Переклад – Василь Білоцерківський

Вони тут – очікують, мовчать. Не квапляться, не вимагають, не нагадують. Немов занурені в сон, мовчки стоять уподовж стіни, але ім’я кожної з них дивиться на тебе, наче розплющене око. Коли пробігаєш по них поглядом, торкаєшся їх руками, вони не кричать тобі, благаючи услід, не пориваються вперед. Не просять. Чекають, коли ти відкриєшся їм сам, і лише тоді вони відкриваються тобі. Спочатку тиша: навколо нас, yсередині нас. І, нарешті, ти готовий сприйняти їх: увечері – відкинувши клопоти, удень – утомившись від людей, уранці – прокинувшись від снів. Під їхню музику хочеться помріяти. Передчуваючи блаженство, підходиш до шафи, і сто очей, сто імен мовчки й терпляче зустрічають твій погляд, який шукає, мов рабиня в сералі, погляду свого пана – покірно, але таємно сподіваючись, що вибір упаде на неї, що насолоджуватимуться тільки нею. І коли твої пальці, ніби підбираючи на клавіатурі звуки мелодії, що тремтить у тобі, зупиняються на одній з книжок, вона ласкаво лине до тебе – це німе, біле створіння, чарівна скрипка, яка приховує в собі всі голоси неба. І ось ти розкрив її, читаєш рядок, вірш... і розчаровано кладеш назад: вона не співзвучна настроєві. Рухаєшся далі, поки не наблизишся до потрібної, жаданої, і раптом завмираєш: твій подих зливається з чужим, наче поруч тебе – кохана жінка. І коли підносиш до лампи цю щасливу обраницю, вона мовби осявається внутрішнім світлом. Чаклунство здійснилося, і з ніжної хмари мрій виникає фантасмагорія, і твої чуття поглинає безмежна далина.
Десь чути цокання годинника. Але не годинами вимірюється цей час, який утік від самого себе: для нього тут інша міра; ось книжки, які мандрували багато сторіч раніше, аніж наші губи промовили їхні імена; ось – зовсім юні книжки, які лише вчора побачили світ, лише вчора породжені бентегою й злиднями безвусого юнака, але всі вони говорять магічною мовою, усі змушують наші груди здійматися сильніше. Вони хвилюють, але й заспокоюють, облещують, але й погамовують біль серця, яке їм довірилося. І непомітно для себе поринаєш у них, надходять спокій і споглядання, тихе витання в їхній мелодії, світ по той бік світу.
О ви, чисті хвильки, що підносите нас із денної метушні, найвірніші, наймовчазніші супутники, як дякувати вам за постійну готовність, за співчуття, яке незмінно бадьорить і окрилює!
У понурі дні душевної самоти, у шпиталях і казармах, у в’язницях і на ложі мук – усюди ви, завжди на посту, дарували людям мрії, були цілющою краплею спокою для їхніх сердець, утомлених метушнею і стражданнями! Лагідні магніти небес, ви завжди могли притягти у свою піднесену стихію душу, загрузлу в повсякденні, й розвіяти будь-які хмари з її обрію.
Крупинки нескінченності, ви, мовчки вишикувавшись уподовж стіни, скромно стоїте в нашій домівці. Але тільки-но рука звільнить вас, серце торкнеться вас, як розчиняєте нашу земну оселю, і ваше слово, наче вогняна колісниця, підносить вас із тісноти буднів у простір вічності.



Нарис увійшов до збірки «Зустрічі з людьми, містами, книжками».