
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.03.28
10:24
Стрічав людей у ницості таємних,
а показово – приязних і чемних.
Стрічав й таких, яким без гарних слів
нести добро завжди стачає сил.
Нічого в світі не минає непомітно,
і за плечем чергує кожну мить
незримий янгол неусипний –
а показово – приязних і чемних.
Стрічав й таких, яким без гарних слів
нести добро завжди стачає сил.
Нічого в світі не минає непомітно,
і за плечем чергує кожну мить
незримий янгол неусипний –
2023.03.28
08:03
Я б стала тою,
хто відкрив теорію сну
і спокою душі.
Я б змогла показати
всім тим, хто не бачить,
темну лінію дощу.
Я б дала надію тим,
хто втрачає віру.
хто відкрив теорію сну
і спокою душі.
Я б змогла показати
всім тим, хто не бачить,
темну лінію дощу.
Я б дала надію тим,
хто втрачає віру.
2023.03.28
06:51
Коли юрма зголосить вирок – Він!
Й судилище свою відкриє браму…
Чи хто спитає, а по кому дзвін?
Тебе не порятують стіни храму.
Є тільки шлях вперед, на ешафот.
Видовища і хліб цінили завжди.
Жадає крові свіжої народ,
але страшиться, мов чумної прав
Й судилище свою відкриє браму…
Чи хто спитає, а по кому дзвін?
Тебе не порятують стіни храму.
Є тільки шлях вперед, на ешафот.
Видовища і хліб цінили завжди.
Жадає крові свіжої народ,
але страшиться, мов чумної прав
2023.03.28
05:43
Заплющую очі і бачу
Все те, що у згадках зберіг, –
Зростали тополі тремтячі,
Уздовж незабутніх доріг.
Бруківки дзвінкі і накати
Опуклі шляхів ґрунтових, –
Навчали мене мандрувати
І бути уважним на них.
Все те, що у згадках зберіг, –
Зростали тополі тремтячі,
Уздовж незабутніх доріг.
Бруківки дзвінкі і накати
Опуклі шляхів ґрунтових, –
Навчали мене мандрувати
І бути уважним на них.
2023.03.27
19:44
Веди мене крізь темний коридор,
В чертоги світла, в закулісся п'єси,
Де перспектива сходиться в тунель,
Повз тисячі дверей, що без адреси
Скрегочуть сірим полиском завіс.
В безпечній карті вуличних ролей
Єдина роль не зупиняє поступ.
В чертоги світла, в закулісся п'єси,
Де перспектива сходиться в тунель,
Повз тисячі дверей, що без адреси
Скрегочуть сірим полиском завіс.
В безпечній карті вуличних ролей
Єдина роль не зупиняє поступ.
2023.03.27
16:03
Інколи втрачаю дар мови. Мовчу, як риба об лід. Або курка на сідвлі опівночі. Тільки блимаю очиськами, як сова, на співбесідника та чухаю носа. Бо не маю чого сказати у відповідь. Ступор.
Заправляв труси у нічну сорочку, аж тут "Бах!" у вхідні двері
Заправляв труси у нічну сорочку, аж тут "Бах!" у вхідні двері
2023.03.27
14:39
Як довго ще ми питимем покуту
за наші доленосні помилки?
Тушитимем запаленого трута,
що тліє поступово вже віки…
Уже ідемо в крові по коліна,
але петля тугішає щодня
і перспектива втратити країну –
за наші доленосні помилки?
Тушитимем запаленого трута,
що тліє поступово вже віки…
Уже ідемо в крові по коліна,
але петля тугішає щодня
і перспектива втратити країну –
2023.03.27
12:41
Темно-червоні суцвіття щириці
Пахнуть дитинством донині мені,
Певно, тому, що колись веселиться
Ми полюбляли в оцім бур'яні.
Лиш наставало омріяне літо,
Як дітвора вся неслася бігом
В гущу зелену рослин соковитих,
Зверху покриту пурпурним шатром.
Пахнуть дитинством донині мені,
Певно, тому, що колись веселиться
Ми полюбляли в оцім бур'яні.
