Переклад – Василь Білоцерківський

Потрібна чимала фантазія, аби повною мірою уявити сіре, буденне існування, на яке до кінця своїх днів був приречений Е.-Т.-А. Гофман. Юність у прусському містечку, педантично докладний розклад дня. Похвилинно – урок латини або математики, прогулянка або заняття музикою, коханою музикою. Потім – служба в канцелярії, до того ж у прусській канцелярії, десь на польському кордоні. У відчаї – одруження з нудною, дурною, нечуйною жінкою, яка робить його життя ще більш буденним. Одного разу недовгий передих – два чи три роки на посаді директора театру, змога жити в атмосфері музики, бувати серед жінок, відчувати в звуці й слові подув неземного. Та минає всього два роки, і в канонаді наполеонівських війн руйнується театр. І знову урядницька посада, справи, години служби, папери, папери і страшні будні.
Куди тікати від цього тісного світу? Подеколи допомагає вино. Аби сп’яніти, треба довго тягти його в низькій чадній пивничці, а поруч повинні сидіти друзі, палкі натури, як актор Деврієнт [1], здатні наснажити словом, чи інші – простодушні телепні, які мовчки слухають тебе, коли ти виливаєш їм душу. Ще можна зайнятися музикою, не запалюючи свічок, сісти за фортепіано і дати відвирувати бурі мелодій. Можна вилити свій гнів у малюнках – гострих, дошкульних карикатурах на чистому звороті якого-небудь циркуляра, можна вигадати істоти нетутешнього світу – цього методично організованого, ділового світу параграфів, світу асесорів і лейтенантів, суддів і таємних радників. А ще можна писати. Творити книжки, творячи, мріяти, у мріях обдаровувати власне утиснене і загублене життя фантастичними можливостями – їздити до Італії, палати коханням до прегарних жінок, переживати численні пригоди.
Можна описати кошмарні видива п’яної ночі, коли в затуманеному мозку спливають усілякі пики й привиди. Треба писати, аби втекти від цього світу, цього ницого, вульгарного існування, писати, аби заробити гроші, які перетворяться на вино, а разом із вином купуються приємна легкість і світлі, яскраві мрії.
Так він пише і стає поетом, сам того не бажаючи і не знаючи, без усілякого честолюбства, без достеменної охоти – через саме лише бажання остаточно викоренити в собі іншу людину, не урядника, а вродженого фантаста, обдарованого чарівною силою.
Неземний світ, зітканий з туману і мрій. Населений фантастичними постатями, – такий світ Е.-Т.-А. Гофмана. Часом цей світ ніжний і лагідний; оповідання Гофмана – чисті, гармонійні мрії; однак часом серед оцих мрій він згадує самого себе, своє понівечене життя: тоді він стає злим і в’їдливим, спотворює людей до карикатур і чудовиськ, знущально прибиває до стіни своєї ненависті портрети керівників, які шматують і мучать його, – привиди дійсності в примарному вихорі. Принцеса Брамбілла – теж одна з таких фантастичних напівреальностей, веселих і гострих, правдивих і казкових одночасно, наскрізь просотаних надзвичайною прихильністю Гофмана до завитків. До кожного свого малюнка, і до власного підпису, і до кожного образу Гофман неодмінно причіплює якийсь шлейф або хвостик, якийсь завиток, котрий робить його чудернацьким і химерним для непідготовленого сприйняття. Пізніше Едґар-Аллан По перейняв від Гофмана його примарність, декотрі французи взяли романтику, але своєрідною і неповторною довіку залишилася одна якість Гофмана – його дивовижна прихильність до дисонансу, до різких, дряпливих півтонів, і хто відчуває літературу як музику, ніколи не забуде цього особливого звучання, властивого йому одному. У ньому є щось хворобливе, якийсь зрив голосу на глумливий і стражденний крик, і навіть у ті оповідання, де він хоче бути лише веселим чи бадьоро оповісти надзвичайні вигадки, раптово вдирається цей незабутній ріжучий звук розбитого інструмента. Адже Е.-Т.-А. Гофман завжди був розбитим інструментом, дивовижним інструментом із маленькою тріщиною. За своєю натурою людина діонісійських веселощів, які вихлюпують через вінця, блискучої, п’янкої гостроти розуму, взірцевий митець, він передчасно розбив своє серце об твердь буденності. Ніколи, жодного разу він не зміг вільно і рівномірно вилити себе у пронизаний світлом твір, який виблискує радощами. Тільки короткі сни були йому суджені, але сни надзвичайні, незабутні, і вони, своєю чергою, породжують сни, бо забарвлені в червоний колір крові, жовтий колір жовчі й чорний – жаху. Сторіччя потому вони далі живі всіма мовами, і постаті, які, перетворені, виступили йому назустріч із туману сп’яніння або червоної хмари фантазії, завдяки його мистецтву ще сьогодні крокують нашим духовним світом. Хто витримав випробування сторіччям, той витримав його назавжди, а тому Е.-Т.-А. Гофман – нещасний страдник на хресті земної буденності – належить до вічної плеяди поетів і фантастів, які беруть найпрекрасніший реванш у життя, що їх шматує, та показують, настановляючи його, більш барвисті й багатоманітні форми, ніж воно подає в дійсності.



Передмова до французького видання «Принцеси Брамбілли» (1929). Увійшла до збірки «Європейська спадщина».
[1] Людвіґ Деврієнт (1784–1832) – німецький актор. Визначний своїми ролями у п’єсах Шекспіра та Шиллера.