Древнє, величне, найкраще на землі місто тепер ніби затягнуло чимось липким слизьким і напівпрозорим.
Моє місто захворіло і почало помирати. Рідні вулиці, колись близькі, свіжі і яскраві, тепер, без світла, місцян, без миру почорніли, наче обабились, зробились чужими і непривітними.Холодні, завітрені будинки дивляться пустими мертвими очницями вікон. Брудні тротуари, після бомбардувань і артобстрілів густо засипані склом, і здається, що настав кінець світу і з неба на прокляте Богом місто падає скляний сніг.Вивернутий гусеницями бронетехніки асфальт, спалені автівки, повалені дорожні знаки і дерева- ось як виглядає тепер окуповане місто. Інколи то тут, то там, гуркочучи, проносяться броньовані монстри окупантів, залишаючи по собі клуби сизого диму, запах солярки і смерті. Безперервно з неба сипе мілка сніжна крупа, вкриваючи усе тонким сірим шаром- землю, свіжі дерев'яні хрести у дворах будинків, голі дерева, дахи, роздавлені автомобілі. Сніг тане і знову і знову терпляче, невпинно, безповоротньо усе покриває, так, ніби хоче все те страхіття сховати. Я довго стою у густій тіні під'їзду і вслуховуюся у неясні тривожні звуки міста. Два дні я нічого не їв, а вчора у мене закінчилась вода. Треба йти на пошуки їжі.Я порозсовував по кишеням мої останні скарби- світлодіодну стрічку і розрядженний павербанк - може вийде обміняти все це на щось їстівне. Але требу було бути обережним- окупанти час від часу проводять облави і забирали чоловіків- свіже поповнення для свого проклятого війська. А можуть і забрати "на підвал", звідки, як правило, ніхто не повертається.Своїх я встиг відправити з міста ще два місяці тому, до окупації- чудом посадив, на, здається, останній потяг, але сам так і не встиг виїхати. Ось тепер і доводиться переховуватись по порожнім квартирам розбитих, спалених будинків. До своєї квартири я не ходив- по перше, після прямого попадання ракетою, половини нашої шіснадцятиповерхівки вже не існувало, а по-друге- зовсім близько знаходився колишній відділ поліції, де окупанти облаштували собі штаб. Тож лишатись дома було занадто небезпечно. Лише одного разу якось уночі, коли небо затягнуло сірими хмарами і йшов нескінчений льодяний дощ, я пробрався додому - хотів забрати деякі необхідні речі,але квартира була розграбована і вдалось знайти лише складний туристичний ніж, ліхтарик без батарейок, розрядженний павербанк і мою стареньку невеличку Біблію у м'якій обкладинці. Світлодіодну стрічку, я одірвав від шафи на розтрощеній сусідській кухні. Тоді я ледь не попався. Десь поруч, у сусідніх квартирах, впав кусок стіни, це почув патруль. Солдати почали стріляти по вікнам. Кулі наче божевільні шершні свистіли зовсім поруч. Я впав на гострі уламки цегли, думав, що вже прийшов мій час, але все ж не розгубився і швидко поповз до сходів- там стіни були ширше і там було безпечніше. Я знав свій будинок дуже добре, тож у повній темряві я побіг по сходам догори, надіячись, що солдатам буде лінь підійматись на шістнадцятий поверх. Так і вийшло. Перечекавши до наступної ночі на горищі, серед вологого холодного мотлоху і знахабнілих пацюків, я у сутінках тихо пішов з будинку геть