Іван Данилович Низовий – знакова постать на літературній мапі України, один із яскравих представників поетів-шістдесятників, творчий талант якого зміг перетнути кордони століття, розквітнувши вповні вже в другому тисячолітті (творчий шлях поета – 1960 – 2011 рр.).
На сьогоднішній день у часи тотальної державної нестабільності, іноземних посягань, національного й духовного розпуття як ніколи потрібне гучноголосе об’єднуюче Слово, яке пробудить серця людей, когось змусить схаменутися, когось – не впадати у відчай, а когось, запаливши вогонь у власному серці, передати його ближньому й освітити, відповідно, дорогу в майбуття: «Народжується Слово сокровенне, / І, світ цей очищаючи від скверни, / Утверджує прапервісність добра» («З душевного реєстру»).
Світочем, джерелом духовного вогню в нашому краї є безумовно Іван Низовий, гідно прийнявши естафету від свого духовного наставника – Українського Прометея Тараса Григоровича Шевченка. Славний нащадок Т. Шевченка, І. Низовий проніс прометеєву іскру крізь простір віків. Піввіку творив митець, а це без вісімнадцяти років все його життя: «Козацький дух ще не пригас / На Сумщині моїй, / Я привезу його в Донбас / Для духотворчих дій. / Моїх надій ніхто не вб’є – / Даю всім відкоша: / В Посуллі серце б’є моє, / А тут – бринить душа» («І знов – мажор»).
Український письменник і громадський діяч Володимир Шовкошитний подає такий літературний портрет митця: «Іван – рідкісний поет. Поет із синдромом Атланта. Це той Велет духовний, на чиїх плечах тримався Луганськ як українська територія, як частина України... Доля подарувала Іванові великий талант – любити людей і любити Україну. А ще бути чесним Українським голосом Луганщини... Іванова щирість і якась по-дитячому наївна віра в те, що поезія здатна змінити світ і примусити задуматись місцевих малоросів про своє коріння, так западали в душу, що кожного разу, хоч коротко, але прагнув зустрітися з ним, як бував у Луганську... Поезія Низового вражала автобіографічною щирістю і незахищеністю, якоюсь аж ніби простуватою народністю, але раптом вибухала неймовірною образністю й метафоричністю. Йому чужі були будь-які піротехнічні ефекти, натомість його вірші наскрізь пронизані світлом, іронією, філософією й любов’ю! Іван був поетом нутряним, глибинним і зболеним».
Творчий геній І. Низового представлений у численних його збірках різножанрової літературної творчості: поетичної (для дорослої аудиторії й маленьких читачів), прозової (художньої, публіцистичної, мемуарної), перекладацької: «Як повінчати небесну поезію / З нашою / вельми буденною / прозою? / Мов балансую на гострому лезі я, / Ніби по кризі тонесенькій ковзаю…» («Запитання без відповіді»).
Поетичні твори І. Низового майорять тематичним різнобарв’ям, однаково майстерно виведеним порухами авторського пера. Ніжно приголубить закоханого читача інтимна лірика поета; захопить натуралістів, вихідців чи просто любителів сільських місцин його пейзажна лірика; не відпустять людину філософського складу розуму, людину мислячу та схильну до самозаглиблення й космічного польоту думки філософські вірші митця; не залишить байдужим жодного свідомого громадянина своєї Вітчизни його громадянська лірика: патріотична лірика та антилірика (створений власне Іваном Низовим новий жанр громадянської лірики, де болюче правдиво відтворені жахіття сучасного авторові суспільного життя); художнім природознавством послужить для малечі дитяча лірика письменника; корисним біографічним доповненням для допитливих читачів та майбутніх дослідників стане його автобіографічна лірика; скарбом для естетів, любителів зарубіжної літератури стануть переклади Івана Низового.
Однак об’єднуючими відносно різнотематичного та різножанрового багатства лірики митця є такі загальні ознаки його поезії: нелукавість, що часто межує зі сповідальністю; патріотична наповненість; публіцистична гострота; пророчість; гуманізм; гірка іронія, яка не рідко переходить у сарказм; вишукана та багата мова написання; поетична скромність.
