Переклад і примітки – Василь Білоцерківський

Повернувшись із військової служби, Турідду Макка, син тітки Нунції, щонеділі статечно походжав площею у формі стрільця і в червоному береті. Дівчата поглинали його очима, ідучи на обідню, закутані по ніс у мантильї, а хлопці кружляли навколо нього, наче мухи. Він теж привіз із собою люльку з таким зображенням короля верхи на коні, що той був ніби живий, а запалюючи сірники, Турідду черкав ними ззаду по штанях, підводячи ногу вгору, немов збирався вдарити когось. Але попри все це, Лола, дочка дядька Анджело, не з’являлася ні на обідні, ані на гулянні, бо заручилася з одним чоловіком із Лікодії [1] – перевізником, який мав цілих чотири мули з Сортіно [2] у хліві. Спершу, коли Турідду дізнався про це, – чорт забирай! – то хотів вийняти тельбухи з його черева, того чоловіка з Лікодії, проте нічого не зробив і дав вийти своїй люті, походжаючи ночами під вікнами вродливиці, виспівуючи всі пісні зневаги, які знав.
- Напевне Турідду, син тітки Нунції, не має чого робити, – казали сусіди, – раз проводить ночі у співі, мов самотній горобець!
Урешті він зустрів Лолу, яка поверталася з мандрівки до Мадонни-Охоронниці й не зблідла і не почервоніла, побачивши його, начебто все це її не стосувалося.
- Радий вас бачити! – мовив він їй.
- Ох, куме Турідду, мені сказали, що ви повернулися першого числа цього місяця.
- А мені сказали ще багато чого! – відповів він. – Це правда, що ви виходите заміж за перевізника, кума Альфіо?
- Якщо на те Божа воля! – відповіла Лола, поправляючи кінці хустки під підборіддям.
- Крутите Божою волею, як вам подобається! Ось на те Божа воля, що я мусив повернутися здалеку і знайти ці чудові новини, Лоло!
Бідолаха ще пробував бравувати, але його голос осип, і він ішов услід за дівчиною, погойдуючись так, що китиця берета плескала його – то праворуч, то ліворуч – по плечах. У душі їй шкода було бачити його сумне обличчя, та дівчині не подобалося втішати його гарними словами.
- Слухайте, куме Турідду, – сказала вона врешті, – відпустіть мене до подруг. Що би заговорили на селі, якби побачили мене з вами?
- Слушно, – відповів Турідду, – тепер, коли ви виходите заміж за кума Альфіо, який має чотири мули у хліві, не годиться давати приводу для пліток. А моя мати, бідолашна, мусила продати нашого гнідого мула і малесенький виноградник на великій дорозі, поки я був солдатом. Минула щаслива пора, і більше ви не думаєте про те, як ми розмовляли через вікно у дворі й ви подарували мені хустку, перш ніж я поїхав; одному Богу відомо, скільки сліз я пролив у неї, їдучи так далеко, що там не знають і назви нашого села. Тож нині прощавайте, Лоло; уважаймо це доброю розв’язкою і кінцем нашої дружби.
Лола вийшла заміж за перевізника; першої ж неділі потому подалася на гуляння і всілася, склавши руки на животі, аби продемонструвати всі великі золоті обручки, які подарував їй чоловік. Турідду, маючи байдужий вигляд, безнастанно походжав туди-сюди вулицею з люлькою в роті, тримаючи руки в кишенях і позираючи на дівчат; але всередині його поїдало усвідомлення, що Лолин чоловік має стільки золота і що вона не звертає на нього уваги, коли він проходить повз неї.
- Хочу відплатити цій собаці на її власних очах! – бурчав він.
Навпроти кума Альфіо сидів дядько Кола, виноградар, який, подейкували, був багатий, мов свиня, і мав удома незаміжню дочку. Турідду так повівся і стільки наговорив, що став працювати наймитом у дядька Коли й почав нерідко заходити до нього додому і намовляти дівчині ніжні слова.
- Чому ви не ходите до Лоли казати ці гарні речі? – спитала Санта.
- Лола – велика панна! Лола нині заміжня за коронованим королем.
