Переклав Василь Білоцерківський

Інтерв’ю для збірника «Фантастика» за 1973–1974 рр. Відповіді на запитання Геннадія Максимовича.

- Вікторе Михайловичу, сьогодні на сторінках газет, часописів, книжок дедалі частіше з’являються слова «кібернетика», «автоматизація», «АСК». І це легко зрозуміти. Нині, коли науково-технічна революція надійно ввійшла в наше життя, без засобів автоматизації обійтися просто неможливо. Скажіть, якою стане кібернетика і які функції візьме на себе приблизно на межі ХХ і ХХІ сторіч?
- Робити якісь прогнози в такій царині швидкого розвитку, як кібернетика, нелегко. Історія знає випадки, коли великі несподівані відкриття часто докорінно змінювали напрям і характер розвитку багатьох нібито цілком усталених царин науки й техніки.
Хіба п’ятдесят років тому хто-небудь міг передбачити, наприклад, шляхи розвитку атомної енергії? Навіть великі фахівці минулого сторіччя не могли б повірити, що звичайний промінь здатний за секунди розрізати крицевий аркуш або приварити відшаровану сітківку ока, як це робить сьогодні лазер.
А чи може людина, яка їздила трійкою, повірити, що мине не так-то багато часу і шлях від Москви до Нью-Йорка вона долатиме всього за кілька годин, а від Землі до Місяця – за кілька діб?
Так і мені доволі важко сказати нині, що являтиме собою кібернетика ХХІ сторіччя і які нові функції візьме на себе. А все-таки, спираючись на тенденції розвитку цієї науки й на те, що зроблено вже сьогодні, спробую це зробити.
З чого ж розпочнемо?
Найліпше розпочати з фундаментальної засади – виробництва.

Заводи найближчого майбутнього
- Цілковито зрозуміло, що засадою виробництва завтрашнього дня стануть заводи-автомати. Але вони докорінно відрізнятимуться од тих автоматичних підприємств, які існують тепер. Нинішні заводи такого типу розраховані на випуск стабільної, незмінної продукції, як-от цемент, хліб, молочні продукти. І аби змінити щось у технології чи просто змінити вироблювану продукцію, такий завод треба повністю зупиняти.
Аби уникнути цього, роботу таких підприємств у майбутньому потрібно будувати не на механічному, а на кібернетичному принципі. Що це означає?
Засадою виробництва на такому заводі стануть автоматичні лінії, створені на базі верстатів з програмним керуванням. Наша промисловість уже випускає такі верстати, вони добре зарекомендували себе і дозволяють утричі й учетверо збільшити продуктивність праці. Досить побувати на сучасному підприємстві, аби побачити, як вони працюють. Підкоряючись командам, записаним на перфорованій або магнітній стрічці, верстат сам обробляє деталь, яка нерідко важить тони. Він сам змінює режим роботи, знає, коли треба нарізати різьбу, відфрезерувати, обточити або провести інші операції.
- Так, але змінювати стрічку і деталь повинна все-таки людина. Як же сумістити це з ідеєю заводів без робітників?
- Але ви забуваєте, що йшлося про верстати з програмним керуванням, які працюють у звичайному цеху, на заводі сьогодення. А ми говоримо про заводи майбутнього. На них ця частина роботи, яка сьогодні належить людині, теж перейде до машин.
Який же це матиме вигляд? А майже такий самий, як у творах письменників-фантастів. Поміж верстатами засновигають механічні істоти – роботи. Звичайно, вони напевно не стануть такими собі металевими красенями, які нагадують людину. Очевидно, це буде візок на колесах з одним або двома маніпуляторами, здатними рухатися в усіх площинах.
Не думайте, що такі роботи – справа далекого майбутнього. Уже те обладнання з програмним керуванням, про яке ми говорили раніше, по суті, є першим кроком на шляху до епохи роботів. А електронна техніка з її новими можливостями стрімко наближає цю епоху. Уже сьогодні створюють «видющі» роботи, здатні розпізнавати найпростіші геометричні тіла. Щоправда, вони доволі важкі й дорогі та навряд чи найближчим часом матимуть штучне око, порівнянне за спроможностями з людським, у якому п’ять мільйонів нервових клітин.
Безумовно, простіший і економніший «сліпий» робот, який подає на складання чи обробку деталі, не бачачи їх: йому лише достатньо знати, де вони лежать.
- Цікаво, хто ж керуватиме таким пристроєм? Якось не віриться, аби вдалося запрограмувати його на всі випадки життя.
- Звичайно, запрограмувати машину так, аби вона могла знайти вихід з усіх непередбачуваних ситуацій, мабуть, неможливо. Хоча рóботи, які пристосовуються до мінливих умов робóти, вже є; наприклад, існують верстати з адаптивним керуванням, які самі обирають режим різання залежно від твердості металу, величини припуску на заготівці, ступеня зношеності інструменту… Але роботам, які обслуговують верстати, цього не потрібно. Ними, як і всім заводом-автоматом, керуватиме автоматизована система керування – АСК. Саме вона почне стежити за роботою верстатів і діяльністю роботів. Кому, якщо не їй, знати, яких деталей потребує кожен цех, які треба переправити з одного цеху до іншого, а які доправити зі складу. Вона ж віддаватиме розпорядження лініям або окремими верстатам випускати нову продукцію. Ця сама обчислювальна машина складатиме програми для всіх верстатів і роботів.
- А як ви, Вікторе Михайловичу, уявляєте собі роботу заводу-автомата загалом?
- У загальних рисах картина такого заводу вже ясна. Як я й говорив, основними «виробниками» стануть верстати з програмним керуванням і роботи. Але це, так би мовити, нижчий ступінь ієрархії на підприємстві. Тому розгляньмо все виробництво почергово.
Одна з основних ланок керівного ступеня – автоматизована система проєктування. Саме вона розроблятиме нову продукцію підприємства. Щоправда, поки вона діятиме під орудою людини, і, певне, до кінця сторіччя цій системі не вдасться цілковито усунутися від проєктування. Але це не так-то важливо для заводу-автомата. Кілька чоловік на ньому однаково працюватимуть, припустімо, всього десять-п’ятнадцять, проте вони залишаться на таких підприємствах. І, можливо, проєктування стане ледве не єдиною ділянкою, де вони будуть зайняті.
Але продовжмо нашу мислену екскурсію заводом майбутнього. Отже, новий вид продукції спроєктувала ЕОМ, хай навіть за допомогою незначного числа людей. Автоматично розроблені конструкції передаються на іншу машину, яка відповідає за керування. Аби виробляти відразу кілька видів продукції, деталі треба посилати на складальні лінії в певному порядку. За цим, власне, простежить керівна машина, точніше, вона організує випуск виробів за попередніми замовленнями.
І не думайте, що випуск продукції за індивідуальними попередніми замовленнями – це дурниця. Ні, це нагальна необхідність наших днів. Річ у тім, що у споживанні, на жаль, ще не рідкісні спади й підйоми. А з роками тенденції до коливань попиту все помітніші. У такій ситуації підприємство потребує резервів.
Проте резерви бувають різні. Одна річ, коли підприємство має в резерві сировину, матеріали, інструмент, деталі, а зовсім інша – запаси готової продукції. Кілька років тому вони справді вважалися необхідними, та й сьогодні зберегли своє значення, але тільки в тих випадках, коли йдеться про традиційні види продукції. Бо промислова продукція з розвитком науково-технічної революції оновлюється дедалі швидше. Не минає й кількох місяців, як до, здавалося б, найсучасніших і найдосконаліших машин і конструкцій проєктувальники вносять зміни, поліпшуючи їх.
Візьміть, приміром, те саме кібернетичне машинобудування; хіба можна зробити про запас запам’ятовуючі пристрої обчислювальних машин? Адже мине не вельми багато часу – і вони застаріють, так і не дійшовши до споживача. Можна взяти й іншу, більш знайому всім царину – побутову продукцію. Попит на неї дуже мінливий, залежить і від моди, і від «репутації» товару. Зайдіть до крамниці радіотоварів, і побачите, що, скажімо, телевізори пилюжаться на полицях, а інші розкуповують відразу. То хіба можна в цьому випадку говорити про якісь запаси? Вони не лише не усунуть дефіциту, а, навпаки, гальмуватимуть випуск нових моделей, завдаючи виробництву шкоди, оскільки в них омертвляються засоби й праця. Це відбувається тому, що в більшості випадків виробництво орієнтоване на безособовий ринок, на абстрактного споживача, тоді як треба орієнтуватися на виконання попередніх замовлень. Наприклад, французька фірма «Рено» вже багато років понад половину автомобілів робить за індивідуальними замовленнями.
