Переклад – Василь Білоцерківський

(До шістдесятиріччя Бруно Вальтера, 15 вересня 1936 року)
Знали ми про нього давно, але пізно розпізнали й оцінили його. Адже для нас, чия юність була присвячена фанатичному служінню одному божеству – Ґуставові Малеру, в музиці більше нічого не існувало. Ми знали, що в останні роки життя Малера поруч нього стояв молодший товариш – його помічник, його учень, його побратим, який спеціально і покірно знічувався в його яскравому сяйві; ми знали й відчували це, але віддати по заслузі – не справа юності. Вона не любить ділити свою любов і обдаровувати нею багатьох, а тому весь наш ентузіазм, призначений у дарунок володарям музики на землі, діставала одна людина (до якої, одначе, ми ніколи не сміли наблизитися, можливо, через страх, як би її чари не розвіялися). Інші могли бути виконавцями, диригентами, могли навіть досягати досконалості у своїй справі, – для нас тільки він один, Ґустав Малер, утілював музику. Тому спершу мусив від нас піти Ґустав Малер, мусило згаснути світило нашої юності, аби ми зауважили й визнали самодостатньою особистістю того, хто стояв до нього найближче і нині став його спадкоємцем; тому, полюбивши Бруно Вальтера, ми спершу полюбили не його самого, а лише наступника і носія малерівських традицій. І тільки поступово ми зрозуміли, що той, кого в ім’я вірності й самозреченої відданості так довго вважали учнем, сам давно вже став майстром.
Ця дивовижна здатність до самовіддачі – аж до готовності добровільно знітитися, – що в роки його молодості захоплювала нас як висока моральна чеснота, і тепер залишається щонайглибшою сутністю його музичного генія. На більш зрілому щаблі характер завжди втілюється в дію: початковий нахил Бруно Вальтера нині, як і раніше, залишається основним, властивим йому одному проявом творчої натури. Бруно Вальтер не прагне позначити музику відбитком своєї волі, ні, його заповітна мета – бути неухильним виконавцем її трансцендентної волі, проникати в її – щоразу інші – сфери й розчинятися в них, змінюючись у кожному творі й залишаючись самим собою в кожній метаморфозі, усюди шукаючи досконалості, але завжди – лише досконалості, властивої певному творові. Ця людина, самовіддано служачи музиці, уміє піднести своє служіння до чудових вершин творчості. І якщо, слухаючи іншого геніального виконавця – Тосканіні, – моментами переживаємо відчуття, неначе оркестр зник, а вся сила, уся майстерність виходять тільки від його волі й натури, то, слухаючи Вальтера у хвилини його найвищого злету, починаємо думати, що його слова мовби й не тут, що його віднесено хвилею, перетворено з людини на інструмент, на звук, на співучу стихію.
Така самовіддача завше знаменує величезну любов до твору. Вальтер ніколи не проникав у твір іззовні, як дух у матерію, ніколи не підходив до нього як професіонал, як раціоналіст: він повинен бути скутий його законами, щонайтісніше прив’язаний до нього. А оскільки любов завжди прагне проникнути якомога далі, увійти в тіло і кров любленого предмета, Бруно Вальтерові необхідно відчувати свій зв’язок із найбільшими глибинами твору, необхідно усвідомити його, але не самим розумом: він повинен злитися з душею музики, в яку має влити душу, вжитися в кожен її нерв. І лише коли він проникне в саме серце музики, а вона, своєю чергою, цілковито опанує його серце, єдино тоді він може втілити її як щось пережите. Тому Вальтер, усупереч своїй якнайживішій потребі слугувати саме молодості, уникає стикатися з творчістю декотрих сучасних музикантів, яких високо цінує по-людському: він усвідомлює, що не вповні ще збагнув або не сприйняв усією душею, їхніх намірів, і знає, що може бути натхненним і повноправним творцем, лише віддавши творчості всю душу, самовіддано і до краю.
Хто від природи обдарований такою сприйнятливістю, хто поставив собі в житті за мету пізнавати піднесене і робити його пізнаваним для інших, той, як фахівець, ніколи не може замкнутися в одній царині, той неодмінно глибше за всіх розуміє, що мистецтва не тільки межують одне з одним, але й доповнюють одне одного, і митець, який бажає істинно служити одному з них, мусить укласти братню злуку з усіма. Кожному, хто досягнув почесного права зватися другом Бруно Вальтера, кому знайома радість бесіди з ним, відомо, що достеменно універсальна освіта цієї людини, яка знає кожен вірш Ґете не гірше за кожен такт Моцарта, яка пам’ятає колорит і малюнок кожної картини в будь-якій галереї на землі так само точно, як і будь-яку мелодію своїх великих музикантів. Така різнобічна людина, що однаково глибоко проникла у світ поезії, театру, танцю, у проблематику режисури, неминуче мусила стати тим генієм, котрий у наш час утілить у житті ваґнерівський ідеал опери як синтезу всіх мистецтв. Якими незабутніми вечорами завдячуємо йому – і якими різноманітними! Як часто він підкорював нас, щоразу по-новому: то пробуджуючи сріблястими звуками фортепіано або чембало чари Моцарта, то споруджуючи з велетенських брил генделівського «Месію», що в усій своїй величі підноситься до небес Вавилонської вежі, то даруючи нам незабутнього «Трістана», незабутнього... Але ні, ліпше не перелічувати окремо його чинів, дивовижних саме своєю єдністю! Навіщо лічити й перелічувати ті духовно-чуттєві одкровення, з яких не можна забути жодного, бо в них він показав нам найблагороднішу здатність музики – здатність полегшувати тягар, розв’язувати пута, розплутувати суперечності в довгоочікуваному співзвуччі? Як ми навчилися любити його в ці години, любити навіть його зовнішній вигляд, його обличчя, яке, заледве виникне музика, починає випромінювати світло, неначе лик янгола, коли на нього впаде погляд Усевишнього! Адже це завше приносить насолоду – віддатися мистецтву творця, який сам володіє такою дивовижною здатністю віддаватися і на своєму прикладі доводить, що покора чужому творові говорить не про слабкість, а про найпрекраснішу творчу силу на землі. Тільки той, хто сам пов’язаний з усім і усіма, створює справжні зв’язки; усе велике, що створила, людина, одночасно є прикладом не лише для її побратимів по мистецтву, але і для людей усіх інших мистецтв. А тому добре для нашого часу, якщо він дізнається від цієї гармонійної натури, як примиряти суперечності зусиллям, однаково доброчинним для всіх сторін, і все протиборче, усе дисонансне пов’язувати у струнке співзвуччя, яке приносить щастя!



Написано 1936 року з нагоди згаданого ювілею Бруно Вальтера. Нарис увійшов до збірки «Зустрічі з людьми, містами, книжками».
[1] Бруно Вальтер (1876–1962) – видатний диригент німецько-єврейського походження. Працював у Німеччині, Австрії, Франції та США. Гастролював у багатьох інших країнах. Розпочавши 1894 р. роботу в Гамбурзькій опері, познайомився з Ґуставом Малером, де той обіймав посаду головного диригента. Пізніше вони співпрацювали в Австрії, де Вальтер був другим диригентом при Малерові як очільнику Віденської опери. Пізніше Вальтер став одним із провідних інтерпретаторів німецької музики, зокрема Бетговена та Малера.