і більше додому не повертався. Я знайшов собі тимчасове житло у пустій кав'ярні- там було тихо і відносно безпечно, а головне- приміщення мало два виходи- на бульвар і у внутрішній дворик. Це давало змогу швидко піти при небезпеці, чим я вже зовсім скоро мені довелось скористатись. Я дрімав у плетеному кріслі, накрився знайденим шерстяним пледом, який чудом залишився тут майже цілим і яким колись огортались відвідувачі хіпстери, коли було прохолодно- так я фантазував, щоб не зійти з розуму. Я принюхувався до шерсті і мені здавалось, я відчував запах арабіки і дорогих парфумів. Я ніби бачив там, за розбитою кулеметною чергою стійкою, барісту- молодого худорлявого хлопчину у окулярах і з довгою доглянутою бородою. Він неспішно робив мені допіо і питав під тиху заспокійливу джазову мелодію з аудіосистеми- чи мені з цукром..Ні, то все мені здається. Цього не було насправді. Ця кав'ярня пуста і мертва, і баріста теж мертвий- його розстріляли за татуювання п'яні окупанти тут, зовсім недалеко..Ні! І цього не було!Так, кав'ярня мертва, але хлопець устиг вчасно піти звідси і тепер він з нашими, тепер він у теробороні живий і здоровий, він скоро знову буде тут, а окупантів не буде..Я прокидався і не розуміючи де я - наче дикій звір завмирав і спершу прислухався до темряви, а вже потім, коли розумів, що небезпеки немає- згадував, що я у пустій розбитій кав'ярні і коло мене нікого немає. І знову починав дрімати. І знову все те повторювалось- і сни, і видіння, і вслуховування у темряву.На другий день була облава. Спочатку я почув тріск автоматних черг, потім крики людей і п'яний сміх. Шум був з вулиці. Я встав і швидко пішов до дверей. Але перед тим як відчинити їх- я завмер на декілька секунд. Цього достатньо, щоб попросити Бога про допомогу і прислухатись, чи є по ту сторону дверей загроза. Притримуючи двері, я вийшов на свіже повітря. Я старався пересуватись ближче до стін, маже автоматично запам'ятовуючи місця на шляху, до можна лягти, сховатися у випадку непередбачуваної ситуації, куди можна тікати, якщо буде переслідування.Облава почалась на сусідній вулиці правіше, ближче до площі, там де колись знаходився торговельний центр. Я, не обертаючись, швидко пішов геть.Після блукань по пустим вулицям міста, нарешті я знайшов нове місце проживання - відділення банку, яке розташовувалось на одному з невеличких провулків, зовсім недалеко від метро. Банк займав увесь перший поверх старезного облупленного будинку. Вхідні двері були завалені поламаними меблями. Я відсунув шафу і залишки дивану, що знаходились на проході, проліз через наполовину одірвані двері усередину. Обережно переступаючи через розтрощені банкомати і термінали, я спочатку обійшов усі кабінети - треба було переконатися, що немає мін, розтяжок і людей. Здається, усе було чисто. Одне з вікон виходило у двір, але на ньому були міцні грати, тож скористатись цим вікном як аварійним виходом не вийде. Але була і хороша новина- у довгому темному коридорі я знайшов двері, які виводили прямісінько до квартир першого поверху. У банку я залишався два дні. І ось тепер, коли закінчилась їжа і вода, я наважився вийти у місто.

