В дитинстві я щороку приїздив
У гості до бабусі. Ціле літо
Я міг на річку і у ліс ходити.
Там зустрічаєш стільки різних див,
Яких у місті марно і шукать.
Бабуся трави кожен рік збирала,
Мене частенько із собою брала.
Тож довелося і мені пізнать,
Які корисні, а які шкідливі,
Які до рани можна прикладать,
А які краще зовсім не чіпать.
А я запам’ятовував хапливо,
Бо ж, хто зна, чи згодиться, а чи ні,
Але ж знання у торбі не носити.
А в школі ж ще ботаніку учити.
Отож не буде зайвина мені.
Одного ранку, ледь роса зійшла,
Бабуся знов за травами зібралась.
Чи то піду – у мене запиталась.
Вода ще не набралася тепла,
Отож на річку рано ще іти,
Сидіти в хаті також не хотілось,
Бо ж усі хатні ігри вже приїлись,
А на ТеВе цікаве не знайти.
І з радістю я тут же підхопивсь,
Схопив бігом бабусину торбину,
Закинув ще пусту її за спину
І ми селом до лісу подались.
Я в лісі вже з бабусею бував,
Проте не надто в ньому розбирався
І заблукати, все-таки, боявся.
Ішов за нею вслід, не відстав.
Вона якусь знаходила траву,
Бува, її з корінням виривала,
До торби акуратненько складала,
Якусь істоту, начебто живу.
Отак і на галявину зайшли
Посеред лісу та й таку велику.
Дуби навколо. Таких, мабуть кілька,
Як я і одного б не обняли.
Поки бабуся виглядає трав,
Я відійшов, щоб краще обдивитись.
Побачивши якісь цікаві квіти,
Хутчій на край галявини помчав
І обімлів. Не бачив ще таких.
Високі стебла гострим листям вкриті,
А понад ними жовто-сині квіти,
Чи більше фіолетового в них.
Став придивлятись ближче. Але ні.
То жовті – квіти, як дзвіночки довгі,
Як колосочок від стебла отого.
А сині – то вже листики чудні,
Що, наче прикривають квіти ті.
Комашки різні навкруги кружляють,
Дивлюся, навіть бджоли пролітають.
Не бачив таких квітів у житті.
Незчувся, як бабуся підійшла.
- А що за квітка це така? – питаю.
- Мар’янником дібровним називають
Його усі із нашого села.
Хоча, бува Іван-та-Мар’я звуть,
Дзвінець, медунка та ще жовтяниця,
Сорочі стружки…Ну, вже роздивився.
Пора уже й додому повернуть.
Мені ж цікаво: - А чого то їх
Іван-та-Мар’я люди називають?
- Та люди різне, бач розповідають.
Я ж пам’ятаю з розповідей тих
Одну. Як хочеш, то переповім,
Поки додому будем повертатись.
Мені ж цікаво було те дізнатись,
Я ж був таким допитливим малим.
- Було то,люди кажуть, в давнину,
Коли в степах ще половці блукали.
Вони стада худоби випасали,
Ходили дуже часто на війну
Проти сусідів. В Руські землі теж
Вони тоді частенько набігали,
Людей чи полонили, чи вбивали,
Збирали все: від збіжжя до одеж
І все до себе у степи тягли.
Хоча, крім них там і слов’яни жи́ли.
Ворогували з тими і дружили,
За себе ж бо посто́яти могли.
Їх прозивали бродниками, бо
Вони так само по степах бродили,
Хоч також понад бродами сиділи,
Купцям допомагаючи або,
Коли ті відмовлялися платить,
То всі товари їхні відбирали.
І добре, як самих живих пускали.
Нелегко їм було в степу прожить,
Тож тільки найсміливіші могли
Туди тікати. Був в одній ватазі
Юнак один. Всі його звали Князем.
Мабуть, підстави для того були.
Був він і видний з себе, й силу мав,
І розуму у нім було багато.
Тож скоро й отаманом міг би стати.
Та доля повернула так – не став.
Любив один блукати по степах,
Якусь дичину з лука постріляти,
При вогнищі в густій траві поспати.
Не відав, мабуть, що таке є страх.
Та не чіпали половці його,
Коли іноді у степу стрічали,
Мабуть, таке щось в ньому помічали,
Чи то уже сприймали за свого.
Якось пополювати вибравсь він,
Полишивши у байраці́ ватагу.
В собі незнану відчував наснагу,
Що й проти тура вийшов би один.