- Але ми знову відволіклися од мандрівки заводом завтрашнього дня. То хто ж відповідатиме за виробництво на такому підприємстві?
- Уся виробнича інформація надходитиме на третю машину. Її обов’язки – розрахунок програми для кожного верстата і для кожного робота. А вона, найімовірніше, займатиметься й таким питанням, як-от розкроювання основного матеріалу – металу, пластику або звичайної тканини. Не думайте, що розкроювання – легкий процес. Він доволі складний і вимагає великих математичних розрахунків, а нерідко й просто інтуїції. Сьогодні лише великий досвід людей є критерієм при розкроюванні матеріалу на заготівки. Адже займатися в цеху «математикою» часто просто немає часу, і доводиться вгадувати, яка кількість заготівок вийде з решти матеріалу, як звести його відходи до мінімуму.
На заводі-автоматі, як я вже казав, цим, найімовірніше, займатиметься третя ЕОМ. Вона ж підбиратиме й необхідні матеріали, інструменти. Якщо на заводі чогось не виявиться, вона сама видасть замовлення на завод-постачальник або на центральну базу постачання. До речі, ця ж машина відправить на ремонт зіпсовані роботи, тимчасово замінивши їх іншими, зі складу. Гадаю, ремонт таких автоматів проходитиме централізовано, у спеціально створених робітнях.
Коли всю сировину, матеріали, інструменти буде отримано і доправлено в цехи, машина, яка відповідає за виробництво, увімкне механізми, і вони почнуть працювати один за одним, а роботи слухняно передаватимуть деталі з однієї операції на іншу. Заготівки підуть від верстата до верстата, з лінії на лінію, з цеху в цех, набуваючи дедалі більш закінченого вигляду. Нарешті роботи-складальники з’єднають окремі вузли й деталі в машину.
Для наочності сказаного візьмімо, наприклад, завод, який випускає автомобілі. Припустімо, надійшло замовлення: потрібна автівка з забарвленням номер 5 (це код певного кольору), зовнішньою обробкою номер 7, внутрішнім оздобленням номер 2, радіоприймачем другого класу і так далі. Спеціальний пристрій наносить ці дані на магнітну карту, яку прикріплюють до шасі, і електронна машина розраховує, у який момент виробництва і котрий серед верстатів з програмним керуванням повинен випустити певну деталь, що відрізняється од інших. Вона ж розраховує, у який момент і до якого місця конвеєра повинна бути подана ця деталь.
Ось шасі прийшло туди, де на нього кріплять мотор. Зчитувальний пристрій знайомиться з записом на магнітній карті й, дізнавшись, який двигун необхідно встановити, кріпить саме його (до цього часу його вже подав інший конвеєр). Те саме відбувається й там, де на шасі кріплять корпус, проводять обробку і все інше. Зрештою зі складального цеху виходить автомобіль, який відповідає індивідуальним вимогам замовника.
У такий спосіб можна випускати не лише автомобілі, але й телевізори, холодильники, пральні машини, верстати…
Та ось готова продукція потрапляє на контрольні установки, якими розпоряджається ще одна ЕОМ. Контроль якості – справа відповідальна і марудна. Продукція сучасного машинобудування складається з сотень і тисяч деталей, і неполадки в декотрих із них можуть датися взнаки не відразу. Цілком можливо, що найбільш відповідальні й складні вузли доведеться перевіряти ще до того, як вони потраплять на остаточне складання. Але це анітрохи не змінить структури заводу завтрашнього дня, про який говорю.
Випробування теж будуть програмно-керованими. На одному стенді пройдуть перевірку різні агрегати. Робот-обслуговувач, для виявлення неполадок, властивих лише певному вузлу, у кожному окремому випадку чинитиме особливо.
- Вікторе Михайловичу, з вашої розповіді випливає, що для керування таким заводом-автоматом необхідно чотири електронно-обчислювальні машини. Невже не можна створити однієї, яка б упоралася з усіма завданнями?
- Я говорив про чотири, виходячи з сьогоднішнього стану електронно-обчислювальної техніки та з переконаності, що такі заводи-автомати могли б з’явитися вже наприкінці поточної, дев’ятої, п’ятирічки, хоча, на жаль, створення таких заводів ще не розпочато. Але одна ЕОМ четвертого покоління може успішно впоратися з усією роботою з керування підприємством.
- Які виробництва, на ваш погляд, повинні перейти на повну автоматизацію передусім?
- Гадаю, спочатку треба перевести на автоматизоване виробництво електронну промисловість. Кажу це не тому, що я кібернетик і ця проблема стосується мене особисто. Річ у тім, що як фахівець чудово знаю, що будувати комп’ютери старими методами не лише неприпустимо, але й просто неможливо.
Хоча машини першого покоління були важкі, складні й працювали на десятках тисяч електронних ламп, самих типів ламп налічувалося всього десятки. Отож складання можна було проводити вручну, і воно радше нагадувало компонування механізмів з деталей дитячого конструктора. Монтувати комп’ютери другого покоління виявилося трохи важче. Але ситуація з машинами третього і тим більше четвертого покоління набагато складніша. Спробуйте вручну з’єднати тисячі маленьких інтегральних схем, коли ледве не кожна з них несхожа на свою попередницю.
За цих умов технологія виготовлення і перевірки інтегральних схем повинна бути не жорстка, а програмно-керована. Відомо, які великі витрати виробництва при виготовленні цих схем. З кожної виготовленої партії часто вдається відібрати всього кілька з бездоганними характеристиками. А в міру ускладнення схем також важчими стають їхні випробування: наприклад, для схеми з 60-ти елементів з 14-ма «кінцями» треба провести понад 150 випробувань; якщо у схемі будуть сотні елементів – то кілька тисяч. Усе це, власне, означає, що для виробництва і перевірки великих інтегральних схем потрібна така технологічна лінія, яка зможе з високою продуктивністю виготовляти різні великі інтегральні схеми.

Лікує… комп’ютер
- Вікторе Михайловичу, сьогодні на сторінках науково-популярних часописів часто трапляються описи певних «електронних лікарів», себто комп’ютерів, які за лічені хвилини ставлять діагноз, призначають лікування, «працюють» доглядальницями тощо. Не сумніваюся: майже все з того, що пишуть на цю тему, – правда. Розкажіть, будь ласка, якою буде в недалекому майбутньому праця лікаря та яка буде доля медичних інститутів і молоді, що вступає до них.
- Справді, попри те, що в декотрих статтях, які розповідають про упровадження кібернетики в медичну практику, нерідко видають бажане за дійсне, електронно-обчислювальна техніка вже сьогодні посіла надійне місце в багатьох лікарнях і клініках світу. Але йдеться, знов-таки, не про заміну лікаря машиною, а про їхню спільну роботу. І ця допомога буває дуже істотною.
У зв’язку з цим хотів би ще раз повторити, що кібернетика не ставила і не ставить собі за мету підмінити інші науки. Вона просто проникає в них, надаючи їм принципово нової методи дослідження – методи математичного моделювання, математичного експерименту, придатної для всіх наук, зокрема описових, якою донедавна вважали й медицину. Одначе виявилося, що вона має дуже багато спільного з математикою. Уся життєдіяльність організму – це постійна робота його органів, параметри якої цілком можна виражати математичною мовою.
Людина – це складний механізм, що включає 200 найпростіших машин і 1027 атомів. Під час руху вона розвиває потужність, яка дорівнює 0,1 кінської сили. Серце людини перекачує за одну хвилину близько 5 літрів крові, крапля якої містить близько 5 мільйонів червоних кров’яних тілець.
Тіло витримує величезний тиск повітря – близько 20 тон, – який урівноважується таким самим тиском зсередини. Приблизно пів літра повітря вбираємо при вдиху, тоді як загальна ємність легень дорівнює приблизно 4 літрам. Нирки людини пропускають упродовж доби 1700 літрів крові, а з 14 мільярдів нейронів її нервової системи доцільно використовуються всього лише 4 відсотки. Протягом однієї секунди наш організм витрачає 1021 квант енергії. Якщо спробувати визначити його працездатність, то доведеться констатувати, що людина – машина з доволі низьким ККД: середній працівник упродовж 8 годин виконує роботу, яка дорівнює 280 тисячам кілограмометрів. Якщо зіставити її з електроенергією, то її вартість дорівнюватиме… 4 копійкам.
Приблизно такою є математична картини людини. Тепер-но спробуймо скласти її кібернетичну картину. Для цього спочатку проведемо структурування, себто виділимо окремі великі елементи організму людини. Їх виявиться не так-то мало – не менш як 10 тисяч. Це органи, залози, системи регуляції тощо.
