Помер мій учитель і наставник Дмитро Васильович Павличко і калейдоскоп спогадів про нього накрив мене з головою. Великий письменник постійно був присутнім у моєму житті і ця втрата сприймається так само гостро, як смерть брата, якого поховав минулого року, перед самою війною.
Наша дружба розпочалася ще 1989 року, коли я вступив до лав Народного Руху України. Після мітингу, підійшов до нас з братом Віктором і запитав:
- Ви, бачу, музиканти?
- Так.
- А напишіть, но, пісню на мій вірш,- і подав лист з текстом.
- Гаразд, ми попрацюємо,- одказав брат.
Місяців шість створювалася музика. Десь всередині літа, на одному з заходів, яка проводила громадська організація, побачив нас біля сцени, підійшов, привітався.
- Ну то як, пісню вдалося створити?
У людському гаморі, за сценою, ми заспівали. Він мовчки слухав, а потім сказав:
- Дякую хлопці, це воно.
Це була пісня "Кий", яка зробила нас лауреатами фестивалю "Оберіг" та дипломантами "Червоної рути". Згодом зробили запис на студії.
- Чи пишеш вірші, Олександре? - спитав якось Дмитро Васильович.
- Пишу.
- Так неси.
- Куди?
- До моєї хати. Ось адреса і телефон.
Перша добірка моїх опусів була неграмотною, декларативною, юнацькою. І кожна сторінка з віршами була густо помережана зауваженнями. Під кожним невдалим твором стояв мінус, а вдалих виявилося тільки два.
- От що скажу... ось список літератури, яку мусиш прочитати. Це обов'язково. І проштудіюй заново підручники з української мови. А оце тобі подарунок - мій переклад книжки Шарля Бодлера "Квіти зла".
А підпис мене вразив. Там було всього три слова: "Майбутньому української літератури".
Коли ж мене було обрано головою управи Київської крайової організації Народного руху України, наші зустрічі стали регулярними
Окрім віршів став писати прозу. І, якось, після одного з партійних збіговиськ подав йому оповідання, яке щойно надрукував на партійному ризографі.
А о третій ночі пролунав дзвінок. Неня взяла слухавку, привіталася з кимось і каже:
- Сину, це тебе. Але як же пізно...
- Сашко! - вигукнув Павличко.- Завтра о сьомій ранку - до мене. Ти написав чудову річ.
А о десятій ранку, за руку, він привів мене в офіс журналу "Київ". І взявши і оборот редактора журналу сказав:
- Оце оповідання надрукувати негайно. Ось до нього моя передмова.
Коли він устиг її написати - одному Богові відомо.
А далі пішло-поїхало. Я писав - він редагував, інколи сварився.
1998 року, у співпраці з Дмитром Васильовичем створили гімн Народного Руху України. Там ціла історія, якось розкажу.
Познайомив мене зі своєю дочкою Соломією, вона тоді вже очолювала видавництво "Основа". І моя трикімнатна квартира перетворилася на склад друкарської продукції. Я формував з неї тридцятикілограмові подарунки для шкіл та бібліотек Києва, які потім роздавали на творчих заходах і презентаціях.
Коли Дмитро Васильович обрався до Верховної Ради, то призначив мене своїм помічником-консультантом. Праці стало більше. А згодом його призначили послом до республіки Польща.
Думаєте, він відпустив мене у вільне плавання? Нічого подібного. Нічні дзвоники лунали регулярно. Він просив, аби я ходив столичними підприємствами і збирав інформацію про товари, які можна продати у Польщі.
В Україні почалися вибори. Я балотувався до місцевої ради. Зателефонував Дмитрові Васильовичу, аби допоміг. Він кинув усе і примчав до Києва. Провів разом зі мною творчий вечір у школі, потім в училищі, потім на підприємстві. І скрізь агітував за мене. А потім знову подався до Польщі.
За кілька років повернувся до столиці, чекаючи на перепризначення послом до Словаччини. Подарував власні переклади Адама Міцкевича. Я тоді звернув увагу на вузлуваті пальці. Питаю:
- А що з пальцями?
- Давня історія. Я ж вчився у польській школі. Перед першим уроком учні співали "Єжи Польська не згнієла". А я співав "Ще не вмерла Україна." А вчителька сказала:
- Клади руки на стіл. Поклав А вона давай ребром лінійки бити по пальцях та примовляти:
- Будеш співати гімн Польщі?
Не співав я його, бо не знав. Неня потім довго гоїла розбиті кінцівки. Отаким був мій перший урок у польській школі.
А опісля посольської роботи повернувся до України. Якось, перестрів у партійному офісі, ухопив за лацкани піджака і мовив:
- Олександре, Йди з політики, ти митець, тому ця робота тобі заважає. І знайди чудового літреддактора, бажано людину не тільки фахову, а близьку по духу та по крові.
Так і сталося. З політики пішов, літредактора знайшов. Ви її, мабуть, знаєте, це Світлана Козаченко.
Позаминулого року редагував чергову мою книжку, трохи сварився, половину забракував. А коли дізнався, що я став членом НСПУ радів, як мала дитина. Два слова тоді вимовив:
- Ну, нарешті!
Почалася війна, але творча співпраця продовжувалася. Домовились, що принесу йому чергову добірку на вичитку. Це при тому, що він вже давно не бачив на одне око!
А скільки власних творчих планів було в цієї людини! У хаті старі килимки, простяцький светрик у дірочках, капці стоптані, але стіл завалений рукописами та книжками. Його не цікавило багатство, він не звертав уваги на золоті цяці, його турбувала тільки творчість, і люди, для яких він жив і творив...
А тепер він пішов у засвіти, а попрощатися з учителем не маю змоги. У цілях безпеки прощання з митцем і похорон відбудуться у Стопчатові, селі, де він народився. Бо багатотисячна народна маса - це військова ціль для рашистів.
Спочивай з миром, Майстре. Я неодмінно приїду до Тебе першої ліпшої нагоди і візьму з собою всіх друзів, яких ти знав і шанував: Ярослава Чорногуза, Віктора Ткаченка.........

31.01.2023р.