Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.28
16:43
Місто пахло стерильністю та озоном. У 2045 році ніхто не будував хмарочосів — вони були надто агресивними. Будівлі зберігали свої величезні розміри, однак втратили шпилі та будь-які гострі кути. Архітектуру тепер створювали алгоритми «Комфорт-Плюс», що м’
2025.12.28
15:43
Сьогодня Ніч, Сьогодня Ніч
Брюс Бері був робочий кент
Він обслуговував еконолайн-вен
Жевріло у його очах
Хоча не мав на руках він вен
Вже уночі
як усі йшли додому
Брюс Бері був робочий кент
Він обслуговував еконолайн-вен
Жевріло у його очах
Хоча не мав на руках він вен
Вже уночі
як усі йшли додому
2025.12.28
14:22
– Здоров будь нам, пане Чалий!
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця
Дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво,
Не стачає слави?
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця
Дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво,
Не стачає слави?
2025.12.28
13:20
Приїхала відпочити бабуся на море.
Привезла свого онука – йому п’ять вже скоро.
Гуляють вони по березі. Хвилі набігають
Та сліди на піску їхні позаду змивають.
Сонце добре припікає. А чайки над ними
Носяться, ледь не чіпляють крилами своїми.
- Що це
Привезла свого онука – йому п’ять вже скоро.
Гуляють вони по березі. Хвилі набігають
Та сліди на піску їхні позаду змивають.
Сонце добре припікає. А чайки над ними
Носяться, ледь не чіпляють крилами своїми.
- Що це
2025.12.28
13:09
Життя таке як воно є:
Щоб не робив — йому не вгодиш.
І як цвіте, і як гниє —
І те і се в собі хорониш…
Без сліз й без радощів — ніяк.
Без злости трішки сирувате…
З своїм відтіночком на смак
На певний час з небес узяте.
Щоб не робив — йому не вгодиш.
І як цвіте, і як гниє —
І те і се в собі хорониш…
Без сліз й без радощів — ніяк.
Без злости трішки сирувате…
З своїм відтіночком на смак
На певний час з небес узяте.
2025.12.28
12:27
Стукотять важкі нудні колеса
Споважнілих, мудрих поїїздів.
І шматують серце, ніби леза,
Меседжи майбутніх холодів.
Подорож для того і потрібна,
Щоб збагнути спалахом сльози
Те, що відкривається на ринзі,
Споважнілих, мудрих поїїздів.
І шматують серце, ніби леза,
Меседжи майбутніх холодів.
Подорож для того і потрібна,
Щоб збагнути спалахом сльози
Те, що відкривається на ринзі,
2025.12.28
12:16
Де твій, поете, 31-ший,
В якому кращому з світів?
Ти на Землі свій шлях завершив,
Життя коротке поготів.
Твої вірші. Вони -чудові!
Тебе давно пережили.
Але серця хвилюють знову,
Звучать, мов музика, коли,
В якому кращому з світів?
Ти на Землі свій шлях завершив,
Життя коротке поготів.
Твої вірші. Вони -чудові!
Тебе давно пережили.
Але серця хвилюють знову,
Звучать, мов музика, коли,
2025.12.28
12:13
Жовті кудли безлисті на сірому - ніби осінні,
Чорне плесо колотять, розводячи синім палітру.
Оживає замулене дно - вигинаються тіні
Половини верби, що із вечора зламана вітром.
Бік лускатий сріблиться, ховається поміж торочок.
Поселенець місцевий
Чорне плесо колотять, розводячи синім палітру.
Оживає замулене дно - вигинаються тіні
Половини верби, що із вечора зламана вітром.
Бік лускатий сріблиться, ховається поміж торочок.
Поселенець місцевий
2025.12.28
11:06
Зубаті красуні озера забуття
Дарують квіти латаття
Бородатому рибалці людських душ.
Зубаті красуні світу води
Вдягнені в хутра весталок
Шукають жовту троянду
(А вона не цвіте).
Бо птах кольору ночі
Дарують квіти латаття
Бородатому рибалці людських душ.
Зубаті красуні світу води
Вдягнені в хутра весталок
Шукають жовту троянду
(А вона не цвіте).
Бо птах кольору ночі
2025.12.27
14:02
Розмовляють гаслами й кліше
Спостерігачі та словороби.
Все для них однакової проби -
Куряче яйце чи Фаберже.
"Вір!", "Радій!", "Кохай!", "Кохай кохання!" -
Розмовляють гаслами й кліше.
Тільки їхня фраза: "Та невже?" -
Спостерігачі та словороби.
Все для них однакової проби -
Куряче яйце чи Фаберже.
"Вір!", "Радій!", "Кохай!", "Кохай кохання!" -
Розмовляють гаслами й кліше.
Тільки їхня фраза: "Та невже?" -
2025.12.27
12:49
Страх нагадує кригу,
усепоглинаючу і всевладну.
Страх схожий
на безмежне царство зими.
Страх опутує людину
своїм павутинням,
нейронами непевності
та нейтронами зникомості.
усепоглинаючу і всевладну.
Страх схожий
на безмежне царство зими.
Страх опутує людину
своїм павутинням,
нейронами непевності
та нейтронами зникомості.
2025.12.27
02:11
Боже, припини війну!
Знищи зброю на планеті!!!
Поклади її в труну
і сховай від злої смерті!
Хай настане врешті-решт
мир і спокій первозданний,
бо на кладовищі хрест
Знищи зброю на планеті!!!
Поклади її в труну
і сховай від злої смерті!
Хай настане врешті-решт
мир і спокій первозданний,
бо на кладовищі хрест
2025.12.26
22:33
Стільки народ мій мудрості втілив у приказки й прислів’я, що в дурнях залишатися якось уже й незручно. Ну, от хоча б: «Дозволь собаці лапу покласти на стіл,то він увесь захоче видертись». Або ж: «Зашморгом цей дивиться», «Добре говорить, а зле робить».
2025.12.26
22:25
Хоч родом з бувшого сторіччя,
хоч в розквіті в краю зима,
цілує вітерець обличчя
і ніжно-ніжно обійма.
Струна звучить в душі сердечно,
на подих вплинула сльоза,
тремтить в руці рука безпечна,
хоч в розквіті в краю зима,
цілує вітерець обличчя
і ніжно-ніжно обійма.
Струна звучить в душі сердечно,
на подих вплинула сльоза,
тремтить в руці рука безпечна,
2025.12.26
17:24
Сніжить, світлішає у сірім світі.
Сніжинки витанцьовують у лад.
У дирижера- грудня певний такт.
Білішає примерзле з ночі віття.
Оновлення землі з старим графітом,
Бо справжній сніг, неначе чистий клад.
Сніжить, світлішає у сірім світі.
Сніжинки витанцьовують у лад.
У дирижера- грудня певний такт.
Білішає примерзле з ночі віття.
Оновлення землі з старим графітом,
Бо справжній сніг, неначе чистий клад.
Сніжить, світлішає у сірім світі.
2025.12.26
15:11
З віконня ковзнувши, стрибайте собі
Промінчики Місяця, ви є часткою снива
в якому (іще інший хтось-то, як ти)
й усміхнене сяєво киває згори
Стрибайте, промінчики, я знаю, я чув
ніби сходи небесні до пекла утечуть
і наша гординя – знамення падінь
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Промінчики Місяця, ви є часткою снива
в якому (іще інший хтось-то, як ти)
й усміхнене сяєво киває згори
Стрибайте, промінчики, я знаю, я чув
ніби сходи небесні до пекла утечуть
і наша гординя – знамення падінь
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.12.24
2025.12.02
2025.12.01
2025.11.29
2025.11.26
2025.11.23
2025.11.07
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Про лісових людей і не тільки
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про лісових людей і не тільки
День разом з сонцем за горою згас,
Розбіглись хмари, що весь день блукали.
Сипнуло зорі небом, бо в цей час
Ще місяця година не настала.
Тож небо все усіяне було
Перлинами, що сяяли яскраво.
Над річкою на луках за селом,
Закінчивши свої всі денні справи,
Розсілися дівчатка й хлопчаки.
Багаття палять та ведуть розмови.
Теплом ще поки тягне від ріки,
Тож діти почуваються чудово.
Хоч темрява і не така глуха
Навколо. Та ж багаття очі сліпить.
