Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.02
06:09
Просвітлий настрій, невичерпність мрій,
Коли душа палає від кохання, -
Коли тобі весняно-молодій
Радію неутомно, безнастанно.
Утілення бажань, блаженства відчуття,
Коли звучать взаємності мотиви, -
Коли украй вдоволений життям,
Як споконвік закохан
Коли душа палає від кохання, -
Коли тобі весняно-молодій
Радію неутомно, безнастанно.
Утілення бажань, блаженства відчуття,
Коли звучать взаємності мотиви, -
Коли украй вдоволений життям,
Як споконвік закохан
2026.05.02
02:53
Застигла думка. Слово з кришталю.
Я руки відігрію. Відмолю
Свої гріхи, маленькі та великі.
Покликала безмежна височінь,
Глибока поглинає душу синь,
Барвистий сон безкрилого каліки.
Хоча й навколо згубні холоди,
Я руки відігрію. Відмолю
Свої гріхи, маленькі та великі.
Покликала безмежна височінь,
Глибока поглинає душу синь,
Барвистий сон безкрилого каліки.
Хоча й навколо згубні холоди,
2026.05.01
21:38
Не шукай мене у високості —
де на мотузці крутиться земля,
дірявлячи порожній нескінчений простір,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
У цей час немилосердний, ставши на коліна,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
То сила гравітації, важка і неупинн
де на мотузці крутиться земля,
дірявлячи порожній нескінчений простір,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
У цей час немилосердний, ставши на коліна,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
То сила гравітації, важка і неупинн
2026.05.01
20:19
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих
Біжить, а не стоїть буття на місці.
І випускає ненароком стріли,
Буває біль надмірно в серці містить.
Як важко не було б, живе надія.
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих.
Проходиш гартування, й знову досвід
Біжить, а не стоїть буття на місці.
І випускає ненароком стріли,
Буває біль надмірно в серці містить.
Як важко не було б, живе надія.
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих.
Проходиш гартування, й знову досвід
2026.05.01
20:18
ван гог · картинка · черевики
убиті майже але втім
художник ловить кожну тінь
ці черевики небезликі
за тими тінями роки
як є схололі і бездарні
таке життя · немає правди
надій нема для бідняків
убиті майже але втім
художник ловить кожну тінь
ці черевики небезликі
за тими тінями роки
як є схололі і бездарні
таке життя · немає правди
надій нема для бідняків
2026.05.01
19:08
Не пам'ятаю, на якому році життя застрелився мій друг, видатний поет Владімір Маяковський. Але перед тим, як застрелитися, він мені сказав: "Жоро, я тебе прошу: будь у поезії другим новатором після мене!" Я мовчки кивнув головою. А коли він уже застрел
2026.05.01
16:42
Ніколи їй не схибити
(ду ду ду ду ду ду, ужеж)
Обізнана із оксамитовим дотиком
Ящіркою оце, на склі вікна
Тип, що у натовпі, чоботи з люстерками
Всіх кольорів
Бреше очима, наднормово руками
Опрацьовує
(ду ду ду ду ду ду, ужеж)
Обізнана із оксамитовим дотиком
Ящіркою оце, на склі вікна
Тип, що у натовпі, чоботи з люстерками
Всіх кольорів
Бреше очима, наднормово руками
Опрацьовує
2026.05.01
12:51
Покинутий дім залишається в серці.
Оселя любові, оселя розлук.
У битві життєвій, в розпаленім герці
Ми б'ємося в центрі надії та мук.
Покинутий дім, як маяк безпричальний.
У ньому лишились страждання земні.
І прийде філософ самітний, печальний
Оселя любові, оселя розлук.
У битві життєвій, в розпаленім герці
Ми б'ємося в центрі надії та мук.
Покинутий дім, як маяк безпричальний.
У ньому лишились страждання земні.