Лиш наставало омріяне літо,
Як дітвора вся неслася бігом
В гущу зелену рослин соковитих,
Зверху покриту пурпурним шатром.
2023.03.27
11:04
Ніч. Святі й пророки встали із гробів
Й істину шаткують в борщик дрібно:
Як самого себе ближнього люби,
Дальніх - щирих, чесних - непотрібно.
А чому - не знаю. Вірю словесам
Писаним Абрамом і Мойсеєм.
Пропищали людям мудрі небеса:
Й істину шаткують в борщик дрібно:
Як самого себе ближнього люби,
Дальніх - щирих, чесних - непотрібно.
А чому - не знаю. Вірю словесам
Писаним Абрамом і Мойсеєм.
Пропищали людям мудрі небеса:
2023.03.27
09:56
Вітер верби та води
Пустотливо куйовдив,
Тиша спала блаженно в саду,
Підбирали тополі
Срібляків чисті зорі.
Та зненацька на чорну біду
Заволала сирена,
Пустотливо куйовдив,
Тиша спала блаженно в саду,
Підбирали тополі
Срібляків чисті зорі.
Та зненацька на чорну біду
Заволала сирена,
2023.03.27
02:23
А пам’ятаєш ти, як я ходив слідами,
Завжди шукав тебе і просто дратував?
Я був тоді малий – ні розуму, ні дару,
Які тобі би міг віддати просто так;
Я тільки серце мав, лиш вірність і відвагу,
І тільки їх тобі присвячував щодня
Завжди шукав тебе і просто дратував?
Я був тоді малий – ні розуму, ні дару,
Які тобі би міг віддати просто так;
Я тільки серце мав, лиш вірність і відвагу,
І тільки їх тобі присвячував щодня
2023.03.27
00:45
Посиніли губи помітно -
Не можу я мати усіх.
Та очі мої ненаситні
Все бачать, єбачать, аж сміх.
Уява працює: дівчаток
Все хочеться нових, аж страх...
Це старості, певно, початок -
Не можу я мати усіх.
Та очі мої ненаситні
Все бачать, єбачать, аж сміх.
Уява працює: дівчаток
Все хочеться нових, аж страх...
Це старості, певно, початок -
2023.03.26
23:49
І зорі, і місяць, і мрії про тебе,
І солод повітря у тихім саду.
Спиваю на фоні вечірнього неба,
Напоюю душу свою молоду.
І вітер леліє, вихитує плечі,
Довірливо рими шепоче мені.
І килимом стелиться лагідний вечір,
І солод повітря у тихім саду.
Спиваю на фоні вечірнього неба,
Напоюю душу свою молоду.
І вітер леліє, вихитує плечі,
Довірливо рими шепоче мені.
І килимом стелиться лагідний вечір,
2023.03.26
22:27
Межі, грані, перелази –
переходити чи ні?
Від образи до відрази –
від підбора до ступні.
26.03.2023 р.
переходити чи ні?
Від образи до відрази –
від підбора до ступні.
26.03.2023 р.
2023.03.26
21:23
ІНе вбити Слово і живе, і віще
на шпальтах української душі...
своє і рідне оживає вічно
у будь-які періоди трагічні,
якщо не уповає на чужі.
ІІТоді ніякі орди і навали
не залякають націю мою,
на шпальтах української душі...
своє і рідне оживає вічно
у будь-які періоди трагічні,
якщо не уповає на чужі.
ІІТоді ніякі орди і навали
не залякають націю мою,
2023.03.26
19:40
Куди цей шлях? Із дому чи додому?
Ніхто не скаже. І не знаю я.
Та з кожним роком додається втоми
й притягує не небо, а земля.
А в ній уже і брат, і мати з батьком,
діди, баби… рідні лежить й рідні…
і ляже ще опісля, ой, багацько,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ніхто не скаже. І не знаю я.
Та з кожним роком додається втоми
й притягує не небо, а земля.
