... Ой, очі, очі, очі дівочі,
Де ви навчились зводить людей?

З народної пісні ...

І
Не буде в нас кохання із тобою,
Бо іншій зовсім відданий навік,
Я добрий сім”янин і чоловік,
Не вкрию більш себе гріха ганьбою.

І кожен раз готуюся до бою
Із чарами принадливих повік,
Очей великих і рум”яних щік,
І поглядів спокусливою грою.

Від їхніх стріл себе обороню,
Ти не проб”єш байдужості броню,
Та хоч краса у штурмі навісному

Штурмує бастіони звідусіль,
Не видам слабину свою нікому,
А лиш у віршах - мовчазний мій біль.

ІІ

А лиш у віршах - мовчазний мій біль,
Моя таємна пристрасть процвітає,
Оця сліпа закоханість витає,
Немов мара диявольських свавіль.

Парісе, хіть блудливу пересиль,
Тобі народ осанну заспіває,
І Троя незруйнована засяє
Від праведних, святих твоїх зусиль.

Але, безвольний, ти програв двобій.
І все життя не маєш супокою,
Бо подолав тебе спокусник-змій...

А я борюся ще, немов за Трою,
Таємні муки і свій жаль тяжкий
Тобі і людям виллю із журбою.

ІІІ

Тобі і людям виллю із журбою
Німу печаль. Бува в самотині
Мене зненацька видива хмільні
Обгорнуть сатанинською імлою...

І душу й тіло збуджують собою,
Так, наче наяву, не в напівсні,
Лише удвох, шалені, навісні,
Своє кохання творимо весною.

Цілую найсолодші я вуста,
Рука кохане тіло пригорта...
Але в житті ніколи не спізнаю

Оцих моїх примарних божевіль,
Хай зрідка хоч уяву сповиває,
Ах, мріє золота моя, цей хміль.


ІУ

Ах, мріє золота моя, цей хміль
У голові, в уяві, в серці бродить,
Усе на манівці мене заводить
У темні хащі геть від світлих піль.

Де очманілий від чаклунських зіль,
Уярмлений нечистій силі годить,
Його поволі відьма з світу зводить
І чисту душу покриває цвіль.

Але ж любов – це щастя, не хвороба,
Це мого серця золота оздоба,
І світла, божа радість у раю,

Єлей святий, душі ним рани гою,
До дна у мріях спрагло чашу п”ю
Любовного солодкого напою.


У

Любовного солодкого напою
Не пити нам, я знаю, що кажу,
Між нами Бог невидиму межу
Давно провів суворою рукою.

Кордон до неба виріс цей стіною,
Вздовж неї я роками вже ходжу
І щоб вона розпалась, ворожу,
Та марний труд, хоч бийся головою.

Це – чистоти моєї вартовий,
Яка ж вона нудна, хоч вовком вий.
Як іноді із нею важко жити,

Коли сумних накотить в душу хвиль
Любовний вал, і хоче в них втопити,
Цілує так смертельно, наче джміль.

УІ

Цілує так смертельно, наче джміль,
Краса твоя, потужні біоструми
Пронизують наскрізь мене, всі думи
Тобою тільки сповнені всуціль.

Еротова стріла пробила ціль,
І серце надрива стражданням, сумом,
Жорстоким болем і всевладним глумом,
Але її не витягти звідтіль.

Інакше – небуття мертвотний спокій...
Та все ж радію долі тій жорстокій –
Лише з любов”ю варто в світі жить

Хай із такою, більш на смак гіркою,
Та хтось душевні рани так ятрить
Із лютою ненавистю й злобою.


УІІ

Із лютою ненавистю й злобою
На мене важить клятий Сатана,
Ним думка рухає лише одна –
Як допекти підступністю лихою.
,
А мо дружить із силою страшною?
(Чи це наш ворог, то іще хто-зна?!)
Продать їй душу і тоді вона
Навік тебе з”єднає ізо мною?!

Чи ж не лукавий нас штовха на гріх?!
Роздертий болем протиріч моїх,
Я – на розпутті, йти куди – не знаю,

Як вершник зранений, бреду бо-зна звідкіль...
Ну а диявол? Він завжди чигає –
Коня кусає, сипле в рани сіль.


УІІІ

Коня кусає, сипле в рани сіль,
Іще й тихцем попругу підрізає,
І вершник непомітно так сповзає
В болото зради, у розпусти гниль.

У безхребетний почуттів кисіль,
Що мужеської твердості не знає...
Оця безвольність душу роз”їдає
Отак, як їсть, бува, одежу міль.

