ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Кучерук
2024.12.06 06:26
Я люблю оцю жінку, що в душу
Обережно занурює зір
І заради якої я мушу
Переводити радо папір.
Я люблю оцю жінку, що слабо
Потягається тілом гнучким
І до себе усмішкою вабить,
І легенько цілує затим.

Микола Соболь
2024.12.06 04:12
У кутку, де стара шафа,
з швидкістю 2/3 маха,
наш пустун руденький кіт
доганяє свій обід.
Та не знає ще маленький,
що в обіді – батарейки.
Хай ганяє досхочу,
а я з нього регочу.

Іван Потьомкін
2024.12.05 19:56
Коли удосвіта туман пливе долиною,
Здається, що Ейн-Керем –
Звичайнісінька ріка, а гори – береги її.
Осяяна вогнями, от-от затрубить
І зніметься із якорів Гадаса .
Десятки бакенів освітлюють їй шлях...
...Удень оця фата-моргана зникне,
Та вечір упо

Борис Костиря
2024.12.05 19:38
В полоні зі снігу і льоду,
Немовби в німім задзеркаллі,
В застиглім мовчанні природи,
На березі Стікса й Каяли.

І розум занурений в товщу
Із криги і безнадії.
Не вийдеш на неї на площу,

Євген Федчук
2024.12.05 17:12
День до вечора хилився, вітер спати вклався,
А в байраку степовому банкет починався.
Кіш Ісачка із Брацлава приймав гостей знатних.
Тож козаки вполювали дичини багато.
Смажилося на багатті і звіра, і птиці,
Щоб зустріти побратимів щедро, як годиться.

Микола Дудар
2024.12.05 10:13
Вже й відфутболив самозахист…
З околиць випхнув кілька літ…
Віддав на читку неба запис
Й підзарядив електроліт…
Воно згодилося б в підручник
Якби ж не підла суєта…
Якби ж не висвітив онучник
Мої не справжні імена.

Ярослав Чорногуз
2024.12.05 06:17
Зимовий смог спустивсь над містом,
Нечутно доторкнувсь до ніг,
Мов гамівна сорочка, висне --
Тепер він заміняє сніг.

Раніше день, бува, яскріє,
Виблискує нам зусібіч.
І вечір, наче сяйво-мрія,

Віктор Кучерук
2024.12.05 05:02
Така спокійна, ніби сон,
Оця зимова ніч, –
Мене тепло взяло в полон,
Коли заліз на піч.
Під охороною – обмок
І став себе корить,
Що бракне сили та думок
Позбавився умить.

Микола Соболь
2024.12.05 04:40
Цей білий океан снігів
посеред сірих рифів міста,
я подолати так хотів,
у цьому клявся урочисто
і рівно міряючи крок,
не полишаючи надії
ішов від себе до зірок
у втіленні дитинства мрії.

Микола Дудар
2024.12.04 22:25
Голосника тріщали кості
У слухачів замкнувся слух
Штовхалась Осінь на помості
І хтось од радощів опух…
Роззяву вітера зігнуло
Що сам з собою белькотів
А ти, обпершись на минуле,
Чекав про себе кілька слів…

Іван Потьомкін
2024.12.04 20:25
Не карай мене, Боже, в гніві й люті своїй.
Над нещастям моїм, змилуйсь, Боже.
Уздоров мене ліпше: в дрожі кості мої.
Повернися до мене і душу мою уздоров,
Адже пам’яті в смерті нема,
А в пеклі як подякувать зможу?..
Я стомивсь од нічних стогнань,
C

Борис Костиря
2024.12.04 19:45
Я вийшов у ліс
і вслухаюся в голос тиші.
Вона біла, як цей сніг.
Біла магія тиші
заливається
з чорною магією зими.
Біла тиша нагадує аркуш,
на якому пишуться

Артур Курдіновський
2024.12.04 10:17
Що там не кажи - життя чудове!
Є у ньому радісні моменти.
Я тепер - махровий Казанова,
Колекціоную компліменти.

Я не знав: відчую незабаром,
Вийшовши з будинку необачно,
Поцілунок разом з перегаром

Микола Дудар
2024.12.04 09:39
Щебече ластівка… щебече
Заслухавсь вітер, зліз із хмар
І відкотив могильний вечір
І вийшов з церкви паламар…
Стояли й слухали молитву
Таку молитву з молитов
Весною й літечком сповиту
Немов рождалися… немов…

Микола Соболь
2024.12.04 05:36
Вечір чорніший за каву,
кіт, як брудний коминяр,
повні чекає появу
не співрозмовник – казкар,
ніжно слова огортають
і у вечірній габі,
наче на сходинках раю
пастку готує тобі.