Не буде перебільшенням твердження, що від громадянської лірики Івана Низового перехоплює дух. Досвідчений і відомий краєзнавець Людмила Брацило зауважила: «Його поезія має занадто високу ноту громадянського звучання. Таку високу, що від неї щемливо на душі». Так точно, художньо витончено, детально-пророчо відбити події сучасного авторові життя здатен не кожен поет: «Гниловоди затопили Січі, / Словоблуди мову розп’яли, / Яничари двісті раз по двічі / Прадідівську славу пропили. / На руїні зводимо державу – / Напівхату і «полуизбу»: / Слава перевтілилась в неславу, Рід перевертається в гробу…» («Гниловоди затопили Січі…»).
Через свою творчість Іван Низовий зазнавав неабиякого цькування, що є не дивним, виходячи з її правдивого й не привабливого для декотрих викривального змісту: «Мене собаками цькують / Цілеспрямовані естети / І графоманам роздають / Ерзац-перепустки в поети» («Я в чисті лірики хотів…»). Однак І. Низовий не лише втримався за бортом літературного судна, а сміливо плив проти течії заздрісної недоброзичливості впродовж усього життя: «Поезіє, / В тобі черпаю сили. / Для мене ти – / Молитва пресвята!» («Люблю свою роботу…»). Поетеса, громадський діяч у Громадському русі Миколи Томенка «Рідна країна» Олена Бондаренко дала таку справедливу характеристику постаті І. Низового: «…Дехто волів, аби він був «стриманішим», «статечнішим», приховував подалі свою безпосередність. Бо на тлі інтриг і лизоблюдства, панування нездар, котрі, мов на ловах, галайкаючи, гуртом загонили все, що бодай трохи вирізнялося й «висовувалося», він був незручним, «неформатним», стримів живим докором конформізму й пристосуванству».
Що ж так хвилювало й не давало спокою багатьом віршописцям, владолюбцям, фарисеям, відступникам-яничарам в ідейно-змістовому плані поезій І. Низового? Відповідь очевидна – соборність духу, що проектувалася на відстоювання соборності своєї Батьківщини. Ця соборність духу всотана ним ще з дитинства від його бабусі, що виховувала двох сиріток Івана та його сестричку Люду. Любов до українського слова, української пісні, невимовна любов до рідної природи – усе це пронесе поет крізь життя. Пам’ять про малу батьківщину, а згодом і місця, схожі на неї, не лише стане ковтком свіжого повітря в урбаністичному просторі, а й підживлюватиме поетичну уяву та сприятиме подальшим творчим креаціям. Видатний науковець Олексій Неживий стверджує: «Цим самим Іван Низовий і не схожий на інших поетів. Бо основою його художнього світогляду є пам’ять дитинства, роду й народу як рушійна сила поетичної думки, естетики автобіографізму в постійній взаємодії з днем сучасним».
І. Низовий згодом, вивчаючи свій родовід, дослідив, що його рід по материнській лінії – рід Великородів – іде від самого Семена Палія. Це не могло не відбитися на людських якостях самого поета – вільного, хороброго, стійкого, духовно витривалого. Надія Кошель із цього приводу зазначала: «Бунтівний дух Івана Даниловича – совість поета, яку можна ототожнити з совістю українського народу».
Поетична спадщина Івана Низового нагадує фрактал – множинність, що володіє властивостями самоподібності. У центрі його поезії – образ України (великий фрактал), самоподібними частинами якого є образи Батьківщини («Оріяни»), держави («Україна – мати. / А держава – Мачуха, / Гендлярка / І повія…» («Україна – мати…»)), малої батьківщини («Білолебедії»); українського народу – в образі справжньої нації, козаків («Гребімо ж, козаки! / Ми в двадцять першому сторіччі / Співати будемо іще, / Бо голос праведної Січі / В брехливім світі не пощез» («Я разом з вами, разом з вами…»)), а також іронічно, часто саркастично – в образі «хохлів» («Ми вічні є хохли / Із власними мізками й мозолями. / Не щезнемо вовік з лиця землі, / Яким би чином нас не мордували – / Насправді ми й на мить не забували, / Що ми є руси, / Тільки ж – не малі!» («Нас нічого рівняти з москалями…»)), та в образах «яничарів», «перевертнів» («Напівхохли, чвертьмоскалі, / Перевертні страшні!» («Колись у нас…»)), яких поет відверто зневажає та засуджує, однак яких він не може поставити поза Україною, оскільки вони є, хоча й бракованим, але необхідним пазлом для відтворення цілісної картини України в авторському ідіостилі: «Пожаліймо, добрі люди, яничара… / Бо ж вигойдувавсь не матір’ю своєю – / В чужинецтві протягом століть! / Сироту не відпихаймо – / Голос крові / Оживає від пекучості сльози / Й очищається в прамові-пралюбові… / Не гонімо яничара, / Позаяк / Він одної з нами крові – / Й, може, з нього, / Може, з нього ще проклюнеться козак» («Спроба обілити яничара»); і нарешті – образ самого поета та його близьких («Спасибі всім… / За те, / Що я в родині і в народі / Не бур’янів осотом на лану; / За те, / Що я, / Безбатченко, / Згодився / Великій Батьківщині» («Спасибі всім…»). Такі образи є гармонійними складовими, які разом уповні відбивають узагальнений образ-фрактал України в поетичній картині світу І. Низового і є малими його складовими, «копіями».
