Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.11
13:37
Хто не помер за волю і свободу,
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
2026.11.11
10:43
Господи, дякую Тобі за тишу, наповнену голосами.
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
2026.11.11
10:35
Симфонія № 45 (Прощальна) Йозефа Гайдна виконується при свічах, закріплених на пюпітрах музикантів, які у фінальній частині один за одним припиняють грати, гасять свічі й залишають сцену. Згодом сходить зі сцени і диригент. Симфонію дограють лише два музи
2026.11.11
09:44
Цей погляд, ніби гостре жало,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
2026.11.11
08:58
вона і він
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
2026.11.11
06:10
Неспокійний, як вітрисько,
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
2026.11.10
23:06
Під ноги осінь сипала бурштин
І шила сповідь жовтими нитками.
Стою на тихій вулиці один...
Тут відчиню собі останню браму.
Всі відзвуки зимових іменин
Оглушені осінніми дощами.
У кожній краплі бачить грішник син
І шила сповідь жовтими нитками.
Стою на тихій вулиці один...
Тут відчиню собі останню браму.
Всі відзвуки зимових іменин
Оглушені осінніми дощами.
У кожній краплі бачить грішник син
2026.11.10
23:00
Є меч такий Кладениць,
нівроку як кому,
народ наш спадкоємець
віки й віки тому.
На захист має силу
й умову лиш одну:
над ним хто зрушить брилу –
нівроку як кому,
народ наш спадкоємець
віки й віки тому.
На захист має силу
й умову лиш одну:
над ним хто зрушить брилу –
2026.11.10
21:23
Онкодиспансер. Первинний огляд лікаря.
Пацієнт - чоловік років 45-50.
Підозра на рак легень.
- Палите?
- Палю.
- Як довго?
- З 4го класу. Може з 5го.
- З якого конкретно року?
- Я не помню.
- В школу ви в якому році пішли?
- (кашляє) Точно не п
2026.11.10
21:06
Летять і минають літа суєти,
об’єднані ціллю одною,
і люди, що мчать до цієї мети,
назвали її золотою.
Старіє і знов молодіє земля,
і є сподівання на краще,
і промені сонця ще гріють здаля,
об’єднані ціллю одною,
і люди, що мчать до цієї мети,
назвали її золотою.
Старіє і знов молодіє земля,
і є сподівання на краще,
і промені сонця ще гріють здаля,
2026.11.10
20:26
Не знадобиться відпускати
минуле у чортополох.
Ще здатна прикрашати шати
хоч уві сні для нас обох,
і згадувати очі сині,
обличчя миле, рук тепло —
від щемної пори й донині,
любити, щоб там не було.
минуле у чортополох.
Ще здатна прикрашати шати
хоч уві сні для нас обох,
і згадувати очі сині,
обличчя миле, рук тепло —
від щемної пори й донині,
любити, щоб там не було.
2026.11.10
20:17
Перед тим, як назавжди покинуть
Цю місцевість, таку дорогу,
Він вклонився могилам і нивам,
Залишивши надію благу.
Він вклонився книжкам посивілим
На полицях дрімливих, стійких.
Він лишав не маєтки і вілли,
Цю місцевість, таку дорогу,
Він вклонився могилам і нивам,
Залишивши надію благу.
Він вклонився книжкам посивілим
На полицях дрімливих, стійких.
Він лишав не маєтки і вілли,
2026.11.10
18:06
«Які ми гарні!»- пишаються суцвіття,
Невдовзі станемо плодами...»
Згинається гілля, кора мовчить.
Мовчить невидиме коріння…
Мовчать, хоч знають, що сказати крикунам,
Які невдовзі розпрощаються з цим світом.
І тільки ми дамо життя новим суцвіттям.
Невдовзі станемо плодами...»
Згинається гілля, кора мовчить.
Мовчить невидиме коріння…
Мовчать, хоч знають, що сказати крикунам,
Які невдовзі розпрощаються з цим світом.