Та вирішив – згодиться й дичина.
Отож до річки здумав простувати,
Там дичини у пору цю багато
Та майже і не лякана вона.
А тут якраз і гуску в небі вздрів,
Яка доволі низько пролітала.
Стріла в руках легенько задрижала,
Коли він лук угору стрімко звів.
Коротка мить і пада з неба птах.
Він полетів, щоб здобич підібрати.
Як підхопив, стрілу щоб витягати,
Бо ще згодиться вона йому …та
Завмер. Бо в тілі гуски ще одна
Стріла стриміла. Тупіт тут почувся,
Він у той бік хутенько повернувся,
Поглянув…і в душі якась струна,
Немов заграла. Дівчина якась
Коня свого спинила біля нього.
А він не може й вимовить нічого.
Вона також рум’янцем узялась.
По всьому видно – половчанка та
Ще й не проста, а знатна і багата.
Можливо б, довго мовчки їм стояти,
Але ж, нарешті, він її пита:
- Твоя стріла? Пробач та я не знав,
Що ти також у цім степу полюєш.
Вона ж на нього дивиться й не чує.
- Це твоя здобич, - гуску їй віддав.
- Ні-ні,- урешті мовила вона, -
Нехай тобі, - поглянула у очі.
І вже його, мов відпускать не хоче
Отих очей бездонна глибина.
- А давай ми засмажимо удвох,
Разом. У балці вогнище розпалим,-
Промовив він, немов з якимось жалем,
Не вірячи, що дасть надію Бог.
- Давай. – тихенько мовила вона.
І його серце раптом заспівало…
Вони з тих пір частенько полювали.
Вже, як без неї бути, він не знав.
Вона також чекала стрічі мить,
Зі стійбища скоріше в степ летіла,
Мерщій його побачити хотіла,
Боялась, як без нього їй прожить.
Але недовгим щастя було їх.
Якось вона приїхала сумною.
Він враз до нею: - Мила, що з тобою?
- Навідався у стійбище жених.
Сусідній хан. Зовсім уже старий
Та молодої жінки собі хоче.-
А у самої аж сльозяться очі.-
Що нам із тим робити, милий мій?
А він задумавсь лиш на одну мить:
- Давай втечем з тобою десь далеко.
Де хану буде нас знайти нелегко…
- Давай! – Не будеш про таке жаліть?
- Ніколи в світі! Сіли на коней
І в степ помчали вітер доганяти.
Він у сорочці синій, вона в платті
Яскраво-жовтім. Хто їх дожене?
Але дарма надіялись вони.
Ледь хан помітив, що дочки немає,
Він їй услід погоню посилає.
А половці ж- то степові сини.
Вони сліди спроможні прочитать,
Які ніхто другий і не помітить.
Знайшли сліди і стали вслід летіти.
Поволі вже і стали доганять.
Бо ж в них підмінні коні кожен вів,
А в молодих лиш ті, що попід ними.
І не такими стали вже стрімкими,
Вже і один, і другий захрипів.
Під нею, врешті поточився й впав,
Ледь хлопець встиг кохану підхопити
І на коня до себе посадити.
Та той недовго також проскакав
І теж упав. А недалечко ліс.
Взялись вони туди скоріш тікати.
Ліс їх надійно зможе заховати.
Він біг за нею, все назад дививсь,
Чи встигнуть. Вже й узлісся перед них.
І тут зненацька стріли засвистіли.
Чи тільки налякати їх хотіли,
Чи хан велів таки убити їх?
І тут вона упала. Чи стріла
Її догнала,чи спіткнулась, може.
Але втекти уже не встигнуть, схоже.
Погоня надто близько вже була.
І він на неї зверху поваливсь,
Аби від смерті тілом захистити.
І так натхненно Бога став молити,
Щоб вороги ті далі подались
І їх обох помітить не змогли.
Щоб вони разом були і навіки…
І тут погоня налетіла з криком,
В надії – врешті втікачів взяли.
Але отам , де впали втікачі,
Лиш якісь квіти дивні розквітають,
Ті жовтий, а ті синій колір мають.
Мурза велів ліс хутко оточить
І відшукать чи мертвих, чи живих.
Але даремно тільки і шукали.
Слідів і тих ніяких не напали
Тож і вернулися ні в сих, ні в тих.
А із тих пір ці квіти і ростуть
В лісах, на луках, бджілок привертають.
Іван-та-Мар’я люди називають.
Про те кохання пам’ять бережуть.