І прийде філософ самітний, печальний
2026.05.01
12:35
Сидить професор
голова як енциклопедія
а в горлі — пустеля Гобі
телефон казиться
телефонує деканат
(там нишком наливають)
телефонують колишні аспіранти
(там уже розлили)
голова як енциклопедія
а в горлі — пустеля Гобі
телефон казиться
телефонує деканат
(там нишком наливають)
телефонують колишні аспіранти
(там уже розлили)
2026.05.01
12:16
Стосовно мого нарису «Вибране і вибрані» я отримав такі коментарі Редакції Майстерень (далі - РМ).
Перший коментар: «Чому принижуєте гідкими виразами цілком заслужені досягнення наших авторів…»
(РМ пише: «гІдкими», а правильно: «гИдкими». Утім, РМ мен
2026.05.01
12:05
Стріляли в нього – вбивали Бога,
Господь – Небесний, а він – земний...
Навала дика – Магога й Гога –
зайшла вершити свій суд жахний.
Була наруга велика в тому,
зловісний виклик – для всіх держав...
А він тримався, згнітивши втому,
Господь – Небесний, а він – земний...
Навала дика – Магога й Гога –
зайшла вершити свій суд жахний.
Була наруга велика в тому,
зловісний виклик – для всіх держав...
А він тримався, згнітивши втому,
2026.05.01
10:45
Вже міллю сточене руно,
У даль поринула б давно —
Болять суглоби, руки.
Кульбабою сивини літ,
Лелека кличе у політ —
Тримаюсь за онуків,
За соломинку майбуття,
У даль поринула б давно —
Болять суглоби, руки.
Кульбабою сивини літ,
Лелека кличе у політ —
Тримаюсь за онуків,
За соломинку майбуття,
2026.05.01
06:29
Сонце сяє понад містом
І радіє звіддалі,
Що промінчики іскристі
Мерехтять на всій землі.
Обціловують дбайливо
Стебла, листя, пелюстки
І дають нарешті привід
Погуляти залюбки.
І радіє звіддалі,
Що промінчики іскристі
Мерехтять на всій землі.
Обціловують дбайливо
Стебла, листя, пелюстки
І дають нарешті привід
Погуляти залюбки.
2026.04.30
19:48
Злетів у Небо передчасно
Співець любові осяйної.
Його поезія не згасне!
Безсмертні почуття прекрасні,
Що не розчавлені війною!
Злетів у Небо передчасно.
Співець любові осяйної.
Його поезія не згасне!
Безсмертні почуття прекрасні,
Що не розчавлені війною!
Злетів у Небо передчасно.
2026.04.30
18:19
хтось пан а дехто і пропав
кому кобила декому невіста
комусь вебсайт а ще комусь портал
до раю інколи й до пекла звісно
зоріючі стожари атлантид
наяди перламутрові намиста
гукне одна із них тобі привіт
подякуєш бо се красиво і корисно
кому кобила декому невіста
комусь вебсайт а ще комусь портал
до раю інколи й до пекла звісно
зоріючі стожари атлантид
наяди перламутрові намиста
гукне одна із них тобі привіт
подякуєш бо се красиво і корисно
2026.04.30
14:26
Сидять діди попід тином сиві та сивіші,
Розмовами про минуле зранку себе тішать.
Хоч укотре уже чули, слухають уважно,
Не якісь там пустобрехи, а люди ж поважні.
Розповідь ведуть неспішно – куди поспішати,
Все одно лиш до обіду вернуться до хати.
Си
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Розмовами про минуле зранку себе тішать.
Хоч укотре уже чули, слухають уважно,
Не якісь там пустобрехи, а люди ж поважні.
Розповідь ведуть неспішно – куди поспішати,
Все одно лиш до обіду вернуться до хати.
Си
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Мольфарові лабіринти
Ігор Фарина. КОРБА: вірші останніх років. – Львів: вид. «Сполом», 2021ю – 54 ст.
