Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Солодке, наче січневий вечір.
Він робив вино
З крапель липневої зливи,
П’янке, наче квіти троянд.
Він лишав глибокі сліди
На їдкій пилюці доріг –
Може він був
Душа під шаром надтонкої шкіри.
Тому щасливі ми хіба що в снах,
Для нас там грають фантастичні ліри.
Зустріли ніч самітниця й монах...
Сонети - дві симфонії зневіри.
Приречене мовчання на вустах,
Голландський ельф.
Прилетів у Київ.
Поблукав поміж дерев.
Заснув у Софії.
Дзвін уранці калатав.
Монастир попідмітав.
Осінь бачив українську.
На сон минущий, поверховий,
Мов попіл від німих свічад,
Який спадатиме на скроні.
Горітиме у нас свіча,
Яку не здатні погасити
Всі демони. Торкне плеча
Там плавають, мов риби, сонні вірші.
І янголиним золотим пером
Малюю звуки, запахи і тишу.
А кольори чудесні! Тільки глянь!
Відтінок кожен - геніальна пісня!
Сплітаю воєдино Інь та Янь
Ваш корпоратив.
Всі чекають
Дивних див,
Хоч і знають:
Див нема.
Просто грудень
тасуються покірні вояки
і... нотабене –
чучело зелене
розпочинає гру у піддавки.
***
А ніж розпочинати рокіровку
І прямо з хати в небеса…
Мені однаково від злому,
І там, і тут, мене нема.
На небесах вже однодумці…
А я туди і не спішив…
Блукаю... Наче у відпустці
У ній охоче ще б грішив…
у португалію в еспанський край
андалузію і житні поля
прагну зустріти й стрічатиму я
хутко забирай мене
відси караване
Коли дощем з відра заллє тебе по самі вуха,
Аж до кісток прониже вітрюгами невмолимо злими.
Та гідне подиву тобі, напевне, буде,
Негоду цю благословенням Божим називають люди.
Готові і щулитись вони, і закрива
А першими зникнуть опасисті, –
не тому, що багато їдять,
а тому, що вони – опасисті,
і їх відразу з’їдять.
Руді повиводяться другими.
Написана синьооким самітником,
Що бавився словами як намистинами,
Що відчиняв двері в безодню,
Що жив у хиткій хатині,
Яка була зроблена з очерету,
Що ріс на холодному озері,
Де плавали білі лебеді,
Залізний дизайн.
Пташці
відрізали лапку.
Лізе
по лезу сльоза,
крові
коричнева крапка.
В траві ховався коник,
Дзвонив той коник в дзвоник,
Співав і цокотав.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Дзвонив той коник в дзвоник.
Невже ж то бува,
Із безодні вернусь у новітню безодню.
Моє серце проб'ють не списи каблуків,
А ледь танучі в небі зникаючі зорі.
І до мене долинуть видіння віків,
Невідчутні, загрозливі, сиві, прозорі.
Я прокинуся в лісі
Підвіконням стікає вниз.
Обморожена гілка бринькає
Медіатором об карниз.
Місяць повний у сніг покришений.
Грає сріблом невинний наст.
А за щирою ніби тишею
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Актор – це месія…
а місія в тому,
що те, що посіяв
крізь радість і втому,
збираєш потому.
Збираєш потому
так, ніби востаннє,
по світу простому
складні запитання,
прокльони й вітання.
Прокльони й вітання,
як дірка в кишені:
в нетворчому стані
усі навіжені
б’ють мимо мішені.
Б’ють мимо мішені –
заходять у побут.
Актори ж блаженні,
їх нищить добробут..,
бо добре – должно буть?*
Вівторок, 20 грудня 2005 р., Київ
* у першому варіанті автора цей рядок:
«актор їсть-п’є, що заробить.»
Вірш включено до збірки «Моє на підмостках життя…» (вірші, роздуми, спогади, цитати), 2024 р., стор. 7 – https://dlib.kiev.ua/items/show/892
Буріме
* * *
Ну хто б сказав мені, що я месія?
Ні, я не він, і не журюсь по тому.
Я не орав, нічого не посіяв,
не працював та відчуваю втому,
та не журюсь потому.
Я втомлений та не журюсь потому,
хоча й живу я не землі востаннє,
живу без складностей, а по простому,
Не задаю дратливі запитання,
нещирі шлю вітання.
Так, не від серця людям шлю вітання.
Я просто дістаю їх із кишені,
я почуваюсь, як в чужому стані.
Навколо – несумирні навіжені.
Я їм замість мішені.
Б’ють по мені неначе по мішені –
це без екстриму, це уже як побут.
Блаженний я чи то вони блаженні.
І зовсім не цікавить нас добробут.
Не знаю навіть, як з цим буть.
Аскольд Ізкієв
* * *
На нашій планеті колись жив месія,
а ми живемо – і давно вже потому
чи в кожній душі те зерно, що посіяв
Месія, зросло? Чи в когось чрез втому
заснуло і спить, чи проснеться потому?
Чи знайде душа в собі сили потому
зростити зерно це? Здається востаннє
можливість дана буде серцю простому
зробити це. Я задаю запитання,
душі, що зростила зерно, шлю вітання.
Душі, що зростила зерно, шлю вітання.
зерно те зростає в душі, не в кишені.
Як важко, коли воно в сплячому стані.
Здається, що люди такі навіжені,
і тільки те роблять: б’ють мимо мішені.
Шалено, азартно б’ють мимо мішені
і цього не бачать – занурені в побут.
І кажуть про тих, хто з ростком: «Ви блаженні,
блаженні, бо вас не цікавить добробут»,
і впевнені в тому, що знають, як всім буть.
Ольга Діденко-Шипкова
* * *
Кожен політик вважає, що він є месія.
Мі́сію бачить свою він лише тільки в тому,
щоб те зібрати, чого він ніколи не сіяв,
і не посіє ніколи – і не через втому –
і вірить у те, що вже зараз збере, не потому.
Швидше бажає багатства він, а не потому.
Бачити нам би політика цього востаннє,
він навіть сло́ва не може сказать по простому
та майстер на найриторичніші запитання,
не відповідь хоче почути він, тільки вітання.
Слухає з радістю він ці нещирі вітання,
і, посміхаючись, він набиває кишені.
З нами ніколи не буде в одному він стані –
іншого хоче. Бажання його навіжені.
Бачить він в кожному з нас тільки те: ми – мішені.
Для пропаганди, для виборів – тільки мішені.
Він обіцяє нарешті владнати наш побут.
Вірити можуть йому тільки ті, що блаженні.
Може політик забрати лише наш добробут.
Як же з цим далі нам буть?!
Ольга Федорова
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
