, оповідній манері авторки властиві лаконізм, яскравість і влучність художніх тропів. Персонажами новел є особистості, зазвичай цілком сформовані, що потрапили у незвичайні життєві обставини. Інтрига, як правило, концентрується на ситуаційній або психологічній несподіванці. За настроями присутні новели психологічні, соціальні, ліричні («Шанс»), есеїстичні («Як я не взяла інтерв’ю»), драматичні, навіть детективні («Скелет у шафі»). У новелі «Квіти з фронтових листів» авторка безкомпромісно і чесно написала про власну сімейну історію, про долю жінки, яку покалічили травми війни.
Книга Зоряни Замкової варта того, щоби її регулярно перечитувати – наша краянка впевнено позиціонує свій творчий профіль креативної мислительки, яка залишається внутрішньо теплою мисткинею у постійному пошуку досконалості. І в цьому засаднича відмінність її книги від багатьох сучасних прозаїків з їх, м’яко кажучи, скептицизмом, помноженим на розгубленість та розчарованість; на хворобливо-нервову позицію – «Життя - марнота марнот», вона відповідає – а життя-буття прекрасне, воно різне та непросте, а тому глибоке. Саме тому, авторка справжня, бо складна, бо різна, позаяк свідома того, що єдино точні слова та образи ідуть з пера тільки з плином часу; вона захоплює своїм затятим ствердженням, що апріорі життя-буття треба проживати, але не лиш оплакувати. Сьогоднішнім прозаїкам не зле буде почитати нашу авторку, повчитись, як вона вміє поєднати травматику з вітальністю, біль із захватом, а цивілізаційні катастрофи відтінити приватними історіями. Думаю, що письменниця Зоряна Замкова займає своє власне місце у колі креативних талановитих особистостей, які творять справжню літературу сьогодні.
Письменники, як відомо, очікують доброзичливих відгуків. Сподіваюся, що ваша покірна слуга – критик доброзичливий, але не копліментарний. Я переконана, що книга, про яку наразі йдеться, потрапила в моє поле зору саме через її якість, і варта прочитання зацікавленим читачем. Більше того, я волію, аби моя рецензія збільшувала прихільність читачів до творчості нашої краянки і щиро надіюся, що мої висновки, можливо, стануть комусь у пригоді.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію