Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Упертий двобій
Знову пробую втікати
Та смішно тобі
Бо колеса не ймуть доріг
І вантаж обіцянь пустих
Все лягає на плечі тягне вниз
шукаю дитинства загублений скарб.
Малюю крихкі призабуті пейзажі
зі спогадів теплих, без пензля і фарб.
Там щастя ще юне, ще з назвою Подив,
і літо ще довге, і тисячі мрій.
Під вечір грози вдалині чути подув
як раз осіння тема
аж до прийдешньої зими
зима цінує певність
але наразі
карнавал і задзеркальні ігри
бринить варган дзвенить кімвал
позліткові палітри
мандрувати його коридорами,
аж допоки воно не згасало,
ну, а зоряне небо узорами,
мов для вибраних оживало.
Він стояв тоді наче укопаний,
дуже довго отак, і не рухався,
й між будівлями, балками, блоками
Голосно сміялись.
Некультурними словами
жваво спілкувались.
Розгнівились перехожі.
— Та чи ж вам не сором?! —
запитали, зупинившись,
лихословів хором.
Шукаю я вихід до інших світів.
Шукаю я тіні кота Бегемота,
Шукаю до Іншого точних мостів.
Шукаю я стежку лихого безумства,
Шляхи в невідомість, безодню, туман.
Шукаю я шифри книжок богохульства,
Б’ють талановиті духи
Заповідного етеру,
Залучивши потеруху
З тих, хто твердь хита небесну
Чи глибоке синє море
В час непевний, невід’ємний,
Як ритмічне справжнє горе
І впоює землю роса, -
І річка виблискує тьмяно,
І сонце зарано згаса.
І никнуть гаї в безгомінні
На схилах пологих Дніпра, -
І душу проймає осіння
Холодна та тиха жура.
чого сягнули ми
в пасивному замилуванні
чи що рятує восени
від безпробудної війни
крізь плин
і неможливості
і нереальності так само
Весь час пульсує, тріпоче стиха…
Ти моя втіха,
Щоб щемна спрага не всохла з лиха…
Як прохолодний
Ковток живильний
До насолоди
І божевілля...
Складаєш сонця пазли залюбки.
А красень – день під руку, як панянку,
Веде у танець неба нешвидкий.
Танцюють клени вальс тепла останній.
Каламчить дзвоник пташки десь вгорі.
Ця осінь – чарівна, привітна пані.
Що вважалися від чогось українці, ніби.
То Хрущова українцем москалі вважали,
Через нього Україні Крим «їхній» віддали.
Брєжнєв також «українець», бо там народився.
Хоча б хтось у його паспорт просто подивив
В душі потайних переливах –
Так, ніби щасливих подій альманах,
Гортаю у смутку тужливім.
Хоч пам’ятний образ – звичайне вбрання,
Чому він запав отак в душу,
Що погляд уявно на ньому щодня?..
Послухай, як мовчить холодний рай.
Благаю, збережи старий наплічник,
В якому залишається навічно
Моїх надій незібраний врожай...
Поезію у світі прозаїчнім
Згадай...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Храм Сонцю І
...Старезний храм перестояв свій вік.
Без огорожі, сходів до Ріки,
розчахнутий, втопає у піску,
що кам'яне плато під ним поглинув.
А скільки літ вивершувався блиском
глибоких знань, діянь достойних, сяйвом
покрівлі гостроверхої.
Донині
зберіг ще ладну форму кришталю
понад пірамідальним злетом стін -
з колись убраних в мармур, грубих брил.
Такий величний, осяйний, і гордий –
вже не одне століття вщент розбитий,
обідраний, у дивному лахмітті,
немов роками вибілений старець
засидівся на сонці, і заснув,
і марить про тінисті крила смерті.
І крила ці вже шелестять в повітрі.
На днях тут закипить перебудова -
рости почне черговий дім Амону,
аби на тому березі Ріки
утішити заупокійний храм
Аменхотепа Третього собою.
Старе повинно тихо відійти,
в убрання слави наряджають інших.
ІІ
Допоки жрець докінчував прощання,
син Пераа присів неподалеку
старого олтаря, що із піску
стовбичив нагромадженням каміння.
Очікуючи, споглядав уламки,
здебільшого зчорнілі від огню.
Породжені майстерними руками
з німого валуна, доладні форми
занурювалися у забуття.
Невже немає вічності на світі
і все, що батько зараз ген будує
очікує така ж печальна участь?
Жрець говорив, що місто в давнину
лежало тут, неподалік од храму,
а зараз бо – могили і піски.
Улюбленець Царя глядить у далеч,
за Річку, де так високо знялися
над місцем розбудови насипні,
увінчані дорогами, хребти,
і безліч впряжених комах на окрик
наглядача відповідають дружньо,
і тягнуть, тягнуть глиби по відкосах.
- На славу Пераа!
- На славу! Славу!
ІІІ
Наблизившись, жрець раптом помічає
геть сірого від жаху охоронця,
а ще змію, яка перед стрибком
позаду здійнялась Аменхотепа.
Із-під накидки виринає посох,
прикрашений різьбою голови
якогось птаха. І його політ
перешкоджає нападу змії,
напрочуд вчасно скинувши її
з плаского каменю в пісок.
Змія
чіпляється до посоха і жалить.
І крапельки отрути янтарем
виблискують на дерев’янім дзьобі.
Нападниця, помилку осягнувши,
збирається втекти. Та стражник стрімко
здіймає хетський меч - яскраве сонце
спалахує на нім. Пащека й тулуб
надалі рухаються вже окремо.
Жрець думає, що з хетами війна
почнеться швидше, аніж таємницю
литва мечів оцих зуміють взнати.
А ще печалить марна смерть змії.
Дух втілений у ній тепер звільнявся
плазуючого тіла, наче мудрість
цих древніх місць - знівеченого храму.
Зітхаючи, жрець підіймає посох
і молиться за упокій змії.
Царевич наполохано завмер
в обіймах ошалілого вельможі
і з подивом вглядається в судоми
сьогодні переможеної смерті.
.............................
2001 - 2004
Деякі пояснення:
Ріка – власне, мова іде про річку, яку сьогодні називають Нілом.
А з великої літери тому, що це була єдина річка Древнього Єгипту, і тому звали її просто – Ріка.
Храм Сонця - ідеться про древній храм Сонцю, на місці якого в описувані часи почали зводити новий храм Амону. Це місце, ймовірно на околиці Уасету, нині називається Луксор і відоме грандіозними залишками комплексу храмів Амона.
Уасет (Фасет, Фіви) – столиця Єгипту за доби Середнього та Нового царства (2120 - 1085 роки до Р.Х.).
Аменхотеп III – цар Єгипту часів Нового царства (1580 -1085 роки до Р.Х.) батько Ехнатона (Аменхотепа IV), на троні з 1408 по 1372 роки до Р.Х.
Пераа - дослівно Великий Палац, Великий Дім - не пряма назва царя, щоби не вимовляти його титул, (заборонений для промовляння). Фараон – сучасна передача виразу “Пераа”.
Амон-Ра - божество міста Уасета (Фасету, Фів)- Амон, затим і верховне божество Єгипту, покровитель царської влади.
Аменхотеп – син Фараона, майбутній Фараон Аменхотеп ІV, пізніше "великий революціонер" Ехнатон.
Хети – древній народ, що жив на території сучасної Туреччини, східніше від Троади - від побережжя Чорного моря до Кархемишу на півдні. Розбиті народами моря (в основному греками) біля 1240 року до Р.Х.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
