ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Нінель Новікова
2024.02.26 15:18
ЙОСИП БРОДСЬКИЙ
Переклад із рос. мови
Нінель Новікова

І ВІЧНИЙ БІЙ…

І вічний бій.
Нам спокій тільки сниться.

Ольга Олеандра
2024.02.26 10:51
Вручає доля квіти. Із вогню.
Вогняні квіти на весь обшир неба.
І хочеться відмовитись – не треба!!!
Але дарунки долі – то святе.

Палає всесвіт. Вогненний букет
заповнює і смажить поле зору.
Розпалює супротив чи покору –

Юрій Гундарєв
2024.02.26 10:32
Сніг, ніби срібне рядно.
Один. Самота.
Біле, як ватман, вікно.
Один. Саме ти.

Весь світ замело…
Навіщо ж сюди прийшов?
Щоби нести тепло.

Володимир Каразуб
2024.02.26 09:56
А справа в тім,
Що я і не приховував
Ні власний подив, ні холодних слів,
Ні пристрасті, що сходилась з іронією,
Ні те, що світ – один великий міф
З його бажанням діяти, як бачиш
Настільки хутко, щоб ніхто не зміг
Затямити його поточні риси,

Світлана Пирогова
2024.02.26 09:20
Зима. Глінтвейн. Скляні квадратики вікна.
Сплітає лютий макроме морозне.
Бузку засохлому наснилася весна,
Неначе хтось несе його з-за рогу,

А поки в фоліанті - пил і духота.
Хоч заглядає часом хуртовина,
Розлук далеких в'ється стигла глухота.

Леся Горова
2024.02.26 08:50
Всю ніч у вікно несподіваний дощ побивався.
Так гулко й настирно, що сон мій наляканий втік.
Здіймалися хвилями згадки, спліталися станси.
Було щось забуте, тремтливо-хвилююче в тім.

Як в деку кленову, бажаючу звук відродити,
Вдаряли краплини у скл

Микола Соболь
2024.02.26 06:42
Мовчить знесилена Вітчизна.
Знекровлений тече Дніпро.
Хто справить по загиблих тризну?
Якщо не ми, то вже ніхто.
Відмиють руки московити,
коли стече з багнетів кров
і стануть вчити нас любити,
і, що нацисти – полк «Азов».

Віктор Кучерук
2024.02.26 05:28
А навколо – ні сміху, ні крику,
Ні овацій, ні лаянь нема, -
Мов істоти глухі й без’язикі
Навмання поглядають сліпма.
Мов попереду зводяться тіні
Від нестерпно скрипучих стільців, –
Збайдужіло нове покоління
До творінь усіляких митців.

Олексій Могиленко
2024.02.25 20:35
Десять років чекаємо миру,
Але чуємо страшне:війна.
Ми в полоні новин із етеру
А в полоні хтось знову вмирав.
Щохвилини сивіють дружин
Сивину чорна хустка схова...
Не вернути вже брата чи сина,
Тата в діток забрала війна.

Микола Дудар
2024.02.25 20:05
Не смітять нотами… Лікують ними
В семи поборнім колі від недуг.
Є інколи й свої для цього рими
І кілька сот хвилиних вірних слуг…
А що вже там казати про ефектність,
Коли все оживає навкруги!?
Хоча й усі ми в цьому світі смертні,
Я б краще, як на

Євген Федчук
2024.02.25 16:32
Вертались чумаки в погожий день із Криму.
Воли повільно йшли, вози важкі тягли.
Розімлілі чумаки не поганяли ними.
Знайомий добре шлях, вже в котрий раз ішли.
Вже недалеко їм лишалося й додому.
Ідуть понад Дніпром, вже й Хортицю видать.
Спинилися на

Іван Потьомкін
2024.02.25 14:19
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене

Світлана Пирогова
2024.02.25 14:11
Не вщухають пташині арії,
Вже літає пух тополиний.
Мабуть, пише весна нам сценарій,
Бо душею до тебе лину.

Світить сонце бурштином в зіниці,
Вабить травня квітучий дотик.
Ти сердечна моя таємниця,

Іван Низовий
2024.02.25 12:55
Сірооке моє дивенятко.
Хочеш,
Я розкажу тобі,
Чому
Я назвав тебе іменем Леся?

На Поліссі,
В дрімучому лісі,

Леся Горова
2024.02.25 09:26
Хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?
Ви чули, раз я завела
жалі та голосіння, –
то ж була буря весняна,
а не сльота осіння.

