Коли надворі було, геть, біло на Святий вечір перед Різдвом і у вікна заглядали мережані малюнки зачарованих див крижаної рапсодії Снігової Королеви, бабі Анні, припекло мене скупати у якомусь різнотрав’ї сивої давнини. Хата мерехтіла теплою грубкою, запахами свіжозвареної куті, диханням духмяного узвару із сушених грушок, запашних яблук і яркавих консервованих вишень, що вніс, наче той добрий дід Мороз, із погрібничка дід Микола.

Грибна юшка, рум’яні пиріжки, а тим більше дух смаженої риби, яку, як би не на намагалися у мене, малу, запхнути рідні, манячи усіма обіцянками і цяцянками, не мали ніякого продуктивного успіху, бо колись подавилася карасевою кісточкою. Те, що мені знову доведеться з усіма їсти ненависну рибу, викликало, чи, то глибокий, дитячий сум, чи відразу. Спогад про те, що я довго захлиналася хрипучим кашлем, аж поки пальцем не дістала з горла гостру перетинку дрібного, риб'ячого ребра, недавав спокою. Уже відтоді я нутром відчувала, що тим плаваючим створінням можна поробити, навіть, на смерть!

Ялинка з розцяцькованими мерехтливими прикрасами лишилася у великому будинку, де мама і тато, певно, співали хіти Висоцького і приймали веселі компанії розманіжених друзів, які любили смачно поїсти і весело гульнути. Мені страшенно хотілося додому, а на очі накочувалися непрохані сльози бо я дуже хотіла бути з моїми любими батьками. Щоб тато заграв під семиструнну гітару для мене циганочку на слоава Євгенія Гребінки:
Очи черные, очи страстные,
Очи жгучие и прекрасные!
Как люблю я вас! Как боюсь я вас!
Знать, увидел вас я в недобрый час.
І я по голій підлозі, по-дитячому лопотіла б п’ятками і танцювала так, що місця мало би було нашій красивій залі, щоб, аж мама, дивлячись на ті дикі забавлянки бралася і без мене, за заморочену турботами голову, махала миротворно рукую :

—Тфу на тебе! Оце комусь дістанеться подарочок! Точно, треба коритом накривати було,коли народилась! Шо ти Вітя! Шо-твоя циганка! Вигинається, як ліс перед грозою! А, ну Вас! І йшла до своїх віковічних, шкільних зошитів.

Я сиділа, мов сич, у баби Ані і діда Колі на старезній, шкіряній канапі, що була прикрашена бабиними вибитими серветками, зав’язана хустинкою, наче ото лялька на совдепівській шоколадці « Альонушка», з надутими губами і холодними, наче лід очима. Всі навколо метушилися і виглядали за померзлі вікна.

—Боже ж мій!—ойкнула баба! Різдвяна звізда! І сніг клятий не затулив!

—Ти, Аня, всьотаки шторкі прікрой — схилив над столом сумно голову дід, а чуб його мені тоді здався вогняним. Може, марилось?

—Ну за ніх! Братьєв моіх, запорожцев! За — Україну незалежну! — аж заволов. — Так мову і нє виучіл…— прикро якось мовив та швидко випив чарку горілки і ,навіть, не скривився.
Баба Аню молилася на старі портрети предків у акуратних рамах, наче на єрусалимські ікони, а на столі стояло багато пустих тарілок і ніким нечіпаних найдорожчих, мельхіорових ложок.

—Ти, Аня, знай! Дон тоже наш! — сп’яніло схилявся дід над столом, застеленими вишитою скатертиною, сиву голову і заїдав наступну чарку горілки кутею із петриківського полумиска.

—Та знаю, знаю, Коля. Ти б ото менше язиком теліпав. Ще почує хто. Всі тут наші рідні від сьомого коліна зібралися. Всі дивляться, а ти горілку жлокчеш.

—А я спою щас!— дід Микола, кулаком по столу хряпнув дужо і криштальні чарочки задзвеніли сполоханим співом.

—Ага знайшов коли! Свят-вечір, а йому оце припекло — із докором баба Аня до нього.

—Ой Мароз, мароз! Нє мароз мєня!
Нє марозь мєня , моєго коня! — хмільно грянула пісня у вітальні, аж мене здалося, що посуд на столі почав підплигувати і танцювати, наче чарівний.

—Ану не лякай дитину мені…— баба діду тихесенько на вухо.

Дід опустив сиву голову. Обличчя його мені здавалося схожим на грозову хмару, а по звитих концтабірівськими боріздками зморщок щік повзли прозорі, п’яні сльози. « Думи мої думи, горе мені з вами.Нащо стали на папері смутними рядками»» — бубонів собі під носа, наче гіркий полин у степу до вітру.

Баба Аня почала годувати мене турботливо, посадивши на теплі коліна, зовсім і не рибою! Чайною ложечкою куті, у якій маку, меду,грецьких горішків і родзинок більше чим рису, смачним-пресмачним вареником, присмаженим цибулькою на олії, вінегретом та маринованим грибочком.