Я завмер перед металевими дверима, і дивився, наче у дверне вічко, у дірку від кулі на пусту вулицю. Треба було йти продавати чи міняти свій крам.Натягнувши заскорублу флісову шапочку майже на самі очі, я швидко пішов вулицею, якомога ближче до будинку і намагався не озиратись. Кілька разів зустрів перехожих, але вони мов сірі тіні, швидко прошмигнули геть, не підіймаючи на мене очей. Я і сам силувався не дивитись на них. На площі, коло закритого входу у метро стояло десяток- другий людей, в основному літніх жінок, які продавали свій крам. То був імпровізований ринок. Нечасті перехожі підходили і питали про речі, які їх зацікавили, торгувались, мінялись. Я пристроївся коло невисокого діда усього сивого, але з гарними чорними, ніби пофарбованими вусами. Дід розклав на землі старі ножовки, слюсарний інструмент, викрутки, ще здається радянського часу, стояв, переминаючись на коротких кривих ногах і усе намагався підкурити цигарку. Але чи то сірники були негодящі, чи то набрали вологи, але підкурити усе ніяк не виходило.- Не буде вогника?,- нарешті спитав він, уважно оглядаючи мене з ніг до голови, зовсім при цьому не сором'ячись. - На жаль, не палю,- я повів плечима і попробував посміхнутись. - От чортівня!- дід в серцях сплюнув і сховав цигарку назад до пачки.- Клята волога- зовсім сірники порозмокали. Я дістав павербанк і світлодіодну стрічку, поклав перед собою на більш- менш чистий край тротуару і став чекати покупця. -То що в тебе таке? - спитав дід.Я попробував пояснити, але вже на другому реченні зрозумів, що старий нічогісінько не розуміє з того, що я кажу. Попробував зайти з іншого боку.- То така батарейка спеціальна і лампочки.Дід почесав потилицю і махнув рукою - Курити хочеться...Раптом я почув звук мотору. Я повернув голову у сторону звуку. По вулиці швидко промчав позашляховик і щез за поворотом. З відкритого вікна лунав шансон.- От бандити,- тихо сказав старий, - людей убивають, а їхні машини собі забирають. Але нічого, буде і вам кара. Він повернувся до мене і сказав:- Ти знаєш, що у місті діють наші партизани?Я лише потиснув плечима. -Вони ріжуть тих клятих окупантів. Уже і їхнього губернатора,- старий кивнув у бік, куди поїхав позашляховик,- відправили до кобзона. Але є серед наших один особливий. Кличуть його Тінь. Чув?-Ні, не чув.-Отой хлопець особливий. Він знає місто, як свої п'ять пальців і може підібратися навіть до командувача отієї орди. А потім чик - і вже немає командувача. Присилайте нового. Зрозумів?Я кивнув.До мене підійшла жінка середнього віку, невисока, світлоока, одягнена у чоловічу спортивну куртку, почала розпитувати за світлодіодну стрічку. Сторгувались на трьох сотнях гривень. Жінка відрахувала змяті банкноти і сховала стрічку до рюкзака.От і добре- на обід я вже заробив. Ще би павербанк продати.. Але не судилося. Зненацька почалась облава. Як тільки я почув шум авто і неясні крики, я схопив павербанк, засунув його до кишені і, ні на кого не звертаючи уваги, швидко пішов геть, по вулиці, у сторону дитячого садочку. Я чув за спиною, як військові почали кричати до людей, почув одинокі постріли, але не побіг, лише прискорив крок. Порівнявшись з металевим парканом, я різко скочив на нього і одним махом перестибнув на інший бік. Опинившись на території дитячого садочку, я вже не стримуючись, побіг між деревами і невисокими яскраво крашеними будівлями. Я чув за спиною окрики, але вже не звертав на них увагу. Я забіг за кут будинку - тепер мене не достанеш навіть пострілом. Але радіти і святкувати перемогу було рано. Не звертаючи увагу на біль у правому боці від бігу, я перескочив через паркан з іншого боку садочку і побіг вздовж вузької вулиці вгору. Я відчував, не чув, а саме відчував, що мене переслідують. Тримати темп я не міг- все ж я не їв доволі