Переклав Василь Білоцерківський

Букет квітів

Я прокинувся увесь спітнілий. Від червоних цеглин підлоги, недавно оббризканих водою, пішла тепла пара. Метелик із тьмяно-сірими крильцями сліпо кружляв навколо жовтуватої лампочки. Я вистрибнув з гамака і пішов босо через кімнату, намагаючись не наступити на скорпіона, який вибіг з нори подихати свіжим повітрям. Підійшовши до кватирки, я вдихнув повітря з полів. Прислухався до подиху неосяжної тілистої ночі. Повернувшись на середину кімнати, налив води з глечика в оцинкований умивальний таз і змочив рушника. Вологою тканиною розтер тулуб і ноги, трохи обсох і, упевнившись у тому, що у складки одягу не заповзла жодна комашка, одягнувся і взувся. Перестрибуючи через сходинки, я спустився сходами, пофарбованими в зелене. У дверях готелю спіткав господаря, кривого, вельми бундючного типа. Сидячи на плетеному стільчику, він димів, примруживши своє єдине око. Хриплим голосом спитав мене:
- Далеко зібралися, пане?
- Прогулятися. Дуже парко.
- Гм, таж бо все вже зачинено. І темно в наших краях. Ліпше посидьте-но вдома.
Я знизав плечима і, пробурчавши: «Я враз», пірнув у темряву. Спершу нічого не розрізняв. Ішов брукованою вулицею зовсім наосліп. Запалив сигарету. Раптово з чорної хмари вийшов місяць і освітив білий мур, де-не-де обсипаний. Засліплений білизною, я спинився. Потягнув вітерець. Я вдихнув запах тамариндового дерева. Ніч тремтіла листям і мушвою. У високій траві зробили бівак коники. Я закинув голову: зірки нагорі теж поставили табір. Я подумав про те, що світобудова – це, по суті, неосяжна система знаків, співбесіда істот із неокресленими кордонами. Якісь мої рухи, чиргикання коників, мерехтіння зірок – не щось інше, а паузи й склади порізнених фраз одного діалогу. Але я – склад якого слова? Хто каже це слово і кому? Я кинув сигарету. Падаючи, вона описала світляну криву, розсипавши бризки іскор, точнісінько як малесенька комета.
Я довго тихо йшов. У вустах, що так переможно вимовляли мене, я почувався спокійно і впевнено. Сад ночі квітнув очима. Коли я переходив вулицю, мені привиділося, що хтось відокремився од дверей. Я озирнувся, але в темряві нічого не розібрав. Додав кроку. За кілька хвильок уловив човгання сандалів по нагрітому камінню. Я не хотів озиратися, хоча й відчував, що тіні дедалі ближчають. Подумав був утекти, але в мене це не вийшло. Різко спинився. Не встиг зметикувати, що маю робити, коли відчув вістря ножа, яке уперлося в мою спину, і почув скрадливий голос:
- Ані руш, пане, інакше вам гаплик.
Не озираючись, я спитав:
- Що тобі треба?
- Ваші очі, пане, – відповів мені м’який, ледве не співчутливий голос.
- Мої очі? Та навіщо тобі мої очі? Послухай, маю при собі деякі грошенята. Це небагато, але все-таки… Якщо даси мені спокій, усе віддам тобі. Не вбивай мене.
- Не бійтеся, пане, я не стану вас убивати. Окрім очей, нічого не потребую.
Тоді я спитав його:
- Але для чого тобі мої очі?
- Примха моєї судженої. Їй схотілося букетик синіх оченят. А тут мало хто їх має.
- Мої очі тобі не годяться: вони не сині, а жовті.
- Таж ні, пане, мене не надурите. Я точно знаю, що ваші очі сині.
- Та чи по-християнському це – виколювати отак очі? Я дам тобі щось інше.
- Ану годі викручуватися, – мовив він жорстко. – Повертайтеся.
