Олешки…У степах козацька Січ
Поміж татарських кочовищ безкраїх…
Понад рікою вогнище палає,
Палахкотінням розганяє ніч.
Навколо із десяток козаків.
Хтось так сидить, а хто лежить, куняє.
Один в огонь паліччя підкладає
І враз вогнені щупальця стрімкі
Хапають і вгризаються аж тріск
Та іскри в усі боки розлітають.
У небі зорі де-не-де сіяють,
Бо вийшов місяць, блідий, наче віск
І більшість зір світінням приховав,
Немов господар за паркан обійстя.
Шелесне зрідка на деревах листя,
В якому, видно, вітер задрімав.
Хтось зрідка щось товариша спита,
Той йому також знехотя освітить.
Утомлені, розморені, бо ж ситі –
На вечір юшка з рибою крута.
Між ними сивий вже старий козак
Сидить та кості, мабуть, свої гріє.
Присунувсь близько, одяг ледь не тліє
Та він уваги не зверта ніяк.
- Дядьку Охріме! – молодий озвавсь,-
Чи ви себе засмажити схотіли?
- Та ви б таке старе, мабуть, не їли!-
Той у отвіт і гурт весь засміявсь.
- Скажіть,- одразу підхопив другий,-
А ви між тих от козаків бували,
Що Січ отут в Олешках заснували?
- Так. Кость привів на ці нас береги,
Як цар москальський Січ поруйнував,
Що віддавна була на Чортомлику.
От де Господь послав нам чоловіка,
Давно такий на Січі не бував.
- Кость Гордієнко? – А який же ще?
- Ви, дядьку, з ним,напевно, добре знались?
- Та ж на Січі літ двадцять тирлувались,
Бували і під снігом, й під дощем.
А скільки разом по степах ходили,
А скільки крові разом пролили,
І бусурман, і москалів звели
Зі світу цього в степові могили.
А скільки разом випили хмільного!..-
Дід раптом змовк і очі аж закрив,
Але за хвильку знов заговорив,-
Давно на Січі не було такого.
Відтоді, як Іван Сірко помер,
Перевелися кошові на Січі.
Хоч, може, так казати і не личить…
Та ж бачите самі, де ми тепер.
Ото лиш Кость гніздо розворушив,
Немов вдихнув у нього нові сили.
Коби ж раніше, може б не пустили
На Січ козацьку клятих москалів.
- Та ж розкажіть хоч про один похід,
В якому брати участь довелося.
Як Січ підняти Костеві вдалося?
Бо ж ми про те й не знаємо, як слід.
- Хе, розказати… Добре, розповім
Про ту найпершу Костеву виправу.
Тоді на Січі йшли не надто справи.
Мороз козацтвом керував усім.
Хоча, який із нього кошовий?
Та і старшина теж була ніяка.
Не солодко доводилось козаку.
На Січі ворушився ледь живий.
Там тисли ляхи, звідти – москалі.
Тут татарва спокою не давала.
Козаки не жили, а виживали
Із тим, що мали з власної землі.
Ніхто нас у походи не водив,
Щоб там якусь копійку здобувати.
Укрились павутинням всі гармати,
Стояли «чайки» повнії води.
Старшина, звісно, мала з чого жить,
А ми – голота тільки того й мали,
Що у походах, битвах здобували.
Тож дожились – немає чого вдіть.
Світили голим тілом козаки,
За що не було вихилить чарчину.
Отож тихенько лаяли старшину
Та гнів таїли у собі, поки
Кость правду в очі старшині сказав
На раді. Був він козаком простим,
У Плотнирівськім курені писався.
Отож, коли на раду кіш зібрався
І знов Мороз був казочку пустив,
Як товариством гарно управля,
А вся старшина йому вслід кивала…
Козацтво лише гнівно поглядало,
Чекало, як провалиться земля
Під брехунами. Тут і вийшов Кость,
Заліз на діжку та й давай казати.
Найперше кошового звинуватив
У лежебоцтві. Каже, гляньте, ось
На козаків – геть обносились всі.
А кошовий же, звісно має дбати,
А осавули слідом помагати,
Щоб багатіла й славилася Січ.
Де ті походи, що колись були?
Де здобич та, яку козацтво мало?
Старшина усі боки одлежа́ла,
А Січ до зубожіння довели.
Чому б до турка в гості не сходить?
Він он з царем через Азов схопився,
В бік товариства, навіть не дивився.
Якраз настала саме слушна мить.
І тут козацтво слідом загуло:
- Він правду каже! Досить вже сидіти!
Бо можем і старшині кров пустити!
Ведіть в похід, щоб гірше не було!
Як полохливий не хотів Мороз
Та на ту думку мусив був пристати,
Велів козацтву «чайки» готувати.
І на Січі все вихором знялось.
Так вже дістала бідність козаків,
Що й гори б, мабуть,поперевертали.
Кількадесят байда́ків настругали.
Але могли б і більше – то такі.
Все ж «сорок» - рада вирішила так.
Поставили на кожнім по гарматі
Аби якусь вогненну поміч мати.
Бо більше просто не вміщав байдак.
Дві тисячі охочих віднайшлось
Сходити в гості у міста багаті,
Де вже давно не довелось бувати.
Вітрила врешті підняли і ось
Вже перед нами тиха гладь морська.
Вітри поки не надто помагають,
Тож козаки на весла налягають.
І нас оте безмежжя не ляка.
Летять байдаки стрімко, як птахи,
Змагаються із чайками морськими.
Білявий слід лишається за ними
Й зникає, як і наші всі страхи.
А десь надвечір раптом окрик чуть
Із крайнього байдака: - Гаси весла!
Нечиста турка клятого принесла!
Схопились козаки: – Не може буть?!
А й справді – у вечірнім мареві
За обрієм вітрила проглядають.
- Дорогу турки нам перетинають!-
Почулись раптом окрики нові.
Тут полохливий одізвавсь Мороз:
- То що тепер робити будем, браття?
Можливо, треба нам на Січ вертати,
Щоб годувати риб не довелось?!
Та Кость йому одрізав у ту ж мить:
- Чого тікати? Будем доганяти!
Вони ж бо на Азов ідуть, прокляті.
Доженемо і будемо топить.
- А нам то треба? - А хіба що ні?!
Там під Азовом разом з москалями
І наші браття-козаки так само
Ллють свою кров. То що ж ми за одні,
Як не поможем? Ще одне – скажіть,
Хіба вам звідси стогону не чути
Тих, хто на веслах в каторгах прикутий.
Ну, що ж, коли не чуєте – біжіть
Назад у Січ. Я і один піду
Братів з неволі тої виручати!
- І ми підем! Веди, веди нас, брате!
Хай ті багатства кляті пропадуть!
- Не пропадуть. Ви думаєте, в них
Там на галерах золота немає?
Та ж кожен турок при собі тримає
У капшуку чимало золотих.
Тут і Мороз озвався: - Коли так,
Ставай у цім поході отаманом!
- Як браття «за», то я чого…І стану!
То що, козацтво, ви до того як?
- Веди! Веди! – козацтво загуло.
- Ну, що ж, тоді берімось до роботи.
Йдемо хутенько за турецьким флотом.
Хай кожен налягає на весло.
Тим часом турок спокійненько плив
У бік Азова та й не переймався.
Козаків стріти в морі не боявся,
Бо десь із двадцять, мабуть що, років
Ніхто з козацтва не ходив у море.
Не було Кішки чи Сагайдака,
У них на те рука була легка
І турки були лякані в ту пору.
Тепер же морем без оглядин йшли,
Бо ж цілий флот - одинадцять фрегатів,
П’ять тисяч яничарів та багато
Іще начиння всякого везли.
Нам то простіше – бо ж байдак низький,
Його у морі й не помітиш, навіть.
Тож зоставалось вслід за турком править,
Щоб наздогнати й дати йому бій.
А турку на щоглу́ залізти слід,
Аж на вершечок аби нас помітить.
А тут ще й сонце йому в очі світить.
Тож непомітно йшли ми їм услід.
Хоч у козацтва руки аж сверблять,
Щоб супостату добре кров пустити.
Та Кость велів чекати і терпіти,
До часу щоб себе не виявлять.
Бо він вже все, як слід прорахував:
Бій дати здумав в Керченській протоці.
Там переваги всі на нашім боці.
У морі турок би зманеврував,
А тут він свої скупчить кораблі
І можна буде всі їх оточити
Та гарно уму-розуму навчити,
Щоб не ходили, наче королі.
Зарані Кость байдаки розділив
По три-чотири на турецьке судно,
Впритул підійдем, то буде не трудно,
Бо ж турок вкрай безпечно зовсім плив.
А далі стрілим із усіх гармат
Та і нагору, трюми перекриєм
Та й будемо рубати туркам шиї,
Як що полізуть, гнатимем назад.
Так і було. У світанковій млі
Тихцем ворожі судна оточили
І гармаші взяли їх на приціли.
А далі Кость подав команду : - Плі!
Ревнули разом сорок всі гармат,
Борти турецьким суднам розірвали,
А козаки вже кішки закидали.
В бою, сам знаєш, нам і чорт не брат.
Не встигли турки ще продрать очей,
Як ми уже на палуби забрались,
З розгубленими турками рубались.
А наші лізли вгору ще і ще.
Одні замкнули в трюмах яничар,
Бо ж їх на суднах тих було багато,
Навряд чи б їх вдалося подолати.
То богові морському буде в дар.
Другі взялись звільняти веслярів,
А треті, коли турок всіх побили
Із тих, що з трюмів вискочити вспіли,
Вже у турецькім порпались добрі.
Ще сонце ледь над обрієм знялось,
А ми уже роботу всю зробили,
Дев’ять фрегатів з турком потопили,
А дві галери взяти удалось.
Пішло турецьке військо все на дно,
А наших втрат не так уже й багато.
Тут Кость спитав: - Що,будемо вертати
Чи підемо за море все одно?
Ми з турка небагато узяли
Та ж з нами полоняники колишні.
Чи ми їх в морі помирать залишим?
Чи як нам Бог тут поступить велить?
Рішили повертатися на Січ.
Ще буде час сходить до турка в гості.
Як виявилось – бити його просто
Й фрегати їхні – не страшна то річ.
А на Січі почули новину:
Московський цар зумів Азов узяти,
Хоча й значні поніс при тому втрати.
А ми в отвіт сміялися : -Та ну!
Узяв би він його, коли б не ми!
Таку підмогу турку не пустили
Та ще й припаси в морі потопили.
Сидів би під Азовом до зими.