рибальські байки
Коли ти пізньої паскудної осені валяєшся з виразкою шлунка у вбогій районній лікарні на сірому шматті, котре ледь прикриває благенький смугастий матрац такого кольору і запаху, що не кожен господар постелив би його у собачій будці, коли щоночі палатні таргани заплітають тобі чуприну, наче ласиці коням гриву, то маєш добру нагоду пригадати із своєї біографії щось світліше та поділитися спогадами з однопалатниками.
Гастритники – народ бувалий, азартний, майже усі – затяті рибалки. Риболовля – то ніби супутній діагноз гепатитників, панкреатитників, гастритників…
…Навезли нас, зеків, наприкінці 50-х на Волгу під Тольятті видимо-невидимо. Це там, де тепер москалі свої “Жигулі” клепають. Будували ми семикілометрову греблю, яку назвали “комсомольською стройкою”. Ну, загатили ми річку, а риба ж на нерест іде та й впирається, душиться – і осетри, й соми величезні… То як рибу ловили? Береш ланцюга, до якого прикріплена свинцева куля з впаяним у неї гаком, стрибаєш у воду (а вода чиста, як шкло) і намагаєшся тим гаком зачепити сома за потилицю. А коли вже зачепив, то греби щосили до берега – на мілину, а то втопить.
- Нащо вам, дядьку, та Волга, коли у нас на Дністрі такі соми водилися, що і вас із вашим ланцюгом проковтнули б і не вдавилися?! Сом – риба лінива: спить собі на дні, розпустивши довгі вуса, й не ворушиться, залігши між корчами й топляками. То береш, бувало, ножаку із зазубринами – як гарпун – та й даєш нура у вир. А вода холодна, бо глибина метрів з вісім буде: тебе крутить, ноги корчі зводять, а ти підпливаєш обережненько до того сома, підсовуєш руку під його біле черево та й гладиш, як підсвинка якого. Тоді сом починає ворушитися, підніматися трохи вище. І тут треба не проґавити – застромити ножа по саму колодочку під його нижню щелепу… То-то, бувало, насолиш того м’яса й ікри, що й огірків не треба, - самою ікрою закушував…
- Ну, соми – то теперечки у нас дивина. А хто з вас кленя ловив? Не знаєте, що таке клень? Та то у нас так головня називають. Ото колись в Смотричі клені водилися! Пасу я малий, десь уже на Покрову, корову на березі. Дивлюся, аж понад річкою ходить чоловік: у ватяних штанях, куфайці, чоботах і шапці, щось говорить, ніби сам до себе, а в руках несе трилітрового слоїка і гранчака. Підійшов ближче - аж бачу у річці другого чоловіка: зовсім голого, обліпленого вербовим листям, як риба лускою, і червоного, як той рак варений. Той, що баблявся у воді, раз по раз пірнав під кущі і викидав на берег величезних червоноперих кленів. Товариш щоразу наливав йому аж по “Марусин поясок” горілки, яку той ковтав одним махом, ніби собака муху, і знову зникав у воді під вербами… Таких кленів я більше ніколи не бачив – кілограмів по шість були! Вони ще з вересня залягають на зимівлю у ямах та стоять собі під крутими берегами у норах. Ото випірнув той червоний “морж” та й питає: - У слоїку є ще трохи? Намацав ще штук зо п’ять, але нора глибока і корчі заважають дістати…
Але слоїк уже спорожів…
Ех, бувало, і жаба кувала, а тепер і зозуля не хоче.