Ідея соборності та незалежності України червоною ниткою проходить крізь усю творчість митця: «…Хіба ж я можу рвати на частини / себе, свій рід, що вижив для добра, / єдинокровне тіло України?! / Ми зрощені досмертно вже, навік – / хоч дві руки, та серце в нас єдине: / соборний Київ, / де Андрій прорік / нам первозванне щастя українне» («Я знудьгувавсь за добрими людьми…»). І. Низовий є по суті сполучною ланкою між Західною та Східною Україною. Письменник, народившись на Сумщині, де пройшло його круглосирітське дитинство, у юні роки жив і навчався на Львівщині, створивши там свою першу родину з дружиною Людмилою та сином Ігорем, а з 1965 року він переїздить на Луганщину, де проживає останні сорок п’ять років свого життя, створивши нову родину з дружиною Ліною та донькою Лесею: «Все життя намагаюся злучити Захід і Схід – / від луганської доньки втікаю до львівського сина, / двоєдина любов притягає мене, мов магніт, / в кураїні-чорнобиллі мій западається слід, / і в холодній росі остигає сльоза, мов жарина» («Все життя намагаюся злучити Захід і Схід…»).
Обидва береги Дніпра, отже, не є чужими для автора: по обидва береги – сім’ї, добрі друзі та знайомі. Одним повітрям дихає Вкраїна, одним ніжиться сонцем, одну ділить територію, так чому ж з панської руки має панувати розбрат у серцях її співвітчизників – задається питанням поет: «…Вік за віком отак минає – / Сперечаються земляки, / А між лівим і правим краєм / І сьогодні згоди немає, / Кожен тягне в свої боки: / Той – на захід, в обійми НАТО, / Той, як водиться, пре на схід / Чаркуватись зі «старшим братом»... / Схід і захід – кривава рана… / З неба сніг – богоданна манна… / Люди, де ви? / Людці, агов!..» («Україна. Ук… Руїна…»).
Попри невтішні прогнози сучасного авторові сьогодення, він вірить у те, що «може, зможемо поєднати / Львівський захід й луганський схід, / Щоб забрався з нашої хати / Геть північний братко-сусід...» («Відкричав я своє, відплакав»); «Хто на Захід, хто на Схід, / А хто – куди… / Крізь голчане вушко / ми проліземо / Із біди в біду, / Як і завжди. / Ми велика нація козацька, / Ми безсмертна ж нація така: / Вигулькнемо з безвісті зненацька, / Вдаримо так хвацько гопака…» («Гоп! – яка раптово екзотична...»).
Іван Низовий вдається до прямих закликів схаменутися та примиритися синам однієї матері, душі яких каламутять недобрі сусіди, нащадкам вільних козаків славної Запорізької Січі – осереддя волі, незнищенності українського духу: «Не ділімось на Схід і Захід! / Ліпше випиймо мирову, / Доки ще нам по вусах ллється, / Сівши дружно в густу траву – / Ковилою вона ще зветься, / Бо вкраїнська вона трава / Споконвіку, / А значить, наша, / Й легко п’ється в ній мирова / Дев’ясильна козацька чаша!» («Заклик до примирення»).