Ігор Фарина – український письменник, журналіст. Живе і працює у м. Шумськ на Тернопільщині.
Почну з поезії, яка мене «зачепила»: «дощ листопадний зморшкуватий / упевнено навколо пада / дерев протези омиває / бо мусить все ж на них опертись / у парку холодно-пустельнім / повітрям передзимним диха / від насолоди сміючись / але ніхто в порожніх гніздах / із ним захоплення не ділить / і він ображено ридає»
Що таке корба? Зустріла це слово аж у Івана Франка: «Меланхолійно поскрипували корби, якими спускано робітників у глибинь». І ще у Дмитра Ткача: «Десь у селищі брязнуло об цямрину відро і, немов чайка спросоння, закигикала корба». У нашого автора – «казка гніздиться в оці місяця / крутиться корба шляху / невмирущий колодязь кроків / спиває кришталевість вирію / дим прив’язує гнізда». Гугл пояснює, що корба – синонім коловороту. Таким чином, назва книги стала метафорою хисткого/ хиткого /хитливого/ нестійкого руху життя і ширше – нашої реальності взагалі.
Зло у нашому світі виникає несподівано і невмотивовано, наче вплетено у тканину життя, і в цьому його загрозлива банальність. Поезія Ігоря Фарини зачіпає масу тригерних мотивів/подій, що викликають у читача психологічні переживання чужих а чи своїх травм – від насилля та смертей на війні, міжкультурного нерозуміння, що обертається на ненависть, до страху особистої безпорадності, часто-густо фокус бачення зміщується на плинне перетікання соціальної драми у приватну, і у зворотному порядку.
Не дивує, що поет полюбляє працювати у царині портретної поезії – є вірші, що мають конкретні присвяти, зокрема, Богданові Ткачику, Богданові Мельничуку, Богданові Смоляку, Володимирові Дячуну, Мирославові Лазаруку, Галині Максимів… Напевно, це дозволяє йому підкреслити певну реальність того, що відбувається; портретність дуже цікаво поєднується з модерністською поетикою та омажами ( омаж – одна з церемоній символічної поезії, жест поваги іншому митцеві). Суміщення різних поетичних оптик створює стереоефект особливої логіки мольфара-сновиди, коли думка, простір, плоть – одне й те саме, персонажі, котрі не схожі ні на кого, чи й зовсім не персонажі, а обставини, умови життя, даність соціуму, і це спонукає читацьку увагу до концентрації.
Існує думка, що мета мистецтва – це заглиблення читача у простір інсайту, (І́нсайт (від англ. insight — проникливість, проникнення в суть, розуміння, осяяння, раптова здогадка), де постійно практикується розширення-поширення досвіду й розуміння того, про що раніше читач і подумати не міг. Саме таким чином працюють вірші Ігоря Фарини. Досвід моєї рецепції дозволяє артикулювати важливу проблему ІНАКШОСТІ у творчості, насамперед, уваги до неї, як до складного інтелектуального явища, суть якого полягає в несподіваному інтуїтивному прориві та нетиповому вирішенні поетичного завдання. Відсутність пунктуації та великих літер свідчить, як на мене, не про швидкість написання чи прочитання, а про швидкість переміни слів-словотворень, котрі ніби штовхають одне одного і десь на секунду завмирають, щоби явити себе світові поетичним твором. Він як сучасний репер, котрий у жорсткому форматі фіксує фрагменти-моменти своїх прозрінь. У віршах превалює чорно-біла строга гама – похмура макабрична алегорія тлінності-нетривалості людського буття, як і буденщина, як і депресія, що стала нормою життя поетового покоління: «сльозами / відграненної сповіді / пливе човен сумнівів / метафори холоднечі / і ревіння готичних левів / огортають смерканну душу / посеред одвічної дороги / межи смертю і возвеличенням».
