Переклад – Василь Білоцерківський

Хто хоче неможливого, той мені любий.
(Ґете, Фауст, ч.ІІ)

Будь-яка спроба виштовхнути образ Артуро Тосканіні з нетривкої стихії музичного виконавства і втілити його у стійкішій матерії слова неминуче стане чимось більшим, аніж простий життєпис диригента; хто схоче розповісти про служіння Тосканіні генієві музики, про його чарівну владу над юрмою, той опише явище морального, передусім морального, порядку.
Адже в його особі служить внутрішній правді твору мистецтва один із найправдивіших людей нашого часу, служить із такою фантастичною відданістю, з такою невблаганною суворістю і водночас покорою, які ми навряд чи знайдемо сьогодні в будь-якій іншій царині творчості. Без гордощів, без зарозумілості він служить найвищій волі свого улюбленого майстра, служить усіма засобами земного служіння: посередницькою силою жерця, благочестям вірянина, вимогливою суворістю вчителя і безнастанним запалом вічного учня.
Цей охоронець священної праформи в музиці ніколи не дбає про деталі – тільки про ціле; ніколи не прагне до зовнішнього успіху – тільки до вираження внутрішньої правди; і тому, що він завжди і всюди, у кожне виконання вкладає весь свій талант, усю свою неповторну душевну і моральну силу, воно стає подією не лише для музичного мистецтва, але і для всіх мистецтв і для всіх людей мистецтва. Тут блискучий особистий успіх виходить за межі музики й виростає в понадособовий тріумф творчої волі над тягарем матерії – чудове потвердження тієї істини, що і в наш тривожний, нестійкий час людина може явити диво досконалості.
Довгі роки, заради цього незмірного завдання, Тосканіні гартував свою душу, виробляючи в собі неповторну і тому гідну повторення невблаганність. У мистецтві – така його моральна велич, такий його людський обов’язок – він визнає тільки досконале і нічого, крім досконалого. Усе інше – цілком прийнятне, майже викінчене і приблизне – не існує для цього впертого митця, а коли й існує, то як щось глибоко вороже йому. Тосканіні ненавидить терпимість у будь-якому прояві, у мистецтві, як і в житті, ненавидить поблажливу невимогливість, дешеве самовдоволення, компроміси. Марно йому нагадувати й доводити, що викінчене, абсолютне взагалі недосяжне в земному світі, що навіть найсильнішій волі дано лише максимально наблизитися до досконалості, яка доступна тільки Богу – не людині; він ніколи у своїй прегарній нерозсудливості не змириться з цією розсудливою істиною, бо для нього в мистецтві немає нічого, крім абсолютного, і, подібно до демонічного героя Бальзака, він проводить усе своє життя в «пошуках абсолюту». Але будь-яке прагнення досягнути недосяжного, здійснити нездійсненне стає в мистецтві й житті нездоланною силою: плідне тільки надмірне, а помірне – ніколи.
Коли хоче Тосканіні, мусять хотіти всі; коли він наказує, усі повинні слухатися. Воістину немислимо – і будь-який музикант, хрещений його чарівною паличкою, потвердить це, – бути в полоні стихійного могуття, яке йде від нього, і грати неточно, недбало, ліниво; щось від його волі, насиченої електрикою, незбагненними шляхами вливається в кожен нерв і кожен м’яз будь-кого – чи музиканта-виконавця, чи захопленого слухача. Щойно енергія Тосканіні скеровується на виконуваний твір, вона набуває сили священного терору, сили, яка спершу паралізує волю, а тоді безмірно розширює її рамки; могуття, яке він випромінює, безмежно збільшує звичайну глибину музичного сприйняття, розширює здібності, обдарування музикантів і, сказати б, навіть інструментів. З кожної партитури він дістає найбільш приховане і потаємне, з кожного оркестранта своїми вимогами й надвимогами вичавлює до останньої краплини всю його індивідуальну майстерність; ґвалтом нав’язує йому такий фанатизм, таке напруження волі, такий підйом сил, якого той ніколи не відчував і навряд чи відчує без Тосканіні.