Я повернувся. Він був маленький і хирлявий. Сомбреро з пальмового листя приховувало половину обличчя. У правій руці він стискав мачете, який виблискував при місячному світлі.
- Освітіть обличчя.
Я запалив сірника і наблизив полум’я до обличчя. Замружився од світла. Твердою рукою він розтиснув мені повіки. Йому було погано видно. Він підвівся навшпиньки й узявся напружено вдивлятися в мене. Полум’я обпалювало мені пальці. Я випустив сірника. Він вичікувально мовчав.
- Тепер ти переконався? Мої очі не сині.
- От який хитрун, – відказав він. – Ану ж бо глянемо ще раз.
Я черкнув іншим сірником і підніс його собі до очей. Смикнувши мене за рукав, він наказав:
- На коліна.
Я став на коліна. Схопивши мене за волосся, він закинув мою голову назад і нахилився наді мною з напруженою увагою, тоді як мачете повільно наблизився до моїх повік і торкнувся їх. Я замружився.
- Ану розплющ очі як слід, – наказав він.
Я широко розплющив очі. Вогник обпалював мені вії. Зненацька він відпустив мене.
- Справді-бо, не сині, пане. Вибачте.
І він зник. Я притулився до мура й охопив голову руками. За деякий час відірвався од стіни й, спотикаючись, підводячись і падаючи, цілу годину біг безлюдним селищем. Діставшись майдану, побачив господаря готелю: він усе так само сидів біля дверей. Я ввійшов, не зронивши ані звуку. Другого дня втік звідти.



Сила волі

Рівно о третій годині дон Педро виникав біля нашого столу, вітався з кожним зі співтрапезників, вимовляв собі під носа щось незрозуміле и сідав тихенько. Замовляв філіжанку кави, запалював сигарету, прислухався до розмови, випивав кілька ковтків своєї кави, розраховувався, брав капелюха, замикав портфеля, прощався і йшов. І так щодня.
То що саме так серйозно і вагомо вимовляв дон Педро, сідаючи на стілець і встаючи? А казав він ось що:
- Бодай би ти ґиґнув.
Багато разів на день дон Педро повторював цю фразу. Устаючи з ліжка, закінчуючи ранковий туалет, заходячи в домівку й виходячи звідти; о восьмій, о першій, о пів на третю, о чверть на восьму; у кав’ярні, в офісі, до і після їди, щовечора йдучи до сну. Він твердив це крізь зуби й на повний голос, наодинці з самим собою і в компанії друзів. А якщо він мовчав, це ясно говорив його погляд. Ніхто не знав, кому було адресовано ці слова. Ніхто не здогадувався про джерела цієї ненависті. На всі спроби проникнути в його таємницю дон Педро відповідав зневажливим похитуванням голови або просто слухав через верх. Можливо, це була якась безпричинова ненависть, ненависть у чистому вигляді. Хай там як, це почуття живило дона Педро, надаючи його життю вагомості, а рокам – шанобливості. Убраний у чорну пару, він, здавалося, заздалегідь носив траур за тим, кого засудив.
Одного разу дон Педро з’явився, сповнений ще більшої поважності, аніж звичайно. І, статечно всівшись, він, у панівній навколо тиші, невигадливо кинув таке:
- Я вколошкав його.
Кого і як? Хтось, бажаючи перетворити все на жарт, усміхнувся. Погляд дона Педро спинив його. Усі ми почулися незручно. Так воно й було: у повітрі маяла смерть. Компанія повільно розійшлася. Дон Педро залишився сам, серйозніший, аніж будь-коли, трохи обм’яклий, він нагадував згасле світило, але був спокійний і незворушний.
Другого дня він не прийшов. Більше ніколи не приходив. Можливо, він помер? Адже йому могло забракнути живильної сили ненависті. А можливо, він живий і ненавидить ще когось. Перебираю в пам’яті свої вчинки. А тобі раджу пригадати твої, і нехай не запалиться твій погляд отим рівним одержимим вогнем, яким горіли ті короткозорі вічка. Чи випадало тобі думати про те, як часто дивляться на тебе очима дона Педро?



