
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.02.02
09:37
Дівчата мене любили завжди. Був гурточок шанувальниць у дитячому садочку, хлопчаки дражнилися, але здалеку, бо чубивися з ними залюбки, розквашував носи, копав лежачих ногами, торсав за вуха. Шибеником був ще тим.
У школі саме дівчата обирали мене ком
У школі саме дівчата обирали мене ком
2023.02.02
05:35
Химероводять снігопади,
витьохкує під ранок лід…
це місяць лютий безпорадно
звільняє так шляхи весні,
бо вже пора.
Ось-ось розпустять верболози
суцвіття котиків пухкі,
витьохкує під ранок лід…
це місяць лютий безпорадно
звільняє так шляхи весні,
бо вже пора.
Ось-ось розпустять верболози
суцвіття котиків пухкі,
2023.02.02
04:46
Коли у гаю за рікою
Зозуля поспішно кує, –
Немає мені супокою
І дуже тривожно стає.
Навіює тільки печалі
У душу кування її,
Бо нині все менше тривалі
Плачі у зеленім гіллі.
Зозуля поспішно кує, –
Немає мені супокою
І дуже тривожно стає.
Навіює тільки печалі
У душу кування її,
Бо нині все менше тривалі
Плачі у зеленім гіллі.
2023.02.01
23:02
Ну що ж, прощай! Ідеш від мене… Осінь.
Де ти ступала – інеєм лежить
Моя самотність. Зглянься ж хоч на мить!
А я кричав колись, що з мене досить
Твого повітря, вижовклих листків,
Дощів, туману... Час вже пролетів
І ти
Де ти ступала – інеєм лежить
Моя самотність. Зглянься ж хоч на мить!
А я кричав колись, що з мене досить
Твого повітря, вижовклих листків,
Дощів, туману... Час вже пролетів
І ти
2023.02.01
22:00
Це маячня, мій любий, тільки сон,
лякає привидом посеред ночі.
Лунає серця срібний камертон,
душа на вістрі леза кровоточить..
То падає узимку дощ: дрібний,
холодний, забобонно-сліпкуватий,
в небесній прірві топить Бог човни,
лякає привидом посеред ночі.
Лунає серця срібний камертон,
душа на вістрі леза кровоточить..
То падає узимку дощ: дрібний,
холодний, забобонно-сліпкуватий,
в небесній прірві топить Бог човни,
2023.02.01
21:33
Сперечались якось троє про життя вар’яти.
Про жінок, яких насправді треба вибирати.
Перший радить чемну й мудру. Другий лиш багату.
Третій хоче іноземку, щоби світ пізнати.
Інший хоче лиш пампушку, теплу, як перина.
Ні, нехай худа, як тріска, наче ба
Про жінок, яких насправді треба вибирати.
Перший радить чемну й мудру. Другий лиш багату.
Третій хоче іноземку, щоби світ пізнати.
Інший хоче лиш пампушку, теплу, як перина.
Ні, нехай худа, як тріска, наче ба
2023.02.01
20:12
Сон рябої кобили
Зранку меле дідусь, -
Мов позичити силу
Може досі комусь.
Бо допоки ми спали,
Чи лічили курчат, -
Він змастив п'яти салом
І гайнув до дівчат.
Зранку меле дідусь, -
Мов позичити силу
Може досі комусь.
Бо допоки ми спали,
Чи лічили курчат, -
Він змастив п'яти салом
І гайнув до дівчат.
2023.02.01
19:37
Чи Громомовиця, чи Громниця,
Це давнє свято нині є.
В моєму місті і в столиці
Весну чекає. Півень п’є
Краплини, що стікають з даху
І цим віщуючи весну,
І перемогу у невдахи,
Це давнє свято нині є.
В моєму місті і в столиці
Весну чекає. Півень п’є
Краплини, що стікають з даху
І цим віщуючи весну,
І перемогу у невдахи,
2023.02.01
19:32
Актор із тебе нікудишній,
шматок несвіжого філе,
та щоки надуваєш пишно,
щосили тужишся – але…
шматок несвіжого філе,
та щоки надуваєш пишно,
щосили тужишся – але…
2023.02.01
18:47
ІНастає глобальне потепління,
тонуть у морях материки,
люди захищають володіння
і... воюють. Людям невтямки,
що потоп великої ріки
буде не по щучому велінню.
Це сама земля уже віки,
поки гавкотіли пустомелі,
тонуть у морях материки,
люди захищають володіння
і... воюють. Людям невтямки,
що потоп великої ріки
буде не по щучому велінню.