довгий час і був ослаблений, тож як тільки я побачив двері, смикнув їх на себе і коли вони неохоче піддались- одразу ж пірнув у темряву під'їзду. Я завмер на декілька секунд, намагаючись відновити дихання і одночасно вибираючи маршрут втечі. Дорога роздвоювалась- широкі затерті сходи вели догори на верхні поверхи, а також був інший шлях - вниз, здається у підвал. Роздумував я лише мить. Я побіг догори. Але зупинився майже одразу- перед вікном між поверхами. Я потягнув засув донизу- багаторічні шари фарби на рамі і на замку не давали змоги одразу відчинити вікно, та всеж воно потроху почало піддаватися. Бити скло я не хотів- багато шуму, ще й можна поранитись- ні, лише у крайньому випадку. Протиснувшись у напіввідчинене вікно, я подивився униз- до землі зо два метри, можна скочити. А далі куди? Вікно виходило на задні двори і далі, за стоянкою автомобілів починалась якась промислова будівля- чи то фабрика якась, чи ще щось подібне. Вчіпившись руками за підвіконня і міцно притиснувши ноги у колінах і кісточках для того, щоб не отримати травму - я скочив. Приземлився я у багнюку, яка колись була цвітником. Перекотившись через спину, я швидко піднявся і побіг через двір. Коли я заліз через розбите вікно до великої будівлі, я переводячи важке дихання, опустився на холодну підлогу, прислухався. Здається відірвався від переслідувачів. Коли очі звикли до сутінків, я почав оглядатись- деж я опинився. То був порожній, покинутий скоріш за все вже давно, цех якогось заводу. Мені раптом подумалось - тут і у футбол можна було б зіграти- величезна і пуста територія. Я повільно піднявся і пішов оглядати приміщення. Намагався не шуміти- хто його знає, хто тут крім мене може бути. Ліворуч була висока арка, яка вела кудись у темряву. Ще лівіше знаходились металеві сходи, які вели на другий поверх. Під сходами біліли двоє дерев'яних дверей, з невеличкими, зафарбованими сірою фарбою, віконцями. Я смикнув ручку перших дверей потім інших- двері зачинені. Але замки були простими, я дістав складного ножа, просунув лезо у шпарину і натиснув на язичок. Двері скрипнули і відчинилися. Я зазирнув - це був напевно кабінет чи то бухгалтерії, чи то відділу кадрів. Під стінами стояли чотири стола з моніторами. Дивовижно- окупанти сюди ще не встигли завітати. Під столами були старі системні блоки, на сейфі стояв покритий пилом принтер. -Сейф! Я повернув металеву ручку. Десь всередині клацнуло і дверцята повільно відчинилися. У сейфі було дві полички і ще окремий відділ на замку. На нижній поличці стояла пляшка кон'яку і три плитки шоколаду. Оце скарб! Серце заколотилось від хвилювання і відчуття близької вдачі. Я обережно дістав кон'як- пляшка була непочатою. Оце так вдача!Розгорнув першу плитку шоколаду неслухняними пальцями і почав їсти.Як же смачно! Одну плитку я з'їв за мить дві інші засунув у кармани куртки.На верхній полиці була картонна коробка з копійками і печатками. Я відчинив окреме відділення сейфу- там невелика пачка якихось документів і зв'язка ключів. Ключі я взяв. Від чого вони? Треба було знайти від чого ті ключі. Я почав роздивлятись, але нічого цікавого не знайшов. Добре. Треба було перевірити інший кабінет.Я так само лезом ножа відчинив двері. Це скоріше за все було робоче місце начальника - навпроти входу стояв великий стіл, до якого буквою Т було приставлено два столи меншого розміру зі стільцями. За кріслом начальника теж стояв сейф. Я одразу пішов до нього. Смикнув за ручку- зачинено. Почав підбирати ключі. Один, великий, підійшов! Дверцята відчинилися. У цьому сейфі також було дві полиці і окреме відділення. І тут пляшка! Я дістав, роздивився- віскі! Більше на поличках нічого не було. Я відчинив дверцята окремого відділення - там була металева коробка. Я дістав її і поклав на стіл- важка. Обережно