Віктор Кучерук
2024.12.04 05:35
Забув про сни і мало їм,
І легко збуджуюсь щоденно,
Бо привела навічно в дім
Безсоння хміль і шал натхнення.
Ще стільки пристрасті ні в кім
Не проявлялось безнастанно, –
Вона кипить в єстві твоїм
І парко дихає коханням.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Богдан Фекете
2024.10.17

Полікарп Смиренник
2024.08.04

Тетяна Стовбур
2024.07.02

Самослав Желіба
2024.05.20

Анатолій Цибульський
2024.04.01

Меланія Дереза
2024.02.08

Ольга Чернетка
2023.12.19






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Штефан Цвайґ. Безтурботні

Переклад і коментарі – Василь Білоцерківський

Non vi si pensa, quanto sangue costa...
Не думають, якою кров’ю куплений...
Данте. Рай. ХХІХ, 91.

Безтурботні. Плем’я, що вимирає в наш вік. Колись, до війни, вони володіли всією землею, безжурними птахами перетинали моря і континенти, в’ючи гнізда там, де світить палюче сонце і сяє краса, – на лазурному березі Італії, у сивих фіордах Норвегії, у долинах Тіролю і в замках Провансу. Незліченне було їхнє всесвітнє братство; знехтувавши кордонами й діалектами, усюди вони поспішали прилинути своїми вічно жадібними губами до прозорої, солодкої піни життя. Де ж то їх не було, Безтурботних! У легких пружних екіпажах вони маневрували серед гуркоту великих міст, вихором мчали взимку по альпійських схилах, новоявленими конкістадорами висаджувалися в далеких портах і рушали на рикшах до нічних барів. Несені золотою хвилею багатства, вони, насолоджуючись, пурхали над народами всього світу, – гарні, марні метелики.
А де вона тепер, ця розлога спільнота? Вихор війни розвіяв її. Більше немає Безтурботних. Майже нікого. З усієї зграї вціліла єдино жалюгідна купка. Вони втекли зі своїх країн, ховаючись від небезпеки й дрібних знегод. Там їх надто утискали закони й переслідувала недоброзичливість, а Безтурботні терплять недоброзичливість лише собі подібних, але не гноблених. Та навіть тут, у нейтральній державі, вони відчували близькість війни. І сюди вона прокралася, шкірячи на них свої зуби з розклеєних на вулицях плакатів і циркулярів; і тут їм заважали бідота і пролетаріат; і тут до них долинав сморідний чад злиденної юшки життя. А вони хотіли залишитися одне з одним, віч-на-віч, Безтурботний з Безтурботним!
І вони сховалися в горах, у прекрасному зимовому куточку планети – в Енґадіні, у Санкт-Моріці [1]. Сюди зібралася ця порізнена зграйка, аби творити свій ритуал – поклонятися розкоші. Тут їм не заважають ані бідарі, як у містах, ані хворі, як у Давосі, – ніщо не перешкоджає їхнім розвагам. Готелі – ці фортеці розкоші – послужливо розчинили свої двері. Безтурботні поступово злітаються знову. Зовсім не всі, звісно. Якихось кількасот із сотень тисяч, котрі колись витали над світом. Тут, у Санкт-Моріці, ця остання зграйка найбільш витривалих звила собі гніздо і зажила в ньому настільки знайомим і настільки чужим нам життям. Тут багато сміху, веселощів і жодної думки про війну. Не думають, якою кров’ю куплений...

О! Вони дуже розумні, ті Безтурботні! Як вони вміють присотатися до найліпшого з найліпшого, до найкрасивішого з красивого! І їхня остання фортеця – Санкт-Моріц, який він прекрасний, як чарівно він сяє в ці сонячні зимові дні! Його біла западина, немов велетенська перлова раковина, піднята з дна океану до вічних снігів, врізається своїми шліфованими краями у прозору синяву. Просотане сонцем повітря таке чисте, що все тут видається ще більш далеким, і зорі, наче іскри Нескінченності, розсипаються по нічному небу. А білина, усюдисуща, неземна білина високогірного снігу! Тільки коштовне каміння, в якому світиться його душа, але не оболонка, палає такими барвами. Цього не можна описати. Цього не можна намалювати. Пейзажі Сеґантіні [2] добрі й, можливо, в комусь викликають приємні спогади, але вони бліднуть порівняно з дійсністю. Тут вони втрачають свій блиск, як слово «зима» – свою силу; усе грізне, суворе, понуре, що чутно в цих двох складах, зникає і пом’якшується тут, де зима – це блиск, сонце, яснота, світло і чистота. Щось блискуче, як алмаз, але ніжніше. Ясне, як ранкова зоря, але могутніше. І щось безсловесне, що перебувало б у вічному спокої, якби його не тривожили люди.
Але Безтурботні зайняті лише собою. У піднебесній вишині, мовби щось неймовірне серед Неймовірного, громадяться великі коробки готелів; вони втулилися кам’яними лобами у краєвид, не дбаючи про те, що своїм нахабним виглядом порушують його божественну гармонію. Вони так само байдужі до всього, як і ті, хто в них мешкає. Безтурботним вони слугують фортецею супроти Часу, обороною від зовнішнього світу; високо піднеслися над ним, над його клопотами. Їх не дістануть знегоди, і горе, нескінченне горе, що кривавою тванню вкрило всю Європу, не отруїть їхнього чистого повітря своїм подихом. Не думають...