- Я не варта коронованого короля.
- Ви варті сотні таких, як Лола, і знаю одного чоловіка, який би зовсім не дивився на Лолу, коли бачить вас, бо Лола не гідна подавати вам черевики.
- Коли лисиця не могла дістати винограду…
- Вона сказала: який ти гарний, моє золотко!
- Гей! Приберіть руки, куме Турідду!
- Боїтеся, що з’їм вас?
- Не боюся ні вас, ані вашого Бога.
- Е, та знаємо, що ваша мати з Лікодії. Маєте полум’яну кров! Ох, я, здається, з’їв би вас очима!
- Їжте очима, якщо до вподоби – крихт не лишиться. А поки підніміть мені оцей жмуток.
- Для вас я підняв би увесь дім!
Аби не зашарітися, вона кинула в нього першу ліпшу стамеску і лише дивом не влучила.
- Поквапмося, балаканиною сухого гілля не зв’язати.
- Якби я був заможний, то хотів би мати таку дружину, як ви, Санто.
- Я не вийду заміж за коронованого короля, як Лола, але посаг і в мене знайдеться, коли Господь пошле мені когось.
- Знаємо, що ви багаті! Знаємо це!
- Якщо знаєте, то покваптеся. Батько йде, і не хотіла б я, аби він застав мене у дворі.
Батько починав супитися, та дівчина вдавала, що не помічає цього, бо китиця на стрільцевому береті лоскотала батькові серце і постійно танцювала перед очима доньки… Коли батько виставив Турідду за двері, донька відчинила вікно і прогомоніла з ним цілий вечір, отож усі сусіди лише про це говорили.
- Божеволію через тебе, – казав Турідду. – Утрачаю сон і апетит.
- Пусте.
- Хотів би бути сином Віктора-Емануїла, аби одружитися з тобою!
- Пусте.
- Присягаюся Мадонною, що з’їв би тебе, як хліб!
- Пусте.
- Ох, честю клянуся!
- Ох, матінко моя!
Лола, яка щовечора підслуховувала їх з-поза вази з базиліком, то шаріючись, то блідніючи, раз покликала Турідду.
- Отже, куме Турідду, до старих друзів більше не заходять?
- Так! – зітхнув юнак. – Щасливий той, хто може зайти до вас.
- Якщо ви бажаєте зайти до мене, то знаєте, де мешкаю! – відповіла Лола.
Турідду почав заходити до неї так часто, що Санта помітила це і зачинила вікно просто перед ним. Коли стрілець проходив, сусіди усміхнено показували на нього і похитували головою. Лолин чоловік об’їжджав ярмарки зі своїми мулами.
- У неділю піду сповідатися, бо вночі мені наснився синій виноград [3], – мовила Лола.
- Не йди, не йди! – упрохував Турідду.
- Ні, скоро Великдень, і мій чоловік схоче дізнатися, чому я не була на сповіді.
- Ох! – шепотіла Санта, донька дядька Коли, очікуючи на колінах своєї черги перед сповіддю, тоді як Лола прала свої гріхи. – Душею присягаюся, що не пошлю тебе до Рима на каяття!
- Кум Альфіо повернувся зі своїми мулами, навантажений грошима, і привіз мені в дарунок на свято гарну нову сукню.
- Маєте рацію, що привозите їй дарунки, – сказала йому сусідка Санта, – бо, коли вас тут немає, дружина прикрашає вашу домівку!
Кум Альфіо належав до числа тих людей, які слухають пильно, і, почувши такі слова про дружину, зблід, наче в нього встромили ножа.
- Чорт забирай! – вигукнув він. – Якщо ви помиляєтеся, то не залишу вам цілого ока, аби не могли плакати ні ви, ані вся ваша рідня!
- Я не звикла плакати! – відповіла Санта. – Навіть тоді не плакала, коли бачила цими самими очима, як Турідду, син тітки Нунції, заходив уночі в домівку вашої дружини.
- Гаразд, – відказав кум Альфіо. – Дуже вам дякую.