Це сама земля уже віки,
поки гавкотіли пустомелі,
2023.02.01
17:31
Левандівка
не Монмартр
Сихів
не Бродвей
вже мене давно нема
там
де п‘ють
глінтвейн
не Монмартр
Сихів
не Бродвей
вже мене давно нема
там
де п‘ють
глінтвейн
2023.02.01
17:29
вітер гілочкою вишеньки
розгойдав колиску-віршенька
поділився тою втіхою
з ластів’ятами під стріхою
ті літали і втішалися
небо в римах колисалося
розгойдав колиску-віршенька
поділився тою втіхою
з ластів’ятами під стріхою
ті літали і втішалися
небо в римах колисалося
2023.02.01
17:27
ця історія
без хвоста
дощ не йшов
рахував до ста
невідкриті ще
парасолі
і кидав
ніби дрібку солі
без хвоста
дощ не йшов
рахував до ста
невідкриті ще
парасолі
і кидав
ніби дрібку солі
2023.02.01
16:53
Приходь в мій дім біду заколихати.
Надворі дощ – злякає і собаку.
Свистять вітри, аж дах зриває з хати.
Добро – дрібне, як насінина маку.
Добро дрібне не стукає у двері, –
Прибились грози знову до порогу.
А ти приходь словами на папері,
Надворі дощ – злякає і собаку.
Свистять вітри, аж дах зриває з хати.
Добро – дрібне, як насінина маку.
Добро дрібне не стукає у двері, –
Прибились грози знову до порогу.
А ти приходь словами на папері,
2023.02.01
12:50
Ти мрієш про квиток у невагомість.
Про дорогу в один кінець
до чогось неозореного.
Ти мрієш про єднання
з природою.
Ти мрієш почути
тихий плескіт води.
Мрієш відчути
Про дорогу в один кінець
до чогось неозореного.
Ти мрієш про єднання
з природою.
Ти мрієш почути
тихий плескіт води.
Мрієш відчути
2023.02.01
10:11
Грішу щоночі. А уранці каюсь,
Бо змалку не байдужий до краси.
Без грішників монахи б не рождались,
Монашки теж пощезли би усі.
Та що монашки! Не було б пророків,
Апостолів та сонмища святих!
О, зохен вей, русалі кароокі!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо змалку не байдужий до краси.
Без грішників монахи б не рождались,
Монашки теж пощезли би усі.
Та що монашки! Не було б пророків,
Апостолів та сонмища святих!
О, зохен вей, русалі кароокі!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Веретено часоплину, або Вузлувата нитка Аріадни
Володимир Кравчук. Часоплин: поезії. – Тернопіль: ТОВ «Терно-граф», 2021. – 104 с.
Нова книга поезій Володимира Кравчука красиво титулована й структурована. Три розділи-цикли з вельми гарними назвами ( «Кущ вкраїнської спокути», «Кава з присмаком думок», «За межею вітрів») містять майже сотню творів авторської лірики. Я вже не один раз писала про поезію нашого краянина і ловлю себе на думці, що чергове видання, про яке йдеться, безумовно, схоже на попередні й, на перший погляд, мало чим від них відрізняється. А на другий? – запитую я сама себе. І починаю рефлексувати.
Поезія – це завжди відображення чогось більшого, ніж ти сам, уміння бачити ці відмінності і доносити їх до людей. Щоденниковість – саме так я би визначила стилістику цієї книги. Поет у своєму письмі є органічним, природнім, вільним. Переважає традиційна коротка строфа, що гейби протистоїть формальним пошукам, однак, залишаючись лаконічним у формі, перо поета сфокусовано на глибині змісту. Це поезія нотаток, спостережень, розмірковувань, у більшості, печальних меланхолійних наспівів, та майже кожен вірш містить сильну емпатію. Іноді прориваються мотиви, коли гаряче віршотворче дихання заступає поміркованість, коли емоції вихлюпуються назовні, проте, немає ні цинізму, ні пафосного перебору, все у межах смаку та міри. Гадаю, це вірші романтичного реаліста.