А в ній уже і брат, і мати з батьком,
діди, баби… рідні лежить й рідні…
і ляже ще опісля, ой, багацько,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2023.03.09
2023.03.01
2023.02.18
2023.02.06
2023.01.04
2023.01.03
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Прощайте, Дмитре Васильовичу!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Прощайте, Дмитре Васильовичу!
Помер мій учитель і наставник Дмитро Васильович Павличко і калейдоскоп спогадів про нього накрив мене з головою. Великий письменник постійно був присутнім у моєму житті і ця втрата сприймається так само гостро, як смерть брата, якого поховав минулого року, перед самою війною.
Наша дружба розпочалася ще 1989 року, коли я вступив до лав Народного Руху України. Після мітингу, підійшов до нас з братом Віктором і запитав:
- Ви, бачу, музиканти?
- Так.
- А напишіть, но, пісню на мій вірш,- і подав лист з текстом.
- Гаразд, ми попрацюємо,- одказав брат.
Місяців шість створювалася музика. Десь всередині літа, на одному з заходів, яка проводила громадська організація, побачив нас біля сцени, підійшов, привітався.
- Ну то як, пісню вдалося створити?
У людському гаморі, за сценою, ми заспівали. Він мовчки слухав, а потім сказав:
- Дякую хлопці, це воно.
Це була пісня "Кий", яка зробила нас лауреатами фестивалю "Оберіг" та дипломантами "Червоної рути". Згодом зробили запис на студії.
- Чи пишеш вірші, Олександре? - спитав якось Дмитро Васильович.
- Пишу.
- Так неси.
- Куди?
- До моєї хати. Ось адреса і телефон.
Перша добірка моїх опусів була неграмотною, декларативною, юнацькою. І кожна сторінка з віршами була густо помережана зауваженнями. Під кожним невдалим твором стояв мінус, а вдалих виявилося тільки два.
- От що скажу... ось список літератури, яку мусиш прочитати. Це обов'язково. І проштудіюй заново підручники з української мови. А оце тобі подарунок - мій переклад книжки Шарля Бодлера "Квіти зла".
А підпис мене вразив. Там було всього три слова: "Майбутньому української літератури".
Коли ж мене було обрано головою управи Київської крайової організації Народного руху України, наші зустрічі стали регулярними
Окрім віршів став писати прозу. І, якось, після одного з партійних збіговиськ подав йому оповідання, яке щойно надрукував на партійному ризографі.
А о третій ночі пролунав дзвінок. Неня взяла слухавку, привіталася з кимось і каже:
- Сину, це тебе. Але як же пізно...
- Сашко! - вигукнув Павличко.- Завтра о сьомій ранку - до мене. Ти написав чудову річ.
А о десятій ранку, за руку, він привів мене в офіс журналу "Київ". І взявши і оборот редактора журналу сказав:
- Оце оповідання надрукувати негайно. Ось до нього моя передмова.
Коли він устиг її написати - одному Богові відомо.
А далі пішло-поїхало. Я писав - він редагував, інколи сварився.
1998 року, у співпраці з Дмитром Васильовичем створили гімн Народного Руху України. Там ціла історія, якось розкажу.
Познайомив мене зі своєю дочкою Соломією, вона тоді вже очолювала видавництво "Основа". І моя трикімнатна квартира перетворилася на склад друкарської продукції. Я формував з неї тридцятикілограмові подарунки для шкіл та бібліотек Києва, які потім роздавали на творчих заходах і презентаціях.
Коли Дмитро Васильович обрався до Верховної Ради, то призначив мене своїм помічником-консультантом. Праці стало більше. А згодом його призначили послом до республіки Польща.
Думаєте, він відпустив мене у вільне плавання? Нічого подібного. Нічні дзвоники лунали регулярно. Він просив, аби я ходив столичними підприємствами і збирав інформацію про товари, які можна продати у Польщі.
В Україні почалися вибори. Я балотувався до місцевої ради. Зателефонував Дмитрові Васильовичу, аби допоміг. Він кинув усе і примчав до Києва. Провів разом зі мною творчий вечір у школі, потім в училищі, потім на підприємстві. І скрізь агітував за мене. А потім знову подався до Польщі.