Потім установимо параметри кожної з цих систем. Звичайно, вони будуть вельми відмінні, і не завжди їх можна виразити числом: наприклад, слизова кишок може бути нормальною, середньою, пригніченою й т. д., і поставити за цими визначеннями якісь числа не так-то просто.
Потім спробуємо представити характер спілкування людини з зовнішнім середовищем. Тут і тип гімнастики, яким вона займається (або не займається) щоранку (або регулярно), і певний вид спорту, яким захоплюється, і тип її роботи з вказівкою частки фізичного навантаження і частки розумової праці. Оцінити все це можна за десятибальною шкалою.
Після цього в комп’ютер уводять, так би мовити, індивідуальні риси характеру людини: холерик або сангвінік і тому подібне, що також можна виразити числами.
Так із системи всіх структур і параметрів виходить індивідуальна модель людини. Причому вона буде справді індивідуальною, оскільки не може бути, аби всі параметри в різних людей збіглися; навіть близнюки чимось, але відрізняються один від одного.
- Бачу, яку величезну роботу треба провести, аби скласти модель людини. Але що ж дає кібернетика?
- Відносимо людський організм до розряду великих систем. І великою системою – сучасним підприємством – не може керувати одна людина без цілого управлінського апарату, так і один лікар не може бути фахівцем в усіх царинах.
Уже давно медицина поділилася на численні напрями. Вузькі спеціалісти в різних науках вивчають усі можливі процеси, системи й органи людини. І чим більше накопичується знань, тим глибше й швидше відбувається цей поділ. Лікар поглиблює свої знання в одній, певній і нерідко дуже вузькій царині. І виходить, як кажуть, що він «знає все ні про що».
Ендокринолог уже не тямить у нейрофізіології, хірірг-порожнинник [1] – в операціях на мозку і тому подібне. Але ж в організмі все взаємопов’язане! І, незважаючи на поглиблення знань у певній царині, одна людина не спроможна знати про організм усе. Не може вмістити в собі всієї багатющої й найрізноманітнішої інформації, яку містить людський організм. А для лікування просто необхідно, аби один лікар мав цілісну картину стану пацієнта. Адже нерідко виходить, що, скажімо, фахівець у залозах внутрішньої секреції дійшов певних висновків і якісно описав вплив цих залоз на травлення. Припустімо, він установив, що при зміні діяльності щитовидної залози в середньому за три місяці відбуваються певні зміни в підшлунковій залозі, що, своєю чергою, веде до патології травлення. На цьому, на жаль, ланцюжок його знань уривається. А лікар, котрий вивчає травлення, знає, як воно пов’язане з кровоносною системою, з її впливом на мозок, але не знає, які процеси відбуваються в мозку. Фахівець у мозковій діяльності досліджує лише процеси мозку тощо. Як же бути в цих випадках?
Звичайно, можна збирати біля ліжка хворого консиліуми спеціалістів. Але не кожна лікарня укомплектована лікарями за всіма профілями, а збирати їх з інших установ – справа нелегка. Хто ж наважиться узагальнити різноманітні відомості, зуміє поставити точний діагноз?
Звичайно, тільки кібернетика! Лише вона зможе зібрати й об’єднати досягнення всіх наук про людину та показати відхилення в організмі конкретної людини від норми. Але для цього в неї необхідно вкласти всі знання, які здобуло людство за всю історію існування медицини. Аби це здійснити, потрібно зафіксувати всі згадані вище 100 тисяч параметрів. Троє або п’ятеро великих фахівців у кожній царині медицини стисло опишуть певний параметр, укажуть його оптимальне значення, зміни, які з ним відбуваються, виокремлять кілька найпоказовіших ситуацій, які спричиняють ці зміни.
Так покроково буде описано увесь людський організм. Звичайно, де-не-де цей опис виявиться не зовсім точним, але це не так-то важливо. Нам потрібна не якась одна, певна людина, а радше людина абстрактна, яка увібрала все здоров’я і всі недуги.
Потім усі ці параметри буде поділено на групи. До одних увійдуть параметри, значення яких залежать від самої людини: від її поведінки, від роботи, якою вона зайнята, від їжі, яку споживає, і навіть від тих ліків, які мусить час від часу вживати. До інших груп увійдуть параметри, значення яких абсолютно не залежать від людини.
А коли такий поділ буде закінчено, до справи візьмуться кібернетики. Внесуть усі ці відомості про людину в машину. І вона виявиться тією універсальною лікаркою, яка зможе встановити будь-який діагноз.
- Та ось відомості введено у комп’ютер, і він починає тямити в усіх людських недугах не гірше за будь-якого професора. Як же він діє, допомагаючи лікареві встановити діагноз?
- До нас звертається людина, яка, припустімо, збирається їхати на курорт.
Відразу з’ясовуємо (це щодо тих 100 тисяч параметрів), щó в цьому випадку може статися з печінкою людини, слизовою оболонкою, серцем і так далі в цій новій, дещо зміненій атмосфері. Адже, як відомо, на організм людини впливають і зміна кліматичних умов, і ті чи ті процедури. Себто в кожному такому випадку робимо ніби по малесенькому кроку в ста тисячах напрямків. І коли все це зроблено, коли з’ясовано, як зреагує кожен орган відповідної людини на перебування на курорті, уже можемо точно сказати, варто їй туди їхати чи ні. Так само можемо з’ясувати, чи корисно хворому вживати якісь ліки чи цього не варто робити, чи слід йому зараз погоджуватися на операцію, чи ліпше трохи зачекати, а можливо, і взагалі відмовитися од неї.
Звичайно, ви можете зауважити, що це можна зробити й без машини, як бувало раніше. Але у звичайний спосіб установлювати все це нескінченно довго, а нерідко й просто неможливо.
Та комп’ютер прискорює цей процес у мільярди разів. Адже на перевірку одного параметра витрачає всього одну десяту секунди. Себто за якісь 10 хвилин мовби відбудеться консиліум із найліпшими фахівцями, і виявиться, що слід робити, а чого ліпше остерегтися. Мало того, нерідко бувають випадки, коли машина не тільки швидко, але й набагато правильніше за фахівця ставить діагноз. Скільки разів бувало, що вже під час операції хірург переконувався: діагноз комп’ютера виявлявся правильнішим від його діагнозу.
Усе це можливе тому, що кібернетика дає засіб зібрати всю безліч фактів докупи й провести після цього, так би мовити, «мислений» експеримент з уявним хворим організмом. Можна взяти опис діяльності його органів: один у такому-то стані, а інший у дещо іншому – і вийде прогноз у розвитку. До речі, саме цю змогу прогнозування колись заперечували противники кібернетики.
- Себто ви хочете сказати, що застосування кібернетики в медицині не лише виправдане, але й просто необхідне?
- Так, власне!
- Але тоді виходить, що електронно-обчислювальні машини треба встановлювати ледве не в кожній лікарні?
- А чом би й ні? Ви захворіли й прийшли в поліклініку на прийом до лікаря. Сестра в білому халаті проводжає вас до невеликої кімнати й залишає самого, точніше сказати, не самого, а в товаристві комп’ютера. Машина починає ставити запитання: спочатку вони нічим не відрізняються од тих, котрі ставлять вам сьогодні в реєстратурі звичайної поліклініки. Робот запитує ваше ім’я, по батькові, прізвище, стать, місце мешкання і тому подібне. Потім переходить до з’ясування стану вашого здоров’я, перелічуючи хвороби. При згадуванні чергової назви, залежно від того, перехворіли ви на цю хворобу, ні або просто не пам’ятаєте, відповідаєте: «так», «ні», «не пам’ятаю».
Після чого розпочинається первинний медичний «огляд». Робот вимірює ваш пульс, тиск, робить необхідні аналізи. Усі ці процедури тривають кілька хвилин. Але цього цілком достатньо для заповнення вашої історії хвороби. Якщо знадобиться, комп’ютер видрукує всі ці дані, причому ті з них, котрі покажуть відхилення од норми, виб’є червоним чорнилом.
Усе це не лише заощадить час лікареві, але й значно полегшить його працю. Причин тут чимало. По-перше, як не дивно, пацієнт зазвичай відвертіший з комп’ютером, аніж із людиною. Може розповісти бездушній електронній істоті навіть те, що посоромиться сказати лікареві. Є й інший неабияк важливий чинник.
Наприклад, метода ведення історії хвороби не змінювалася, певне, вже добрих дві сотні років. За цей час устиг народитися і вже постаріти не один спосіб лікування. Нині з’явилися новітні складні пристрої: кобальтові гармати, апарати «штучне серце і легені» та багато іншого. І лише для записів показань і діагнозів – усе та сама ручка й аркуші паперу.