Чи Бог мене всесильний порятує?
(Він – вірності могутній адвокат!)
Хай коло мого серця повартує,

Бо ж Сатана, як електричний скат,
Шпига його і болем (не жартую!),
Уперто так натоптує, мов кат.


ІХ

Уперто так натоптує, мов кат,
Не втомлюється, клятий, мордувати,
А серце не відмовиться кохати...
Чи взяти в когось інше напрокат?

Чи виготовить вдалий дублікат,
Щоб міг ним розум вільно керувати
Й програму грішну звідти вилучати –
Лиш забажай – все зробить автомат.

Та душу я живу не вб”ю нізащо,
Розтяв її очей твоїх булат,
Хай кровоточить віршами, пропаща,

Таємній пристрасті вже чорт, мов брат,
Дорогу в пекло мостить якнайкраще,
Знущанням муки збільшує стократ.

Х

Знущанням муки збільшує стократ,
Бо ж дивлячись у світлі твої очі,
Хто ж стримуватись, ну, скажи, захоче,
Чуттів потокам ставить сто загат...

Здається, що зламать залізо грат
Змогла б ця сила легко і охоче,
Коли вулкан кохання заклекоче –
Він пута рве, як дитинча – цукат.

Ілюзії. Вже совість, як вудила,
Порив мій – стати дибки – присадила,
Обставин несприятливих аркан

Затиснув горло цупко, мов лещата,
Стікаю кров”ю від сердечних ран
І вже себе готую я до страти.


ХІ


І вже себе готую я до страти.
Бо нащо жить, коли не буть твоїм,
Як досі не молився духам злим,
То нині пізно їх уже благати.

Чи схоче Бог оте благословляти,
Чого бажаю всим єством своїм,
І потурати пристрастям таким?!
За це він може тільки покарати.

- Ні, кажуть, - ти покайся, і простить,
І будеш далі тайкома грішить,
Аби не забувався про спокуту...

Так відьми шепчуть, та не вірю їм,
Не каюся, люблю, мов п”ю отруту,
На плаху йду із усміхом ясним.

ХІІ

На плаху йду із усміхом ясним –
У Сатани відточена сокира,
І ненависть його відверта й щира –
Вкоротить віку помахом одним.

Він жде, що все ж покаюсь перед ним!
Та не візьму такого за кумира –
Не звик собі міняти командира –
Хай здамся в прямоті оцій дурним.

Для тебе жив, о дочко неба й пекла,
Тобі – уся любов моя запекла...
Не зміг я Богу й Чорту стать своїм,

Тому й кохану не здобув і втратив,
І не зумів кохання подолати,
І умираю з іменем твоїм.

ХІІІ


І умираю з іменем твоїм,
Щаслива будь, моя солодка мріє,
Мій до останку дух тебе леліє
Скупої ласки поглядом живим.


Коли в очах спалахував інтим
Й рука стискала руку... Душу гріє
Видіння те і знову серце мліє,
І спиниться хай з відчуттям оцим.

Кохання безум відігнати мав я
На доли й гори, лужне різнотрав”я
І знов здоров”ям сповнитися міг...

Та за гріхи все ж зазнаю розплати,
З іменням любим і на плаху ліг,
Його вуста устигли прошептати.


ХІУ


Його вуста устигли прошептати...
Для циніка – безглуздий мій кінець.
Любов у мріях – та нехай їй грець –
Чи варт цим жить і через це вмирати?!

Вже краще спокусить тебе і мати,
У любощах пізнать жадань вінець,
Сказать собі самому: “Молодець!”
А потім іншу в “сіті” упіймати.

Та зрадником не став я – ось в чім річ,
І цим сумління власне заспокою,
Й без милої життя – мертвотна ніч,

Суцільна мука для душі живої.
Здушив смертельний зашморг протиріч –
Не буде в нас кохання із тобою.


ХУ

МАГІСТРАЛ

Не буде в нас кохання із тобою,
А лиш у віршах мовчазний мій біль
Тобі і людям виллю із журбою...
Ах, мріє золота моя, цей хміль

Любовного солодкого напою
Цілує так смертельно, наче джміль
Із лютою ненавистю й злобою
Коня кусає, сипле в рани сіль,

Уперто так натоптує, мов кат,
Знущанням муки збільшує стократ.
І вже себе готую я до страти,

На плаху йду із усміхом ясним
І умираю з іменем твоїм –
Його вуста устигли прошептати.

Квітень 7505 (Від Трипілля) (1997) – січень 7506 (1998) р.