Часом за щастя треба боротися навіть з самим собою.

Гордість і упередження (Фільм 2005 року)

Знову настало літо.
Я прокидаюсь від легкості ранкового повітря з відчиненого вікна. Ранкове сяйво засвітило всю затишну спальню. Біля мого ліжка на столику букет свіжих квітів в кришталевій чеській вазі, що мама колись купила. Астри, м’ята, чорнобривці, жасмин. Все, що росте навколо дому. Спершу просто дихаю і дивлюсь перед себе в стелю. Ловлю останні спогади сну. Його образ розтає, перемішуючись з сонячними зайчиками на стелі і запахом квітів... Знову закриваю очі.

Дивлюсь в дзеркало.
Волосся спадає на голі плечі, на білу нічну сорочку, що на бретельках тримається на плечах. Вмиваюсь, розчісую волосся. Одягаю шовковий халат, і йду вниз, за голосами.

На кухні життя.
Там вже пахне кавою, хтось спік чизкейк до неї. Дуже його люблю, особливо з фруктами, до чорної, гіркої кави. Вітаюсь зі всіма, родина велика. Це добре. Я завжди любила багаточленні родини, коли витворюється свій мікросоціум, маленьке товариство, родинний клуб. Бігають діти, декілька батьків щось своє розмовляють, мами готують сніданок, а ти знаєш, що хоч і також мама, можеш стати на хвилю дитиною, як колись. О, так, моя дитина. Звісно, я про неї не забула. Ще коли йшла по сходах, вже чула її голос, а коли проходила холом на кухню – там був і її батько, і обоє вони зловили люблячі поцілунки від мене. На лобик і в губки.

Полудень.
Завжди тихіший, тому що жарко надворі. Хтось дрімає, хтось щось робить у своїй кімнаті. В холі зібралась невеличка компанія. Бесідують, якусь тему вирішують. Я не дуже вслухаюсь, бо стан томний, та й не я веду бесіду. На столику холодні напої, кава, солодощі. Беру порцію кави і щось солодке, і вмощуюсь біля чоловіка, що подрімує на канапі.

Збираю огірки.
На вечерю, на городі, для салату. Трохи запізно. Вони прив’ялі. Просто ранком забула, та й ще пізно вставала. Будемо пекти м’ясо для гамбургерів. Літня домашня вечірка. Дерева в садку ми прикрасили лампочками та гірляндами, виглядає дуже святково. Особливо казково для дітей. Згадую, як я колись була дитиною. Я жила в цілісному світі. Він був інший від того світу, в який виросла. А як довго не хотіла виростати... Боялась бути зрілою. Помилково вважала, що зрілі люди або загірклі, або мусили випити дуже багато гіркоти, щоб назавжди втратити доступ до того стану, коли ти як дитина... Безмежно віриш, любиш безумовно, швидко прощаєш, граєшся весело в життя, і ні про що не турбуєшся...
На городі – як зелена оаза, обгороджена високими стінами кукурудзи, ніби пальмами. Вже починає падати роса. Так тепло, свіжо, і так приємно гріє тепла земля босі ноги, дає енергію прямо в тіло. А коли ступаєш на траву, то ніби в рай заходиш.

Спи малятко, засинай...
Баю-бай, баю-бай... Сонні очка закривай. Баю-бай, баю-бай... Котик спить, зайчик спить, і маленька бджілка. Баю-бай, баю-бай... Ще не спить сопілка...
Дитина заснула. Маленька людиночка. Згадую, як вона народилась. Пологи були важкуваті, я декілька разів вмлівала. Хоч вагітність пройшла відносно нормально. Лиш незвично було мати великий живіт. А потім вона народилась. Для мене це було цікаве відчуття. Ось воно – таємниця життя в тебе на руках. Маленька людина, яку треба берегти, кормити і виховувати, допоки не стане людиною. Материнські інстинкти відчула одразу. Вони в мене пробудились ще раніше, правда. Коли одружилась зі своїм чоловіком, я його вже бачила батьком. І справді хотіла дітей саме від нього. Він теж хотів мене і дітей. Моїх дітей.

Котик спить на ліжку.
Чоловік ще внизу. Я лягаю в ліжко і думаю, що ці миті життя, що вони особливі. Колись вони пройдуть... Діти виростуть, батьки відійдуть, ми постаріємо... А ці спогади - це наше життя, назавжди залишиться в серці.