Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Мабуть, помирать зібралась.
Все болить та ще мігрень
Її люто доконала.
Дід у паніку упав,,
Лікаря додому клика,
Щоб нарешті підказав
як біле поле тиші,
як поле безгоміння,
німоти, покути,
поле збирання каміння,
поле переоцінки цінностей,
поле з упалими круками відчаю.
Що буде написано
Чому зірки, немов голівки цвяхів,?
тримають шлейф, земну частину ночі,
пришпиленим з космічною пітьмою?
і не згинаються, з орбіти не щезають,
аби був дунув день і північ скрасив день??
Два білі олені блищать очима в
- Та на уроки йшов, але не зміг прийти.
До школи ліз, вернувсь, бо завірюха зла.
Що роблю крок вперед, то потім два назад.
Згадав, що ви казали в класі нам нераз:
Природа мудра, дбає, думає про нас.
Не наробіть
Кінець життя
Стукотять по черепу колеса
Напханих бедламом поїздів.
Ось тому я вию, наче песик,
вгортає рунами — душі мембрани.
Мій соколе, ясний, блакитноокий,
чом погляд твій заволокли тумани?
Судоми крутенем зв'язали мозок,
встромили рогачі у м'язи кволі.
Зурочення зніму із тебе. Може,
Більш Рентгена - Пулюя.
Ніж Малевич - Пимоненко --
Рідний, наче люба ненька.
Скорик більш, ніж Дебюссі -
Почуття хвилює всі.
Брюс Бері був робочий кент
Він обслуговував еконолайн-вен
Жевріло у його очах
Хоча не мав на руках він вен
Вже уночі
як усі йшли додому
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця
Дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво,
Не стачає слави?
Привезла свого онука – йому п’ять вже скоро.
Гуляють вони по березі. Хвилі набігають
Та сліди на піску їхні позаду змивають.
Сонце добре припікає. А чайки над ними
Носяться, ледь не чіпляють крилами своїми.
- Що це
Щоб не робив — йому не вгодиш.
І як цвіте, і як гниє —
І те і се в собі хорониш…
Без сліз й без радощів — ніяк.
Без злости трішки сирувате…
З своїм відтіночком на смак
На певний час з небес узяте.
Споважнілих, мудрих поїїздів.
І шматують серце, ніби леза,
Меседжи майбутніх холодів.
Подорож для того і потрібна,
Щоб збагнути спалахом сльози
Те, що відкривається на ринзі,
В якому кращому з світів?
Ти на Землі свій шлях завершив,
Життя коротке поготів.
Твої вірші. Вони -чудові!
Тебе давно пережили.
Але серця хвилюють знову,
Звучать, мов музика, коли,
Чорне плесо колотять, розводячи синім палітру.
Оживає замулене дно - вигинаються тіні
Половини верби, що із вечора зламана вітром.
Бік лускатий сріблиться, ховається поміж торочок.
Поселенець місцевий
Дарують квіти латаття
Бородатому рибалці людських душ.
Зубаті красуні світу води
Вдягнені в хутра весталок
Шукають жовту троянду
(А вона не цвіте).
Бо птах кольору ночі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Актор – це месія…
а місія в тому,
що те, що посіяв
крізь радість і втому,
збираєш потому.
Збираєш потому
так, ніби востаннє,
по світу простому
складні запитання,
прокльони й вітання.
Прокльони й вітання,
як дірка в кишені:
в нетворчому стані
усі навіжені
б’ють мимо мішені.
Б’ють мимо мішені –
заходять у побут.
Актори ж блаженні,
їх нищить добробут..,
бо добре – должно буть?*
Вівторок, 20 грудня 2005 р., Київ
* у першому варіанті автора цей рядок:
«актор їсть-п’є, що заробить.»
Вірш включено до збірки «Моє на підмостках життя…» (вірші, роздуми, спогади, цитати), 2024 р., стор. 7 – https://dlib.kiev.ua/items/show/892
Буріме
* * *
Ну хто б сказав мені, що я месія?
Ні, я не він, і не журюсь по тому.
Я не орав, нічого не посіяв,
не працював та відчуваю втому,
та не журюсь потому.
Я втомлений та не журюсь потому,
хоча й живу я не землі востаннє,
живу без складностей, а по простому,
Не задаю дратливі запитання,
нещирі шлю вітання.
Так, не від серця людям шлю вітання.
Я просто дістаю їх із кишені,
я почуваюсь, як в чужому стані.
Навколо – несумирні навіжені.
Я їм замість мішені.
Б’ють по мені неначе по мішені –
це без екстриму, це уже як побут.
Блаженний я чи то вони блаженні.
І зовсім не цікавить нас добробут.
Не знаю навіть, як з цим буть.
Аскольд Ізкієв
* * *
На нашій планеті колись жив месія,
а ми живемо – і давно вже потому
чи в кожній душі те зерно, що посіяв
Месія, зросло? Чи в когось чрез втому
заснуло і спить, чи проснеться потому?
Чи знайде душа в собі сили потому
зростити зерно це? Здається востаннє
можливість дана буде серцю простому
зробити це. Я задаю запитання,
душі, що зростила зерно, шлю вітання.
Душі, що зростила зерно, шлю вітання.
зерно те зростає в душі, не в кишені.
Як важко, коли воно в сплячому стані.
Здається, що люди такі навіжені,
і тільки те роблять: б’ють мимо мішені.
Шалено, азартно б’ють мимо мішені
і цього не бачать – занурені в побут.
І кажуть про тих, хто з ростком: «Ви блаженні,
блаженні, бо вас не цікавить добробут»,
і впевнені в тому, що знають, як всім буть.
Ольга Діденко-Шипкова
* * *
Кожен політик вважає, що він є месія.
Мі́сію бачить свою він лише тільки в тому,
щоб те зібрати, чого він ніколи не сіяв,
і не посіє ніколи – і не через втому –
і вірить у те, що вже зараз збере, не потому.
Швидше бажає багатства він, а не потому.
Бачити нам би політика цього востаннє,
він навіть сло́ва не може сказать по простому
та майстер на найриторичніші запитання,
не відповідь хоче почути він, тільки вітання.
Слухає з радістю він ці нещирі вітання,
і, посміхаючись, він набиває кишені.
З нами ніколи не буде в одному він стані –
іншого хоче. Бажання його навіжені.
Бачить він в кожному з нас тільки те: ми – мішені.
Для пропаганди, для виборів – тільки мішені.
Він обіцяє нарешті владнати наш побут.
Вірити можуть йому тільки ті, що блаженні.
Може політик забрати лише наш добробут.
Як же з цим далі нам буть?!
Ольга Федорова
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