А погляньте, який вигляд мають бодай історії хвороби! Хто часто звертається до послуг лікарів, чудово знає, що це пухкий, товстенний том, який складається з сили-силенної папірців, відмінних за кольором і розміром. У ньому результати всіляких аналізів, рентгенограми, електрокардіограми й так далі. Окрім того, записи в такій історії хвороби роблять різні люди, чиє письмо інколи важко розібрати. Їх не систематизовано.
А історії хвороб, які зберігає пам’ять «електронного мозку», за обсягом займають місце в тисячі разів менше, ніж ті, до яких ми звикли, а зберігатися можуть нескінченно довго. І знайти їх завжди буде легко. Якщо ви потрапили в ту саму лікарню, де вже були, за рік або за десять років, то досить назвати власний індекс або власне прізвище, і комп’ютер знайде у своїй «картотеці» вашу історію хвороби, складену ретельніше, аніж якби це робила людина. Машина видрукує її й передасть на стіл лікареві. Уся новітня інформація про вас – щойно зроблені аналізи, нові діагнози – записується на перфокарти чи її диктує лікар на магнітофон, аби її відразу було виведено на комп’ютер, який «освіжить» історію хвороби. Ці дані друкуються в доступній формі, яку легко можуть читати і лікарі, і медсестри. Отож, якщо ви потрапите до нового лікаря, йому нічого не варто враз дізнатися про ваші попередні захворювання, про те, як протікає нова хвороба. Мало того, як я вже казав, на підставі зібраних даних комп’ютер може поставити попередній діагноз.
Як бачите, застосування електронно-обчислювальних машин у медичних закладах – справа дуже важлива. Машини дозволяють лікареві більше часу приділяти пацієнту. А позаяк усю інформацію про перебіг хвороби людини лікар має у розбірливій формі, то лікування можна проводити набагато швидше. Окрім того, комп’ютер ніколи не забуде, що хворого необхідно викликати на контрольне обстеження, наприклад, за рік, і зуміє нагадати про це лікареві або сестрі.

Джерела самосвідомості
- Вікторе Михайловичу, кібернетика і фантастика йдуть сьогодні десь поруч. Дуже часто виникають дискусії навколо можливості «бунту машин» і всіляких інших кібернетичних проблем. У бунт машин не вірю. Але я певен, що в кібернетиці завтрашнього дня є такі несподівані аспекти застосування, які нині видаються цілковито нереальними. Чи ви не розповісте про це?
- Можу розповісти про перехід у машину людської самосвідомості. Причому не про випадковий перехід, а про свідомий. І ви переконаєтеся, що від реальності до фантастики не так-то далеко.
- Не зовсім ясно, що ви маєте на увазі.
- Зараз поясню. При спільній діяльності людини й машини людина, працюючи з комп’ютером, вистукує накази на машинці, править текст, рисує креслення і схеми світловим олівцем і тому подібне. Зовсім близький той час, коли людина зможе й просто бесідувати з машиною як зі співрозмовником.
Але не виключена змога також абсолютно іншої спільної роботи людини й комп’ютера. Нині вчені цілком серйозно обговорюють проблему передавання машині інформації через біоструми. Людині на голову надівають спеціальний шолом, який уловлює імпульси струму, що їх виділяє мозок у процесі його діяльності. Ці імпульси розшифровуватимуть, перекладатимуть машинною мовою та вводитимуть у комп’ютер. Такий переклад машинною мовою, очевидно, буде необхідний, оскільки, найімовірніше, мозок діє зовсім інакше, ніж ЕОМ, – у «нецифровий» спосіб. І таким чином уся інформація, увесь мисленнєвий процес потраплятимуть безпосередньо в електронно-обчислювальну машину. Вона сприйматиме всі накази людини, щойно остання встигне про них подумати.
Тепер-но спробуйте мені відповісти на запитання: щó є людська самосвідомість?..
Можете не старатися. Досі ніхто, навіть серед фахівців, не зміг би з повною впевненістю у своїй правоті відповісти на це нібито просте запитання. Учені так і не дійшли остаточної думки, чи є самосвідомість генетично спадковою, чи вона – плід інформації, яку отримуємо з зовнішнього світу, зі спілкування з усіма й усім, що нас оточує, себто плід нашого мислення. І цей, другий, варіант цілком реальний. Адже, можливо, що будь-хто з нас пізнає, що він є саме він, у процесі пізнання навколишнього світу, у процесі знайомства з подібними йому істотами, у процесі вивчення самого себе.
А спробуйте відповісти мені: що ж є ви самі, що є ваше «я» – тілесна оболонка, яка, з-поміж іншого, постійно змінюється, або ваші думки, які, хоча зазнають певних змін, усе-таки є продуктом діяльності саме вашого мозку? Звичайно, воднораз ви можете заперечити, сказавши, що й думки бувають запозиченими з книжок або у процесі спілкування з кимось. Це слушно лише частково, позаяк і в такому випадку ви заломлюєте їх у своєму мисленні. Вони мовби скеровують ваше мислення, але ніяк не стають ним самим.
- Виходячи з відомої фрази: «Мислю, отже, я є» [2], – можемо зробити висновок, що будь-хто з нас, а в цьому випадку теж я сам, – це все-таки мої думки, а не моя зовнішня, фізична структура. Адже людська індивідуальність складається саме з думок, спогадів, з ходу міркувань, а не з зовнішніх даних. Хоча, певне, й вони деколи накладають свій відбиток на людину, на її спосіб мислення. Бо відомо, що багато зовнішньо гарних людей, передусім жінок, холодні, егоїстичні, розважливі. А людина, що має якусь ваду, найчастіше сором’язлива. Звичайно, буває й інакше. Але такі винятки лише потверджують правило.
- Що ж бо, загалом усе це правильно. Одначе майте на увазі, що сама зовнішність не формує певних рис характеру, їх навіює людині вона сама, її ж мозок, її ж свідомість.
- Погоджуюся, це справді так.
- Наведу приклади, які певною мірою потверджують, що індивідуальність людини – це передусім її думки. Людина потрапила в катастрофу. Стараннями лікарів вона виживає, але її зовнішність настільки спотворена, що навіть рідні насилу впізнають її. Та ось людина заговорила, згадала щось про добре знайоме, і між нею та її співрозмовниками виникла близькість. І зовнішність уже перестала мати будь-яке значення. Чи уявіть іншу ситуацію. Людина в результаті важкої хвороби цілковито втрачає розум. Зовні цей нещасний лишився повністю таким самим, яким був до хвороби. Але спробуйте з ним заговорити й не впізнаєте його. Перед вами зовсім інша людина, зі своїм, незнаним вам способом мислення.
А тепер припустімо, що ми вже досягли повного симбіозу людини й машини. одержали повну сумісність роботи нашого мозку і комп’ютера. Гадаю, вчені зможуть досягти цього близько 2020 року, себто менш як за пів сторіччя. І ось у такій ситуації електронно-обчислювальна машина через спілкування з нами обдаровується нашими почуттями, нашими емоціями, ставленням до навколишніх предметів і людей, себто нашим ставленням до життя. Коротше кажучи, передаю машині все багатство інформації, яку я накопичував усе життя. Але сам досі відчуваю, що я є я.
А тепер візьмімо відправною точкою те, що самосвідомість не успадковується генетично, а все-таки вона – плід інформації, яку ми накопичили у процесі пізнання життя.
Тоді десь на останній, завершальній стадії передавання всієї інформації свого мозку комп’ютерові раптом несподівано починаю відчувати, що я – це я і водночас я – це й машина. Відбувається мовби роздвоєння свідомості, оскільки вкупі з інформацією я виплеснув у «електронний мозок» комп’ютера також своє почуття самосвідомості. Поки ми з’єднані дротами, це не так сильно відчутно, адже становимо ніби єдиний організм. Та ось усе, що нас з’єднує, вимкнено, і моя свідомість перейшла в комп’ютер. Дивлюся на своє тіло очима комп’ютера як на щось чуже!
Чи це злякає мене? Якщо виходити з наведеної вами фрази: «Мислю, отже, я є», – не дуже, позаяк чудово пам’ятатиму, що людина смертна. І хоча колись у ХХІ сторіччі медицина напевне зуміє подовжити життя, можливо, навіть до 150–200 років, межа все-таки існує. Отож навіть наші найоптимістичніші припущення не зроблять нас безсмертними до того часу.