Це насильство над чужою волею, звісно, не може відбуватися мирно і спокійно. Ця шліфованість неминуче передбачає вперту, люту, фанатичну боротьбу за досконалість. І до чудес нашого світу, до грандіозних одкровень мистецтва композиторського і мистецтва виконавського, до незабутніх годин, таких рідкісних у житті людини, належить змога на власні очі спостерігати й пережити вкупі з Тосканіні – схвильовано, напружено, з затамованим подихом, сливе з переляком і захватом – цю битву за досконалість, цю боротьбу за досягнення межі меж. Зазвичай у поетів, композиторів, художників, музикантів ця боротьба відбувається в стінах робітні, і тільки за їхніми начерками й чернетками потім можна щонайліпше тільки невиразно вгадувати священний подвиг творчості; а коли Тосканіні проводить репетицію, чутно і видно боротьбу Якова з янголом досконалості й щоразу це – дійство величне й застрашливе, мов гроза. Кожного, хто служить мистецтву в будь-якій його царині, не може не надихати таке повчальне, непорівнянне видовище, кожен зачудується тому, з якою пристрастю, напругою і навіть жорстокістю однісінька людина, одержима демоном досконалості, змушує кожен інструмент, кожного оркестранта дати все, що йому до снаги, як ця людина зі святою витривалістю і святою нетерплячістю бере все приблизне і розпливчасте в суворі рамки свого бездоганного і непомильного бачення.
Адже в Тосканіні – і в цьому його особливість – до розуміння твору ніколи нічого не додається на репетиції. Симфонію будь-якого майстра вже давно опрацьовано в його голові – опрацьовано ритмічно і пластично в найменших відтінках задовго до того, як він підійде до пульта; репетиція для нього – не процес творення, а лише наближення до внутрішнього, напрочуд чіткого задуму, і коли оркестранти лише приступають до творчої роботи, Тосканіні вже давно скінчив її. Тиждень за тижнем він цілими ночами – цій дивовижній людині достатньо трьох годин сну на добу – опрацьовує всю партитуру наскрізь, такт за тактом, ноту за нотою, підносячи аркуш упритул до своїх короткозорих очей. Його приголомшлива чутливість зважила кожен відтінок, безмежна сумлінність заледве не вбрала у словесну форму кожну подробицю ритмічного рисунка. Тепер у його рідкісній, незрівнянній пам’яті ціле зафіксовано так само виразно, як і будь-яка окрема деталь, тепер партитура більше йому непотрібна, він може її відкинути, наче зайву луску. Як на гравюрах Рембрандта найтоншу лінію з граничною точністю і виразністю, з неповторним, лише їй притаманним вигином врізано в мідну дошку, так і в цей мозок, найбільш музикальний серед усіх живих, непорушно, такт за тактом, врізано весь твір, коли Тосканіні розкриває партитуру на першій репетиції. З надприродною ясністю він знає, чого хоче: тепер його завдання – змусити оркестрантів беззаперечно підкоритися його волі, аби перетворити ще не здійснений прообраз, викінчений задум на оркестрове виконання, музичну ідею – на реальні звуки й зробити законом для всього оркестру ту недосяжну досконалість, яку він один чує внутрішнім слухом. Титанічна праця, майже нездійсненна справа – найрізноманітніші натури й таланти повинні з фотографічною, з фонографічною точністю відчути й відтворити геніальний задум однісінької людини! Але саме ця праця – хоча вже тисячу разів так блискуче виконана – становить усю радість і муку Тосканіні; що ж може бути більш повчальним і пам’ятним для всіх, хто шанує у найвищих формах мистецтва вираз етичної засади, ніж бачити, як Тосканіні, безнастанно звіряючи зі своїм внутрішнім баченням, зводить багатоманітність до єдності, як він напруженням усіх сил надає ще неясним контурам викінченої форми? Адже тільки в ці години розуміємо творчість Тосканіні не лише як явище мистецтва, але і як моральний подвиг. Публічні концерти показують нам митця, грандіозного майстра і знавця своєї справи, віртуоза, провідника, тріумфатора, вони знаменують переможний вступ у підкорене царство досконалого мистецтва. А на репетиціях стаємо свідками вирішального двобою за досконалість, тут – і тільки тут – бачимо прихований, достеменний, трагічний образ людини в боротьбі, тут – і тільки тут – пізнаємо в Тосканіні лють і мужність пристрасного борця; наче поля бою, ці репетиції повні плутанини перемог і поразок, просотані гарячкою успіхів і невдач, тут – і тільки тут – цілковито оголюється до самих глибин душа Тосканіні-людини.