І тільки ми дамо життя новим суцвіттям.
2026.11.10
12:22
А наш взірець – Сцевола Муцій,
який учив терпіти зло
і цій науці
у фейсбуці
підтакує якесь пуйло.
***
А де-не-де є мода вічна
який учив терпіти зло
і цій науці
у фейсбуці
підтакує якесь пуйло.
***
А де-не-де є мода вічна
2026.11.10
07:14
Радію вранішньому світлу,
Що тихо ллється через скло, -
Радію сонцю, що розквітло,
Землі даруючи тепло.
Вдихаю чисту прохолоду
І свіжість ранньої пори, -
І відчуваю ту свободу,
Яку мені несуть вітри.
Що тихо ллється через скло, -
Радію сонцю, що розквітло,
Землі даруючи тепло.
Вдихаю чисту прохолоду
І свіжість ранньої пори, -
І відчуваю ту свободу,
Яку мені несуть вітри.
2026.11.09
23:45
отакої, буркоче собі під сиві вуса достопамятний улюблений протагоніст, відомий за попередніми епізодами, шкандибаючи додому через дитячий майданчик, де пісочниця зі собачим лайном, отакої · у манері одиноких під старість усіма забутих уперто не вмираючих
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.18
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віктор Кучерук (1958) /
Публіцистика
На спомин друга
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
На спомин друга
Помер Олексій Тичко… Ця новина, як несподіваний гуркіт весняної грози,
так приголомшила мене, що я, здається, аж закам’янів на якусь мить, бо
ще за декілька днів до цієї страшної звістки говорили з А. Черняхівським
про поїздку в Городище, куди нас обох запрошував Олексій. Не вірилося
зовсім, але помилки, на превеликий жаль, в численних повідомленнях не
було…
Наша перша зустріч сталася в Умані, де ми, а це С. Кримовська, І. Джулай,
К. Матвійко, К. Рубан ( нині Сенченко), Т. Шевченко, Я. Чорногуз, О. Тичко
і, ясна річ, я зібралися для того, щоб познайомитися особисто, бо до тієї
пори спілкувалися лише на різних літературних сайтах.
Гарного здоров’я, міцної будови тіла чоловік в окулярах та розхристаній тені -
сці, з фотоапаратом на засмаглих грудях, приязно простягнув мені жилаву, з
цупкими пальцями руку: Олексій!..
З того часу стали відбуватися наші незабутні зустрічі… Ірпінь, Київ, Чернівці,
Городище, Львів, Кременчук, Умань… Літературні фестивалі та книжкові фору -
ми, власні презентації і чиїсь творчі звіти обумовили взаємну прихильність і
зміцнили нашу дружбу, адже спільні подорожування й проживання завжди
проходили в цікавих розмовах про все. Олексієва щирість і теплота служили
основою наших добрих відносин. Одного разу я почав плакатися, що вже не
знаю про що писати, бо немає такої теми, яку б оминув… А він лише здивовано
усміхнувся і порадив: Удосконалюй форму і зміст написаних у різний час віршів,
змінюй порядок чи структуру рядків, скорочуй або доповнюй тексти… Час іде,
а я донині радо користуюся цією слушною порадою друга.
Після прочитання якоїсь книжки віршів, плин часу, буває, вимиває їх із пам’яті,
і тоді мимоволі починаєш розуміти, що шкодувати нема за чим – то була не по -
езія. Але часто трапляється й інакше. До моє свідомості Олексій Тичко ввійшов
як поет оцими двома рядками:
У натовпі щасливих це не я!
То тільки маска радості на шкірі…
Не знаю чому, але тоді і зараз думаю: Як про мене…
Його, незаплямована різними інтригами, душа мені здається донині напіввід –
критою скарбницею порядності, людяності, патріотизму. Не здатний на нечесні
вчинки, завжди доброзичливий до інших, він був активним учасником Помаран –
чевої Революції та Революції Гідності, постійно перебував у вирі людей і подій.