А комп’ютер практично безсмертний. Мало того, тепер він обдарований нашим ходом думок, нашою методою міркувань і всім тим, про що ми вже говорили раніше. Окрім того, він здатний мислити, розраховувати, міркувати набагато швидше за нас. Так само значно швидше за людину він зможе сприймати й будь-які види інформації. А обсягові його пам’яті заздримо вже сьогодні.
- Так, але, врешті, має ж межу й «життя» навіть дуже досконалої електронно-обчислювальної машини?
- Звичайно, така межа існує. Але якщо на той час ми самі зможемо передати вкупі з усією інформацією нашого мозку й нашу самосвідомість, то цілком резонно вважати, що, старіючи, ЕОМ буде здатна зробити те саме і не менш успішно з іншою машиною. І в такий доволі простий спосіб ваша власна самосвідомість, а отже, певною мірою ви самі теж перекочуєте в нову, ще досконалішу оболонку. До речі, це допоможе зробити моє «я», мою самосвідомість, практично безсмертним.
Можна уявити й іншу ситуацію. Скажімо, людина вирушає в космічний політ, який триватиме, наприклад, тисячу земних років. Вона добре розуміє, що може не повернутися, навіть попри анабіоз. Чи можемо бути цілковито впевнені, що людина раптово не схоче залишити себе в цій своєрідній машинній оболонці тут, на Землі? Напевне, ні. Адже заморожують себе вже сьогодні декотрі мільйонери на Заході, сподіваючись на те, що за якийсь час їх зможуть не лише оживити, але й омолодити чи позбавити тієї недуги, яка загрожує їм смертю нині.
Звісно, у зв’язку з можливістю переходу в друге «я» можуть виникнути, і напевне виникнуть, різні моральні, етичні, філософські та інші проблеми. Але я, зрештою, лише висловив гіпотезу. Досі так і не з’ясовано, щó є центр людської самосвідомості, яка його природа.
Тому нині нам не слід висловлювати свого ставлення до такої можливості. А потвердиться моя гіпотеза чи ні – покаже час.
- Хоча ви й говорите, що все сказане – тільки гіпотеза, у мене виникла думка про застосування «самопереходу» людини у комп’ютер. Якщо я правильно зрозумів, такий обмін інформацією людини з машиною можливий у будь-якому напрямку: кожен із нас зможе передати свої думки комп’ютерові, а він на першу ж вимогу передасть їх людині.
- Так, маєте рацію.
- Тоді для прикладу візьмімо того ж космонавта, який відлітає в дуже тривалий і складний політ. Справді, аби людина прожила увесь цей політ, застосують анабіоз. І це дозволить космонавтові мандрувати просторами всесвіту хоч мільйон років. Але якщо людина не загине під час своєї важкої подорожі, то чи так легко буде їй пережити трагічну ситуацію повернення на рідну Землю? Адже, прокинувшись зі сну, космонавт опиниться в цілковито чужому і незнайомому йому світі. За цей період зникнуть не лише відомі йому люди, але й зміниться не один десяток поколінь. Можливо, його зустрінуть на рідній планеті як героя, але ж йому від цього легше не стане. Він просто не пристосується до цього світу, з його новою й незнайомою культурою, звичаями, порядками, звичками, себто повернеться на чужу йому планету.
- Не заперечую; картина, яку ви змалювали, невесела; але ж як зможуть допомогти цьому космонавтові в такій складній ситуації комп’ютери?
- Дуже просто. Звернімося знову до вашої гіпотези. Космонавт перед таким довгим польотом передав свою самосвідомість машині. І, як ви довели, у такому стані вона здатна жити практично вічно. Людина відлетіла, а її друге «я» спокійно живе в комп’ютері. Але воно не просто зберігається там, а живе повнокровним інтелектуальним життям, постійно отримуючи ззовні всю необхідну інформацію. Оскільки це друге «я» має своє ставлення до життя, до його проблем, то воно переживає всі події, які відбуваються навколо нього. Одне слово, це друге «я» живе, виробляючи своє ставлення до тих чи тих змін, спричинених новими досягненнями науки, культури, соціальними перетвореннями. Коротше кажучи, воно існує в реальному світі майже так само, як би існувала й сама людина.
Мало того, комп’ютер, на відміну од нас, зумів би обирати серед інформації, що потрапляє в нього, лише ту, яка б зацікавила людину, в цьому випадку – її друге «я». А якщо машина застаріває, то вона, як ви й казали, передає це «я» досконалішій ЕОМ, себто його життя не уривається ні на мить.
Та ось космонавт повернувся. Як ми вже з’ясували, для нього все незвичне й нове. Тоді він знаходить свою другу свідомість в одній з новітніх електронних машин, надіває спеціальний шолом і через певний проміжок часу вже знає, як його друге «я» реагувало на ті чи ті події, як до чого воно ставилося, довідується про його симпатії й антипатії. Це дозволить йому швидше знайти друзів, правильніше розібратися в людях навкруги. Адже всі вони вже будуть йому знайомі.
Звичайно, можна заперечити, що людський мозок не зуміє вмістити всього того, що накопичило його друге, електронне «я» за такий довгий період. Але, гадаю, комп’ютер усе-таки зможе відфільтрувати з усього тільки найнеобхідніше. Окрім того, досі невідомо, які справжні можливості нашого мозку. Можливо, вони в тисячу або і в мільйон разів більші за ті, які використовуємо нині. Та все це вже справа техніки.
То як, на ваш погляд, – чи все це реально?
- Ви будуєте свій варіант використання перспектив прямого контакту людини й комп’ютера на гіпотезі, якої ще не доведено. Але теоретично, хоча з певними застереженнями, такий варіант видається мені цілком можливим. У кожному разі, якщо таке й стане реальністю, то вже десь у ХХІ сторіччі. Отож повернімося знову до проблем ближчих.

Електронний творець
- Вікторе Михайловичу, щороку дедалі розширюються «творчі» можливості комп’ютерів. Друкують вірші, які написала машина, є картини, які вона створила… І якщо все це узагальнити, то виходить, що машина справді претендує на ті царини діяльності, які завжди вважалися привілеєм людини. Чи дійсно все це можливе?
- Що ж бо, візьмімо для прикладу архітектуру. У цьому виді творчості коли не першорядне, то дуже важливе значення має цілковито інша інформація. Та й сама метода обробки одержаних експериментальних даних постійно вдосконалюється.
Розгляньмо для ясності один приклад, ну бодай з геологічної розвідки. Припустімо, ми провели вибух і записали сейсмограму. Такі сейсмограми містять велику інформацію. Але сьогодні потребуємо з вами з’ясувати лише одне – чи є в цьому районі нафта? Саме під цим кутом зору обробляємо згадану сейсмограму. Але ж не треба забувати, що в майбутньому напевне буде опрацьовано нову методу обробки сейсмограм і постануть завдання визначати інші корисні копалини. Невже тоді знову буде необхідно проводити вибухи?
Звичайно, це зовсім не потрібно. Необхідно лише, аби первинні дані, оброблені певним чином, зберігалися не на папері, а на магнітній стрічці комп’ютера в цифровому вигляді.
Не менш важлива й проблема стандартизування носіїв інформації, одержаної в результаті експерименту. Нині справді дуже багато таких носіїв. І всі вони цілковито неподібні один до одного. Це і діаграми, і кінострічки, і різні паперові стрічки. Але ж набагато розумніше звести все це розмаїття всього до п’яти-десяти носіїв, які б легко читала ЕОМ.
Розвиток кібернетики значною мірою окреслює дальші успіхи технічного поступу.
- Ми розпочали нашу бесіду з художньої творчості. То як же проявляє себе машина в царині мистецтва?
- Наприклад – в архітектурі. У цьому виді творчості дуже важливе значення має зоровий образ. Він робить працю складнішою, але й цікавішою. На столі перед людиною стоять три екрани. На них проводять три проєкції майбутнього будинку або помешкання. Послуговуючись клавіатурою, можемо задавати різні типи геометричних перетворень. Наприклад, можу попросити машину показати, який вигляд матиме будівля з боку площі. Командую: «Розверни-но мені її на 35 градусів». І відразу на екрані з’явиться будинок саме в такій проєкції.
А починається все з ескізу. Його неважко накидати світловим олівцем на екрані. Коли щось виявиться не зовсім вдалим, ескіз можна виправити або стерти. Коли рисую, машина дає на екрані досконаліше креслення. І знову можу на свій розсуд вносити необхідні поправки.
