...щоби не розбудити її,
переступаючи обережно залишені нею речі,
книги і одяг, нагріті повітрям шматки
тієї травневої ночі; переступаючи в тиші
де стіни, вікна і сходи, і встояна темрява
з осадом мороку на самому дні;
ступаючи ближче до мокрих і свіжих віконниць,
де вже починається самотність рослин і дерев,
зігрітих власним зростанням,
прогріті жарівні домів, дихання цілих районів,
подих країни, ніч на гарячих площинах травня,
натруджене доростання в’язких глибоких земель
до власних поверхонь;
переступаючи через траву, відчуваючи як напинається
ця виважена хода, якою повз тебе зазвичай проходять планети,
вся атмосфера, яка тебе супроводжує,
вся темрява світу, порядок усіх речей,
розмірене і невловиме перетікання предметів
в собі самих, тривання твоєї миті,
якої не вистачить аби вмістити у ній
травневу розлуку і тривожне тепло заводів.

Щоб починати щоразу з іншого місця,
виходити кожного разу з чорних пустот на голоси іззовні
і на дихання тих, з ким випало перебувати в одному житті –
дотичність до всіх подряпин і жилок на тілі твоєї країни,
до кожного вигину на гілках, що тримають свою рівновагу,
дотичність до теплих потоків повітря, які лежать над тобою,
вимиваючи сни із сердець,
щоби на ранок вона вже не знала
що снилось вночі.

Переливаючи світло із атома в атом,
рихтуючи коріння і стебла, з яких складається висота,
тягнучи за собою хисткі, обтяжені гіркотою наповнення
трави вздовж залізниці, витягуючи за собою
ластівок і комах, комини і антени -
дерева своїми тілами майже сягають тих місць,
де обривається наше повітря
і починається інший бік порожнечі,
майже сягають тих стиків, за якими з’являється сутінь,
де лише пересипається тиша і формується дощ.
І перш ніж ступити за межу, перш ніж запасти по той бік
повітря,
перш ніж кінцево вивільнитись із густого травневого тла,
вони встигають подумати, що навіть найменший рух,
найменше здригання мокрих гілок не минеться безкарно,
сколихнувши повітря, зрушивши простір,
і збудивши її зі сну.
Це їх і стримує...

2001