Володимир Бойко
2024.02.25 08:54
Краще незадоволений геній, ніж задоволений ідіот. Російськими цінностями вимощена дорога до пекла. Колись противника обкладали матом, нині – компроматом. Вираз «Можем повторить» - відлуння московитських запойних традицій. Диванні стратеги укр
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Тетяна Танета
2022.12.19

Софія Цимбалиста
2022.11.19

Емі Троян
2022.05.10

Самослав Желіба
2022.05.01

Анастасія Коноваленко
2022.04.25

Ліс Броварський Ліс Броварський
2022.03.20

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Поеми

 Микола Капуданпаша
1
- Вставай же, синку! Досить уже спати! –
Над вухом батьків голос прогудів,
Немов хто поряд вистрілив з гармати
І гарний сон миттєво відлетів.
Микола підхопився. «Де це я?» -
Майнула думка. Але вмить пропала.
Бо ж батько не один над ним стояв.
Два козаки зі сміхом позирали
На нього із-за батькових плечей.
Схопивсь на ноги. – Козарлюга, видно! –
Загув один. – У батечка, ачей! –
Другий додав, - Підмога батьку гідна!
Микола знітивсь. Батько одізвавсь:
- Оце і є найстарший мій – Микола. –
Й до сина, - Щось ти нині розіспавсь?!
Микола лише усміхнувся кволо,
Не знаючи, що має він сказать.
- Знайомся, синку – це Оліфер Голод,
Сорочку може запросто віддать
Останню…та не витягнеш з-за столу.
Козак і, справді той при тілі був,
Живіт, як діжка, випирав сорочку.
Коли по нім той ляснув – аж загув.
- А цього, сину, звуть Микита Квочка.
Той, на відміну від Оліфера,
Високий був, але худий, як тріска.
Стояв, неначе сволок підпирав
І на Миколу лагідно дивився.
- Давай, Миколо, хутко до ріки,
Умийся, бо зовсім закисли очі.
Та до сніданку, не остиг поки.
Та й отаман зібрати раду хоче.
Микола вибравсь, врешті з куреня.
З півтемряви його аж засліпило.
Ступив ще кілька кроків навмання,
Розплющився й одразу дух забило.
Вони ж на Січ прибули уночі.
А що він міг у темряві побачить?
Тепер огледів перше далечінь
Із пагорба, що вигинавсь, неначе
Великий змій з дніпрової води.
Усе навколо зеленню буяло.
Очерети, дерева розглядів,
Крізь них лиш де-не-де вода блищала.
Аж ген далеко проглядався степ,
Що, наче плив у мареві ранковім.
Огледівся тоді навколо – де б
Промити очі. Курені навколо.
Туди-сюди мотають козаки.
У кожного ж, напевно, свої справи.
Униз спускалась стежка до ріки.
Туди Микола кроки і направив.
Розгледів стіни із товстих колод,
Які навколо Січ огородили.
Отож і зрозумів одразу: «От
Чого то Січчю кріпость охрестили».
Колоди ті засічені вгорі,
Немов списи дивилися до неба.
Стежиною пройшов не до воріт.
Всі хвірткою ходили, коли треба
Було спуститись, часом до води.
Чого ворота й, справді відкривати?
Отож Микола теж спустивсь туди,
Не став лише одне лице вмивати,
А хутко з себе одіж ізтягнув
Та й в воду плюхнув. Бризки полетіли.
У прохолодь ріки ураз пірнув,
Аж холодом , немов ошпарив тіло.
Поплескався лиш декілька хвилин
Та і на берег. Витерся, вдягнувся.
Тепер готовий до сніданку він.
Вернувся в Січ й на стежечці зіткнувся
З якимось непривітним козаком.
Ледь зачепив, а той одразу битись.
Шаблюку вийняв, тика гостряком
У груди. Довелось із ним зчепитись.
Микола шаблю вихопив свою,
Зіткнулась сталь аж іскри полетіли.
Хоч він уперше в справжньому бою,
Але від батька перебрав уміло
Всі навички. Тож не гарячкував,
Суперника вивчав та відбивався.
І лише крок за кроком відступав.
Тут уже натовп навкруги зібрався.
Хтось закричав: - Наддай йому, Охрім!
Всі загули. Напевно, майстер знаний,
Між козаків боєць відомий всім.
Микола ж піддаватися не стане.
Десь, може й батько те спостеріга.
Як би його та і не осоромить?!
Тож витримку і спокій зберігав
Та відбивав удари без утоми.
А потім раптом крок вперед зробив,
Хотів, немов суперника пірнути.
Той вимушено крок назад ступив,
Замірився шаблюкою штрикнути.
Микола крок назад. Потягсь Охрім
Аби дістати. А Микола раптом
Попід руків’я гостряком своїм
По шаблі вдарив. Той не зміг втрима́ти
І шабля його випурхнула вмить
Та товариству впала попід ноги.
Охрім метнувся, щоб її вхопить
Та Голод раптом виріс перед нього:
- Ну, все, Охріме! Бійка до крові
Або до втрати зброї. Пам’ятаєш?
Той лише очі злі на нього звів,
Але скорився. Лиш промимрив: - Знаю…
А до Микола Квочка підлетів.
Зацокотів: - Тебе він не поранив?
Миколу з усіх боків оглядів,-
Ну, синку, ти і, справді козак вправний!
Охріма Скалозуба переміг!
Та ж він найперший на Січі рубака!
Коли то батько виучити встиг?
Тут якраз саме підійшов і батько.
За сина гордий, наче аж сіяв:
- Не осоромив, синку! Гарно! Гарно!
Козацький натовп рідшати почав.
Кінець виставі, що стояти марно.