Тепер пишуть так багато всього скрізь, усюди і кожну секунду, і здається, що сама мова перетворюється на банальність. Будь яка емоція чи думка розписані-описані мільйон разів усілякими способами. Проте в літературі кількість і якість поняття не тотожні. Наш поет ставить собі завдання не повторити нічого з уже існуючого. Ось, до прикладу, поетова love story: «тремткі світи очеретинні / в яких позірності нема / мене бентежать дуже нині / і почуваннями всіма / у дивовижному екстримі що / уникає світла рамп / і за отим яке незриме / неболотистий бачу штамп / хоча сніжниця через грими / колись нам запорошить дні / ти в цих світах очеретинних / не відвесніла ще мені».
Вінок сонетів «Пам’яті Степана Сапеляка» – метафізична мандрівка по персональному універсуму автора, до якого відсилає присвята.
Остерігаюся розлогих висновків, але все-таки маю відчуття, що поетична практика Ігоря Фарини набуває рис одного з цікавих інтелектуальних нині сущих поетів, позаяк створює зону особливої чутливості, де, на мою думку, так неочікувано й нетипово він діє-живе-творить, як рідкісний винятковий поет-мислитель чи мислитель-практик; з тих, що міняють свідомість, навіть спосіб мислення, що працюють на краю не тільки мови, але й думки і розтягують межі можливого, навіть людського: «у слів є коди непрочитані / і їх абетки вовчо виють / нам невідомість не відкриють / ці кусні літер перечитані / не заперечать діалектики / учинків квіти і незнання / в свідомість вгрузло запитання / про невмирущість енергетики / обманів бронзові погрудиська / жахають некодистим словом / вони із нами прагнуть змови / адже без цього самі знудяться / бо б’є незболеність по пиці / за непізнання таємниці».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Мольфарові лабіринти
Ігор Фарина. КОРБА: вірші останніх років. – Львів: вид. «Сполом», 2021ю – 54 ст. Ігор Фарина – український письменник, журналіст. Живе і працює у м. Шумськ на Тернопільщині.
Почну з поезії, яка мене «зачепила»: «дощ листопадний зморшкуватий / упевнено навколо пада / дерев протези омиває / бо мусить все ж на них опертись / у парку холодно-пустельнім / повітрям передзимним диха / від насолоди сміючись / але ніхто в порожніх гніздах / із ним захоплення не ділить / і він ображено ридає»
Що таке корба? Зустріла це слово аж у Івана Франка: «Меланхолійно поскрипували корби, якими спускано робітників у глибинь». І ще у Дмитра Ткача: «Десь у селищі брязнуло об цямрину відро і, немов чайка спросоння, закигикала корба». У нашого автора – «казка гніздиться в оці місяця / крутиться корба шляху / невмирущий колодязь кроків / спиває кришталевість вирію / дим прив’язує гнізда». Гугл пояснює, що корба – синонім коловороту. Таким чином, назва книги стала метафорою хисткого/ хиткого /хитливого/ нестійкого руху життя і ширше – нашої реальності взагалі.
Зло у нашому світі виникає несподівано і невмотивовано, наче вплетено у тканину життя, і в цьому його загрозлива банальність. Поезія Ігоря Фарини зачіпає масу тригерних мотивів/подій, що викликають у читача психологічні переживання чужих а чи своїх травм – від насилля та смертей на війні, міжкультурного нерозуміння, що обертається на ненависть, до страху особистої безпорадності, часто-густо фокус бачення зміщується на плинне перетікання соціальної драми у приватну, і у зворотному порядку.