Моє життя з хвилею

Коли я вийшов з моря, одна з хвиль відірвалася од подруг і попрямувала за мною. Вона була легка і граціозна. Не зважаючи на крики сусідок, які вчепилися в її текуче вбрання, вона повисла на моїй руці й застрибала обіч. Я не став нічого їй говорити, мені було незручно соромити її при подругах. Та й під гнівними поглядами старших хвиль я зовсім розгубився. Коли ми прийшли до селища, я сказав їй, що так не можна, що вона, наївна хвиля, котра ніколи не виходила з моря, цілковито не знає життя в місті. Вона глибокодумно подивилася на мене: «Ні, рішення ухвалено. Назад дороги немає». Я й по-доброму прохав її, і притиснути намагався, і сміявся. Вона розплакалася, розшумувалася, то линула до мене, то нападала. Мусив просити вибачення.
А наступного дня почалися мої знегоди. Як сісти в потяг, аби нас не побачили провідник, пасажири, поліція? Само собою зрозуміло, у правилах поведінки на залізниці нічого не було сказано про перевезення хвиль у потягах, але сам факт, що про це нічого не сказано, вже вказував, що наші дії заслуговують на суворий осуд. По довгих роздумах я прибув на вокзал за годину до відходу потяга і, коли ніхто не бачив мене, вилив воду з бачка для води й дбайливо влив у нього мою подругу.
Перші труднощі виникли, коли діти родини, яка їхала поруч, заволали, що хочуть пити. Я перехопив їх на півдорозі, пообіцявши лимонаду. І вони вже погодилися, але тут наспіла ще одна спрагла. Я був зібрався її теж запросити, але погляд жінки, що супроводжувала дівчинку, стримав мене. Жінка взяла паперовий стаканчик, підійшла до бачка і відкрила кран. Вона ще не встигла налити стаканчик до половини, коли я одним стрибком устряв між нею і моєю подругою. Жінка здивовано поглянула на мене. поки я вибачався, один хлопчик ізнову відкрив кран бачка. Я різко закрив його. Жінка піднесла стаканчик до губ.
- Ай, вона солона.
Їй вторував хлопчисько. Пасажири повскакували. Батько родини покликав провідника:
- Цей тип насипав солі в воду.
Провідник покликав контролера.
- А ви що там у воду насипали?
Контролер покликав чергового поліціанта.
- А ви отрути в воду насипали?
Черговий поліціант покликав офіцера.
- А ви, значить, отруювач?
Офіцер покликав трьох поліціантів. На очах публіки, що перешіптувалася, ті відвели мене до окремого вагона. На першій же станції мене висадили й копняками загнали в тюремну камеру. Минали дні, розмовляли зі мною лише на допитах. Коли я розповідав, щó зі мною сталося, ніхто не вірив мені, навіть головний тюремник примовляв, похитуючи головою: «Це справа серйозна, будьте певні. Ви, до речі, не дітлахів хотіли отруїти?» Але настав день, і мене відвели до прокурора.
- Ваша справа не є легка, – повторив він. – Доведеться призначити слідчого.
Так минув рік. Нарешті мене судили. Оскільки обійшлося без потерпілих, вирок був легкий. Невдовзі надійшов день мого звільнення.
Мене прикликав до себе начальник в’язниці:
- Ну от, бачте, ви й звільнилися. Вам пощастило. Ваше щастя, що не сталося нещастя. Не подумайте ще раз пробувати, це вам дорого обійдеться… – І він поглянув на мене так само глибокодумно, як і всі інші.
Того самого дня я сів у потяг і, провівши в дорозі кілька втомливих годин, прибув до Мехіко. Узяв таксі й поїхав до себе додому. Вже біля дверей помешкання почув спів і сміх. Відчув такий біль у грудях, який буває від удару хвилею налетілої несподіваності, коли несподіваність, наче хвиля, зненацька візьме і вдарить вас просто в груди: моя подруга – це була вона – співала і сміялася, як завжди.