2
На раді, що на майдані у той день зібралась,
Козаки рішали разом - чи в похід ходити.
Звісно, більшість засиділась та у похід рвалась,
Щоби драними штанами більше не світити.
Тож, заледве кошовий їм задав те питання,
Як угору полетіли всі шапки козачі.
Більше всього в похід рвалась сірома остання,
У похід іти збирались і самі ледачі.
Далі взялись обирати в похід отамана.
Стали козаки кричати, кого хочуть бачить.
Врешті, вибрали Байбузу – то вояка знаний,
Вже не раз водив у море він «чайки» козачі.
Далі кошовий дав слово уже отаману.
Тепер він за головного, тож хай і рішає.
- Куди браття-козаченьки, вирушати станем?
Скільки «чайок» для походу готувати маєм?
Хто кричав до Трапезунду, а хто до Стамбулу.
Кому в Кафу хотілося, а кому й до Варни.
Отаман махнув рукою і, щоб всі почули,
Сказав: - Підем на Кілію, погуляєм гарно!
На Кілію, то й Кілію. Теж місто багате.
Буде з чого розжитися, як вигорить діло.
- «Чайок», думаю з півсотні треба буде мати,
Тож три тисячі козацтва братиму від сили.
Сам візьмуся одбирати, хто в похід ітиме.
Мені ледарі й гультяї в морі не потрібні.
Як вертатимем, то, може, зазирнем до Криму.
Але то після Кілії уже буде видно.
Нині візьмусь підбирати в похід товариство.
Завтра починати треба «чайки» готувати.
Зі старих там ще зостались, може, з двадцять, звісно.
Треба буде обдивитись, трохи підлатати.
А ще тридцять треба нових чимскоріш зладнати.
Майстрів у нас вистачає та й лісу доволі.
Думаю, що десь у травні будемо рушати,
Якщо, звісно, на усе то буде Божа воля.


3
Вже на другий день козацтво взялося до діла.
Хто із ким, на якій «чайці» йтиме – усі знали.
Тож взялися до роботи. Ті «чайки» смолили,
Які у свої команди старі судна мали.
Обдивлялися, латали вітрила і снасті,
Весла всі передивлялись, як треба – міняли.
А ті, кому не дісталось отакого «щастя»,
Які судно для походу будувати мали,
Подалися островами або берегами,
Де тяглись бори великі до самих порогів.
Та рубали липи, верби, ситники з дубами,
Щоби собі нову «чайку» зладнати із того.
Для Миколи все цікавим одразу здалося.
Хоч сокиру вмів, звичайно у руках тримати,
Але судно будувати вперше довелося.
Так хотілося навчитись, майстром в тому стати.
Подались вони на острів, що в плавнях багато.
Дуб зрубали, щоби з нього основу зробити.
Обробили, обрубали та й взялись довбати.
Вже до нього взялись дошки з липи й верби шити.
Вигинали, пришивали, цвяхами збивали,
Лавами кріпили судно, аби міцне було.
Дірки ладили корою, смолу заливали.
І про весла, і про снасті також не забули.
Стерна спереду і ззаду міцні приладнали,
Щоб часу на повороти в морі не втрачати.
А, коли уже на воду їхня «чайка» стала,
То сухого очерету пішли добувати.
Ликом очерет той міцно у снопи в’язали,
А снопи вже під бортами до «чайки» кріпили.
То, щоб «чайка», коли в морі води набирала,
Все одно би не тонула, на воді сиділа.
Та і кулі, коли ворог візьметься стріляти,
В очереті застрягали б та й не долітали.
Цілий місяць довелось їм сили докладати,
Але, врешті-решт зітхнули, бо добудували.

4
Обладнали «чайку» й вийшли нею у протоку.
Треба ж було перевірить, як то вона ходить.
Пройшли острів із одного та з другого боку,
Подивилися, чи часом не набрала воду.
Чи то весла гребуть добре, як стерна працюють,
Чи то швидко повертає «чайка» куди треба.
Як вітрило ловить струмінь, коли вітер дує.
Наче, все зладнали добре. Склали дяку небу
Та й до Січі подалися, де мали збиратись.
Там вже кількадесят «чайок» готових стояли.
Причалили та й на берег далі готуватись,
Бо ж усе в похід далекий зготувати мали.
А, оскільки для Миколи то уперше діло,
Тож і взявся він у батька і друзів питати,
Бо ж вони вже з товариством кілька раз ходили,
Отож добре знали: чо́го й скільки треба брати.
- Козак, синку, - сказав батько, - бере із собою
Дві рушниці чи, як має, тоді два пістолі,
Пороху три кілограми, потрібних для бою,
Запакований гарненько, бо ж вода навколо.
Свинцю, кулі виплавляти, ну, і шаблю гідну.
А, крім того, змінний одяг, шапку і білизну.
Провіант сухий, бо ж в морі готувати ніде:
Сухарі товче́ні, риба сушена і, звісно,
Саламаха з пшоном дрібним й борошном гречаним
Та ще сушеного м’яса… - А не пропаде часом?
Там же вода… - Врахували усе те, звичайно.
Все складемо в довгі діжки: саламаху з м’ясом,
Сухарі і рибу… Діжки покладем під ноги.
А ще ж води, аби в морі було чого пити.
Та і пару фальконетів візьмемо до того
Із запасом, щоби ними по ворогу бити.
А до того ще дрібниці, що треба в дорозі:
Компас, запасне вітрило, теслярське знаряддя,
Линви,черпаки, ще кілька ліхтарів до того.
Повір, синку, що не буде ніщо на заваді
Нам у морі, бо ж, крім води,там нема нічого.
Та і та така солона, що не можна пити.
Отож, давай, долучайся усе готувати.
Уже скоро, бачу, треба буде в море вийти,
Отаман у нас гарячий, не буде чекати.

5
Випливали «чайки» дружно на дніпрове плесо,
Наче, зграя білих чайок розправила крила,
Ще й козаки налягали щосили на весла,
Бо ж дістатися до моря пошвидше хотіли.
Веслували у три зміни – одні гребуть, другі
За тим часом спочивають, набирають сили.
Скоро були і в лимані, де Дніпро із Бугом
Зливаються. Ту спинились, уже не спішили.
Зачекали, доки сонце за пагорби сяде,
Бо ж попереду Очаків, де турки засіли.
Як узнають про козаків, зустрінуть не радо.
В них гармат на мурах повно та і ядер сила.
Зачнуть бити, то потоплять кілька «чайок» скоро.
Не всі, звісно…Але ж інше важливіше того:
Рознесуть одразу вістку, що козаки в морі.
А тоді хоч і вертайся назад без нічого.
Турки із курми лягають, то козаки знають,
Отож, ночі зачекали та і подалися.
Пливуть тихо. Аж ген справа і вогні мигають.
То Очаків. Десь там турки спати уляглися,
Бо ні звуку, а ні крику звідтіля не знати.
А вже скоро й вогні зникли. Значить, вже у морі.
Тепер можна зупинитись та порахуватись:
Чи всі цілі, не відбились в морському просторі.

6
Ранок стріли вже далеко, берега не видно.
Сонце встало, наче хвилі золотом укрило.
Пливе «чайка» отамана, а за нею слідом,
Наче зграя білих птахів розправила крила.
Проте згодом із заходу натягло туману.
«Чайки» збилися до купи, щоб не заблукати.
- Всім вітрила опустити! – голос отамана.
Довелося хлопцям знову на весла сідати.
Не минуло й півгодини, як вітер повіяв,
Порвав той туман на клапті та й розкидав морем.
А в тумані перед ними вітрила біліють –
Флот турецький поспішає козакам на горе.
Доки турки оговтались, доки зрозуміли,
Що козаки перед ними, отаман як гаркне:
- Гей, на веслах, налягайте, хлопчики, щосили,
Йдем на турка! З фальконетів по клятим ударте!
Загриміли фальконети, мушкети впряглися.
Летять «чайки», стрімко відстань до турок долають.
Турки доки розібрались, до гармат взялися,
А вже «чайки» попід борти, вже гаки кидають
Козаки і вже деруться по линвах нагору.
А другі з мушкетів палять, турок відганяють.
І Микола теж подерся на галеру скоро.
В зубах шабля. Не звертає, що турки стріляють,
Намагаються рубати линви. Та козаки
Вже дісталися нагору і шаблі схрестили.
Тепер звідти вже не скине їх сила ніяка.
Поволеньки з того борту турок відтіснили,
Щоби легше товариству було вибиратись.
Тож, коли Микола виліз на палубу судна,
Там було достатньо місця, є де розвертатись,
Хоч у сутичці зійшлося чималенько люду.
Кинувся Микола в гущу, товариству в поміч,
Його шабля, як скажена раптом замигтіла.
Вибив шаблю, зрубав хутко голову одному,
А другому гострим лезом розпанахав тіло.
Раптом турки розступились і якийсь громило
Виріс поперед Миколи, маха ятаганом.
- Ахмед! Ахмед! - турки кругом всі заголосили.
Мабуть, був він поміж ними зарізяка знаний.
Турки бігом розступились, бо ж шабля гевала
Так мелькала, що і свого могла зарубати.
Чудовисько заревіло та зареготало:
Хто, мовляв, супроти нього на бій може стати?
Аж Миколі страшно стало та гордість здолала.
Чи ж то варто козакові ворога боятись?
Зіткнулися дві шаблюки, сталь заскреготала
Та, мабуть, була міцною, щоби розламатись.
У Миколи від удару, мов п’ястук віднявся.
Тож не став ризикувати, шаблю підставляти.
Усе більше ухилявся, пильно придивлявся,
Як би шаблею гарненько гевала дістати.
А той пре, немов тараном та тіснить Миколу.
Скоро вже, напевно впреться в дерево спиною.
Вдарив турка під коліно, той завив від болю,
Відволікся й попрощався за мить з головою.
Турки в страху закричали, стали відступати.
А козаки напосіли, тіснять та рубають.
Уже скоро й перемогу можна святкувати,
Адже турки сил чинити опір їм не мають.
І Микола, ледь відхекавсь, кинувсь помагати,
Та щось важке опустилось на голову прямо.
В очах йому потемніло, рівновагу втратив
І звались козак у темну корабельну яму…
Ніхто того не помітив, бо ж зайняті боєм.
Скалозуб один оскаливсь, навкруг озирнувся.
Наче ж ніхто не помітив оборудки тої?
Та й до бою проти турків знову повернувся.
Але тут якась галера підкралася збоку
І з усіх гармат картеччю впритул сипонула.
Своїх-чужих повалила. Козаків нівроку
Полягло, а другі миттю назад повернули.
Бо ще один такий постріл і усі поляжуть.
Козаки на свої «чайки» посипали звідти
Аби уже з «чайок» бити оту силу вражу.
Що Миколи нема з ними, ніхто й не помітив

7
Сидять каторжники в трюмі темному на лавах,
Приковані ланцюгами до весел навіки.
Закінчилась їхня воля, загубилась слава,
Греби веслом та надійся, щоб Господь покликав.
Чи на диво: що знайдуться на морі сміливці,
Що нападуть на каторгу та нещасних звільнять.
А до тих пір прикувала їх надійно криця.
Все, що можуть – ту галеру кудись женуть спільно.
Сидить Андрій попід стіну до лави прикутий
Із двома такими ж разом весло те тягають.
А над ними Селім ходить з гарапником лютий,
Як ліниться хто, жорстоко того відшмагає.
Хоч який Селім із нього – потурнак звичайний,
Москалем був, але зрадив віру православну.
Побрив голову і служить туркам дуже файно,
Навчивсь ребра рахувати каторжникам гарно.
Андрій уже кілька років на галері клятій.
Жив у селі понад Россю і горя не відав.
Вже збирався й оженитись, звести свою хату.
Та наскочили ординці й почалися біди.
Кого вбили, кого, звісно у ясир забрали.
Гнали степом аж до Криму, а вже там продали.
Прийшли турки, полонених довго оглядали,
Відібрали самих кріпких і у порт погнали.
Прикували всіх на весла у темному трюмі.
І зробилось життя важке та одноманітне:
Або гребеш, що є сили, або сидиш сумно
Та жалієш, бо ж нічого в житті вже не світить.
Ішли якось, важкі весла повільно тягали.
А під ранок зупинились – туман опустився.
Отож, прямо серед моря зачекати стали.
Андрій сумно на туман той крізь отвір дивився.
Молив Бога, щоби, врешті Доля посміхнулась,
Сподівався, що ще вільним в цьому світі стане.
Намагався пригадати те, що призабулось –
Мов в тумані проступала дівчина кохана.
Раптом вітерець повіяв,той туман розвіяв
І над морем, наче чайок зграя піднялася.
Звідкись вдарили гармати… Невже те, що мріяв?
Навкруг раптом стрілянина страшна піднялася.
Забігали на палубі сполохані турки,
Щось кричали по-своєму. І раптом, як пісня,
Донеслися і знайомі, мови рідні звуки.
Звідки тут посеред моря земляки взялися?
Ніхто веслами не руха, та й команд немає.
Селім з трюму визирає та дрижить від страху.
- Козаки! – хтось крикнув, - «чайки» на нас нападають!
Хто Христу молитись взявся, ну, а хто – Аллаху.
Бо ж невільників набрали із усього світу,
Не дивились: християнин чи то мусульманин.
А на палубі вже б’ються. Долинають звідти
Крики відчаю і страху, хтось просить «аману».
В розпал бою в люк відкритий чоловік звалився,
Східцями униз скотився Андрію під ноги.
Селім саме розкрив рота, в другий люк дивився,
Тож, звичайно, не помітив нічого такого.
А той впав, лежить без руху – поранений, вбитий?
По одежі, як судити, на козака схожий.
Андрій хутко нахилився, потяг його звідти
Попід лаву, попід стіну – заховає, може.
У півтемнім трюмі й зовсім нічого не знати,
Тож Селім і не помітить. А там, поміч Бога:
Козаки здолають турків, стануть визволяти
Невільників, то й козака порятують того.
Всі невільники в надії дослухались звуків,
Деякі уже готові і кайдани рвати.
Та ж залізо не здолають слабкі людські руки.
Отож, треба лиш молитись та поміч чекати.
Сподівались та даремно. Гримнули гармати.
Крики, стогони і зойки згори долетіли.
Бій зненацька на палубі почав затихати.
Лиш турецький чути говір. Невільники й сіли.
Селім, що дрижав від страху,в одну мить змінився.
Знов бундючним став і хижо на усіх поглянув.
А навколо бій жорстокий й зовсім припинився.
Відступили козаченьки – пораділи рано.

8
Селім знову з гарапником поміж лав пройшовся.
На когось лиш замахнувся, а кого й відзначив.
Андрій сидів та зі страхом зі своїм боровся,
Щоби козака отого Селім не побачив.
Минулося. Той пройшовся і один раз, й вдруге.
Тут команда пролунала налягти на весла.
Взялись каторжники, м’язи здулись від натуги
І кудись їх спільна сила каторгу понесла.
Козак лежав попід стіну і не ворушився.
Може й вбитий, але часу не було в Андрія
Про те взнати. Та й Селім ще без кінця носився
Та дививсь, хто веслувати лінитись посміє.
Вже надвечір припинилась, нарешті, гонитва.
Мабуть, дарма за «чайками» галери погнались.
Наступив, нарешті спокій по кривавій битві
І галерникам команда, щоб не надривались.
Повсідались всі на лавах, перевести духа.
Селім собі у комірку спочивать забрався.
Тоді лиш Андрій схилився, в темряві послухав
Чи той дише. А той раптом, аж Андрій злякався:
- Де я? – голосом тихеньким спитався Андрія.
- На каторзі. Але тихо, хтось почути може.
- Слава Богу, живий, - каже, - значить, є надія.
Козаку раніше строку помирать не гоже.
На каторзі? Розкажи-но, які тут умови.
Хто за вами наглядає? Чому ще не вбили?
- Самовпевнений ти, хлопче, дуже, чесне слово!
Коли б можна було – чи ми б досі тут сиділи?
Глянь, які на нас кайдани?! – На мені ж немає!
- Та, як зловлять, то й на тебе отакі ж повісять.
- Коли зловлять! Але ж поки руки вільні маю.
Розкажи мені, що знаєш поточніше, звісно.

9
Уночі, як всі поснули, й каторжники спали,
Лиш хрипіло в їхніх грудях від тяжкої праці.
Тихо вибрався Микола та й почав помалу
Пробиратись до комірки, де Селім уклався.
Звідти чулося хропіння і плямкання сонне.
В темряві Микола ледве дістався до нього.
Витяг ножа, заткнув рота і тримав до скону.
Аби клятий ненароком не підняв тривогу.
Знайшов ключі у комірці відмикать кайдани.
До Андрія повернувся, звільнив спершу того.
Далі по других пройшлися, відмикали вправно.
Та веліли вестись тихо – не піднять тривогу.
Ще галерників звільняли, Микола подався
На розвідку – де сторожа стоїть подивитись.
Саме місяць повноликий між хмари продрався.
Все на палубі від того почало світитись.
Було видно, де хто стоїть, чи спить, чи пантрує.
Розібравшись, що до чого, назад повернувся.
А у трюмі вже каторжники кайдани готують,
Щоби ними воювати – Микола всміхнувся:
- Та з такими вояками і зброї не треба!
Навіть, голими руками підуть воювати!
Почнем, братці, як у хмарах сховається небо.
Але цур – тихенько турка сонним будем брати.
Відібрав найбільш проворних, сказав, що робити.
Коли хмари вкрили небо, вибрались нагору.
Турки, навіть, на сторожі спали, як убиті.
Пішли рибу годувати всі у Чорнім морі.
Далі все пішло простіше – бо ж зброю дістали.
Перерізали горлянки, кого захопили.
І господарями, врешті на галері стали.
Уже вільними і зірку вранішню зустріли.

10
Червоне сонце з моря темного вставало.
Для багатьох уперше за багато літ,
Воно не в трюм півтемний в шпарку зазирало,
А то вже справжній був напівзабутий схід.
Усі стояли, як на диво позирали,
Ловили промені і мружились від них.
Цього роками безкінечними чекали.
Стояла тиша, мов сказати слово - гріх.
Купались в променях і справжня насолода
Була на лицях. Хтось не витерпів, гукнув:
- Неволю змиємо! Шугайте всі у воду!
І, дрантя скинувши, із каторги пірнув.
За ним багато хто, хоч деякі й боялись.
Дивились вслід. Не вміли плавати, мабуть.
А ті із гамором попід борти купались,
Щоб змити каторгу і все страшне забуть.
Микола ж пильно навкруг море обдивився.
Ніде не видно, навіть, ознаку вітрил.
Їх корабель вночі у темряві відбився
Від основних турецьких корабельних сил.
Одні стояли серед моря. Навіть, птахів
Не було видно в небесах. Де береги?
Куди приткнуться ці щасливі бідолахи?
Чи їм утримати свободу до снаги?

11
Як ейфорія на галері трохи спала
І всі на палубі зібрались, хтось спитав:
- А далі ж як? Свободу ми собі дістали
Та ж чуже море навкруги. Де б не пристав
Наш корабель – усе османські володіння.
Та і пливти куди? В полон до турка знов?
Враз на обличчя всім тривоги впали тіні.
Бач, не подумали, пустивши туркам кров.
Заговорили всі. Та ж кожен по-своєму.
Бо й українці тут, і ляхи й москалі,
Болгари, угри. Хто промовив, навіть «П’ємонт».
Як із далекої потрапив він землі?
У тому гаморі вже й паніка зродилась.
Аж тут Микола вже не витримав, піднявсь
На діжку, що одна під стінкою тулилась
І крикнув голосно, ледь голос не зірвавсь:
- Як вам не соромно? Ледь здобули свободу
І вже готові знов кайдани одягнуть!
Що ж, коли так, тоді стрибайте просто в воду!
Там, на дні моря, турки точно не знайдуть!
А хто готовий за свободу далі битись.
Хто ладен вмерти та, як воїн – у бою,
Я пропоную на галері цій лишитись.
Закласти можу, навіть, голову мою,
Що ми здолаєм разом всі ті перешкоди,
Які постануть ще на нашому шляху.
Захистимо свої життя, свою свободу.
Для того ж треба не піддатися страху!
- Та ж турки нас хутенько злапати зуміють
І вже не каторга чекає – смерть страшна! –
Хтось закричав і знову паніку посіяв.
- Життя одне у нас і смерть лише одна.
Колись усі помрем. Та кожен день вмирати
В страху – хіба так справжній воїн має жить!
Ми, навіть, смерті можем разом відсіч дати!
А, коли час прийде, то мужньо її стріть!
- Та ж турки скрізь! Немає місця для свободи!
- Є таке місце! Воно зветься гордо – Січ!
Туди дістатися і турку, навіть, годі.
Ми туди й підемо, як згодні, звісна річ!
Його упевненість надію в них зродила:
- Веди! Веди! – почулись голоси з юрби.
- Що ж, коли так, тоді берімося до діла!
На весла, браття, всі наляжемо, аби
Дістатись берега, а там Дніпром угору
І буде Січ!.. – Знов веслувати, як раби?!
Ми ж тільки скинули кайдани наші в море! –
Почувся знову гнівний голос із юрби.
- А в козаків рабів нема – самі на веслах
І не вважають то не гідним заняттям!
Чекати будемо, щоб море десь занесло?
Чи, може, взяти в свої руки долю нам?
Ніхто не став йому перечити. Спустились
У трюм усі й розсілись по місцях своїх.
Та вже по-іншому на весла ті дивились,
Адже вони порятувати мали їх.

