Знаєте, як пишуться ліричні вірші? Та дуже просто!
Спочатку варто поїсти борщу з часничком, потім зчавкати бутерброда з ковбасою та запити компотом з груш.
Неодмінно треба трохи пожуритися, пустити гірку сльозу, подрімати з котом на руках, ну а вже потім брати до рук ручку і починати строчити про любов та природу..
А в мене усе не так: пишу надголодь, ночами, коли усі нормальні творці бачать третій сон, у повній тиші. І думки не про прекрасне, а про війну, про горе, яке цупко вхопило в свої лабета Україну.
Я узагалі майже перестав спати, друзі. Лягаю в ліжко, а сну немає. І так місяць за місяцем. Аби трохи заспокоїтися смокчу увечері пігулку гліциседу і заплющую повіки...
Минулого четверга, як ледь посвітлішало небо, тихо встав з ліжка аби не будити дружину і почалапав на город з косою та вилами. Він у мене невеличкий (12 соток), але будь-яка земля потребує догляду. Намантачив косу і почав скошувати жито, яке посіяв на сидерат восени. Години за три упорався, відпочив трохи і почав розкидати по городу гній, який вивіз на город ще в грудні. Думав, що на сьогодні досить, бо руки від утоми аж дрижали, а спина горіла вогнем. Та чорт смикнув зателефонувати трактористу. А той каже:
- Я в селі. За півгодини буду на городі. Зустрічай.
Ледь устиг збігати додому і перевдягнутися в сухе та покликав дружину:
- Ходім хутчій викопаємо часник, який проріс з минулого року і кущі вічнозеленої цибулі, бо трактор все заоре.
Тільки встигли це зробити - трактор уже біля нас.
- Привіт, Андріє! Починай з кінця, клади скиби так, аби борозни йшли на город, а не навпаки, щоб були канави. Весна дощова, треба, щоб воді було куди стікати. Он, сусідам пришелепко виорав, так вода тиждень стоїть на городах, і доки не зійде - саджати що-небудь, неможливо. А коли вона зійде - одному богові відомо. Он, бачиш - річка розлилвся як море.
-Гвразд, зроблю вам канави глибоченькі.
Трактор у нього здоровий, ще й з бороною. Тому город виорано якісно, рівно. Правда трохи сінокосу ухопив, але то дрібниці: висапаю зайве за тиждень. А от сусідам виорано без борони, ще й жито було нескошеним. То скиби стоять сторчма, ще й жито дибиться як ірокези на голові панка. Як вони лаялися - ви б чули! Це ж доведеться тепер бігати з заступом кілька діб, зрізати житні чуби вручну, а потім гепати сапою по скибах, аби їх розрівняти. За таку оранку треба не платити, а штрафувати, бо це не робота, а диверсія. Хоча сусіди теж трохи винні: хто їм заважав скосити жито? Ніхто. Але полінувалися. От тепер і мають мороку неабияку.
Цьогоріч ціна за оранку підскочила добряче. Сотка коштує 90 гривень. Але виходу немає: або купуватимеш городину в магазині за скаженими цінами, або виростиш своїми руками. Вийде удесятеро дешевше. Та й частину зайвого урожаю можна буде продати. Якщо доживу до осені, бо щось мені підказує, що воєнкомат мене покличе на війну і я піду.
Дивлюся на землю і розумію: вона - моя справжня радість, мій сенс життя. Як і дружина. Без них, звісно, можна жити, але ой як буде важко.
- Чоловіче, годі мріяти, давай робити грядки і саджати викопаний часник та цибулю.
Трактор поїхав, а ми ще зо дві години танцювали на городі, доки не закінчили роботу.
- Чоловіче, викопай виноград під парканом, там йому затемно, і пересади у садок. А я викопаю малину, яка пустила батоги там де не треба, і встромлю на місце винограду.
Вона права, оскільки винограду там вельми погано, тож беру заступа.
Але в садку земля піщана, тому копаю ями, завглибшки з держак лопати, беру двадцятилітрові цебра та шпацирую до гноярки, аби заповнити ями толковим грунтом. Копаю, а там повно личинок хрущів! І таких дебелих, що йой! Кожен хробак як кулак завбільшки! Таких і соми бояться ковтати. Перебирати земельку довелося довго.
Доки закінчив морочитися з виноградом - надійшов вечір. У хаті жінка чистила картоплю аби приготувати вечерю, але було прохолодно. Почалапав у дровітню.
Вечеряли мляво, в основному компот пили. Бо утома не сприяє апетитові. Увімкнули телевізора, вляглися. Там якраз Роман Світан виступав. А я наче провалився в ополонку, заснув. Уперше за вісім місяців. І бачу...
Ходить моїм виораним городом російський вояка, аршином міряє землю та примовляє:
- Оце моє, і оце, і оце.
Майже увесь город собі наміряв. Потім викотив з-за межі валуна, заштовхав його на город і каже:
- Відтепер - це руська земля! Моя! А за те, що залишив тобі - будеш платити щорічну данину.
Не знаю де сили взялися, друзі! Ухопив я ту каменюку обома руками і щосили опустив на голову окупанта. І бризнула чорна гадюча кров, і розтеклася землею, як вода...
- Чоловіче! -чую крик:- Бог з тобою! Хіба можна так кричати! Прокинься!
Я й прокинувся. Дружина, з посірілим від жаху обличчям торсала мене за плечі, а з телевізора бубонів про бої в Бахмуті Роман Світан.
Нічого їй не сказав, дивився в карі очі та думав:
"Учора верзлося щось подібне,- російський вояка тоді мою жінку хотів відібрати, теж казав "Відсьогодні твоя жінка - моя жінка". Здається, я йому за це відрубав голову. І ця війна не полишає мене навіть у короткочасних снах, які приносять не відпочинок втомленому тілу та душі, а гнів і тривогу.
Жінка спить, а я готую їжу для котів та собак, поночі. Бо уранці часу на це не буде. Потрібно робити грядки на городі під часник, моркву, буряк, цибулю, петрушку тощо. І немало - штук 20. Тож роботи вистачить до вечора. Поспішаю, оскільки невідомо, що буде завтра, а якщо мене не стане, то дружині одній буде ой як важко. Ще й картоплю б устигти посадити, отоді вже не так переживатиму за неї.
Єдине, що допікає - отакі от сни. І вони мене терзатимуть до тих пір, доки я не піду на війну.
24.04.2023р.