Та ось ми дійшли спільної думки, і даю завдання – розташувати помешкання за поверхами й дати план. Машина робить це доволі швидко, буквально за лічені секунди. Ось план переді мною, і тут зауважую, що у двох помешканнях двері відчиняються у двері. Машина просто не змогла передбачити простору для майданчика. Світловим олівцем виправляю цю недоладність. Машина враховує поправку і видає площу кімнат, об’єм житлового приміщення, міцність перекриттів тощо. Саме тоді відбувається операція, про яку я говорив: огляд готової будівлі зусібіч. Якщо вважаю цей проєкт задовільним, натискаю кнопку, і машина починає видавати креслення.
Як бачите, при спілці ЕОМ і людини всю чорнову роботу передають машині. Творчість залишають архітектору. І він може повною мірою проявити свою індивідуальність.
- Але, очевидно, декотрі аспекти творчості, передусім її естетична, індивідуальна й інтуїтивна частини, непередавані мовою машини. Чи означає це, що в художній творчості автоматизація практично неможлива?
- Ні, це не зовсім так. У художній творчості ЕОМ теж може стати й обов’язково стане незамінною помічницею людини, особливо там, де досконала і точна графічна мова спілкування з машиною здатна зробити її активним «співавтором».
- Чесно кажучи, у це важко повірити. Адже машини оперують єдино числами, а це лише окремий вид інформації, з яким мусить стикатися людина в усій своїй багатоманітній інтелектуальній діяльності. Усім зрозуміло, що комп’ютер може керувати економікою майже в будь-якому масштабі. Але вірші, музика… Вони ж такі далекі від будь-яких чисел.
- Так, на перший погляд ці сумніви видаються досить обґрунтованими. Але, власне, тільки на перший погляд.
Саме в тому вся суть, що в певному сенсі числовий спосіб задання інформації виявляється універсальним. Будь-яку літерну інформацію можна закодувати числами. Певне, в дитинстві, начитавшись детективних романів, ви самі писали своїм товаришам «шифровки», записуючи замість кожної літери її порядковий номер в абетці. Це, звичайно, найпростіший вид переведення літерної інформації в числову. Але навіть при цьому абетка може бути як завгодно розширена. До неї можна включити розділові знаки, знак пробілу, будь-які спеціальні значки, літери іноземних абеток – коротше кажучи, усе, що може знадобитися.
Тепер уявімо, що потребуємо перекласти російський текст англійською або навпаки. Якщо у вихідному, наприклад англійському, тексті закодуємо всі літери їхніми номерами в латинській абетці та введемо одержану інформацію в електронно-обчислювальну машину, то вона опиниться у звичній стихії. Припустімо, що нам удалося скласти програму роботи машини таким чином, що вона зможе перетворити одержану послідовність чисел, які в закодованій формі становлять російський переклад вихідного англійського тексту. Цілком зрозуміло, що «розшифрувати» одержаний переклад у звичному для нас літерному вигляді загалом нескладно. Сучасні ЕОМ зазвичай забезпечені автоматичними літеродрукувальними пристроями, отож можуть видати інформацію відразу в необхідному літерному вигляді. До речі, завдання автоматизованого кодування вихідного тексту, видрукуваного на машині, теж розв’язують нині спеціальними приставками до обчислювальних машин – читаючими автоматами.
Тому найскладнішою частиною роботи буде власне переведення закодованого англійського тексту в закодований російський. А цю частину роботи комп’ютер виконує виключно над числовою інформацією. Жодної чарівної «формули переведення» не існує. Усе набагато прозаїчніше. Але цей приклад, як мені видається, мусить переконати вас, що майже будь-яку літерну інформацію можна перевести в числову. І зробити це не так-то важко.
Експерименти з машинного перекладу проводили в нашій країні ще в п’ятдесяті роки. За цей час машини навчилися пристойно перекладати технічні й наукові тексти, газети. А з художньою літературою значно складніше. Комп’ютер не завжди правильно розуміє художні образи, метафори… А коли починає перекладати їх дослівно, то виходить, як ви самі розумієте, не література, а щось недоладне.
Для перекладу художніх текстів потрібна система «людина – машина». Фахівець, перекладач-літератор, працюючи у співдружності з електронно-обчислювальною машиною, повинен правити все, що вона перекладає, фраза за фразою. І хоча це доволі морочлива, марудна і повільна робота, така система вельми перспективна. При такому співавторському перекладі машина заощаджує до 70 відсотків робочого часу перекладача. Адже ЕОМ, дарма що не має художнього смаку, власне переклад робить дуже швидко, і вся затримка лише в тому, як хутко зуміє надати цьому текстові художнього, літературного вигляду перекладач. Отож сенс у такому «співавторстві» є.
- Виходить, що комп’ютер виконує ніби обов’язки підрядного перекладача?
- Можна й так назвати його роботу.
- А чи є надія застосовувати комп’ютери в поезії? Адже, наскільки мені відомо, машина намагається компонувати вірші.
- Не сумніваюся, що вже найближчим часом ЕОМ може стати чудовим помічником поетів. Але саме помічником, не поетом. Ми вже не раз говорили з вами, яку воістину неосяжну пам’ять має машина. А це означає, що вона, окрім іншої інформації, здатна зберігати в собі незліченну кількість різних рим. І за наказом людини може видати їх скільки завгодно. А поетові тільки залишиться обирати з цього велетенського запасу найбільш підхоже. Що з нього вийде, який виникне вірш – то вже справа таланту і смаку людини.
Дуже добре також робить комп’ютер аналіз літературних стилів. Звичайно, коли доводиться вивчати відомі твори, то ми самі (чи принаймні спеціалісти) можемо розібратися в цьому й без допомоги ЕОМ. Адже кожен справжній поет або письменник має свій особливий стиль. Тому ніколи не сплутаємо творів Пушкіна і Лермонтова, Шевченка і Лесі Українки, Маяковського і Блока, Толстого і Тургенєва. Але, на жаль, не завжди літературознавцям випадає пізнавати лише твори, які автор підписав. У таких ситуаціях часто виникають палкі літературознавчі дискусії.
Наприклад, уже не одне сторіччя людство захоплюється геніальним давньогрецьким епосом – «Іліадою» та «Одіссеєю». І стільки ж віків триває полеміка, чи належать вони перу Гомера або ж він був просто збирачем сказань різних поетів. Якщо автором «Іліади» був усе-таки він, то чи й він написав «Одіссею»?
Отож порівняно недавно це вдалося з’ясувати американському вченому Джеймсові Макдовіґу. Щоправда, цей учений – не літературознавець, а… кібернетик. Робота зі встановлення авторства вийшла доволі марудною. Спочатку було порівняно твори, авторство яких ні в кого не викликало дискусій. Для цього в електронно-обчислювальну машину було введено перфокарти з ямбами, відтиснутими на них у вигляді коду. І виявилося, що один автор зі ста випадків у двадцяти замість другого наголошеного складу застосовує ненаголошений. І котрого б із його творів ми не взяли, це співвідношення в усіх них буде приблизно однакове.
Коли було встановлено цю закономірність, узялися до «Іліади». Усі її 15693 рядки відтиснули на перфокартах. А коли їх обробили на машині, електронний літературознавець відзначив усі стилістичні особливості тексту, які раніше оминала увага вчених. Саме після їхнього зіставлення було доведено, що автор безсмертної «Іліади» – Гомер.
Пізніше в подібний спосіб було встановлено, що Гомер теж є автором «Одіссеї». Так за допомогою комп’ютера нарешті вдалося розв’язати багатовікову дискусію літературознавців.
Машина допоможе й письменникам. Ось як це відбуватиметься. Автор набирає текст на друкарській машинці, й рядки миттєво з’являються на екрані. Якщо потрібно щось виправити, застосовується світловий олівець. ЕОМ відразу враховує поправку, пересуває рядки, вставляє доповнення. Коли остаточна редакція готова, за командою друкує кілька примірників тексту.
Пульт з екраном можна мати й удома. Це дозволить працювати з комп’ютером, навіть якщо він розташований в іншому місті. Адже увесь зв’язок із ним можна здійснювати телефоном.
- Але все, про що ви зараз розповідали, стосується, так би мовити, літерної інформації. Одночасно ви сказали, що комп’ютери можна застосовувати майже в усіх сферах розумової діяльності. Як же ЕОМ може впоратися з інформацією зоровою або звуковою? Адже якщо можливий комп’ютер – художник або композитор, то це означає, що машині байдуже, у якому вигляді є інформація, що сприймається й видається?