Рясніє авторська лірика образами Запорізької Січі, славних запорізьких козаків та їх антиподів – вайлуватих нащадків. Громадянська лірика Івана Низового буквально дихає славною історією та задихається від сірої буденності авторського сьогодення, для якого характерна переважно втрата співвітчизниками своєї історичної пам’яті чи навіть національної гідності. Тому всі ці прогалини прагне заповнити своїми віршами І. Низовий, у творчості якого оживає та виграє неповторними кольорами історія, нагадуючи про свою могутність, застерігаючи від повторних помилок: «Гріхи всі знявши із душі / Й прадавні страхи-переляки, / Пануймо так, товариші, / Як наші прадіди-козаки! / Вдихаймо пам'яті полин / В степах, / Де нас не давлять стіни, – / Нема на світі Україн, / Окрім єдиної Вкраїни! / Єднаймось в курені й коші / Під не осквернені клейноди – / Ще ж не погас вогонь Буші, / Не пересохли Жовті Води. / Ми вічні діти боротьби / І наша воля непоборна. / Не одвернімось від судьби – / Вона ж на цей раз неповторна! / Бо як повернуться вони, / Ті, що в Кремлі були панами, / То ці катюги-різуни / Ой позбиткуються над нами! / В краю курганів і могил / (Не всі вдалось переорати) / Снаги, панове, нам і сил, / Щоб знов холопами не стати!» («До слобідсько-українського козацтва»); «Крізь пітьму сторіч, / Мов сто свіч крізь ніч, / До моїх до віч / Продирається Січ, / Закипаючи у моїх очах, / Мов козацька кров на чужих мечах… / Знову Січ січуть – сто струмків тече. / Не мене січуть, а мені ж пече… / Лише дзвін мовчить – вирвано язик – / Там, де Хортиця, там, де Чортомлик. / Сікачі неправд, ятагани кривд – / Та й прямісінько в передсмертний крик, / Та в самісінький корінь-корінець, / Щоб однісінький (та вірнісінький!) / Був усім кінець. / Щоб, посічені, полягли усі – / Ні Вкраїни щоб, ні тобі Русі. / Тихая вода дужі греблі рве... / В сивій пам’яті Січ жила й живе. / Кошовий вогонь досі не прочах, / Не поблідла кров на чужих мечах, / Бо козацька кров зовсім не така, / Як у рекрута, як у мамлюка…» («В сивій пам’яті»).
І. Низового все життя хвилювала проблема української мови. Олена Бондаренко згадувала: «…Це була перша людина в Луганську (крім моєї родини), яка говорила українською, та ще й не суржиком, а літературною, вишуканою, поетичною. Це була перша людина, яка професійно і серйозно говорила про мої вірші. Це була перша людина, яка сказала: «Вам, Олено, треба писати українською…».
Своєю громадянською, професійною, творчою діяльністю автор доводив щиру любов до рідної мови та безкінечну боротьбу за її природне право панування на своїй землі. Свідченням цьому є насамперед його громоголоса, полум’яна, вибухова, особливо для 1988 року, стаття «Бути – народом», де автор виступає палким захисником української мови: «Ніколи ще жодної статті не писав з таким пекучим болем, з таким душевним сум’яттям і з такою непохитною вірою в свою правоту. Адже йдеться про українську мову – найбільше і найдорожче багатство мого народу, про мову, яка сьогодні, як ніколи, потребує захисту: мого, нашого, всенародного... Українська мова дуже м’яка, милозвучна, пісенна, поетична. Нею гарно освідчуватись у коханні, заколисувати дітей. Оплакувати померлих. Висловлювати почуття захоплення, дякувати за добро... Скільки «важких» запитань мені хочеться поставити. Наприклад, таке: кому прийшло в голову надати батькам право вибирати для своїх дітей мову, звільняти дітей потомствених українців від вивчення рідної материнської мови? Хто вони за походженням – ці «дозволяльники»?».
Українська мова є однією з центральних тем і проблем не лише в публіцистичному, але й у поетичному слові митця. Поет пишається, досить часто сакралізує мову, виводячи її у «ранг» райської: «Ця мова могла / Народитися тільки в раю...» («Ця мова могла...»). Рідна мова у нього – це першоджерело життя людського: «Мені відкрилась мова – / Народу нашого добро / Й життя першооснова» («Любов дрімучою була...»).
Саме тому позбавлення мови асоціюється в автора з моральним та фізичним каліцтвом людини: «Як же страшно, коли у народу / Мову віднято! / Це означає: віднято свободу, / Руки відтято, / Вкрадено землю, отруєно воду, / Хліб і повітря, / Підлого списа / в серце народу / Встромлено вістря!» («Як це же страшно, коли у народу...»).
Люди, які відриваються від паростків рідної мови, за І. Низовим, є перевертнями, покручами, що «стали чужаками ще в утробі /Для своєї рідної землі» («Приїздять з Канади й Аргентини...»).
