Переклад – Василь Білоцерківський

У світі стало менше сну, дні тепер довші й довші від ночі. У будь-якій країні неозорої Європи, у будь-якому місті, кварталі, будинку, у будь-якій спальні став гарячковитим і уривчастим мирний сонний подих; вогняний час, немов одна суцільна спекотна ніч, вдирається в ночі й одурманює мозок. Їх багато в тому і в тому таборі – тих, хто раніше в чорній гондолі сну, оздобленій строкатими трепетними мріями, безтурботно плинув з вечора до ранку, а тепер слухає ночами, як іде годинник, іде-йде, аби пройти нескінченний шлях від світла до світла, і відчуває, як хробак тривог і роздумів невідступно смокче і виточує, допоки не защемить зранене серце. Людський рід лихоманить удень і вночі; збуджені голови мільйонів мучить жорстоке, всепереможне безсоння, доля незримо проникає крізь тисячі вікон і дверей, відганяючи спокій і забуття од кожного ложа. У світі стало менше сну, дні тепер дедалі довші від ночі.
Тепер нікому не дано залишитися наодинці з самим собою і своєю долею, погляд кожного спрямований удалину. Вночі, коли людина лежить без сну під надійним дахом свого замкненого будинку, її думки облітають близьких друзів і далекі країни; можливо, саме зараз вирішується якась частинка її долі: кінна атака біля галицького сільця, морський бій – усе, що відбувається в цю секунду за тисячі миль від неї, усе причетне до її життя. І душа розуміє, розширюється, нудиться передчуттям і тугою, і душа хоче обійняти події, і повітря полум’яніє від молитов і бажань, які розлітаються по землі від краю до краю. Тисячоразова пам’ять не знає втоми: від принишклих міст до солдатських вогнищ, від самотньої застави на батьківщину, від близьких до далеких тягнуться невидимі нитки любові й тривоги, нескінченне сплетіння почуттів удень і вночі сповиває світ. Як багато слів говорять пошепки, як багато молитов довірено чотирьом байдужим стінам, як багато любовної туги наповнює кожну нічну годину!
Повітря безнастанно стрясають таємничі хвилі, назва котрих невідома науці, сили котрих не виміряє сейсмограф, але хто посміє сказати, що ці бажання зовсім безсилі, що ця воля, яка спалахує з найглибших надр душі, не може подолати будь-якого простору, як його долають звукові коливання й електричні розряди? На зміну відлетілому сну, бездушному спокоєві надійшла жива уява; душа силкується розгледіти крізь нічну пітьму далеких від неї, але дорогих їй, і кожен подумки поділяє безліч доль.
Розгалуження думки тисячею тріщинок поїдають сон, хистка будівля руйнується дедалі знову, і пітьма-порожнеча розкидається над самотнім ложем. Активні вночі, люди активніші й удень; на зустрічних обличчях, найбільш пересічних обличчях, вгадуємо велич поета, оратора, пророка, усе потаємне, що кублиться в душі людини, тепер, під нищівним натиском подій, проступає назовні; і в кожному зростають життєві сили. Як там, на полі бою, з простих селян, що цілий вік мирно обробляють своє поле, у години злетів народжуються хоробрі й герої, так і тут, у людях, обтяжених і темних, народжується дар пророкування; мислений зір кожного розсуває межі звичних уявлень, і той, чий погляд раніше був обмежений актуальністю свого дня, обдаровує кожну новину живими образами й картинами. Дедалі знову недобрими видіннями люди зорюють безплідну рівнину ночі, а якщо нарешті вони подужують заснути, їм сняться чужі сни. Бо кров стала гарячішою в їхніх жилах, і з душевної темряви проростають джунглі жахів і тривог, і проснутися від такого сну – блаженство, і блаженство – усвідомити, що все то був жалюгідний нічний кошмар і що дійсний лише один страшний сон, який сниться цілому людству: війни всіх і проти всіх.