Тож декому й здається, що лиха,
А тут ще старші хлопці так і сиплять
Історії про відьом і чортів,
Про чорний дім над чорною горою.
Хтось би з малечі й відійти хотів
Та ж страшно – раптом стрінеться з отою
Ще нечистю. Хоч вид не подають
Та в темряву постійно позирають.
І очі в них все більшими стають
Від страхів, мабуть, що навкруг гуляють.
Максим помітив ті страхи в очах,
А був він хлопцем зовсім не злостивим,
Рішив хоч трохи розігнати страх,
Спитався раптом в дітвори: - Можливо
Хтось із вас чув про лісових людей?
- Ті, що по колу в лісі людей водять,
Що потім й шлях додому не знайде?
- Та ні, той «лісовик» зоветься, вроді?!
Засперечались. Перервав Максим:
- Лісові люди – зовсім інше діло.
Такі, як ми. Та ліс – домівка їм.
Усе життя у лісі просиділи.
Велика в них і сива борода.
І ходять вони завжди босі й голі.
Узимку шмаркля з носа вигляда,
Звиса, немов бурулька аж додолу.
Як холод взимку до кісток пройма,
Той дід сидить скоцюрблений, трясеться.
Від нього шкоди для людей нема.
Скоріше, навпаки, як хтось зіткнеться
З таким узимку в лісі – добрий знак.
Щасливим, значить після того буде.
- Ну, ти, Максиме, й вигадав, однак?!
- А ти не поспішай, Степане, гудить.
Дурити я нікого не хотів,
Мені бабуся якось розказала
Історію одну про двох братів.
- То розкажи… - малеча зажадала.
- В однім селі колись давно жили
Два брата. Наче й рідні, але різні.
Остап – молодший, ледар був і злий.
У нього все то рано, а то пізно.
Город в осоті, двір у бур’янах,
А він сидить на лавці над дорогу.
Якби ж у нього та була жона.
Та хто ж піде за ледаря такого.
Вакула – старший, працьовитий був.
Як віл робив, аби достаток мати.
І добрий – про біду у когось чув,
Готовий і останнє був віддати.
Якось узимку скінчились дрова
І мусив він по снігу йти до лісу.
Подався сам, Остапа не позвав.
Йшов, сніг топтав та навкруги дивився,
Де сухостій, щоб швидко назбирать.
Не буде ж лісом цілий день блукати.
Отож, іде він лісом, коли – глядь:
Дід з бородою, наче та лопата
Геть голий під ялиною стоїть,
Все тіло аж здригається у нього
Від холоду. Вакула вже за мить
Зніма кожух і кинувсь до старого
Аби скоріш закутати в тепло.
Та ледь торкнувся діда, диво сталось:
Розсипавсь дід, неначе бите скло.
Лиш купа срібла по йому зосталась.
Вакула срібло у кожух зібрав
Та і додому. З того став багатим.
І новий дім для себе збудував…
І став щасливо жити-поживати.
Від брата, звісно, зовсім не таївсь.
Все розповів, від чого став багатим.
Остап легким здобутком загорівсь,
Йому схотілось теж багатим стати.
Але…Зима. По холоду у ліс
Йти не хотілось. Став тепла чекати.
Коли пригріло, то із печі зліз,
Та діда того почвалав шукати.
Але із лісу вже не повернувсь,
Ніхто його відтоді і не бачив.
Чи заблукав, чи з хижаком зіткнувсь.
Чи у болоті потонув…Одначе,
Казали люди, що, коли весна
Лиш починає по землі блукати,
Хіба людина геть уже дурна
Подасться лісових людей шукати.
Вони голодні всі після зими,
Їдять усе, що бачать лише очі.
Не погидують, навіть і людьми.
А що поробиш, коли їсти хочуть…
Поглянув на малих, ще більше ті
Дрижать від страху. Ждав зовсім другого.
Він їх лише розрадити хотів,
А вийшло більше налякати в нього.
Розбіглись хмари, що весь день блукали.
Сипнуло зорі небом, бо в цей час
Ще місяця година не настала.
Тож небо все усіяне було
Перлинами, що сяяли яскраво.