Воістину, Артуро Тосканіні на кожну репетицію йде, як на битву; переступивши поріг зали, він навіть зовні змінюється. Коли бачимо його віч-на-віч або у вузькому колі друзів, може виникнути парадоксальна думка, що ця людина, відома своїм щонайтоншим слухом, насправді трохи глухенька. Чи він ходить, чи сидить – зазвичай має відчужений вираз, руки притиснуті до тіла, чоло насуплене, і є в ньому щось відсутнє, щось замкнуте, закрите для зовнішнього світу. Видно, що він чимось поглинутий: услухається, мріє, і всі п’ять чуттів зайняті цією внутрішньою роботою. Хто б не підійшов до нього або заговорив з ним, хай навіть його найближчий друг, він здригається, і минає не менше хвилини, перш ніж глибокий погляд його темних очей, який поринув у себе, звернеться на обличчя друга і впізнає його: настільки він поглинений мрією, настільки герметично закритий для всього, крім музики, що звучить у ньому. Сновида, одержимий, увесь зосереджений, увесь абстрагований од світу – так проходить він крізь години дня. Але щойно він узяв у руки диригентську паличку, щойно поставив перед собою завдання, котре мусить виконати, абстрагованість перетворюється на співпричетність, творчі сни змінюються пристрасною волею до дії. Одним ривком випростано статуру, по-військовому розправлено плечі, перед вами – полководець, державець, диктатор. Пильно і полум’яно виблискують з-під кудлатих брів чорні, зазвичай матові, як оксамит, очі, біля рота з’являється вольова складка, кожен нерв на руці, усі органи чуттів напоготові, заледве він підійде до пульта і зміряє наполеонівським поглядом свого супротивника, бо оркестр, який завмер в очікуванні, для нього в цю хвилину – неприборкана орда, котру він ще повинен підкорити, свавільна, норовлива істота, котру він ще повинен підпорядкувати законові й ладу. Бадьоро вітає своїх друзів, піднімає руки, і тієї самої секунди його всевладна воля, наче атмосферний електричний заряд на тонкому вістрі блискавичника, вже зосередилася на кінчику його чарівної палички. Один змах – і стихія виривається на волю, і всі інструменти співзвучно витримують чіткий і мужній ритм, який задав диригент. Далі-далі, ще далі – і ось уже живемо і дихаємо в ладу з музикою.