За кілька років повернувся до столиці, чекаючи на перепризначення послом до Словаччини. Подарував власні переклади Адама Міцкевича. Я тоді звернув увагу на вузлуваті пальці. Питаю:
- А що з пальцями?
- Давня історія. Я ж вчився у польській школі. Перед першим уроком учні співали "Єжи Польська не згнієла". А я співав "Ще не вмерла Україна." А вчителька сказала:
- Клади руки на стіл. Поклав А вона давай ребром лінійки бити по пальцях та примовляти:
- Будеш співати гімн Польщі?
Не співав я його, бо не знав. Неня потім довго гоїла розбиті кінцівки. Отаким був мій перший урок у польській школі.
А опісля посольської роботи повернувся до України. Якось, перестрів у партійному офісі, ухопив за лацкани піджака і мовив:
- Олександре, Йди з політики, ти митець, тому ця робота тобі заважає. І знайди чудового літреддактора, бажано людину не тільки фахову, а близьку по духу та по крові.
Так і сталося. З політики пішов, літредактора знайшов. Ви її, мабуть, знаєте, це Світлана Козаченко.
Позаминулого року редагував чергову мою книжку, трохи сварився, половину забракував. А коли дізнався, що я став членом НСПУ радів, як мала дитина. Два слова тоді вимовив:
- Ну, нарешті!
Почалася війна, але творча співпраця продовжувалася. Домовились, що принесу йому чергову добірку на вичитку. Це при тому, що він вже давно не бачив на одне око!
А скільки власних творчих планів було в цієї людини! У хаті старі килимки, простяцький светрик у дірочках, капці стоптані, але стіл завалений рукописами та книжками. Його не цікавило багатство, він не звертав уваги на золоті цяці, його турбувала тільки творчість, і люди, для яких він жив і творив...
А тепер він пішов у засвіти, а попрощатися з учителем не маю змоги. У цілях безпеки прощання з митцем і похорон відбудуться у Стопчатові, селі, де він народився. Бо багатотисячна народна маса - це військова ціль для рашистів.
Спочивай з миром, Майстре. Я неодмінно приїду до Тебе першої ліпшої нагоди і візьму з собою всіх друзів, яких ти знав і шанував: Ярослава Чорногуза, Віктора Ткаченка.........
31.01.2023р.
Наша дружба розпочалася ще 1989 року, коли я вступив до лав Народного Руху України. Після мітингу, підійшов до нас з братом Віктором і запитав:
- Ви, бачу, музиканти?
- Так.
- А напишіть, но, пісню на мій вірш,- і подав лист з текстом.
- Гаразд, ми попрацюємо,- одказав брат.
Місяців шість створювалася музика. Десь всередині літа, на одному з заходів, яка проводила громадська організація, побачив нас біля сцени, підійшов, привітався.
- Ну то як, пісню вдалося створити?
У людському гаморі, за сценою, ми заспівали. Він мовчки слухав, а потім сказав:
- Дякую хлопці, це воно.
Це була пісня "Кий", яка зробила нас лауреатами фестивалю "Оберіг" та дипломантами "Червоної рути". Згодом зробили запис на студії.
- Чи пишеш вірші, Олександре? - спитав якось Дмитро Васильович.
- Пишу.
- Так неси.
- Куди?
- До моєї хати. Ось адреса і телефон.
Перша добірка моїх опусів була неграмотною, декларативною, юнацькою. І кожна сторінка з віршами була густо помережана зауваженнями. Під кожним невдалим твором стояв мінус, а вдалих виявилося тільки два.
- От що скажу... ось список літератури, яку мусиш прочитати. Це обов'язково. І проштудіюй заново підручники з української мови. А оце тобі подарунок - мій переклад книжки Шарля Бодлера "Квіти зла".
А підпис мене вразив. Там було всього три слова: "Майбутньому української літератури".
Коли ж мене було обрано головою управи Київської крайової організації Народного руху України, наші зустрічі стали регулярними
Окрім віршів став писати прозу. І, якось, після одного з партійних збіговиськ подав йому оповідання, яке щойно надрукував на партійному ризографі.