відкрив кришку і серце моє на мить завмерло- у коробці знаходився чорний новісінький пістолет і дві запечатані пачки набоїв! Зброю я не тримав у руках років десять- з тих пір, як звільнився з армії. Я взяв у руки важкий холодний пістолет і підійшовши ближче до невеличкого віконця, почав роздивлятись. Це був радянський ПМ- я одразу його впізнав, саме такий був у мене, коли я проходив військову службу. Натиснув на важіль і зняв магазин- він був пустий. Я розпечатав пачку з набоями і почав по одному закладати у магазин. Вісім набоїв. Діслав патрон у патронник, поставив пістолет на запобіжник. Тепер у мене була зброя. Тепер я міг захистити себе. Я сховав пістолет у кишеню джинсів, патрони склав у карман куртки. Потім ще раз уважно передивився сейф, але там нічого більше не було. Я підійшов до стола і потягнув шухляду на себе. В ній лежали сигарети, запальничка і попільниця. Знову вдача! Хоч я і не палив, але такі речі завжди будуть у пригоді. Можна обміняти на щось цінне, або продати. Я опустився у широке зручне крісло начальника, відкрив нову плитку шоколаду і назад почав неспішно насолоджуватись делікатесом. Як добре! Як мало людині потрібно для щастя. Я дістав пляшку коньяку і зробив маленький ковток. Взагалі до алкоголю я відносився не дуже добре, у мирний час майже не вживав, може інколи полюбляв випити келих, не більше холодного пінонуар. Але ось тепер, коли я уже кілька місяців був напівголодним, змореним, у мокрому одязі- алкоголь - це саме те, що треба. Я ще раз зробив ковток і почав їсти маленькими шматками шоколад. По стомленому тілу розлилось приємне тепло, у голові легко загуділо. Я відкинувся у кріслі, закрив очі і майже одразу задрімав.Мені наснилося, що я після довгої розлуки іду тополями до рідного села, до батьківського додому. Розквітає раннє літечко. Чисте синє небо, ласкаве сонце десь вгорі, за густою кроною дерев. Я іду і мені так легко на серці, так радісно, що хочеться плакати. Мені нікуди спішити- ціла вічність попереду. Ось я зупиняюся коло невисокої рясної вишні, яка росте серед розлогих старих осокорів і зриваю молоді ще кислі, але такі смачні ягоди. Опускаюсь на траву і довго дивлюся на широку долину, вкриту сонячним світлом, наче наречена вкрита фатою, на привітні світлі хати, на темну тінь лісу коло небокраю, на безкрайні зелені поля..Але раптом я відчуваю щось нове, якийсь дивний ледь помітний запах. Що це? Я принюхуюсь- може здалось? Ні, той запах стає сильнішим. Що це? Я відчуваю, неначе запах мазуту чи смоли... Звідки тут запах мазуту? Чи щось розлите по траві? Той неприємний запах бентежить мене, вселяє у серце тривогу. Я перестаю посміхатись і уважно оглядаю себе і все навколо, але нічого такого не бачу, та запах відчувається усе сильніше. Я швидко піднімаюсь і від цього у мене паморочиться у голові. У очах темніє і я падаю. Я провалююсь кудись у пустоту... І раптом я прокидаюсь. Я задрімав і у ві сні впав з крісла. Я перелякано піднімаюсь на ноги, обтріхуюсь від бруду і пилу і розумію, що запах, який мені наснився- так пахнуть оці цеха, цей кабінет, усі ці речі.Пальці лягли на рукоять пістолета - він на місці, і отже все добре. Я вийшов у цех, пішов до залізних сходів, піднявся на другий поверх. Там були лиш пара кабінетів, велика роздягальня, душові і туалет. Я знайшов коло душових обмилок і заховав у кишеню- мило це цінна річ по теперішньому часу і обов'язково стане у пригоді. Ні на що не сподіваючись покрутив кран- і чудо- з гусака потекла вода. Від несподіванки я відкрив рота і так стояв, дивився на рідкісне явище- воду з крану. Я вмив лице і руки. Ще би випрати речі! Але згодом- тепер требу все обстежити. У кабінетах через вибиті шибки на підвіконня насипало снігу. З вікон було дуже добре видно вулицю. Я обережно подивився вниз- здається усе було