Шевченкова містерія “Великий льох” починається трьома монологами, поданими у розділі “Три душі”. У прелюдії до цих монологів поет пише:
Як сніг, три пташечки летіли
Через Суботове і сіли
На похиленному хресті
На старій церкві. “Бог простить:
Ми тепер душі, а не люди,
А відціля видніше буде,
Як той розкопуватимуть льох.
Коли б вже швидше розкопали
Тоді б у рай нас повпускали,
Бо так сказав Петрові бог:
“Тойді у рай їх повпускаєш,
Як все москаль позабирає,
Як розкопа великий льох”.

З цих рядків ми дізнаємося про те, що три душі перебувають поза раєм, що бог наказав Петрові не пускати їх до раю до певного часу і певної події.
З монологу-сповіді Першої душі дізнаємося такі деталі її земної долі:
Побігла я за водою…
Вже й криниця тая
Замуліла і висохла
А я все літаю!..
Дивлюсь - гетьман з старшиною.
Я води набрала
Та вповні шлях перейшла;
А того не знала,
Що він їхав в Переяслав
Москві присягати!..
І вже дедви я, наледви
Донесла до хати
Оту воду… Чом я з нею
Відер не побила!
Батька, матір, себе, брата,
Собак отруїла
Тію клятою водою!
От за що караюсь,
От за що мене, сестрички,
І в рай не пускають.

Перша душа кається, що перейшла “вповні” (за народними повір’ями перейти з повними відрами води комусь дорогу – на щастя і успіх йому) дорогу Богданові Хмельницькому, коли той їхав у Переяслав присягати Москві і визнає це своїм тяжким гріхом, хоча вважає той гріх невільним, бо не знала, що діяла. Вона уже дуже довго – від 1654 року карається за цей гріх (вже й криниця замулилася й висохла), а її усе не пускають до раю.
Друга душа у своїй сповіді подає відомості уже про 1709 рік, коли вона у Батурині напоїла коня цареві Петрові Першому, як він їхав у Москву із Полтави. І ця душа не знала, “що я тяжко, тяжко согрішила!”
Уже й хату розкидали
І сволок з словами
На угілля попалили…
А я над ярами
І степами козацькими
І досі літаю!
І за що мене карають,
Я й сама не знаю!
Мабуть, за те, що всякому
Служили, годила…
Що цареві московському
Коня напоїла!..

Отож, Друга душа теж уже давно “над ярами і степами козацькими” літає, у рай її теж не пускають, але вона карається не у пеклі і чекає на свій час, аби потрапити до раю.
Третя душа також не визнає свій гріх свідомим, сподівається, що потрапить якщо не у рай, то хоча б спочатку “на митарство”, а вже потім і до раю, “бо так сказав Петрові бог” не про котрусь одну із цих душ, а про всі три. Вона також уже давно – від 1787 року (коли Катерина Друга пливла з Києва у нещодавно завойований Крим) карається та сподівається на милість божу.
Ось уривок з її монологу:
Як їхала Катерина
В Канів по дніпрові.
А ми з матір’ю сиділи
На горі в діброві.
Я плакала; я не знаю,
Чи їсти хотілось,
Чи, може, що в маленької
На той час боліло.
Мене мати забавляла,
На Дніпр поглядала;
І галеру золотую
Мені показала,
Мов будинок. А в галері
Князі всі і сили,
Воєводи… І меж ними
Цариця сиділа.
Я глянула, усміхнулась…
Та й духу не стало!
Й мати вмерла, в одній ямі
Обох поховали!
От за що, мої сестриці,
Я тепер караюсь,
І за що мене на митарство
Й досі не пускають.
Чи я знала, ще сповита,
Що тая цариця –
Лютий ворог України,
Голодна вовчиця!..
Скажіте, сестриці?

Три душі-сестриці (у вічності всі рівні) перебувають поза раєм, караються за свої несвідомі гріхи, але караються не у пеклі та сподіваються невдовзі потрапити у рай. Де ж вони перебувають так довго? Адже за догматами православної церкви душі померлих відразу ж потрапляють до пекла чи до раю і ніякого чистилища, звідки молитвами чи пожертвами живих можна було б визволити душі мертвих, не існує. Звідки така конкретика – і про ключника раю Петра, і про митарство?..
Насмілюсь стверджувати, що тут Тарасом Шевченком майстерно викладені народнопоетичні вірування, що склалися серед українців під впливом уніатської церкви, яка (на відміну від московської православної) визнає існування чистилища. Запитаєте, як такі вірування засвоїв Шевченко? На мій погляд, усе пояснюється надзвичайно просто. Шевченко народився і виріс в атмосфері, де побутував дух унії: православна церква московського зразка запанувала у його рідному селі не раніше 1793 року; довгий час, подекуди - аж до кінця дев’ятнадцятого сторіччя, у московських єпископів не доходили руки, аби змінити внутрішнє убрання і розпис колишніх уніатських церков, до заміни цехових хоругв, ікон, облаштування нових (високих, суцільних) іконостасів, знищення скульптурних фігур; богослужбовими книгами до середини, а то й до кінця дев’ятнадцятого сторіччя у переважній більшості церков Правобережної України залишалися уніатські книги, що видавалися у Почаєві та Львові, бо, як пояснювали священики, “на преобретение книг московской печати денег нет ”; священиками і дяками у церквах Правобережжя були переважно вчорашні уніати, які пройшли формальну школу православної катехізації і отримали право на служіння. Отож, 1814 року Тараса хрестив вчорашній уніат, вчив його читати й писати син уніата, вчився він по уніатських книжках. Уніатами були йог батько, мати, дядьки і тітки, діди і баби та й уся старша рідня… Його батько - Шевченко (Грушівський) Григорій Іванович народився 1781 року, був письменним, щонеділі у своїй родині читав “житія святих” (Мінеї Четьї), а його дід Шевченко (Грушівський) Іван Андрійович народився 1761 року, а тому аж ніяк не міг брати участі у гайдамацькому повстанні 1768 року (Коліївщині), але казок, колядок, народних оповідань, певно, знав досить: “Столітнії очі, як зорі, сіяли // А слово за словом сміялось, лилось”. Як же йому після цього не визнавати догматів української уніатської церкви?
Три душі поміщені Тарасом у чистилище, звідки вони мають можливість прилітати на землю, літати над ярами і козацькими степами, сідати на церковного хреста у Суботові (на Богданову церкву-домовину, збудовану в уніатському стилі), ночувати у лісі Чуті (ліс біля Суботова) на дубочку… Вони сотні літ перебувають ні у раю, ні у пеклі, а їх доля залежить від земних подій і божої волі.
Відлуння епохи панування уніатської церкви на Правобережжі досі зустрічаємо у численних колядках, народних назвах релігійних свят, наприклад: Вілія (вечір перед святом, зокрема Різдвом), Різдво, Одіяніє (вечір перед Пасхою), Великдень, Головостеніє чи Головосіки (стяття голови Івана Предтечі), Здвиження тощо.
PS
Якщо хтось сміє заперечити мені, то дуже прошу.
Валентин БЕНДЮГ