Не дивує, що поет полюбляє працювати у царині портретної поезії – є вірші, що мають конкретні присвяти, зокрема, Богданові Ткачику, Богданові Мельничуку, Богданові Смоляку, Володимирові Дячуну, Мирославові Лазаруку, Галині Максимів… Напевно, це дозволяє йому підкреслити певну реальність того, що відбувається; портретність дуже цікаво поєднується з модерністською поетикою та омажами ( омаж – одна з церемоній символічної поезії, жест поваги іншому митцеві). Суміщення різних поетичних оптик створює стереоефект особливої логіки мольфара-сновиди, коли думка, простір, плоть – одне й те саме, персонажі, котрі не схожі ні на кого, чи й зовсім не персонажі, а обставини, умови життя, даність соціуму, і це спонукає читацьку увагу до концентрації.
Існує думка, що мета мистецтва – це заглиблення читача у простір інсайту, (І́нсайт (від англ. insight — проникливість, проникнення в суть, розуміння, осяяння, раптова здогадка), де постійно практикується розширення-поширення досвіду й розуміння того, про що раніше читач і подумати не міг. Саме таким чином працюють вірші Ігоря Фарини. Досвід моєї рецепції дозволяє артикулювати важливу проблему ІНАКШОСТІ у творчості, насамперед, уваги до неї, як до складного інтелектуального явища, суть якого полягає в несподіваному інтуїтивному прориві та нетиповому вирішенні поетичного завдання. Відсутність пунктуації та великих літер свідчить, як на мене, не про швидкість написання чи прочитання, а про швидкість переміни слів-словотворень, котрі ніби штовхають одне одного і десь на секунду завмирають, щоби явити себе світові поетичним твором. Він як сучасний репер, котрий у жорсткому форматі фіксує фрагменти-моменти своїх прозрінь. У віршах превалює чорно-біла строга гама – похмура макабрична алегорія тлінності-нетривалості людського буття, як і буденщина, як і депресія, що стала нормою життя поетового покоління: «сльозами / відграненної сповіді / пливе човен сумнівів / метафори холоднечі / і ревіння готичних левів / огортають смерканну душу / посеред одвічної дороги / межи смертю і возвеличенням».
Тепер пишуть так багато всього скрізь, усюди і кожну секунду, і здається, що сама мова перетворюється на банальність. Будь яка емоція чи думка розписані-описані мільйон разів усілякими способами. Проте в літературі кількість і якість поняття не тотожні. Наш поет ставить собі завдання не повторити нічого з уже існуючого. Ось, до прикладу, поетова love story: «тремткі світи очеретинні / в яких позірності нема / мене бентежать дуже нині / і почуваннями всіма / у дивовижному екстримі що / уникає світла рамп / і за отим яке незриме / неболотистий бачу штамп / хоча сніжниця через грими / колись нам запорошить дні / ти в цих світах очеретинних / не відвесніла ще мені».
Вінок сонетів «Пам’яті Степана Сапеляка» – метафізична мандрівка по персональному універсуму автора, до якого відсилає присвята.
Остерігаюся розлогих висновків, але все-таки маю відчуття, що поетична практика Ігоря Фарини набуває рис одного з цікавих інтелектуальних нині сущих поетів, позаяк створює зону особливої чутливості, де, на мою думку, так неочікувано й нетипово він діє-живе-творить, як рідкісний винятковий поет-мислитель чи мислитель-практик; з тих, що міняють свідомість, навіть спосіб мислення, що працюють на краю не тільки мови, але й думки і розтягують межі можливого, навіть людського: «у слів є коди непрочитані / і їх абетки вовчо виють / нам невідомість не відкриють / ці кусні літер перечитані / не заперечать діалектики / учинків квіти і незнання / в свідомість вгрузло запитання / про невмирущість енергетики / обманів бронзові погрудиська / жахають некодистим словом / вони із нами прагнуть змови / адже без цього самі знудяться / бо б’є незболеність по пиці / за непізнання таємниці».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Диво в тому, що життя, попри все, триває"
• Перейти на сторінку •
"Вижити посеред заметілі століття, або Етикет дотику до чужих сердець"
• Перейти на сторінку •
"Вижити посеред заметілі століття, або Етикет дотику до чужих сердець"
Про публікацію