Тепер навіть сни найбільш миролюбних наповнені боями, і, штурмуючи, продираються крізь сон загони, і гуркочуть у вирі крові гарматні розкоти. А підскочить людина серед ночі й чує вже наяву стукіт коліс по бруківці й цокання підків. Людина прислухається, визирає з вікна – справді, уподовж безлюдної вулиці тягнуться нескінченною вервечкою вози й коні. Ось солдати ведуть за вуздечку верхових коней, і коні ступають із тяжким цоканням, покірно і понуро. Навіть коней, що звикли відпочивати вночі по роботі в теплій стайні, навіть їх позбавлено сну, розібрано мирні упряжки, розлучено звичні пари. На вокзалах чутно, як мукають у тепляках корови, терплячі звірі; їх повели з теплих соковитих пасовиськ і ведуть у невідомість. Навіть тупих корів теж позбавили сну.
А потяги мчать серед сплячої природи: навіть природу розбудила несамовитість людей – кавалерійські полки вночі скачуть полями, які одвіку звикли відпочивати в темряві, а над чорною поверхнею моря тисячоразово спалахує промінь прожектора, світліше за місяць, сліпучіше за сонце, і навіть глибинну пітьму розігнали підводні човни, які сновигають, шукаючи здобичі. Гримлять гарматні залпи, луна котиться мовчазними горами, і птахи в страху злітають із насиджених гнізд, світ забув про міцний сон, і навіть етер, вічний і непорушний, протнуто вбивчою швидкістю аеропланів – зловісних комет нашого часу. Нікому тепер не дано насолоджуватися сном і спокоєм, усіх, навіть тварин, навіть природу, втягнули люди у свою вбивчу чвару. У світі стало менше сну, дні тепер дедалі довші від ночі.
Але треба охопити розумом увесь безмір свого часу, треба пам’ятати, що нинішні події не знають собі рівних в історії й варті того, аби через них утратити сон і безнастанно не спати. Ще жодного разу, скільки існує світ, не знав він таких усеосяжних струсів. Досі війна була всього лише місцевим запаленням у велетенському організмі людства, усього лише гнійною кінцівкою, яку заради загоєння припалювали вогнем, тоді як інші частини тіла діяли правильно і без завад. Було багато й непричетних, траплялися сільця, куди не долітало відлуння всесвітніх струсів, де життя звично поділялося на день і ніч, на працю і відпочинок. Ще залишалися на землі сон і тиша, залишалися люди, які спали без сновидінь, а світання зустрічали усмішкою. Але в міру підкорення планети людський рід згуртувався тісніше і гарячка стрясає весь організм, а жах охоплює весь космос. У цілій Європі не знайти такої робітні, селянського двору чи поселення, звідки б не взяли бодай однієї людини для участі в цій битві; а кожна відтручена людина сполучена з іншими зв’язками почуттів, кожна, навіть наймізерніша, випромінює стільки тепла, що з її відходом посилюються холод, пустка, самота. Кожна доля народжує нові долі, малі кола, і хвиля розносить їх усе далі морем почуттів, і настільки безмежні загальний зв’язок і взаємна зумовленість, що навіть смерть нині не означає відходу в небуття, бо той, хто відходить, неминуче прихоплює з собою уривки чужих доль... Кожного тужливо проводжають чиїсь погляди, і ця туга, помножена на долі цілих націй, породжує тривогу цілого світу.
Людство прислухається, затамувавши подих, і одночасно чує одне й те саме – такі дива техніки. Новини біжать з корабля на корабель, через морські простори, радіостанції Берліна і Парижа за лічені хвилини переказують їх у колонії Західної Африки, на озеро Чад; в один час вони приходять і до індійців – на аркушах із джуту і рогожки, і до китайців – на шовковому папері; збудження поширюється до кінців нервових волокон людства, не залишаючи місця сонному животінню. Кожен визирає з вікна, ні, з усіх вікон своїх п’яти чуттів, очікуючи на новини, слова хоробрих навіюють йому впевненість, сумнів несміливих наповнює його страхом. Пророкам істинним, як і лжепророкам, знову дано владу над юрбою, тепер вона вся слухає, уся уважна, її лихоманить, лихоманить удень і вночі, у ці довгі дні й нескінченні ночі епохи, яка гідна безнастанного неспання.