Поетична магія строф Володимира знаходиться навіть не в словах, а десь поряд із ними, десь навіть вище чи глибше за них; павза, мовчання, дихання, порух, дотик, звук – це вузлики думок на нитці Аріадни, а об’єднує їх та додає завершеності Пані Метафора, майстром якої є наш поет ( «Чи зміг я перед Словом завинити / І не вдихнути рвійного тепла?.. / Крадеться сумнів, часто вітром шитий: / Не Слово – Думка першою була.» («Про творчість»). Духовні й душевні картини світу розкриваються через метафору: «На веретено часоплину / (Де вузлувато, там і рвано) / Думки намотують хвилини» («Тягучим клеєм ніч зимова»); «Поглядом її не оминути… / Голос думка стишить хоч на мить / Там, де кущ вкраїнської спокути / За любов ніяк не відболить («Визріла калина»). Оксюморон – явище не таке вже й рідкісне у поета (пригадую його «спопеліле озеро»), мистець полюбляє ставити поряд слова, що зберігають фактор сполучення непоєднуваного, але завжди несподівано оригінального: «Цей теплий холод хтось наворожив» («Здивовані фіалки»). Приваблює постійний пошук межових визначень, але без надриву і розчарувань, коли тільки так можна долучитися до певної істини, побачити усі її значення у максимальних проявах і таким чином уповні дати їх пізнати іншим.
Природа у Володимира Кравчука не містить ані добра, ані зла. Все залежить від його ставлення до її вічних красот, що ховають у собі розраду і мудрість спокою: «Розчісує хвилястий вітер / Порідлі промені дощу, / Гойда калюжа дивний витвір / Із пелюсткового плачу. / Прочинить травень в літо двері / І, мабуть, з легкої руки / Зачервоніють на папері / Вишнево писані рядки» («Розчісує хвилястий вітер»). Запам’ятовується любовна лірика. Гадаю, так може писати тільки зрілий чоловік, який все знає про таїну кохання, його висоту й святість, але й глибину розчарувань теж! І знову впадає ув око шляхетність вислову, що уникає крайнощів і фальшивої риторики: «Засмагле сонце за ліском / Неквапно котиться додому, / Пухка хмарина рушником / Йому з чола утерла втому. / Смакує пахощами трав / Прив’ялий день стрімкого літа. / Не квіти, – ніжність обійняв. / Несу тобі. Не розгубити б…» («Засмагле сонце за ліском»).
Володимир Кравчук не цурається політики, про що свідчать одинадцять віршів з циклу «Кущ вкраїнської спокути», але й ці теми підкоряються його поетичним засобам; не акцентуючи на публіцистиці, поет висловлюється принципово за законами чистої поезії, тобто його кут зору має іншу перспективу – художник повертає слову його метафізичний статус, даруючи розуму й серцю читача старі-нові відчуття християнського ставлення до життя, з його стражданням, болем ненароджених дітей через смерть на війні молодих українських хлопців: «Скоро знову вклиняться лелеки / В давніх весен теплу новизну, / Та чомусь у небі, ой, не легко / Так х р е с т а т о бачити війну / І прикриють чорно-білі крила / Гнізда рідні, мов хати, де сум. / В клекоті чиясь почує мила / Скрип колиски, що не принесуть…» («В клекоті»)
Майже кожен вірш у збірці «Часоплин» – це подія поетового, насамперед, внутрішнього життя, це фіксування кожної хвилини і ставлення до неї, як до крихти вічності, коли логіка змісту просякнута інтелектуальними барвами багатого життєвого досвіду. На мій погляд, поезія Володимира Кравчука, у головному, є прикладом захисту своєї індивідуальності від влади соціуму, протистояння більшості, коли вельми потрібні особистісні вольові зусилля, щоби зберігати й примножувати у собі риси здорової романтики, далебі робити це в теперішніх умовах панування маскультури та шоу-бізнесу творчій людині важко
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Веретено часоплину, або Вузлувата нитка Аріадни

Нова книга поезій Володимира Кравчука красиво титулована й структурована. Три розділи-цикли з вельми гарними назвами ( «Кущ вкраїнської спокути», «Кава з присмаком думок», «За межею вітрів») містять майже сотню творів авторської лірики. Я вже не один раз писала про поезію нашого краянина і ловлю себе на думці, що чергове видання, про яке йдеться, безумовно, схоже на попередні й, на перший погляд, мало чим від них відрізняється. А на другий? – запитую я сама себе. І починаю рефлексувати.
Поезія – це завжди відображення чогось більшого, ніж ти сам, уміння бачити ці відмінності і доносити їх до людей. Щоденниковість – саме так я би визначила стилістику цієї книги. Поет у своєму письмі є органічним, природнім, вільним. Переважає традиційна коротка строфа, що гейби протистоїть формальним пошукам, однак, залишаючись лаконічним у формі, перо поета сфокусовано на глибині змісту. Це поезія нотаток, спостережень, розмірковувань, у більшості, печальних меланхолійних наспівів, та майже кожен вірш містить сильну емпатію. Іноді прориваються мотиви, коли гаряче віршотворче дихання заступає поміркованість, коли емоції вихлюпуються назовні, проте, немає ні цинізму, ні пафосного перебору, все у межах смаку та міри. Гадаю, це вірші романтичного реаліста.