Над річкою на луках за селом,
Закінчивши свої всі денні справи,
Розсілися дівчатка й хлопчаки.
Багаття палять та ведуть розмови.
Теплом ще поки тягне від ріки,
Тож діти почуваються чудово.
Хоч темрява і не така глуха
Навколо. Та ж багаття очі сліпить.
Тож декому й здається, що лиха,
А тут ще старші хлопці так і сиплять
Історії про відьом і чортів,
Про чорний дім над чорною горою.
Хтось би з малечі й відійти хотів
Та ж страшно – раптом стрінеться з отою
Ще нечистю. Хоч вид не подають
Та в темряву постійно позирають.
І очі в них все більшими стають
Від страхів, мабуть, що навкруг гуляють.
Максим помітив ті страхи в очах,
А був він хлопцем зовсім не злостивим,
Рішив хоч трохи розігнати страх,
Спитався раптом в дітвори: - Можливо
Хтось із вас чув про лісових людей?
- Ті, що по колу в лісі людей водять,
Що потім й шлях додому не знайде?
- Та ні, той «лісовик» зоветься, вроді?!
Засперечались. Перервав Максим:
- Лісові люди – зовсім інше діло.
Такі, як ми. Та ліс – домівка їм.
Усе життя у лісі просиділи.
Велика в них і сива борода.
І ходять вони завжди босі й голі.
Узимку шмаркля з носа вигляда,
Звиса, немов бурулька аж додолу.
Як холод взимку до кісток пройма,
Той дід сидить скоцюрблений, трясеться.
Від нього шкоди для людей нема.
Скоріше, навпаки, як хтось зіткнеться
З таким узимку в лісі – добрий знак.
Щасливим, значить після того буде.
- Ну, ти, Максиме, й вигадав, однак?!
- А ти не поспішай, Степане, гудить.
Дурити я нікого не хотів,
Мені бабуся якось розказала
Історію одну про двох братів.
- То розкажи… - малеча зажадала.
- В однім селі колись давно жили
Два брата. Наче й рідні, але різні.
Остап – молодший, ледар був і злий.
У нього все то рано, а то пізно.
Город в осоті, двір у бур’янах,
А він сидить на лавці над дорогу.
Якби ж у нього та була жона.
Та хто ж піде за ледаря такого.
Вакула – старший, працьовитий був.
Як віл робив, аби достаток мати.
І добрий – про біду у когось чув,
Готовий і останнє був віддати.
Якось узимку скінчились дрова
І мусив він по снігу йти до лісу.
Подався сам, Остапа не позвав.
Йшов, сніг топтав та навкруги дивився,
Де сухостій, щоб швидко назбирать.
Не буде ж лісом цілий день блукати.
Отож, іде він лісом, коли – глядь:
Дід з бородою, наче та лопата
Геть голий під ялиною стоїть,
Все тіло аж здригається у нього
Від холоду. Вакула вже за мить
Зніма кожух і кинувсь до старого
Аби скоріш закутати в тепло.
Та ледь торкнувся діда, диво сталось:
Розсипавсь дід, неначе бите скло.
Лиш купа срібла по йому зосталась.
Вакула срібло у кожух зібрав
Та і додому. З того став багатим.
І новий дім для себе збудував…
І став щасливо жити-поживати.
Від брата, звісно, зовсім не таївсь.
Все розповів, від чого став багатим.
Остап легким здобутком загорівсь,
Йому схотілось теж багатим стати.
Але…Зима. По холоду у ліс
Йти не хотілось. Став тепла чекати.
Коли пригріло, то із печі зліз,
Та діда того почвалав шукати.
Але із лісу вже не повернувсь,
Ніхто його відтоді і не бачив.
Чи заблукав, чи з хижаком зіткнувсь.
Чи у болоті потонув…Одначе,
Казали люди, що, коли весна
Лиш починає по землі блукати,
Хіба людина геть уже дурна
Подасться лісових людей шукати.
Вони голодні всі після зими,
Їдять усе, що бачать лише очі.
Не погидують, навіть і людьми.
А що поробиш, коли їсти хочуть…
Поглянув на малих, ще більше ті
Дрижать від страху. Ждав зовсім другого.
Він їх лише розрадити хотів,
А вийшло більше налякати в нього.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