Дуже шкода, що відходять у засвіти мало пошанованими і до глибин непізнаними
такі всебічно обдаровані Богом особистості, як мій вірний, надійний, незабутній друг…
Оці уривчасті спомини були б не повними без вірша, якого я написав згадуючи про
нього:
Людське життя, немов потік
Стрімкий і неспокійний, –
Прямолінійно й з боку в бік
Несеться конвульсійно.
Учора чисте, мов блакить,
Сьогодні – каламутне, –
Петляє, крутиться, шумить,
Або дзюрчить ледь чутно.
Торує визначений шлях
Крізь незлічимі гатки,
А далі – губиться в світах,
Лишаючись у згадках…
11.04.23
Віктор Кучерук
так приголомшила мене, що я, здається, аж закам’янів на якусь мить, бо
ще за декілька днів до цієї страшної звістки говорили з А. Черняхівським
про поїздку в Городище, куди нас обох запрошував Олексій. Не вірилося
зовсім, але помилки, на превеликий жаль, в численних повідомленнях не
було…
Наша перша зустріч сталася в Умані, де ми, а це С. Кримовська, І. Джулай,
К. Матвійко, К. Рубан ( нині Сенченко), Т. Шевченко, Я. Чорногуз, О. Тичко
і, ясна річ, я зібралися для того, щоб познайомитися особисто, бо до тієї
пори спілкувалися лише на різних літературних сайтах.
Гарного здоров’я, міцної будови тіла чоловік в окулярах та розхристаній тені -
сці, з фотоапаратом на засмаглих грудях, приязно простягнув мені жилаву, з
цупкими пальцями руку: Олексій!..
З того часу стали відбуватися наші незабутні зустрічі… Ірпінь, Київ, Чернівці,
Городище, Львів, Кременчук, Умань… Літературні фестивалі та книжкові фору -
ми, власні презентації і чиїсь творчі звіти обумовили взаємну прихильність і
зміцнили нашу дружбу, адже спільні подорожування й проживання завжди
проходили в цікавих розмовах про все. Олексієва щирість і теплота служили
основою наших добрих відносин. Одного разу я почав плакатися, що вже не
знаю про що писати, бо немає такої теми, яку б оминув… А він лише здивовано
усміхнувся і порадив: Удосконалюй форму і зміст написаних у різний час віршів,
змінюй порядок чи структуру рядків, скорочуй або доповнюй тексти… Час іде,
а я донині радо користуюся цією слушною порадою друга.
Після прочитання якоїсь книжки віршів, плин часу, буває, вимиває їх із пам’яті,
і тоді мимоволі починаєш розуміти, що шкодувати нема за чим – то була не по -
езія. Але часто трапляється й інакше. До моє свідомості Олексій Тичко ввійшов
як поет оцими двома рядками:
У натовпі щасливих це не я!
То тільки маска радості на шкірі…
Не знаю чому, але тоді і зараз думаю: Як про мене…
Його, незаплямована різними інтригами, душа мені здається донині напіввід –
критою скарбницею порядності, людяності, патріотизму. Не здатний на нечесні
вчинки, завжди доброзичливий до інших, він був активним учасником Помаран –
чевої Революції та Революції Гідності, постійно перебував у вирі людей і подій.
Дуже шкода, що відходять у засвіти мало пошанованими і до глибин непізнаними
такі всебічно обдаровані Богом особистості, як мій вірний, надійний, незабутній друг…
Оці уривчасті спомини були б не повними без вірша, якого я написав згадуючи про
нього:
Людське життя, немов потік
Стрімкий і неспокійний, –
Прямолінійно й з боку в бік
Несеться конвульсійно.
Учора чисте, мов блакить,
Сьогодні – каламутне, –
Петляє, крутиться, шумить,
Або дзюрчить ледь чутно.
Торує визначений шлях
Крізь незлічимі гатки,
А далі – губиться в світах,
Лишаючись у згадках…
11.04.23
Віктор Кучерук
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