- Універсальність числового способу представлення інформації не порушується також у тому випадку, коли перейдемо від літерної інформації до довільної зорової, себто до креслень, рисунків… Адже кожний зоровий образ надто неважко поділити на малесенькі елементарні ділянки, приблизно так, як це роблять, скажімо, в телебаченні або у фототелеграфії. А далі все відбувається зовсім просто. Достатньо пробігти ці ділянки у строго визначеній послідовності. Вимірюючи їхню яскравість, можемо закодувати зображення у вигляді послідовних чисел. А якщо нам необхідно закодувати кольорове зображення, то яскравість визначається у трьох основних кольорах.
Словом, у числовий спосіб можна кодувати майже будь-яку інформацію – звукову, зорову… Сучасна техніка вже має у своєму розпорядженні всілякі прилади для кодування і декодування звукової, зорової та інших видів інформації. Звичайно, поки ще не всі ці прилади доведено до досконалості, але це, як ви розумієте, не має принципового значення. Важливо те, що це можливо, а вдосконалення, поліпшення таких апаратів – то вже справа часу.
- А як ви уявляєте застосування комп’ютерів у художній творчості?
- Звичайно, у художній творчості ЕОМ теж може стати й обов’язково стане незамінним помічником. Скажімо, у створенні мультиплікаційних фільмів. Це дуже марудна справа. На один фільм нерідко йде цілий рік. Узявши на себе неабияку частину роботи, ЕОМ набагато скоротить терміни кінематографічного виробництва. Є кілька варіантів взаємодії художника і машини. Людина може малювати лише початковий і кінцевий етапи рухів героя фільму. А все розкадрування, усі проміжні етапи намалює «електронний художник». Або ж інший варіант – йому задають лише окремі елементи фільму: будинок, дерево, собаку, ногу, руку, голову героя і програму для компонування.
Можна зробити й так. Сиджу за пультом. Переді мною телевізор, клавіатура керування. Видаю наказ: дай мені дерево. На екрані з’являється 50 варіантів дерев. Але жодне мені не подобається. Вимагаю ще кілька варіантів і врешті знаходжу бажаний. Потім таким же чином обираю будинок. Віддаю наказ поставити його в лівий кут. Машина слухняно виконує завдання. Але мені чомусь видається, що вікно в будиночку, зображеному на екрані, повинно бути іншим. Знову даю наказ, і вікно змінюється. Тоді прошу помістити у вікно людинку, яку я обрав раніше. І так у співдружності з ЕОМ створюється фільм. Подібні системи вже є. Вони дозволяють робити мультиплікацію практично за тиждень.
- Вікторе Михайловичу, а чи можуть живописці використовувати аналогічні системи?
- Можуть. Машина дуже винахідливо варіює орнаменти. Необхідна лише відповідна програма. Людина мусить обирати один із десятків або й сотень варіантів. Ось де випробування для естетичного смаку!
У портретному живописі ситуація набагато складніша. Одного разу машині доручили створити малюнок, у якому було б поєднано риси десяти найвродливіших жінок. І що ж ви думаєте? Коли малюнок був готовий, він зображав не красуню, а виродка. Машина не могла «зрозуміти» своєї помилки й уважала, що зробила все правильно.
Але є і вдалі зразки. Одного разу на конкурсі машинного мистецтва в Анґлії проводили такий експеримент. Потрібно було намалювати портрет старого. Художник зробив реалістичний контурний портрет. Потім його вводили в ЕОМ, а вона за ним видавала портрет у дусі імпресіоністів. І виходило в неї непогано. Мені, наприклад, цей портрет дуже сподобався. Але, знов-таки, машина зробила його не сама, а за вихідними даними, отриманими від людини.
Сьогодні перспектива застосування ЕОМ у живописі незначна. Але ставитися до неї належить серйозно.
- В останні роки було багато повідомлень про музику, яку скомпонувала ЕОМ. Навіть проводили конкурси «електронних композиторів». Що ви про це можете сказати?
- Конкурси музичних творів, які написали електронно-обчислювальні машини, справді проводилися вже неодноразово. І вони показали, що ЕОМ-композитори, принаймні як автори естрадної музики, вельми талановиті (якщо так можна сказати про машину). Організатори конкурсів, знаючи упередженість декотрих членів журі до машинної творчості, нібито випадково плутали записи музичних п’єс, одні з яких належали перу ЕОМ, а інші – людини. І бували випадки, коли лаври першості здобувала машина. А коли обман розкривали, не всі вірили в електронне походження вподобаної мелодії.
За допомогою ЕОМ можемо компонувати музичні твори, наслідуючи якого-небудь композитора. Раз був такий випадок. У машину заклали всі теми фуг Баха. Вона варіювала можливості мелодичної побудови й написала музику, настільки схожу на творіння великого композитора, що навіть видні фахівці не відразу розібралися, кому насправді належить мелодія.
- Усе це, звичайно, дуже добре. Але чи не здається вам, Вікторе Михайловичу, що застосування комп’ютерів у автоматизації творчої діяльності – справа абсолютно нереальна, так би мовити, рожева мрія. І не тому, що не вірю в можливості «електронного мозку». Річ зовсім в іншому. Адже ЕОМ вкрай дорогі – придбати їх не зможе ані композитор, ані письменник. Але навіть якщо вони будуть пов’язані з обчислювальним центром через телефон, тоді хто ж дозволить їм, творчим людям, здатним подовгу обдумувати той чи той поворот сюжету, ту чи ту музичну фразу, марнувати час, який можна використати набагато рентабельніше?
- Маєте рацію лише в одному. Будь-яка творча людина під час своєї роботи може довго думати над тою чи тою проблемою. Архітектор, який знаходить яскраві й виразні лінії контурів майбутньої будівлі, або художник, який обдумує, скажімо, характерну і привабливу усмішку позитивного героя, або ж письменник, який розв’язує гострий поворот сюжету, можуть шукати оптимальне розв’язання навіть добу. І якщо, терпляче очікуючи цього нового розв’язку, комп’ютер простоюватиме, то його використання буде попросту недоцільним, і думка про машину-помічницю справді залишиться для них лише фантазією й рожевою мрією.
І тоді швидкий «електронний мозок» виконуватиме функції помічника у творчому процесі ніби між іншим, рівнобіжно виконуючи серйозну справу. Поки архітектор задумався над тим, що саме йому не подобається в контурах будівлі, які запропонувала машина, комп’ютер допомагатиме художникові-оформлювачу. Одночасно, на прохання директора заводу, якому терміново необхідно мати десять або двадцять металорізних верстатів такої-то марки, ЕОМ вивчатиме наявні й збережені в її пам’яті пропозиції та знаходитиме адреси тих власників залишків верстатного парку, які перебувають ближче до заводу. Адже директорові заводу або його помічникам доцільніше звернутися по таку інформацію до ЕОМ, аніж переглядати щодня газетні оголошення. І рівнобіжно з усім цим комп’ютер зможе вести ще десяток різних проблем.

Вічна пам’ять людства
- Вікторе Михайловичу, останнім часом у багатьох країнах приступили до створення всіляких великих автоматизованих систем. Маю на увазі не прості автоматизовані системи керування підприємством або навіть галуззю, а такі широкомасштабні, як Загальнодержавна автоматизована система збирання й обробки інформації для обліку, планування і керування народним господарством нашої країни та різноманітні «банки даних». Чи не розкажете ви про те, як діятимуть ці системи та які принесуть вигоди?
- Певне, ви знаєте: якщо керування автоматизується в масштабі одного підприємства, то показник ефективності (відповідне зростання прибутку і збільшення обсягів продукції) становить приблизно 10–15 відсотків, для галузевих автоматизованих систем – 50–60 відсотків. По завершенні створення ЗДАС – на нього, гадаю, знадобиться не одна п’ятирічка, – ця цифра становитиме, на мій погляд, не менше за 100 відсотків.
Але все-таки річ не лише в цих відсотках, хоча, звичайно, вони теж вельми важливі. Річ у тім, що грандіозна людська пам’ять, сконцентрована у ЗДАС, не повинна бути й не буде тільки пам’яттю. Звичайно, дуже вигідно і зручно, що на вимогу, наприклад, економіста система видасть не лише відомості про те, де і скільки прокату виробляють на металургійних заводах, але і які заводи та в якій кількості потребують цього прокату. Одначе набагато важливіше, що вона сама зможе розв’язати завдання про шляхи найвигіднішого транспортування продукції до споживачів і проінформує його про обране розв’язання. Більше того, комп’ютер, спираючись на свої «знання» поточного стану і потенційних можливостей економіки країни, зуміє перевірити «в моделі» всі наслідки того чи того важливого розв’язку.
Себто ЗДАС стане не просто вмістилищем інформації, а саме електронною інформаційною системою, яка не лише всотає всю інформацію та зберігатиме її, але й зможе надати послуги з її технічного підбирання і перероблення в заданому плані. Цій же системі буде доручено й проведення різноманітних соціологічних опитувань, у яких зможе брати участь усе доросле населення країни.