Тепер, коли ревнивий чоловік повернувся, Турідду більше не вештався вдень вулицею, а перетравлював своє горе в шинку з товаришами; напередодні Великодня перед ними стояла миска з ковбасою. Коли увійшов кум Альфіо, за одним тим, як він подивився на нього, Турідду зрозумів, що той прийшов у справі, й поклав виделку на миску.
- Чого бажаєте, куме Альфіо? – мовив він йому.
- Нічого не прошу, куме Турідду. Я вже давно вас не бачив і хотів поговорити з вами – ви знаєте, про що.
Турідду простягнув йому склянку, але кум Альфіо відштовхнув її. Тоді Турідду підвівся і сказав:
- Я готовий, куме Альфіо.
Той охопив йому шию руками.
- Якщо погоджуєтеся прийти завтра до інжирового гаю, то зможемо поговорити про цю справу, куме.
- Очікуйте мене на світанку на великій дорозі, і підемо туди вкупі.
На цих словах вони обмінялися цілунками виклику. Турідду стиснув зубами вухо перевізника, що означало урочисту обіцянку прибути.
Товариші мовчки залишили ковбасу і провели Турідду додому. Бідна тітка Нунція чекала на нього щодня до пізнього вечора.
- Мамо, – сказав їй Турідду, – пам’ятаєте, коли я пішов у солдати, ви думали, що вже не повернуся? Поцілуйте мене міцно, як тоді, бо завтра вранці йду далеко.
Ще до світанку він витягнув великого ножа, якого сховав у сіні, йдучи в солдати, і попростував у напрямку інжирового гаю.
- Боже мій! Куди ви йдете такий схвильований? – схлипувала налякана Лола, коли чоловік збирався йти.
- Піду тут недалеко, – відповів кум Альфіо, – але тобі було б ліпше, якби я не повернувся.
Лола в сорочці молилася біля ліжка, притискаючи до губ чотки, які привіз їй отець Бернардіно зі Святої Землі, й читаючи стільки «Богородиць», скільки могло вміститися на них.
- Куме Альфіо, – почав Турідду, пройшовши частину дороги обіч свого супутника, який мовчав, насунувши берет на очі. – Як Бог святий, знаю, що не маю рації, й дав би себе вбити. Але перш ніж піти з дому, я бачив свою стару, яка встала під приводом годування курей, аби побачити мене перед виходом, наче серце підказувало їй правду, і, як Бог святий, уб’ю вас, мов собаку, аби не плакала моя старенька.
- Чудово, – відповів кум Альфіо, знімаючи з себе жилета, – обидва битимемося на смерть.
І той, і той добре володіли ножем. Турідду дістав перший удар і вправно прийняв його в руку; прицільно повернув удар і влучив просто в пах супротивникові.
- Ох, куме Турідду! Бачу, ви всерйоз наміряєтеся мене вбити!
- Так, я-бо казав це вам. По тому як бачив свою стару з курями, вона постійно стоїть перед моїми очима.
- Гарно розплющте очі! – крикнув йому кум Альфіо. – Поверну вам повну міру.
Стоячи зовсім зігнутий, аби лівою рукою притримувати рану, яка заподіювала йому страждання, і майже торкаючись ліктем землі, він швидко схопив жменю піску і кинув у вічі супротивнику.
- Ох! – гаркнув засліплений Турідду. – Мені кінець.
Він намагався врятуватись, розпачливо відплигуючи назад, але кум Альфіо нагнав його і завдав йому другого удару в живіт і третього в горло.
- Ось тобі й третій! Це за будинок, який ти оздобив мені. Тепер твоя мати полишить своїх курей.
Турідду метнувся кілька разів туди-сюди серед смокв і впав неживою масою. Спінюючись, кров вирувала в його горлі, і він навіть не спромігся вимовити:
- Ох, матінко моя!


Першодрук оригіналу: у збірці новел Дж. Верґи «Життя полів» (1880, Мілан).
1. Лікодія-Евбея – муніципалітет в Італії на півдні острова Сицилія, за пів ста кілометрів від Катанії.
2. Сортіно – муніципалітет неподалік Сіракузи, на південному заході Сицилії.
3. В окультизмі та народних віруваннях сон про синій виноград віщує розлуку з коханою людиною.