Бій відгримів. Рашисти утекли.
Вступили, врешті у село рідненьке,
Де його хата, де чекає ненька
І брат Миколка. Як пережили?
У командира відпросивсь й побіг.
Села свого не впізнає, неначе.
Лише пусті, розбиті хати бачить,
Ніхто не вигляда через поріг
Чи у вікно. До хвіртки не виходить.
Неначе зовсім вимерло село.
В бою Сергію страшно не було,
А тут тривога неясна находить.
Аж ось і двір. Він хвіртку прочинив
І став. Ніхто не вийшов зустрічати.
І пусткою повіяло від хати,
Неначе в ній давно ніхто не жив.
Сусідка вийшла, доки озиравсь.
Вдивляється в лице підсліпувато,
Ніяк його не може упізнати.
Він підійшов до тину, привітавсь:
- День добрий! Здивувалася: - Сергій?!
- Я тітко Ганно… - А твоїх немає…-
Краєчком хустки очі витирає…
- Поїхали?! – питає сам не свій.
Зітхнула тяжко: - Он вони лежать…
Лише тепер могилку він побачив,
Що сиротою притулилась, наче
Побіля хати. Довелось ховать
Мені самій. А скільки тої сили?..
Але Сергій вже слів не чув отих.
Він кілька кроків ще зробити зміг
Й навколішки упав біля могили.
Сліз не було. Розгубленість і злість
В душі його спустошеній зостались.
За що йому біда така дісталась?
Поправив хрест, що трохи похиливсь.
Огледівся. Сусідка ще стояла
Побіля тину. Підійшов, сказав:
- А я на фронті… Навіть, і не знав…
Та розкажіть мені, як все то стало.
- Та як? Звичайно… По селу пішли
Вже п’яні самогон собі шукати.
До вашої теж завернули хати,
Кричати щось на маму почали,
А вона їм: «І був би, то, однак,
Я б вам, прокляті й краплі б не вділила!»
Один ударив із дурної сили.
Вона і впала у дворі навзнак.
А тут Миколка вискочив до них,
Узявся того за грудки хапати.
Той відштовхнув і стрілив з автомата.
Та, щоби свідків не було яких,
То й маму слідом. Я якраз була
В повітці. Тож все бачила і чула.
Й мене б убили. - знов стара зітхнула, -
Та,мабуть, Матір Божа вберегла.
В повітці не помітили вони.
А, як пішли, я довго ще стояла
Чи часом не повернуться, чекала…
Ох, скільки горя від тії війни! –
Помовчала, - Як уже ніч прийшла,
То я пішла, могилку покопала
Та їх обох в одній і поховала.
Пробач, та дві б вкопати не змогла…
Він через тин стареньку обійняв:
- Я вдячний…На могилку поглядайте,
Бо маю йти, потрібно борг віддати!
А у душі його вогонь палав,
Що міг би ціле військо спопелить.
Він прагнув помсти – праведної помсти.
Бо ж загасити той вогонь не просто,
Коли поклявся ради помсти жить.