Поворот бобслея. Зринула сніжна хмара, розсипавшись алмазним пилом. Промчали санчата, три... шість... вісім барв – зелена, жовта, рожева, чорна... Верещання, крики... Ось просвистів ще один снаряд, начинений різнокольоровими уламками – жовтими, шафрановими, синіми, – помчав далі, вибухаючи сміхом... Третій... четвертий... Цілий день мчать санчата з вершини Шантарелли, здіймаючи фонтани іскор на поворотах; цілий день кришталева баня здригається од дзвінкого сміху, що лунає то тут, то там. Канатна дорога з комфортом доправляє Безтурботних нагору, і вони знову мчать додолу.
Неподалік катаються лижники. Їхні красиві куртки багряніють на снігу плямами крові, схоже, що це безліч жуків-коваликів бігає і скаче по білій галявині. Унизу і нагорі сліпучі дзеркала ковзанок, які відбивають сонце і музику. Ось над кригою повіяв теплий вітерець вальсу. І вони танцюють, Безтурботні, або грають у поло і хокей, рибами звиваючись на льоду. І всюди музика, усюди чарівна синява і білина. А ось упряжка, з санчат визирають поважні пані в дорогих хутрах, їхній воркітливий сміх зливається з калатанням дзвіночків. Ось проскакав вершник, до його сідла на довгих мотузках причепилися лижники.
Пам’ятаю, що це спорт, а все-таки це має надто сміховинний вигляд. Якийсь маскарад, якісь дитячі пустощі дорослих. Усі вони занадто елегантні, занадто вишукані у своїх костюмах, настільки яскравих, що навіть очам стає боляче, і занадто вони веселі, наче на ярмарку чи карнавалі. Розмовляють якось надміру гучно, надміру глузливо, зухвало, мовби ніхто й не знає про те страхітливе, усупереч чому розігрується ця комедія. І своїм сміхом, своєю безжурністю вони так само пишаються, як і своїми діамантами й шляхетськими гербами на каблучках.
Ні, вони тут не нудьгують, Безтурботні. Тих, хто десятиріччями перебував на дозвіллі, така дрібниця, як світова війна, не змусить поступитися своїми задоволеннями. Ось знайомі обличчя. Ми бачили їх у Карлсбаді [3], Віші, Остенде. Усі вони давно нам відомі, як відомі їхні галантні забави – дивовижно, як їм ще не набридло! – різні танґо-те і суаре дансан, бали-маскаради, тенісні матчі й престидижитатори, бракує лише рулетки й «пті-шво» (чи, можливо, я не помітив їх?) усе тут до послуг Безтурботних, усе, чого забажає їхня душа. Навіть свіжі квіти з Італії та з Рів’єри; кондитерська, парфумерна крамниця – словом, усе, куди забігають хїба що з нудьги. Ну і, звісно, антикварна крамничка. Як можна позбавити їх цієї крамнички на висоті тисячі восьмисот метрів над рівнем моря та ще й у розпал світової війни! Ні, вони не поступляться ні граном минулого, того, до чого звикли, ці останні, найбільш живучі члени розлогого братства, нині розвіяного бурею. І ось вони знову сидять за чаєм, фліртують, сміються, якась пара пливе, вигинаючись під мелодію танго. А де ж війна? Куди подівся розтривожений світ? Не знають. Тут лише вальс, солодкий вальс. І усмішки та мимолітні погляди.
Запальний сміх, багатомовний говір: чутно французьку, німецьку, італійську, англійську мови. Вони не мають батьківщини, Безтурботні, вони злетілися звідусюди. І не мають батьків, братів, чоловіків, які помирають у цю хвилину, інакше б вони не сміялися так безжурно. Вони осторонь усього, поринули тільки у свої задоволення. Такт вальсу здіймає їхні плечі, усмішка відносить журбу. Хто ще тут має клопоти? Га? Сміх, музика. Не думають...

І коли згадуємо про друзів, які в цей час лежать на снігу віч-на-віч зі смертю, або про тих, хто сидить у задушливих конторах, ув’язнені там уже багато років, переписуючи папірець за папірцем, коли думаємо про трагічні околиці міст Європи, де блукають сірі тіні дітей і живі примари жінок, то стає соромно за цих людей, які, регочачи, мчать сніговими схилами у своїх строкатих убраннях. І, як не дивно, відразу ловимо себе на тому, що, попри крайню озлобленість душі, наші очі мимоволі, зовсім мимоволі тішить це видовище. Адже так приємно знову бачити здорових, веселих людей, молодість, яка, віддана сама собі, без заборон радіє свободі. Кожен із них живе без страху: я сильний, юний, здоровий! Молодь, не замурована в казарми й землянки, замість убивати, грає своєю силою і насолоджується найвищим блаженством на землі – свободою. З обличчями, почервонілими від засмаги й розбурханої крові, вона танцює на дзеркальному льоду, скаче верхи, птахом злітає на лижах, показуючи гармонію сили й грації. О, яка прекрасна сила, коли вона не вироджується у грубість, насилля і вбивство, коли вона насолоджується тільки собою! Який був хороший зовсім недавно світ, у котрому юність іще могла радіти!
Фатальна роздвоєність! Лицемірний час! Бачимо радість людей і соромимося її. Бачимо їхнє горе і бажаємо їм радості. Хочемо розділити цю радість і почуваємося винними перед тими, кому в усьому відмовлено. Хочемо бути безтурботними з Безтурботними й ненавидіти їхню бездушність. Серце рветься. Людина всередині нас по-братньому волає: зачаїся, сховайся, перебувай у жалобі за кров’ю, що ллється без кінця! А життя, яке хоче насолоджуватися тільки собою і своєю коштовною квіткою – радістю, манить: замкнись у собі, радій, твоя жалоба нічого не змінить! Людина в нас переконує: добровільно сплати твій борг чужому горю, страждай укупі з усіма стражденними, відмовся од радості! А життя наказує: віддайся радості, бо вона – тіло і кров твоєї душі! Людина говорить у нас: єдино в журбі правильно проведеш цей час, відчуєш війну. А життя спокушає: єдино радіючи, відмежуєшся од часу, переможеш війну!
І серце, слабке людське серце, вагається. Воно жадає радості для всього світу і соромиться власної радості. Воно ненавидить Безтурботних і власну озлобленість, свою безцільну журбу, яка нікому не потрібна. Бездомне серед веселощів, воно жадібно прислухається до них. І почувається нескінченно самотнім тут, серед променистої природи й крижаних сердець.
Але Безтурботні не сумують. По денній комедії ввечері сатира: бал-маскарад в одному з фешенебельних готелів. Високі зали, фраки, декольте, виблискують діаманти й погляди, на столах ряснота, фантастична для воєнного часу. Як і раніше, вони грають у свої дитячі ігри: у високий світ, вельможність, елегантність і флірт. Там руйнуються міста – тут роми цигикають на скрипках. Там щодня помирають десятки тисяч людей – тут щойно скінчилася вечеря і розпочинається бал. Там по всій Європі мерзнуть удови й сироти – тут напівоголена маркіза виступає в парі з паном у китайському костюмі. Цілий потік масок виливається в залу, крім них, нічого не бачимо, жодного людського обличчя. Справді-бо, тут немає облич. Є маски. Загораються люстри. Розпочинаються танці. Ніжні, солодкі мелодії. У цей час десь ідуть на дно кораблі, штурмуються окопи, а в Безтурботних блазенський маскарад націй.
І опановує нас пристрасне бажання, аби в цієї хвилини раптом загасло світло і, як колись на Валтасаровім бенкеті, на стіні спалахнули вогняні знаки. Або ті страшні слова Данте: Не думають, якою кров’ю куплений...



Надруковано 1916 року в «Neue Freie Presse». Написано у Швейцарії, куди Цвайґ їздив як кореспондент цієї газети.
[1] Енґадін, Санкт-Моріц, а також згадані далі Давос і Шантарелла – курортні місцевості у Швейцарії.
[2] Джованні Сеґантіні (1858–1899) – італійський художник, знаний своїми масштабними пасторальними краєвидами Альп. В останній період життя мешкав у Швейцарії, де в м. Санкт-Моріці функціонує його меморіальний музей.
[3] Карлсбад – німецька назва Карлових Вар.




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2022-11-08 00:14:24
Переглядів сторінки твору 246
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.768
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми КЛАСИКА
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2024.12.02 10:22
Автор у цю хвилину відсутній