Сумно тліє зоря у вечірньому темному небі,
Терпкий запах бузку оповив все довкола, мов дим.
Я тебе обіймаю – й мені більш нічого не треба –
П’ю нектар твоїх вуст і милуюсь волоссям твоїм.

Ти – єдина-одна у моїй розпаплюженій долі,
Що мені не даєш світ залишити цей назавжди.
Хоч давно зрозумів, що один я у полі – не воїн,
Але битимусь сам з усіма, доки поруч є ти.

Я на тебе дивлюсь. Почуття переповнюють груди.
Вся краса надвечір’я з твоєю красою злилась.
Розумію: так добре мені більш ніколи не буде,
Якщо втрачу тебе я (хай проклятим буде той час!).

П’ю нектар твоїх вуст – і довіку не зможу напитись,
І з жагою ловлю погляд карих веселих очей.
Я кохаю тебе – і не може ніхто так любити!
Я чекаю на тебе в пітьмі березневих ночей.

1998 рік