Не вперше звертаюся до творчості сучасного українського поета Сергія Ґуберначука, який пішов від нас у засвіти, не доживши до 50 років, проте впевнено можу сказати, що поет залишається з нами своїми живими словами, глибокими й мудрими роздумами про буття й світ. Людина, яка всім серцем сприйняла, осмислила й передала нам думку: «минуле майнуло в майбутнє», безперечно не може лишитися в минулому. Сергій Ґуберначук не просто з нами, сучасними, в нинішньому нашому житті, він вже в майбутньому. Маємо надію, що хтось із нас сьогоденних теж зможе досягти величі цього «майбутнього».

Не просто було вибрати назву цієї (вже дванадцятої) збірки поета, адже в ній сила силенна перлів. Намагаючись лише швидко перегорнути аркуші з віршами Сергія Ґуберначука для першого ознайомлення з ними, оком i серцем зупиняєшся на численних висловах, які не відпускають: «у колисці мрій», «вагітне сонце», «власне серце чуйте», «діти з роси», «олімп любові», «право на ривок», «вогні надій», «наздогнав заримований вітер», «є рамка – тільки вкрадено ікону», «очищення любов’ю», «усе святе – просте», «любов ладаном дише», «ідемо (по життю), а сліди – на небо». Далі можна довго цитувати це багатство. Для кожної душі знайдеться щось своє і щось особливе, що обов’язково припаде до серця. Поет вміє звертатися до душі людини, розмовляти саме з душею.

Дозволю собі навести цитату з роману Андрія Куркова «Добрий ангел смерті»: «Національне багатство народжується всередині обраної людини, прирікаючи її на скитання й болісні пошуки застосування цього багатства, тому що як обрана людина вона може виявитися й любимою своєю нацією, й шануватися нею, але бути явно не зрозумілою або ж такою, яку розуміють неправильно, що лише підсилює внутрішню її скорботу». Написано це про долю Тараса Шевченка, якому довелося жити в Казахстані, пройти муштрування на солдатській службі, не мати права писати й малювати. На щастя, не сталося такого в житті поета Сергія Ґуберначука, але ясно відчувається, що слова про національне багатство, яке народжується в душі обраної людини, про муки її пошуків, саме про нього – як пише поет: «…я зійду на плаху». Разом з цим Сергій творить із вірою в серці, що він буде зрозумілим для свого читача, і зрозумілим дійсно правильно.

Усе життя і доля поета Сергія Ґуберначука – це Україна, а його мандри, «скитання» – це подорожі його душі всім світом, Космосом. І, як наслідок, усвідомлений вибір – висока Любов, єдина Батьківщина, рідна мова, а над Україною – безкрає небо, неподілене на кордони, до якого можна легко дістатися, скажімо, через печери Лаври з мощами святих: «Їду в Київ, де в печері ви, мої пращури, ви». Поет знає та явно відчуває святість свого народу, пам’ятає його славну історію навіть ще з дохристиянських часів.

Любов до України у поета жива, не декларована:
«Вірте в Україну, знайте кожну з душ,
хто за неї гине, жінка чи то муж».

Це не заклик до війни, це віра в багату й мирну Україну, яка пам’ятає своїх захисників, своїх героїв, і не дай Боже, щоб наше життя проминуло «в бійках, сварках та обра́зах» . Поет нам заповідає:
«Виберіть щокраще з наших помилок.
Промайніть якдальше поміж злих зірок…
Порятуйте завше злид і ворогів,
не прощайте фальші, сподвигайте гнів,
владу не шануйте, в церкву більш ходіть.
Власне серце чуйте і без зайвих слів».

Приходить натхнення і поет пише про те, що його хвилює саме в цю мить. Теми виявляються самими несподіваними й різними. Це вже потім критики назвуть якісь вірші «програмними», якісь випадковими, а деякі, може, визнають і зовсім неприйнятними. У кожного поета є свої оригінальні «дисонуючі» твори, але ж чи можна стверджувати, що писати й читати їх марно? Адже була в житті така мить, коли поета вразила чиясь розповідь, чи то йому домислився фрагмент побаченого – і так, наприклад, народився вірш про людину з пошкодженою й зруйнованою душею. Читаючи його, може здаватися, що це сатира, глузування, а може відчуватися біль за таких людей, гостро переживатися біда за їхні збочення. Сергій Ґуберначук майстерно відображає навіть такі ситуації, в яких самому не довелося бути, влучно й реалістично змальовує нам о́брази й персонажі, які існували лише в його уяві:
«Леткі уривки древніх повістей
про незбагненну розкіш і злиденність
моїх життів, життів моїх ідей
зліпили цю доречність і щоденність».