- Як ти дісталася?
- Дуже просто, потягом. Переконавшись у тому, що це всього лише солона вода, хтось вилив мене в котел паровоза. Це була неспокійна мандрівка: то я перекидалася на білий султан пари, то лилася тоненькою цівкою на механізми. Я так схудла. Втратила стільки бризок.
При ній моє життя пішло зовсім по-іншому. Будинок із темними коридорами й запилюженою обставою наповнився світлом, сонцем, гомоном, зеленими й синіми сонячними зайчиками, його почала обживати щаслива гулка луна. А на скільки хвиль може розділитися одна хвиля і як вона вміє перетворювати стіну і груди на пляж і скелю! А увінчане білою піною чоло – на хвилелом! До наймерзенніших закутків, найбільш засмічених, затягнутих павутинням, порепаних кутків дотяглися її легкі долоні. Усе почало усміхатися, усюди виблискували білі гребінці. Сонце радісно входило у старі кімнати й годинами сиділо в мене в гостях, хоча в інших будинках, кварталах, містах і країнах його вже наче й не бувало. А кілька разів навіть пізно вночі ошелешені зорі бачили, як воно крадькома виходить з мого будинку.
Кохання було грою і безнастанною творчістю. Усе стало пляжем, піском, ложем із незмінно свіжими простирадлами. Якщо я не обіймав її, вона повставала, неймовірно струнка, мов текучий пагін чорної тополі, але раптово її тендітність розквітала водограєм білої піни, султаном сміху, який, падаючи мені на голову і на спину, вкривав мене білизнóю. А інколи вона розпластувалася переді мною до самого обрію, і не було видно їй кінця-краю, і я теж ставав обрієм і тишею. Упевнена і гнучка, вона оповивала мене, наче музика, утягувала своїми безбережними вустами. То скипала ласками, гулом, цілунками, то спадала. Я входив у її води, занурюючись дедалі глибше, аби раптом, блискавично опинитися на вершині забуття і таємничого витання і потім, каменем ідучи на дно, відчувати, як м’яко, ніби пір’їнка, тіло виносить на сушу. Ніщо не зрівняється з дрімотним погойдуванням на воді, хіба пробудження від тисяч легких палючих уколів, яких завдали тисячі налітників, що сміються і тікають додому.
Але серцевини її істоти я так і не досягнув. Так ніколи й не торкнувся джерел її стогону і смертної муки. Можливо, хвилі просто не мають такого потаємного місця, яке робить жінку вразливою і смертною, такого непомітного електричного вимикача, у якому все замикається, стискається і здиблюється, аби потім вичерпатися. Її чутливість, як і чутливість усіх жінок, поширювалася хвилями, але ці хвилі не сходилися, а розходилися – тікали, простягаючись усе далі до самих зірок. Кохати її означало тяжіти до далеких світів, мерехтіти вкупі з зорями, про існування котрих і не підозрюємо. От лишень серцевина… ні, вона не мала серцевини, замість неї мала розріджену порожнечу, яку має вихор, і вона затягувала мене й душила.
Розтягнувшись одне біля одного, ми робили одне одному різні признання, пліткували, реготали. Згорнувшись клубком, вона падала мені на груди, розростаючись гірляндою звуків. Гуділа мені у вухо мушлею. Ставала лагідною і прозорою, підкочуючись мені до ніг і ластячись, наче звірятко. Була такою чистою, що можна було прочитати всі її думки. Подеколи ночами її шкіра починала фосфорувати, і обіймати її було однаково що обіймати уламок татуйованої вогнем ночі. Але вона теж бувала чорною і гіркою. Несподівано починала ревіти, зітхати, метатися. Своїми стогонами будила сусідів. Зачувши її, морський вітер починав рватися у двері й шаліти на дахах. Хмарні дні дратували її, вона ламала столи й стільці, лихословила, вкривала мене лайкою і сіро-зеленою піною. Плювалася, плакала, присягалася й обіцяла біди. Вона залежала від місяця, від зірок, від спалахів у інших галактиках, її настрій і лик настільки перемінялися, що це було незбагненно, але так само неминуче, як і щовечірній приплив.