А о третій ночі пролунав дзвінок. Неня взяла слухавку, привіталася з кимось і каже:
- Сину, це тебе. Але як же пізно...
- Сашко! - вигукнув Павличко.- Завтра о сьомій ранку - до мене. Ти написав чудову річ.
А о десятій ранку, за руку, він привів мене в офіс журналу "Київ". І взявши і оборот редактора журналу сказав:
- Оце оповідання надрукувати негайно. Ось до нього моя передмова.
Коли він устиг її написати - одному Богові відомо.
А далі пішло-поїхало. Я писав - він редагував, інколи сварився.
1998 року, у співпраці з Дмитром Васильовичем створили гімн Народного Руху України. Там ціла історія, якось розкажу.
Познайомив мене зі своєю дочкою Соломією, вона тоді вже очолювала видавництво "Основа". І моя трикімнатна квартира перетворилася на склад друкарської продукції. Я формував з неї тридцятикілограмові подарунки для шкіл та бібліотек Києва, які потім роздавали на творчих заходах і презентаціях.
Коли Дмитро Васильович обрався до Верховної Ради, то призначив мене своїм помічником-консультантом. Праці стало більше. А згодом його призначили послом до республіки Польща.
Думаєте, він відпустив мене у вільне плавання? Нічого подібного. Нічні дзвоники лунали регулярно. Він просив, аби я ходив столичними підприємствами і збирав інформацію про товари, які можна продати у Польщі.
В Україні почалися вибори. Я балотувався до місцевої ради. Зателефонував Дмитрові Васильовичу, аби допоміг. Він кинув усе і примчав до Києва. Провів разом зі мною творчий вечір у школі, потім в училищі, потім на підприємстві. І скрізь агітував за мене. А потім знову подався до Польщі.
За кілька років повернувся до столиці, чекаючи на перепризначення послом до Словаччини. Подарував власні переклади Адама Міцкевича. Я тоді звернув увагу на вузлуваті пальці. Питаю:
- А що з пальцями?
- Давня історія. Я ж вчився у польській школі. Перед першим уроком учні співали "Єжи Польська не згнієла". А я співав "Ще не вмерла Україна." А вчителька сказала:
- Клади руки на стіл. Поклав А вона давай ребром лінійки бити по пальцях та примовляти:
- Будеш співати гімн Польщі?
Не співав я його, бо не знав. Неня потім довго гоїла розбиті кінцівки. Отаким був мій перший урок у польській школі.
А опісля посольської роботи повернувся до України. Якось, перестрів у партійному офісі, ухопив за лацкани піджака і мовив:
- Олександре, Йди з політики, ти митець, тому ця робота тобі заважає. І знайди чудового літреддактора, бажано людину не тільки фахову, а близьку по духу та по крові.
Так і сталося. З політики пішов, літредактора знайшов. Ви її, мабуть, знаєте, це Світлана Козаченко.
Позаминулого року редагував чергову мою книжку, трохи сварився, половину забракував. А коли дізнався, що я став членом НСПУ радів, як мала дитина. Два слова тоді вимовив:
- Ну, нарешті!
Почалася війна, але творча співпраця продовжувалася. Домовились, що принесу йому чергову добірку на вичитку. Це при тому, що він вже давно не бачив на одне око!
А скільки власних творчих планів було в цієї людини! У хаті старі килимки, простяцький светрик у дірочках, капці стоптані, але стіл завалений рукописами та книжками. Його не цікавило багатство, він не звертав уваги на золоті цяці, його турбувала тільки творчість, і люди, для яких він жив і творив...
А тепер він пішов у засвіти, а попрощатися з учителем не маю змоги. У цілях безпеки прощання з митцем і похорон відбудуться у Стопчатові, селі, де він народився. Бо багатотисячна народна маса - це військова ціль для рашистів.
Спочивай з миром, Майстре. Я неодмінно приїду до Тебе першої ліпшої нагоди і візьму з собою всіх друзів, яких ти знав і шанував: Ярослава Чорногуза, Віктора Ткаченка.........
31.01.2023р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію