У ліриці видатного українського поета І. Низового наявна чітка бінарна опозиція міста та села, при цьому концептуальний образ міста постає здебільшого в яскраво вираженому негативному ключі, тоді як село зображено омріяною ідилічною місцевістю.
Часто зображення міста в поетичних творах І. Низового ідейно-змістовно перегукується з описом міста в новелі «Intermezzo» М. Коцюбинського, де автор зображує його потворою, що намагається затиснути у своїх залізних руках щонайбільше людей, не відпускаючи їх у місця, яких ще не торкнулася цивілізація: «Здавалось, город витягує в поле свою залізну руку за мною і не пускає. Мене дратувала непевність, що тремтіла в мені: чи розтулить рука свої залізні пальці, чи пустить мене? Невже я вирвусь від сього зойку та увійду у безлюдні зелені простори? Вони замкнуться за мною, і надаремне клацати буде кістками залізна рука?» [1, с. 42].
У І. Низового часто місто – це теж бездушна істота, що вичавлює в людині людину, перетворюючи її на істоту, відірвану від свого коріння, своєї землі: «Бездушне місто по краплині / Мене вичавлює з клітин / Своєї сутності, / І нині / Я ні селюк, ні міщанин, / А щось таке напівввороже, / Напівсвоє, напівчуже, / Що крону множити не може / І пракорінь не береже» («Мої задрипані, захланні…») [3, с. 5].
Такі художньо оформлені письменницькі погляди збігаються з міркуваннями американського соціолога й філософа техніки Л. Мамфорда, який у своїй статті «Механічний ритм життя», розмірковуючи над згубним впливом цивілізації, зокрема технізації на людину, справедливо зазначав: «Зовнішній світ владно й невпинно нав’язує нам ці нововведення – потрібні і непотрібні, – саме цьому внутрішній світ стає більш убогим і безформним: активний відбір уступає місце пасивному поглинанню, і все це призводить людину до того, що влучно названо «занепадністю особистості»» [2, с. 239 – 240].
Такої думки про обнулення особистості в умовах міста та «модернізованого» села дотримувався й І. Низовий. У другій частині «Диптиху про цвях» автор узагальнює свої думки саркастично-символічним умовиводом: «В цивілізованім сум’ятті, / На поцвяхованім розп’ятті / Висить улюблений наш Бог» [12, с. 33].
Крайній вияв відрази до міста І. Низовий змальовує у поезії «Від спеки, чи то з переляку...», побудованій за принципом висхідної градації на основі гіперболи: «Від спеки, чи то з переляку / потріскалась навіть земля...» [4, с. 6]; «Живцем відриваюсь від міста – / досмертно його не люблю; / посмертно зрікаюсь (не каюсь!) / і послуг його, і заслуг» [4, с. 6], – та мейозису: «Забрати б кота і собаку / й подалі втекти звідціля! / Хай буде на трьох лише кістка – / я чесно на всіх поділю...» [4, с. 6].
Поета ваблять мальовничі простори українських сіл, де живе народний дух, мова, традиції; просторів яких сягають авторські спомини. Саме тому в бінарній опозиції «село» – «місто» у поетиці автора І. Низовий надає перевагу саме селу: «Як пасує / Мені цей краєвид! / Шкода, що знову / Мені до міста їхати. / Шкода…» («В мені селюк іще не вмер! Іще…») [11, с. 25 – 26]; «Геть попрямую, / За місто, / На Роменський шлях, / Мимо церков – / Я ж і їх би забрав із собою... / Загою / Рану / Цілющими травами / В рідних полях...» («Суми – не ті...») [13, с. 57]; «Не збулась / Міщанська моя / Мрія / Хоч на день поїхати / В село… / Добре, / Що солом’яне тепло / Споминів / Мене у місті / Гріє!» («Не збулась...») [6, с. 33].
І. Низовий неодноразово пише про свою духовну самотність у Луганську – місті, якому він віддав багато років свого життя. Автор почувається чужим у ньому не через хронічну нелюбов до міст як типів населених пунктів загалом, а через те, що це місто, на його думку, втратило народну пам’ять, зросійщилось: «...Не приріс / я до міста… Хоч питва і їжі / вистачає, старому, / та скрізь / я не свій… / Випадковий заїжджий» («Відірвавсь від села й не приріс...») [4, с. 7]; «Я не прожив життя своє, а згаяв / У місті, де постійно був чужим, / Де найсвітліші мрії занехаяв / І, крім хвороб, нічого не нажив» («Я не прожив життя своє, а згаяв...») [8, с. 17]; «І я втікав тоді із міста / В недоросійщене село... / Село відроджувало знов / Мою праукраїнську павіть, / Мою прамову-пралюбов» [5, с. 33]; «Я – пасинок східного міста, / Де зуби москаль вискаля. / Болить моя совість нечиста / Й з-під ніг утікає земля» («Я – проклятий син комуніста...») [13, с. 14]; «З намулу минулого все виринає / То вулиця Леніна, то Косіора, / То квартал начдива, то площа комкора… / А вулиці нашої в місті немає! / Всі назви – ненаші подвійно й потрійно: / Несвітло-несвійські, московсько-совковські, / А наше, прарідне, хтось ніби прикоськав… / Нам вулиці нашої конче потрібно!» («З намулу минулого все виринає...») [7, с. 48]; «Моя мова – не та, / і ментальність – не та, / і мета не така – протилежна, / не сприймають мене / пролетарські міста, / зневажаючи все незалежне...» («Схід і справді – справа тонка...») [9, с. 32 – 33].
Зовсім іншої думки поет про «міста районного масштабу», які він яскраво вимальовує через систему епітетів, зорових та слухових образів: «...Міста районного масштабу / Приземкуваті і непоказні», «Свою сільську, свою нехитру звабу / Вони дарують гостеві, мені», «Пахучий – від околиць до околиць – Тут хліб печуть, / Первісний, як земля», «До площ міських дохлюпують поля», «Столиці колоскової провінції / І колиски народної судьби» («Люблю міста районного масштабу...») [10, с. 17].
Отже, у поетичній творчості І. Низового чітко простежується наявність бінарної опозиції «село» – «місто». При цьому урбаністичним мотивам у своїх віршах автор приділяє менше уваги, у порівнянні з сільськими. Образ міста в ліриці І. Низового здебільшого змальовано в різко негативному ключі, виняток становлять лише провінційні міста, що поряд із сільською місцевістю, зображені поетом із щирою любов’ю та відтінком ідилії.

Література

1. Коцюбинський М. М. Твори в 2 т. – Т. 2: Повісті та оповідання (1907 – 1912). Статті та нариси / М. М. Коцюбинський. / Упоряд. і приміт. В. А. Зіпи; ред. тому Н. Л. Калениченко. – К.: Наук. думка, 1988. – 496 с. 2. Мамфорд Л. Механический ритм жизни / Л. Мамфорд // Иностранная література. – 1966. – №1. – С. 239 – 240. 3. Низовий І. Д. Білопілля-Верхосулля / І. Д. Низовий. – Луганськ: Укрроспроммаш, 1997. – 68 с. 4. Низовий І. Д. Біополе Білопілля / І. Д. Низовий. – Суми: ВВП «Мрія» ТОВ, 2007. – 88 с. 5. Низовий І. Д. Вівтар / І. Д. Низовий. – Луганськ: Вид-во «Райдуга» Луганської організації СПУ, 1995. – 120 с. 6. Низовий І. Д. Джерело у ясних ясенах / І. Д. Низовий. – Луганськ: Русь, 2000. – 48 с. 7. Низовий І. Д. Жура за журавлями / І. Д. Низовий. – Луганськ: Глобус, 2003. – 100 с. 8. Низовий І. Д. Покотьоло / І. Д. Низовий. – Новоайдар: Спілка журналістів України, 1994. – 48 с. 9. Низовий І. Д. Самопізнання / І. Д. Низовий. – Луганськ: ПП Афанасьєва В. І., 2006. – 100 с. 10. Низовий І. Д. Тобі моє серце / І. Д. Низовий. – Донецьк. – 1980. – 64 с. 11. Низовий І. Д. Хрущі над вишнями / І. Д. Низовий. – Луганськ: Шлях, 1999. – 96 с. 12. Низовий І. Д. Це – мій вертеп… Лірика відчаю і надії / І. Д. Низовий. – Луганськ: Луганська обласна організація СПУ, 1996. – 76 с. 13. Низовий І. Д. Я з такої глибинки / І. Д. Низовий. – Луганськ: Русь, 1999. – 76 с.


Манько А. М. Урбаністичні мотиви в поезії Івана Низового / А. М. Манько // Слобожанська беседа: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (м. Старобільськ, 23 листопада 2017 р.) / ДЗ «ЛНУ імені Тараса Шевченка»; за ред.. проф. Глуховцевої К. Д. – Вип. 10. – Старобільськ, 2017. – С. 181 – 184.