Вона почала скаржитися на самоту. Я наповнив будинок великими й маленькими мушлями, іграшковими вітрильниками, які вона, впадаючи в лють, топила (укупі з ними топила й кораблі моєї уяви, ті, котрі щоночі випливали з моєї голови й подеколи швидко, а подеколи повільно і плавно занурювалися у крутіж). Скільки іграшкових скарбів загинуло за цей час! А їй усе було мало – і моїх кораблів, і тихого співу мушель. Тоді я мусив запустити в оселю зграю риб. Признаюся, не без ревнощів дививсь, як вони плавають у моїй подрузі, пестять їй груди, сплять на її колінах, прикрашають її волосся легкими кольоровими блискітками.
Серед цих риб кілька було особливо гидких і лютих, таких собі маленьких тигрів акваріума з зупиненим поглядом велетенських очей і вишкіреною кровожерною пащею. Не знаю, яку примху вона мала, але отримувала задоволення від гри з ними, надаючи їм безсоромну перевагу, в сенс якої вникати я не хотів. На довгі години вона замикалася з цими жахливими тварюками. Одного разу я не стерпів, виламав двері й кинувся на риб. Прудкі тіні, вони вислизали з моїх рук, а вона сміялася і кидалася на мене, допоки не повалила. Я зрозумів, що тону. Та коли я вже був при смерті й посинів, вона м’яко винесла мене на берег і взялася цілувати, примовляючи щось своє. Я був слабкий, змучений і принижений. І все-таки заплющив очі від насолоди. Бо її голос зачаровував і вона говорила про те, як солодко тонути у хвилі. Прийшовши до тями, я злякався і зненавидів її.
Усі мої справи було занедбано. Та ось мало-помалу я знову почав зустрічатися з друзями, поновлювати стосунки з тими, кого кохав. Зустрів приятельку молодості. Узяв з неї клятву, що не проговориться, і оповів їй моє життя з хвилею. Ніщо так не надихає жінок, як можливість урятувати чоловіка. Моя рятівниця застосувала все своє мистецтво, але хіба може жінка, володарка якихось лічених душ і тіл, порівнятися з моєю подругою – вічно мінливою і вічно вірною собі в усіх своїх безнастанних метаморфозах.
Надійшла зима. Небо знову стало сірим. На місто впала імла. Ішла холодна мжичка. Моя подруга кричала цілими ночами. Удень вона зловісно спокійно усамітнювалася і, наче стара, яка бурчить у своєму кутку, бубоніла один і той самий склад. Вона стала холодною; спати з нею означало тремтіти всю ніч і відчувати, як поступово крижаніє кров і холод пронизує кістки й думки. У ній з’явилася глибина, вона стала непроникною і тривожною. Я часто виходив з дому, і моя відсутність щоразу ставала все довшою. Вона протяжно вила у своєму кутку. Крицевими зубами й іржавим язиком кришила стіни. Безсонними ночами шпигала мене. Її охоплювали кошмари, їй ввижалося сонце і спекотні пляжі. Їй снилися полюс і чорні небеса і що вона – крижина і пливе непроглядно довгою полярною ніччю. Вона ображала мене. Кепкувала і лаялася, наповнювала оселю вибухами реготу і привидами. Зверталася до сліпих, хутких і тупих чудовиськ, які мешкають у морських глибинах. Заряджена електрикою, перетворювала на вугілля все, чого торкалася, усе окислювалося та іржавіло, щойно вона його торкалася. Її благодатні долоні перетворилися на жорсткі струни, і вони врізалися в мене. її пружне зеленувате тіло стало безжальним канчуком, який стібав, стібав і стібав. Я біг. Страшні риби люто сміялися з мене.