Описуючи «доречність» і недоречність, наші «щоденність», пороки й недоліки, поет часто вдається до тонкого, необразливого, а іноді й дружнього гумору.

Щодо «програмних» віршів, у Сергія Ґуберначука в серці і в житті завжди присутні Любов, Небо, Молитва, Україна. Поет розсуває будь-які рамки: якщо пише про Любов, то це – «олімп Любові», олімп небожителів, найбільша висота душі, вище – лише Небо. Поет проявляє себе не тільки в реаліях життя, він живе в Поезії, а в Поезії – все рідне й миле серцю: і навіть проста українська хата – це «мазана білою крейдою вілла», яка потім перетворюється з білої на «кришталеву віллу».

Неодноразово в своїй творчості поет звертається до Бога:
«Сло́ва подай мені, думку – навій,
вируч свідомість з окраїни»,
і, складаючи свої твори, сходить на ешафот поета:
«Плаха Поетові – вся з молито́в,
вся вперемі́ж із прокляттями.
Римою ллється неміряна кров,
склавшись ясни́ми бага́ттями!»,
водночас щиро визнає: «я існував як принц, поет, нероба…». Тут вже пригадується Олександр Пушкін, який писав про «поетичну лінь» – душа у величезній праці, а тіло ніби відпочиває, лінується…

Сергій відкриває нам: «я крізь серце пускаю історію думки й звучу». Так! Саме так, щоб «звучати», щоб бути справжнім поетом, треба все пропустити крізь власне серце. А справжній поет, як і справжній актор, – це завжди месія:
«...месі́я,
а мі́сія в тому,
що те, що посіяв
крізь радість і втому,
збираєш пото́му».

Автори з високим морально-естетичним порогом стараються позбутися слабких творів або відкладають їх «на потім», щоб із часом ще раз переконатися в їхній недосконалості й навіть недолугості. Усі численні твори Сергія Ґуберначука безумовно проходили через горнило глибоких внутрішніх переживань і бачень, ретельно перевірялись розумінням високого мистецтва, естетики, художньої красоти, та, на превеликий жаль, автор не встиг за життя здійснити остаточний відбір своїх поезій для опублікування. Сьогодні на такий вибір не наважуються укладачі його збірок, сподіваючись, що читачі та шанувальники творчості Сергія в знакових творах зможуть визнати його як автора високої поезії, а завдяки всім викладеним віршам – впевнитися в їхній оригінальності, набути розширеного уявлення про наріжні задуми поета, його багатий внутрішній світ, а також без прикрас дізнатися про обставини життя та питання, які дуже хвилювали автора.

Дійсно, Сергій проходив через непрості випробування, відточував свою майстерність, відповідально ставився до відбору своїх поезій. Він відкидав, сміливо перекреслював навіть такі вірші, які багато хто з поетів вважали б цілком прийнятними.

У цій збірці деякі із забракованих автором віршів представлено в розділі «ІІ. Вогні надій (чернетки)». Цікаво читати також і ранні вірші Сергія Ґуберначука з розділу «ІV. Дитячі сторінки». У них вже закладено все, щоб упізнати дійсно справжнього поета.

Бог, Космос, увесь світ, Любов, Батьківщина, люди, їхні долі, навколишня природа – все оспівує Поезія. І у віршах Сергія Ґуберначука цьому знаходиться місце:
«Тільки Тебе я несу крізь думки,
вірю у Тебе єдиного…»;
«Космос – безіменний автор нас –
трембітами безсмертності урочить…»;
«Нема приходу небесного зонду,
коли іґноруєш природу!»

Які чудові слова про природу знаходимо у поета: «перша зірка стежила за нами», «мов контужений птах... сонце сіло на дах», «ранки зустрічав, мов кораблі», «сонце ріжеться, мов лезом». Природні явища наче живуть серед нас.

Здається, що і зараз Сергій Ґуберначук усе знає про нас, про наше сьогоденне життя:
«Вже страшно людям по землі ходить.
Бояться люди землю відчувати:
убити легше, аніж породить,
зламати швидше, аніж збудувати».

Так вже трапилось, що люди самі себе заганяють у кут, але ж і виправити все можуть тільки самі. А планета робила, робить і далі буде продовжувати свою справу, хоч і важко їй з нами, з людьми:
«Земля летить…
шукає більшого,
шукає виходу…»

Сергій Ґуберначук мріяв про майбутню кращу Землю, про кращу – багату, могутню Україну, яка починається з «кращих нас». Поет колихав у своєму серці «колиску мрій», колиску сподівань і був впевнений, що краща Україна, її омріяні часи та наші кращі долі ще попереду…

Ольга Діденко-Шипкова,
березень 2022 р., Київ

Передмова збірки «У колисці мрій»:
https://dlib.kiev.ua/items/show/813