- Але все це стосується ЗДАС, себто передусім керування та економіки. А щó є «національні банки даних»?
- Це буде система обчислювальних центрів, у яких почне накопичуватися певна інформація. Система буде поєднана з пультами на робочих місцях споживачів – конструкторів, учених, інженерів. І через ці пульти вони зможуть «спілкуватися» лініями зв’язку з «національними банками даних». Ця справа дуже потрібна і вчасна. Бо вже сьогодні відома скарга на те, що в сучасному світі подеколи буває легше і дешевше провести наново розробку якоїсь наукової або технічної проблеми, опрацювати конструкцію того чи того пристрою, аніж знайти в безбережному морі накопиченої інформації опис розв’язку цієї проблеми або креслення такого пристрою. А коли такі «банки даних» буде створено, конструктор або науковий працівник через виносний пульт зможе за лічені хвилини підібрати всю потрібну йому інформацію.
На думку англійських фахівців, такі «банки даних» з науки й техніки, з медичної діагностики почнуть з’являтися близько 1977 року, а з юриспруденції – до 1980-го. Цілком можливо, що в деяких країнах це буде зроблено ще швидше.
- Вікторе Михайловичу, яка ж буде ситуація з пам’ятками культури? Як накопичуватимуться в пам’яті комп’ютера різна виробнича інформація, описи винаходів, відкриттів – це ясно. А чи не можна буде зробити те саме з творами мистецтва, літератури?
- Недалека та пора, коли електронно-обчислювальні машини стануть сховищами не лише технічних і наукових знань людства, але й скарбницями всього, шо воно створило за багато віків свого існування на Землі. По суті, вони стануть його величезною і вічною пам’яттю. Адже ми вже говорили про те, що будь-яку зорову інформацію можна представити у вигляді цифр. А це означає, що при вдосконаленні таких зчитувальних пристроїв можна буде поділити на дрібнесенькі точки будь-яку картину з будь-якого художнього музею. Потім прилад об’єктивно оцінить колір кожної з них і поділить цей колір на складові, як його поділяють, скажімо, в поліграфії при багатокольоровому друку.
І в такому цифровому вигляді безцінні скарби живопису зможуть зберігатися скільки завгодно довго в електронній пам’яті комп’ютера. При цьому вони не вицвітатимуть, не тьмянітимуть, їм не буде страшне жодне псування. Заразом вони на першу ж вимогу зможуть бути відтворені на екрані. Задля цієї мети, звичайно, доведеться створити телевізійні екрани небачених нині розмірів, позаяк, аби відтворити в натуральну величину картину «Явлення Христа народові» О. Іванова, знадобиться відповідний екран. Хоча цілком реально, що буде винайдено й інший спосіб відтворення такої інформації.
- А як же буде, скажімо, зі скульптурами? Бо на екрані вони не дуже-то передавані.
- Гадаю, цілком можливо буде зробити це через голографію. Ви, напевне, знаєте, що вона дозволяє одержати нормальне тривимірне зображення. Отож відтворити з її допомогою скульптурні твори й архітектурні пам’ятники не становитиме особливих труднощів.
Цілком зрозуміло, що з творами літератури ситуація набагато простіша. Ну а про те, що на магнітну стрічку можна записувати музику або кінофільми, нині знають усі. І, знов-таки, магнітна стрічка старішає значно повільніше за звичайну кіноплівку. Тому з кінофільмами й музикою ситуація ще простіша.
- А як будуть об’єднані між собою та зі споживачами всі ці системи?
- Наші нинішні уявлення про зв’язок докорінно зміняться. Щó є сучасна система зв’язку? Це лише канал для передачі інформації, канал, який поєднує спраглих інформації з, по суті, дуже обмеженим її джерелом. Створювана в нашій країні Єдина система зв’язку включить велетенський парк електронних машин і перетвориться на Єдину систему зберігання, обробки й передачі інформації. До її завдань належатиме не лише встановлення зв’язку між людьми, але й людей з машинами та машин між собою. А під’єднання Єдиної системи зв’язку до Єдиної інформаційної системи рівносильне тому, що канал черпатиме інформацію з її сливе безмежного джерела.
Щоправда, створення такої інформаційної системи буде доволі тривалим процесом. Я вже говорив, що на побудову ЗДАС піде чимало часу. Після її створення або рівнобіжно з ним будуватимуть мережі за галузями наукових і технічних знань. Потім буде створено мережі загальнокультурних знань. А далі відбудеться їх злиття.
Створення такої Єдиної інформаційної системи не лише принесе величезну користь людям, але й добре позначиться на «розумі» самих ЕОМ. Включення комп’ютерів до такої величезної системи означатиме, по суті, не лише змогу їх «навчання» на власному досвіді, але й використання ними всієї суми знань, накопичених до них.
- А яким чином люди спілкуватимуться з цією величезною, розгалуженою системою?
- Створення і вдосконалення світляних люмінесцентних екранів, екранів на рідких кристалах і різних копіювальних пристроїв дозволить будь-кому з нас отримати швидкий доступ до всього інформаційного багатства людства. Пульти Єдиної інформаційної системи увійдуть до кожної родини й стануть так само звичними й буденними, як сьогодні стали телевізори, магнітофони й телефони. За лічені секунди після запиту абонента будь-яка книжка з Бібліотеки імені Леніна зможе бути «видана» читачеві будь-якого міста на телеекран його пульта. Буквально відразу ви зможете мати на своєму столі копію старовинного манускрипту, відомості про щойно знайдений науковий факт, довідку про властивості тих чи тих матеріалів. Цілком можливо, що газети й часописи перестануть виходити у звичному для нас вигляді. На тому самому екрані можна буде побачити, за власним бажанням, шпальти будь-якої газети, що виходить у країні, сторінки будь-якого часопису.
- Це, мабуть, непогано. Але як тоді бути з доволі сильною звичкою людства читати свіжі новини на зупинці або у транспорті? Треба її позбуватися?
- Позбуватися її немає жодної потреби. Вам досить буде поглянути на екран, обрати шпальту газети, яка зацікавила вас, натиснути відповідну кнопку. Спеціальний друкарський пристрій враз зніме з неї копію, і, будь ласка, читайте собі її на здоров’я в будь-якому зручному для вас місці.
На свій запит, у будь-який зручний для себе час, ви зможете прослухати будь-яку лекцію, на подобу тих, які, наприклад, нині читають за навчальною програмою телебачення. Ці лекції може зберігати пам’ять електронно-обчислювальної машини. Якщо ви чогось не зрозуміли в певній лекції або хтось відволік вас під час її передачі, ви зможете повернутися назад і прослухати необхідний розділ спочатку. Мало того, зможете ставити лекторові запитання і негайно отримувати відповіді на них. Багато запитань, поставлених раніше, повторюються, і система пам’ятає їх та відповіді на них. Отож підібрати потрібну відповідь на ваше запитання їй не становитиме труднощів.
Такою є цілком імовірна перспектива «обчислювальної», за сучасною термінологією, техніки. Хай змальована картина сьогодні може видатися вам дещо фантастичною, але завтра вона буде цілком реальною.
- Вікторе Михайловичу, щойно ви говорили, що така система зберігатиме ледве не всю інформацію, яку накопичило людство і за всю свою історію, і за останні п’ять хвилин. А хіба можна допустити, аби абсолютно все з цього океану інформації було відоме будь-якій людині? Зрештою це може заподіяти чималу шкоду. Годі й казати про дані, які мають оборонний або таємний характер, але є інформація, призначена лише певним групам людей. Скажімо, дітям певного віку не варто знати того, що призначене дорослим. Та й медикові, приміром, зовсім не обов’язкові відомості, необхідні дипломату.
- Ну це вже зовсім не проблема. Урешті, кожну інформацію можна закодувати. І аби отримати доступ до неї, треба буде набрати певний код на пульті з клавіатурою. Та й самі пульти в різних установах можуть бути різні, й регулювати доступ до таємної інформації можна доволі просто.
Отож, як бачите, коли всі інформаційні системи зіллються в Єдину систему, вона діятиме за участю людей і в ім’я людей. Величезні переваги нашого найсправедливішого соціального ладу, помножені на інформаційне могуття електронно-обчислювальних машин майбутнього, допоможуть створити рясноту матеріальних і духовних багатств.



1. Хірург, який спеціалізується на оперуванні внутрішніх органів (розм.).
2. Фундаментальне положення філософії Рене Декарта, висловлене спершу французькою (1637), а потім і латинською (1644) мовами.