І раптом – ґвалтовне мовчання завдає майже фізичного болю, здригаємося, наче від удару різки, – сухий, жорсткий стукіт палички по пульту, і музиканти уривають свою досконалу, вже досконалу для нашого вуха гру. Стає тихо, тривожна тиша оточує Тосканіні, і в ній лунає тільки його голос – утомлене і сердите: «Ma no! ma no!» [1] Це «ні» звучить як розчароване зітхання, як гіркий докір. Щось викликало цей докір, щось розчарувало його, спотворило мрію; живе, усім збагненне звучання інструментів виявилося не тим, яке чув Тосканіні внутрішнім слухом. Спершу він намагається розтлумачити музикантам своє розуміння – поки ще спокійно, чемно, ґрунтовно, – тоді підносить паличку і знову починає з невдалого місця; і от уже виконання дедалі ближче підходить до жаданого звучання, але ще не досягнуто повної тотожності, оркестрове виконання і внутрішнє бачення ще не збігаються при накладанні. Тосканіні знову стукає, уриваючи гру, знову розтлумачує свій задум, але вже більш схвильовано, більш пристрасно, не так терпляче. Домагаючись чіткості вираження, сам стає гранично виразним. Поступово розкривається вся його сила переконання; його багатство рухів тіла, дар жестикуляції, притаманний кожному італійцеві, межує з геніальністю; навіть зовсім чужа музиці людина вгадує за жестами Тосканіні, чого він хоче і вимагає, коли відбиває такт, коли, мовби заклинаючи, розкидає руки або полум’яно притискає їх до грудей, домагаючись більшої експресивності, коли всім своїм гнучким тілом пластично, зримо відтворює рисунок ідеального звучання. Дедалі пристрасніше відшукує нові засоби переконання – просить, заклинає, благає, вимагає словами й жестами, лічить такти, наспівує, перевтілюється в кожний окремий інструмент, якщо цей інструмент потрібно підштовхнути, його руки повторюють рухи скрипалів, духовиків, ударників – і скульптор, який схотів би зліпити уособлення благання, нетерпіння, пекучої туги, напружених зусиль і пристрасних поривань, не знайшов би ліпшої моделі, аніж Тосканіні за диригентським пультом.
Але якщо, попри всі підштовхування, усі красномовні жести, оркестр надалі не розуміє і не досягає його задуму, гіркота марних зусиль, свідомість земної недосконалості стає мукою для Тосканіні. Його якнайтонший слух вражено, він стогне, мов поранений, не пам’ятає себе – пам’ятає лише свою роботу. Чемність уже йому не завада, бо він відчуває тільки завади в грі, і його гнів на вперту протидію матерії виливається в необдумані слова; він кричить, бушує, вивергає лайку і сипле картаннями на оркестрантів, і тут розуміємо, чому тільки найближчих друзів він допускає на репетиції, де незмінно стає жертвою своєї величезної й невситимої пристрасті до досконалості. Видовище цієї боротьби приголомшує все сильніше, у міру того як Тосканіні все наполегливіше прагне вирвати з музикантів остаточну, найвищу форму виконання, ту, про яку мріяв, ту, яку чув внутрішнім слухом. Увесь тремтить від хвилювання, як борець під час змагання, голос хрипне від безперервних гукань, піт струменіє по обличчю, після цих незмірних годин незмірної праці він видається змарнілим і постарілим, але жодною, жоднісінькою йотою жаданої досконалості поступитися не згоден. З енергією, що дедалі знову спалахує, він підганяє оркестр, допоки врешті всі музиканти до одного не наповняться його волею, допоки його задум не знайде свого бездоганного вираження.