Там, у горах, серед високих сосон і ущелин, я вдихнув холодного і легкого, наче вільна думка, повітря. За місяць повернувся додому. Наважився. Стояв такий мороз, що на мармурі коминка біля згаслого вогню я виявив статую з криги. Її ненависна врода не зворушила мене.
Я запхав сплячу у великий парусиновий мішок і, зваливши його на спину, вийшов надвір. У приміському ресторанчику продав свою ношу знайомому буфетникові, а той відразу взявся колоти її на дрібні шматочки й ретельно набивати ними відерця з пляшками, що охолоджувалися.



Тягар науки

Мене почергово охоплювали захват і гіркий відчай, я то захоплювався, то згасав! О які це були бої! Мене кидало мов цурпалку в океані: уперед-назад, ліворуч-праворуч, угору-долу. Пристрасті налітали так сильно, що мене розпластувало на місці. Як бурхливий струмок силиться відірватись од кам’яної брили, під якою народжується, так я роками рвав свою вузду. Бризкав слиною, бив ногами, скручувався, на моїй шиї надималися жили. Даремна праця – пута не ослабли. Знесилений, я падав на землю, але хлист і шпора жваво ставили мене на ноги: ану рушай!
Найдивовижніше, що я був прив’язаний до самого себе. У мене не виходило ані бути з собою, ані так само – відв’язатися од самого себе. Щойно встромлювалася шпора – натягувалася вузда! Від непогамовного занепокоєння мій живіт був стертий до крові, а морду назавше хворобливо спотворено. І в цьому ланцюгу бурхливих припливів і відпливів, які клекотіли під зовнішнім заціпенінням, я сам собі був скеля і ланцюг, вузда і батіг.
Замурований у себе, неспроможний поворухнутися і не спіймати ляпаса, я згорав від очікування і млів від страху. Так минали роки. У мене виросли такі патли, що невдовзі я зовсім заплутався в цьому бур’яні. У ньому закублилися хмари якихось войовничих і невситимих комах. Коли вони не винищували одне одного, то жерли мене, поводячись зі мною як зі своєю здобиччю або, ще гірше, бойовищем. Вони оселилися в моїх вушних раковинах, розташувалися в пахвах, заповзли в пах, поїли мої повіки, всіяли чорними плямами лоб, оповили мій живий бурий плащ, який безнастанно ворушиться. Нігті на моїх ногах теж виросли такі, що, якби не щури, хтозна, що я робив би з ними. Час від часу я відправляв до свого рота – а через незліченні орди цих комашок він ледве відкривався – нічим не приправлений шматок сирого м’яса, видертий навмання з живої істоти, яка випадково сюди заблукала.
Такий спосіб життя й здорового в могилу звів би, а я, на жаль, не вирізняюся добрим здоров’ям. Проте за деякий час на мене наткнулися сусіди; не виключено, що вони прийшли на сморід. Не наважуючись торкнутися мене, вони скликали моїх родичів і друзів. Відбулася родинна рада. Мене не відв’язали. Зовсім ні. Мене доручили педагогові. Аби він навчав мене мистецтва самовладання і внутрішньої свободи.
Мене піддали інтенсивному курсу навчання. Годинами вчитель настановляв мене в науках своїм дзвінким і врочистим голосом. Канчук регулярно прокреслював зиґзаґи в повітрі, залишаючи на моїй шкірі стрункі й довгі ієрогліфи. З виряченими очима, висолопленим язиком, з тремтливими від напруги м’язами я гасав по колу, скакав крізь вогняний обруч, витягав і опускав дерев’яні цебра. Учитель володів канчуком з аристократичною впевненістю. Він ніколи не бував задоволений і завжди був невтомний. Комусь ця метода може видатися надто суворою, але я був вдячний йому за його несамовиту старанність і намагався показати, що довіряю йому. Вдячність я висловлював соромливо, стримано, але палко і щиросердно. Увесь у кривавій піні, зі слізьми замилування на очах, я безупинно скакав у такт ударам канчука. Подеколи втома виявлялася сильнішою від болю і валила мене з ніг. І тоді в запилюженому повітрі свистів канчук, ласкаво усміхаючись, він підходив до мене зі словами «ану ж бо» лоскотав мої ребра кинджаликом. Ранка і підбадьорливі слова швидко ставили мене на ноги. Учитель з подвоєним запалом продовжував урок. Я пишався вчителем та – чому б не сказати як є – своєю старанністю і високою долею теж.