Адже ці дні не знають непричетних, і тепер навіть бути вдалині від бойовища не означає бути обіч. Життя кожного з нас зазнає дедалі нових переворотів, і ніхто в цьому всеруйнівному вихорі не має права на спокійний сон. Перетворення націй і народів перетворює кожного з нас, однаково, приймаємо ми його чи відкидаємо, кожен втягнутий у вир подій, жоден не збереже спокою, якщо лихоманить увесь світ. Не можна залишитися колишнім у перетвореній дійсності, не можна, усміхаючись, позирати на збурені хвилі з вершини неприступної скелі: кожного з нас, знаємо ми чи ні, відносить потік, і нам навіть невідомо, куди. Ніхто не може відмежуватися: наш мозок, наша кров беруть участь у кровопостачанні цілої нації, кожен поштовх теж підганяє нас, кожен збій уповільнює перебіг нашого життя. Коли гарячка відпустить світ, усе набуде для нас нової цінності, усе колишнє стане іншим. Німецькі міста – з яким почуттям ми поглянемо на них по війні, а Париж – наскільки іншим, наскільки чужим він нам видасться! Уже сьогодні передбачаю, що не зможу з давніми почуттями сидіти за столом у давніх друзів у Льєжі по тому, як Льєж пізнав німецькі бомби, що нерідко між друзями по цей і по той бік кордону стануть тіні загиблих, чий холодний подих позбавить дружні слова звичайної теплоти. Усі маємо переучуватися з Учора на Завтра, переживши безкрайнє Сьогодні, владу якого відчуваємо нині лише як жах; усі маємо заради нового життя перехворіти на ту гарячку, яка наповнює жаром наші дні й задухою – наші ночі. Нове покоління підіймається над нами, покоління, чиї почуття загартовані на цьому вогні, прийдуть інші люди, вони побачать перемоги там, де ми бачили відступ, вагання, втому. Із сум’яття наших днів народиться новий лад, і перший наш клопіт – усіма силами сприяти його приходові.
Неодмінно новий – адже безсоння, і гарячка, і тривоги, і сподівання, і очікування, що зруйнували спокій наших днів і ночей, не можуть тривати вічно. Яке не страхітливе знищення, котре йде нині по охопленій страхом землі, але й воно мізерне обіч великої сили життя, що після кожного катаклізму відвойовує собі перепочинок, аби стати ще сильнішим і прекраснішим. Новий світ – ох, як далеко від нас виблискують сьогодні крізь пороховий дим його променисті крила! – знов утвердить давній лад життя, поверне день роботі й ніч сну; під тисячі дахів, де сьогодні не сплять у страху і хвилюванні, повернеться тиша, повернуться світлі сни, і мирні зорі почують з небес спокійний подих природи. Жахливе нині перетвориться завтра на велике; без гіркоти, сливе з журбою завтра згадаємо ці нескінченні ночі, коли розсунені обрії прилучали нас до майбутніх доль і гаряче дихання епохи овіювало наші розплющені повіки. Тільки той, хто перетерпів хворобу, знає все щастя одужання, тільки той, хто пізнав безсонні ночі, знає всі солодощі відновленого сну.
Ті, хто повернувся додому, і ті, хто не залишав дому, повніше радітимуть життю, аніж люди минулих часів, розсудливіше і глибше оцінять його красу і велич, і ми б могли всіма силами душі прикликати це оновлення, якби каміння у храмі миру не було зрошене, як у давнину, жертовною кров’ю, якби новий безтурботний сон усієї землі не був оплачений загибеллю мільйонів її найгідніших синів.



Уперше надруковано в серпні 1914 року у віденській газеті «Neue Freie Presse».