Знов надворі весна – і весною наповнився подих.
Скоро вже солов’ї розпочнуть свій одвічний концерт.
Оживає душа, що зачерствіти встигла на подив,
Переповнені груди бажанням кохання ущерть.

Вже до болю знайомі мені відчуття ці весняні,
Але кожного року, неначе родився ізнов,
Відчуваю по-новому я цю потребу в коханні,
Щоб одразу й назавжди, взаємна і вірна любов.

Вже укотре я з вирію клин журавлиний стрічаю
І до моря струмками пливуть паперові човни,
Та кохання, що мрію про нього, я так і не знаю.
Не таланить чомусь все життя у коханні мені.

Хоч вони і були, але з часом щезали, мов тіні,
Залишаючи пустку в душі і на серці тягар.
Проте змушує щось тріпотіть хворобливе сумління,
Коли знов по-весняному сонце виходить з-за хмар.

Знову гімни весні відігріті птахи заспівають
І душа моя разом із ними знов буде співать.
Я щасливий, бо, може, у світі хоч хтось так кохає,
Як хотілось мені, щоб зуміли мене покохать.

1999 рік