Несподіваність і нелогічність лежали в основі цієї системи навчання. Якось, нічого не сказавши мені заздалегідь, мене взяли й випустили. Я зненацька опинився в товаристві. Попервах, засліплений вогнями й вражений скупченнями люду, я відчув непояснимий страх. На щастя, учитель був неподалік: це зміцнило дух і навіяло мені надію. Почувши його голос, ще більш верескливий, аніж зазвичай, і вловивши знайомий підбадьорливий посвист канчука, я заспокоївся. Опанувавши себе, почав робити те, чого мене навчили такими трудами. Спершу несміливо, а тоді все впевненіше я стрибав, танцював, уклонявся, усміхався і знову стрибав. Усі віншували мене. Я схвильовано розкланювався. Осмілівши, вельми доречно вставив три або чотири вдалі фрази, заздалегідь ретельно приготовані, і вимовив їх з таким недбалим виглядом, наче вони щойно спали мені на гадку. Успіх був приголомшливий, і дехто з пань поглянув на мене доброзичливо. Компліменти лилися рікою. Я вклонявся і дякував. Сп’янілий успіхом, з розкритими обіймами рвонув уперед. Так розчулився, що схотів обійняти всіх моїх близьких. Ті, котрі стояли поруч, відступили. Я зрозумів, що мушу спинитися, невиразно усвідомивши, що зробив якусь велику нетактовність. Але було пізно. І коли я опинився біля однієї чарівної дівчинки, мій збентежений учитель прикликав мене до порядку, змахнувши металевим прутом, до білого розжареним на кінці. Я завив від опіку. Розгніваний, відсахнувся назад. Учитель вихопив револьвера і вистрелив у повітря. Треба визнати: він вирізнявся виключним самовладанням – усмішка ніколи не залишала його. У загальному сум’ятті мене зненацька осяяло. Я збагнув, що він має рацію. Стримуючи біль, я розгублено і зніяковіло мимрив вибачення. Тоді вклонився і вийшов. Мої ноги підгиналися, голова палала. Перешіптування супроводжувало мене до дверей.
Чи варто далі оповідати? Кар’єра, що розпочалася так блискуче, урвалася відразу. Я веду болісне існування, не маю майбутнього, зате нині ретельно зважую свої вчинки. Ще довго потім я згадував усе, що зі мною трапилося тої зловісної ночі: і мою розгубленість, і те, як усміхався вчитель, які успіхи я робив, а потім це тупе самозахоплення і врешті – ганьбу. І ніяк не можу позбутися спогадів про дні мого навчання, час гарячковитих сподівань, про безсонні ночі, задушливу куряву, біг і стрибки через перешкоди, посвист канчука і голос учителя. Пам’ять про це – єдине, що в мені залишилося.
Це правда, що я не досягнув успіху в житті й виходжу з мого сховку, лише коли впевнений, що мене ніхто не впізнає, і лише коли дуже потрібно. Наодинці з самим собою, коли розпач і заздрощі хапають мене за горло, згадую ті часи, і на мене спадає умиротворення. Добродійний вплив виховання вже не залишить мене в земному житті; можливо, він не залишить мене і в житті потойбічному.