Автор поезій розуміє всю суть небезпеки, у якій опинилася рідна прабатьківська мова в часи бездержав’я та беззаконня, коли панує «тотальне безмов’я» («Яке ж бо тотальне безмов’я...»): «А мова... / Немає мови – тільки крик. / Немає слів – полова» («Любов дрімучою була...»). Росіянізми та суржикізми, як полова, заполонили українську мову – на цьому поет наголошував у поетичних рядках неодноразово.
Але поет вірить у невмирущість рідної мови, а тому леліє її, «мов кволу свічу» («Живу в незалежній державі...»). Митець категорично виступає проти ідеї спільності української та російської мов, про що заявляє у своїх віршах: «Москвофіли нам про спільність мови / Вкотре повідають залюбки. / Вірно, бо московські Муравйови / Нам «повиправляли» язики» («Господи! Молися, не молися...»).
У багатьох своїх віршах ще дев’яностих та початку двохтисячних років автор торкається актуальних і на сьогодні проблем, що дозволяє визначити його поезію як пророчу: «Будеш знов, Ісусе, на Голгофі / мученицьку смерть за нас приймати, / бо прийшли до влади справжні «профі», / на торгах скупивши всі мандати. / Мають повне право катувати / іменем новітнього Пілата, / тож готуйся, страднику, до страти / від руки поплічника і брата. / З регіонів сунуть легіони, / вже не римські – з Криму і Донбасу, / і для них немає перепони / ні на жоднім рубіконі часу» («Будеш знов, Ісусе, на Голгофі…»).
Однак віра у свій народ, своїх співвітчизників, свій рідний край, у перемогу над споконвічним злом посідає чільне місце в авторському світобаченні, у чому можна переконатись хоча б із поезії «Пригас Донбас, хоч териконів прах…», який наразі є актуальною як ніколи: «Але ж ударить громовержний дзвін, / І наш Донбас підніметься з колін, / З лиця землі вороже все змете / Й зірками копровими зацвіте, / І в чаші намозолених долонь / Запалить прометеївський вогонь! / Я вірю в це. / Я вірую, либонь». Тут ми бачимо, що образ шахтарів прирівнюється до тих, у кому ще жевріє прометеєва іскра, яка лише чекає свого часу, аби яскраво запалати. Тобто поет вірить, що його промисловий край ще зможе розквітнути й на повну силу працювати на благо свого народу, своєї Батьківщини.
Така багатюща, така талановита творча спадщина І. Низового десятиліття перебувала поза науковим полем зору й, на жаль, не набула широко розголосу серед українських читачів. І лише по смерті митця протягом останніх трьох років завдяки невтомній праці доньки поета Лесі Низової, яка не лише зберегла творчий скарб свого батька, дивом вивізши його з окупованого Луганська, але й всіляко популяризує його творчість у віртуальній реальності (мережі Інтернет) та реальності загалом (сприяла заснуванню всеукраїнської літературної премії імені Івана Низового, організації численних літературних заходів, присвячених вшануванню пам’яті поета, вивченню його життєвого й творчого шляху, виданню першої посмертної збірки вибраних творів батька «Ніхто наді мною не пан», проголошенню 2017 року Роком Івана Низового на Львівщині), творчість Івана Низового знайшла відлуння в серцях багатьох читачів із різних куточків нашої країни. Приємно відзначити, що така глибока, актуальна, гідна всеукраїнського визнання поезія набула активного резонансу в читацьких колах буквально по всій Україні, а Іван Низовий, хоча й посмертно, зміг скинути з себе одіж регіонального митця й нарешті по праву переодягтися в шати видатного українського поета: «Генієм себе я не вважаю, / В творчості не маю привілею / Й не чекаю щедрого врожаю, / Зрощеного працею своєю. / Добре, якщо лишиться хоч крапля / Чистої роси з моєї клумби, / І тоді, можливо, я потраплю / До реєстру визнаних Колумбів...» («Тихо на Зарічному віршую»).
На завершення варто додати слова відомого журналіста Романа Рибнікова, який, характеризуючи Івана Низового, писав, що він був «людиною мужньою і людяною, талановитою і закоханою в життя, чесною і принциповою, яка жодного разу не зрадила ані собі, ані своїй-нашій Батьківщині». Звертаючись шляхом апострофи до поета, Р. Рибніков говорить: «І якщо ти мав гріхи (а вони властиві людям), то лише один – безмежну любов до України. Та цей гріх – святий. Як і твоє письмо, осяяне Богом».


Манько А. М. «Україно моя!.. Атлантидо моя!» / А. М. Манько // Краєзнавство Запоріжжя. – 2017. – № 4. – С. 122 – 131.