Єдино той, кому випало цілими днями спостерігати цю настирливу боротьбу за малу і найменшу частку досконалості – сходинка по сходинці, від репетиції до репетиції, може осягнути героїзм Тосканіні, єдино той вгадує ціну досконалості, яку захоплена публіка приймає за щось само собою зрозуміле. Але вершину майстерності досягнуто тільки там, де найтяжче сприймається як найприродніше, де досконале видається само собою зрозумілим. Коли ввечері, у переповненій залі, бачимо Тосканіні – чарівника і повелителя підкореного оркестру, – коли бачимо, як він без найменших зусиль, помахом палички веде за собою зачарованих музикантів, цей тріумф видається здобутим без боротьби, а сам він – утіленням упевненості, уособленням перемоги. Насправді жодного завдання ніколи Тосканіні не вважає до кінця розв’язаним, і те, що захоплює публіку як цілком викінчений шедевр, він уже знову піддає сумнівові. І донині жодна виконувана річ, незважаючи на п’ятдесят літ роботи над нею, не дає сімдесятирічному Тосканіні радості задоволення, щоразу він відчуває тривогу і непевність митця, який дедалі знову пробує свої сили. Ані разу не відчув він марнославного вдоволення, ані разу не насолодився, як казав Ніцше, «розслаблювальним щастям» самозаспокоєння, захоплення самим собою. Можливо, ніхто зі смертних так не потерпав від трагічної невідповідності між реальними можливостями оркестрового виконання і досконалим звучанням, як ця людина, котра так блискуче керує своїм оркестром. Адже інші, не менш полум’яні диригенти обдаровані принаймні рідкісними моментами захвату. Бруно Вальтер, його побратим по мистецтву, інколи – це відчутно – переживає під час гри секунди блаженства й екстазу. Коли він сам грає Моцарта чи керує оркестром, його обличчя інколи мимохіть осяває відблиск приємного світла. Його відносить піднята ним хвиля, він усміхається, не зауважуючи того, він мріє, витає в обіймах музики. Це щастя самозабуття ніколи не буде долею невситимого Тосканіні, великого раба досконалості. Невтоленна жага досягти найвищих вершин мучить його, і коли цей найправдивіший з людей по закінченні концерту під грім оплесків відходить од пульта з несміливим і зніяковілим, розгубленим і присоромленим поглядом, коли він неохоче, тільки з чемності дякує публіці за гучні вияви захвату, це зовсім не вдавання. Адже все досягнуте і завойоване огорнуте для нього таємничою, містичною ковдрою журби. Він знає: усе, що здобув у героїчному бою, не залишить жодних слідів у виконавській музиці; подібно до Кітса, він відчуває, що його працю «написано на воді», що цю працю віднесе хвиля забуття і її не втримати ані серцем, ані розумом; отож Тосканіні не облещується успіхом, не п’яніє славою. Він знає, що оркестр не може створювати вічних цінностей, що від виконання до виконання, від моменту до моменту треба завойовувати досконалість знову і знову. Як ніхто інший, цей неспокійний, непримиренний митець знає: мистецтво – вічна війна, у ньому немає кінця, а є один безперервний початок.
Така вимогливість, така непримиренність – подія в нашому мистецтві й у нашому житті. Але не шкодуймо про те, що така моральна прямота і суворість до себе – явище надзвичай рідкісне і що лише кілька днів на рік нам випадає щастя слухати досконалі твори в досконалому виконанні цього досконалого майстра. Для моральної величі й чистоти мистецтва немає нічого більш згубного, аніж зручність і доступність нашого буденного музичного життя, ніж легкість, із якою найбільш байдужий слухач завдяки патефонові й радіо може будь-якої хвилини дня і ночі насолодитися найбільш святим і піднесеним, бо через цю доступність багато людей забувають про муки творчості й без побожного тремтіння споживають мистецтво, як споживають хліб чи пиво. Яке добродійство, яка насолода бачити в наші дні людину, котра всім своїм життям наполегливо нагадує нам, що мистецтво – це священні жнива, апостольське служіння недосяжному на землі ідеалові, що воно – не дарунок випадку, а заслужена милість, не легка розвага, а подвижницька праця! Тосканіні силою свого генія, своєї непохитної волі здійснив диво – музична спадщина, що її він так блискуче доніс до нас, живе для мільйонів людей як найбільша цінність нашого часу, і цей подвиг Тосканіні на ниві музичного виконавства добродіє не лише в його межах, бо те, чого досягнуто для однієї царини мистецтва, досягнуто також для всього мистецтва загалом. Лише непересічна людина здатна повернути інших людей до порядку і порядності. І ми глибоко шануємо цього великого поборника досконалості за те, що йому вдалося навіть у наш бентежний, маловірний час ізнову навчити людей шанувати свої священні творіння і цінності.



[1] Та ні ж бо, ні! (Італ.)

Написано 1935 р. Нарис увійшов до збірки «Зустрічі з людьми, містами, книжками».