Зустріч

Я підійшов до будинку і, вже відчиняючи двері до себе, раптово побачив, що виходжу з будинку. Зачудований, я вирішив піти за собою. Незнайомий – цілком свідомо вживаю це слово – зійшов сходами, розчинив двері й вийшов надвір. Я хотів наздогнати його, але він прискорив крок якраз настільки, наскільки я прискорив свій, отож відстань між нами анітрохи не скоротилася. Невдовзі він зупинився біля маленького бару і сховався за червоними дверима. За кілька секунд я вже сидів обіч нього біля стійки. Попросив чогось випити, краєм ока роздивляючись ряди пляшок, вилинялий килим, жовті столики й парочку, що тихо бесідувала. Раптом я різко озирнувся і пильно поглянув на нього. Він зніяковів і зашарівся. Я дивився на нього і думав: «Їй-богу, він чудово чує все, що я думаю в цю хвилину про нього: „Не маєте жодного права. Я прийшов раніше. Я був перший. До чого тут подібність, адже мова не про неї, а про підміну. Гадаю, втім, це ви мусите пояснити…”»
Він вимучено усміхнувся. Здавалося, не розуміє. Завів розмову з сусідом. Я подолав роздратування і, злегка торкнувшись його плеча, гукнув йому:
- Годі вдавати, що ви не знаєте мене. Не корчте дурника.
- Прошу вибачення, пане, мені здається, ми не знайомі.
Я вирішив скористатися з його розгубленості й розставити все на свої місця:
- Будь чоловіком, друже мій. За свої дії треба відповідати. Я навчу вас не пхатися, куди не прохають…
Він різко урвав мене:
- Ви помиляєтеся. Гадки не маю, про що мова.
Утрутився один із відвідувачів:
- Певне, тут якась помилка. До того ж – так не поводяться. Я знаю пана, він ніколи…
Він задоволено усміхнувся і навіть насмілився поплескати мене по плечу.
- Потішно, здається, я десь бачив вас раніше. Тільки не можу згадати – де.
Він узявся розпитувати мене про дитинство, звідки я родом і що там було та як… Але ні, ніщо з моєї оповіді нічого не говорило йому. Я насилу всміхнувся. Він усім подобався. Ми випили кілька чарок. Він дивився на мене з явною прихильністю.
- Ви нетутешній, пане, не заперечуйте, я знаю. Беру вас під опіку. Покажу вам Мехіко, увесь Федеральний округ!
Його тупацтво розсердило мене. З ледве не засльозеними очима я прокричав йому, вхопившись за лацкани його жакета:
- То ти справді не знаєш мене? Не розумієш, хто я є?
Він грубо відштовхнув мене:
- Не лізьте до мене з вашими дурницями! Не наражайтеся на сварку!
Усі несхвально поглянули на мене. Я встав і сказав їм:
- Зараз поясню вам, у чім річ. Цей пан вам бреше. Цей пан самозванець…
- А ви дурень і навіжений! – заволав він.
Я кинувся на нього; на щастя, послизнувся. І поки, спершись на стійку, я намагався встати, він лупцював мене кулаками по обличчю. Бив мене мовчки, з холодною люттю. Але тут утрутився бармен:
- Гаразд, облиш його, він п’яний.
Нас розчепили. Мене взяли за комір і жбурнули в рівчак.
- А якщо надумаєте повернутися, ми покличемо поліцію.
Мій костюм був подертий, рот розпух, у горлі саднило. Я насилу спльовував. Усе тіло нило. Певний час я лежав нерухомо, вичікуючи. Потім пошарив, чи не знайдеться каменя або якоїсь ломаки. Але нічого не знайшов. А там усередині співали й сміялися. Вийшла парочка, жінка нахабно витріщилася на мене і зареготала. Я відчув, що сам на цілій землі, що мене викинули зі світу людей. Гнів минув, мені стало соромно. Ні, ліпше повернутися додому і почекати іншого разу. Я повільно потупав до свого будинку. Дорогою мені спало на гадку те, що мучить досі: якби це був не він, а я?..