чисто, ні автівок, ні людей. От і добре. Вузький коридор другого поверху закінчувався металевою драбиною, привареною до стіни. Драбина вела у невеличкий люк, напевно на дах. Я піднявся догори і дійсно опинився на даху з металевими стовбчиками, з'єднаними між собою поперечинами. Зверху на стовбчиках були прикріплені листи з профнастилу, погнуті, мілко посічені уламками скоріш за все під час артобстрілів чи бомбардувань. Ліворуч, ближче до вулиці, знаходилась невелика цегляна пристройка, чи то ліфтова, чи ще щось подібне. Я обережно підійшов ближче до неї і раптом побачив чоловіка. Рука сама полізла у кишеню за пістолетом. Чоловік лежав на шматку целофану лицем донизу і не рухався. Поруч коло нього знаходилась коротка снайперська гвинтівка, бінокль і невеличкий тубус, скоріш за усе гранатомет. В ногах - рюкзак і невеличкий металевий термос. Чоловік був мертвий. По целофану розповзлась велика бура пляма. Я опустився на живіт, щоб мене не було видно з вулиці і підповз ближче. Обережно торкнувся стиснутої у кулак руки- мої пальці відчули холод мертвого тіла.По кольору одностроя, нашивкам, взуттю я зрозумів- то був наш хлопець, скоріш за все партизан чи розвідник. Я обережно піднявся на ліктях і подивився за огорожу даху- навпроти через вулицю, десь через п'ятдесять- сімдесят метрів, знаходилась школа. Прямо навпроти мене, у школі на четвертому поверху світились великі вікна і було видно якийсь рух. Я узяв бінокль і подивився уважніше. То скоріш за все була актова зала. Шкільні парти були зсунуті у величезний обідній стіл у букві П. За столом, повним усякого їдла і напоїв, сиділо до сотні чоловік. То були окупанти. Вони іди і випивали, говорили і сміялись. Ось один, невисокий повний, з рожевими, наче у дівчини, щічками, у болотного кольору однострої, встав, підняв бокал і почав щось говорити. То точно був якийсь банкет.

-От чорти!Я опустив бінокль і ліг поруч з вбитим. З хвилину я лежав, не рухався і усе обмірковував. Серце моє колотилось так, що мені здавалось, стук чутно внизу на вулиці. Я почав глибоко і розмірено дихати, намагаючись заспокоїтись. І через деякий час мені це майже вдалося. Я обшукав тіло- знайшов пістолет і три магазини з набоями. У рюкзаку була пара гранат, консерви, хліб, невелика радіостанція зі складною антеною, чотири повні магазини з набоями до гвинтівки. Я ще раз подивився у бінокль - там пили і сміялись. По зірочкам на пагонах я зрозумів- за столом були одні офіцери і переважно старші. Я взяв у руки гранатомет і почав його розглядати. То був "Джміль"- ще совєцька штука. Я такі бачив під час військової служби. Навіть стріляв з них- нічого складного То був не зовсім гранатомет- скоріше ручний вогнемет, який випалював усе , куди потрапляла його ракета. Я важко видихнув і обережно відкинув рукоятку. Я все для себе вирішив. Я закінчу ту роботу, яку не зміг закінчити оцей хлопець. Я зроблю йому такий подарунок, я собі зроблю такий подарунок- хоч на сьогодні, хоч на цей час, на цю хвилину я стану Тінню.Я піднявся на коліно, підняв вогнемет на плече, зняв його з запобіжника. Прицілився у велике вікно актового залу. Коли я натискав на спусковий гачок, я бачив, як за столом весело сміялись окупанти, піднімаючи повні бокали. Віддачі майже не було, ракета з шумом вилетіла з труби і через мить увесь актовий зал перетворився на пекло. Я поклав пусту трубу поруч з вбитим, взяв термос, застебнув лямки і закинув рюкзак собі на плечі. Потім перекинув ремінь рушниці через плече, і швидко пішов до драбини. Думки, прості і чіткі, немов вогняні спалахи самі по собі виникали у голові.- Спуститись вниз. Сховати зброю. Собі залишити один з пістолетів і гранати. Знайти місце для відпочинку, якомога далі звідси. Коли все стихне- повернутись і забрати зброю. Знайти наших і діяти. Діяти. Діяти.