Поетична магія строф Володимира знаходиться навіть не в словах, а десь поряд із ними, десь навіть вище чи глибше за них; павза, мовчання, дихання, порух, дотик, звук – це вузлики думок на нитці Аріадни, а об’єднує їх та додає завершеності Пані Метафора, майстром якої є наш поет ( «Чи зміг я перед Словом завинити / І не вдихнути рвійного тепла?.. / Крадеться сумнів, часто вітром шитий: / Не Слово – Думка першою була.» («Про творчість»). Духовні й душевні картини світу розкриваються через метафору: «На веретено часоплину / (Де вузлувато, там і рвано) / Думки намотують хвилини» («Тягучим клеєм ніч зимова»); «Поглядом її не оминути… / Голос думка стишить хоч на мить / Там, де кущ вкраїнської спокути / За любов ніяк не відболить («Визріла калина»). Оксюморон – явище не таке вже й рідкісне у поета (пригадую його «спопеліле озеро»), мистець полюбляє ставити поряд слова, що зберігають фактор сполучення непоєднуваного, але завжди несподівано оригінального: «Цей теплий холод хтось наворожив» («Здивовані фіалки»). Приваблює постійний пошук межових визначень, але без надриву і розчарувань, коли тільки так можна долучитися до певної істини, побачити усі її значення у максимальних проявах і таким чином уповні дати їх пізнати іншим.
Природа у Володимира Кравчука не містить ані добра, ані зла. Все залежить від його ставлення до її вічних красот, що ховають у собі розраду і мудрість спокою: «Розчісує хвилястий вітер / Порідлі промені дощу, / Гойда калюжа дивний витвір / Із пелюсткового плачу. / Прочинить травень в літо двері / І, мабуть, з легкої руки / Зачервоніють на папері / Вишнево писані рядки» («Розчісує хвилястий вітер»). Запам’ятовується любовна лірика. Гадаю, так може писати тільки зрілий чоловік, який все знає про таїну кохання, його висоту й святість, але й глибину розчарувань теж! І знову впадає ув око шляхетність вислову, що уникає крайнощів і фальшивої риторики: «Засмагле сонце за ліском / Неквапно котиться додому, / Пухка хмарина рушником / Йому з чола утерла втому. / Смакує пахощами трав / Прив’ялий день стрімкого літа. / Не квіти, – ніжність обійняв. / Несу тобі. Не розгубити б…» («Засмагле сонце за ліском»).
Володимир Кравчук не цурається політики, про що свідчать одинадцять віршів з циклу «Кущ вкраїнської спокути», але й ці теми підкоряються його поетичним засобам; не акцентуючи на публіцистиці, поет висловлюється принципово за законами чистої поезії, тобто його кут зору має іншу перспективу – художник повертає слову його метафізичний статус, даруючи розуму й серцю читача старі-нові відчуття християнського ставлення до життя, з його стражданням, болем ненароджених дітей через смерть на війні молодих українських хлопців: «Скоро знову вклиняться лелеки / В давніх весен теплу новизну, / Та чомусь у небі, ой, не легко / Так х р е с т а т о бачити війну / І прикриють чорно-білі крила / Гнізда рідні, мов хати, де сум. / В клекоті чиясь почує мила / Скрип колиски, що не принесуть…» («В клекоті»)
Майже кожен вірш у збірці «Часоплин» – це подія поетового, насамперед, внутрішнього життя, це фіксування кожної хвилини і ставлення до неї, як до крихти вічності, коли логіка змісту просякнута інтелектуальними барвами багатого життєвого досвіду. На мій погляд, поезія Володимира Кравчука, у головному, є прикладом захисту своєї індивідуальності від влади соціуму, протистояння більшості, коли вельми потрібні особистісні вольові зусилля, щоби зберігати й примножувати у собі риси здорової романтики, далебі робити це в теперішніх умовах панування маскультури та шоу-бізнесу творчій людині важко
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Вижити посеред заметілі століття, або Етикет дотику до чужих сердець"
• Перейти на сторінку •
" «Як бонус – фреш з емоцій і думок»"
• Перейти на сторінку •
" «Як бонус – фреш з емоцій і думок»"
Про публікацію