—А риби їсти не треба? —з надією і якимсь внутрішнім страхом озвалася я.

— Та ти ж її не любиш! — сміється баба Аня і лагідно гладить по спинці, поправляє на мені хустинку в дрібну квіточку. — Узварчику попий, Юлечко, предіда Федю, прабабу Фросю і всіх родичів наших пом'яни та й годі. Вони ж усі тут!

—Де? — я, аж рота розкрила.

—Скрізь, дитинко. Прийшли тебе оберігати і з нами повечеряти.
Ангелик до тебе завтра прилетить, бо Різдво вже завтра. Син Божий рождається. Уже щастя до нас прийде і свято найлюдяніше у цілому Божому Світі, а ми понімать должні і уважать і радуваться!

—То отой, шо на іконі і ти на нього молишся? — я з цікавістю.

—Отой, що в діви Марії на руках, маленький.

—Ба, а чого у вас йолки нема, як у мами і з папою?
—Йолки? — знітилася баба Аня і чомусь хижо зиркнула на діда, що той, аж відклав ложку від тарілки із смаженою капустою.

—А йолку, Юлічка, ангели приносять на Різдво, а Різдво ж завтра. Пішли, моє, сонечко, спати. А я тобі казку розкажу про Котигорошка, чи Колобка.

Баба стелила мені у великій кімнаті свіжу постіль, де стояли дідові шафи із книгами, знімала хустинку, розчісувала уже висохлі від купання кіски і цілувала моє набурмосене обличчя, і чомусь така тепла усмішка осяювала її красиву постать із гарно закладеними на потилиці білими косами і волошковими очима, що вона мені стала схожа на Богородицю з ікони, яка тримає на руках маленького Ісуса.

—Про принцесу хочу! —я їй вже сонно і вибагливо, закутана у байове одіялко.

—Про прнцесу? Хм… Я й не знаю про принцес… — баба Аня відповідає спантеличено.

—Про принцесу!— норовливо борсаю ногами я у постілі.

—Ну слухай… — почала баба Аня, певно, вигадуючи щось находу:
«Жила-була на світі дєвочка, але необична, а магічна. Вона знала, яка вода цілюща, яка трава лічєбна, яке сонечко може бути Лікарем, а які квіти дають людям красу, але не таку красу, що ми бачимо у дзеркалах, а ту, яка живе у наших душах. Її називають ЛЮБОВ. Ця дєвочка завжди була доброю, бо мама і тато дали їй такий дар. Тому вони попросити для неї у Бога на Різдво ангела-охоронця, шоб він усігда її захищав од усього лихого навіть, якщо їх не буде рядом. Мама і тато завжди називали її ПРИНЦЕСОЮ, бо любили її, але були зайняті дуже. І коли вона виросте, то стане справжньою принцесою. От сама побачиш.

Мої повіки забрав сон і хвилі його понесли у щось добре і прекрасне, так, як тільки може нести мрія зівоти маленьких і безтурботних діток.

Коли уже ранком я відкрила оченята, то у мене на грудях лежав маленький срібний ангелик. Старенька, мабуть, ще Миколаївська іграшка, якою прикрашають ялинки.А вішати ж куди? Йолки ж нема! Хоч і сонна, я враз відчула знайомий запах хвойного лісу. Схопилася і чимдуж босоніж до вітальні, а там чудо-чудне! Ялинка у різнокольорових кульках, їжачках сріблясто-помаранчевих, ліхтариках кольорових і дощик на ній сяйвом грає, і гірлянда мерехтить жовтим, червоним і зеленим вогнедишшям! Під ялинкою сиділа новенька лялька у блакитній сукенці і, наче підморгувала: « Я твоя тепер!»

РІЗДВО! РІЗДВО! РІЗДВО! А у мами з татом був, просто, Новий рік. Я акуратно повісила ангелика на ялинку.

—Куди ото боса? Знов захворіти хочеш? А, ну швидко одягатися! — бабуся Аня на руки підхопила, поцілувала бережно, бо вона і була моя Берегиня.! Я помітила, що очі її були втомлені, а дід Микола спав у маленькій кімнаті і хропів, наче хряк. Від нього пахло свіжою смолою зрубаної сосни і розсолом з огірків, і ніжністю пахло.
Олександрівський ліс, де ростуть різдвяні ялинки був зовсім поруч.

ПС. Про діда Миколу я ще напишу, бо він був забраний в Германію при Вітчизняній. Він постійно щось читав і писав в зошити. Потім совітам доводив, що він не був з німецькими окупантами, аж поки не прийшло підтвердження і він почав отримувати фінансові виплати. Заповів рукописи мені, бо вважав, що я зумію передати його сповіді предкам. Шкода, що вони загубилися, але багато його переповідок я пам"ятаю. Тому, про нього ще буде.
Автор--Юлія Івченко. 8.01 2022. ЗАТИШНОГО РІЗДВА, МОЇ РІДНІ І ДРУЗІ!