12
Знайшлися між галерників знавці морської справи.
Старий козак Трохим не раз з козаками ходив
У море, тож тепер сидів біля керма і правив.
Хоч і старий та силою Господь не обділив.
Знайшлися й інші, що могли по сонцю визначати
Хоча би напрям, щоб дійти до берегів Дніпра.
Тож рушили на північ і прийшлося налягати
На весла їм, хоча за «лінь» ніхто вже не карав.
Йшли під османськм прапором, аби не привертати
Уваги, коли б морі хтось їх раптом перестрів.
За цілий день не довелось нікого їм стрічати.
Та ледве-ледве небокрай на схід зарожевів,
Побачили галеру, що неспішно йшла навстрічу.
З усього судячи, вона не бойова була.
Пройти повз здобич отаку – то козакам не личить.
Тож їх галера з судном тим зближатись почала.
Микола хлопців розділив – одні щоб веслували,
Другі за зброю узялись, готові вмить були
На судно перебратись те. А турки чи заспали,
Наближення до них чужих чомусь не встерегли.
Ледь судна зблизились, умить і «кішки» полетіли,
«Прип’яли» турка і туди стрибати почали
Озброєні, хто уже чим, колишні каторжани.
Микола перший серед них із шаблею в руках.
Півсонні турки просто так здаватись не бажали,
Зчепилися і потекла кругом крові ріка.
Хоч турки опирались та ненависть брала гору.
Та й в турок, мабуть, не було сил справжніх, бойових.
Тож перебили геть усіх, кого зустріли, скоро.
Найперше заходилися звільняти з весел тих,
Хто, як вони, прикований терпіти мусив муку.
Пройшлись по закапелках всіх, нагору притягли
Добра вони усякого, що втрапило у руки.
Де чиста була палуба, курган цілий звели.
Микола подививсь на те, велів лиш відібрати
Те, що згодитись може їм на дальшому путі:
Найперше, їжа та вода. Бо ж їх вже так багато.
Захочуть, звісно, їсти, пить вони, бо ж не святі.
Доки він купу оглядав: що брати, що не брати,
Почувся гамір з-за спини. Микола повернувсь.
Юрбою дівчину вели з каюти в гарних шатах.
Скарбезні жарти чулися. Він поглядом зіткнувсь
З очима дівчини. У них лиш клич про допомогу.
Красуня. Він в житті таких іще не зустрічав.
Якісь незнані почуття зродилися у нього.
- От, здобич нам попалася! – хтось із юрби почав.
- Тепер уже потішимось! – другий його підтримав, -
Туркеня ця поплатиться за муки наші всі!
Бліда вона дрижала, мов осика поміж ними.
Щось шепотіла – звук губивсь між інших голосів.
Хтось став вже й одіж смикати. Микола одізвався:
- Не руш! Найперше виясним, хто є вона така.
- Що виясняти? – крикнув той, що роздягати взявся.-
Я стільки літ без жінки був! А тут он бач яка!
- Не руш! – Микола повторив. - Хто хоче скуштувати
Моєї шаблі, то виходь! – і вихопив свою.
Всі відступились. Він тоді став дівчину питати:
- Ти хто? Як опинилася аж у оцім краю?
Та очі підняла і знов Миколу аж струснуло.
В її блакиті він ураз, весь потонув, пропав.
Вона ж, немов захисника свого у нім відчула
І голосок її дзвінкий зненацька залунав:
- Я – полька. Рід мій знаний там, поважний і маєтний.
Як вернете мене батькам, то матимете зиск.
Ви ж, я гадаю, козаки, раз кров турецьку ллєте?..
А серце тануло його у грудях, наче віск.
- Як ти потрапила сюди? – вже лагідно спитався.
- Татари… Налетіли враз, як їх ніхто не ждав.
Маєток, де тоді була, як здобич їм дістався.
Коли нас гнали, бачила, як рідний дім палав.
Мурза, мабуть, з розумних був, не став мене ганяти.
Коня дав, щоб у Кафі міг за мене ціну взять.
А там турецькому баші якомусь зміг продати.
Отож, пливла я у гарем пашу задовольнять.
Ви ж не образите мене? – знов очі на Миколу.
- Не бійся. Ми ж не злодії-грабіжники якісь.
З жінками воювати ми не будемо ніколи!
І пильно на людей своїх з-під лоба подививсь.
- А як же звуть тебе? – спитав у дівчини. – Марися.
- Андрію, ти її до нас на судно відведи.
І приглядай. Щоби ніхто не ображав, дивися.
А ви добро, що відібрав, мерщій тягніть туди!
Заметушилася юрба. Хоч дехто й розізлився.
Та хутко все перенесли, розклали, де змогли.
Хтось одяг, зброю між речей для себе надивився.
То розібрали, як трофей законний, одягли.
Галері ж продовбали дно, не стали залишати.
Ще й недалеко відпливли, як та на дно пішла.
Але за тим не став ніхто, звичайно, жалкувати.
Їх доля невідома десь до півночі вела.

13
- Ну, що, Трохиме, де ми є? – у козака старого
Спитав Микола, - Ти ж бував, напевно в цих краях?
На березі удалині вздовж берега дорога
Здиралася на пагорб. – Де вести цей може шлях?
Старий задумався на мить, потилицю почухав:
- Здається, Аккерман отам. За пагорбом – лиман,
Куди впада Дністер-ріка. Та йти ним справа тухла,
Бо на тім боці й височить турецький Аккерман.
Звідтіль прострілюється весь лиман до цього боку.
Та й по Дністру куди прийдем? Хіба до молдаван?
- А де ж Дніпро? – На схід пливти потрібно буде, поки
Не ввійдемо в дніпровський вже, потрібний нам лиман.
Та там Очаків… - Знаю я. Адже ішли повз нього.
Все ж спробуємо. Повертай. Попливемо на схід.
І знов галера подалась, шукаючи дорогу
В омріяний для багатьох козацький вільний світ.
Легенький віє вітерець, кигичуть чайки в небі.
Галера тихо йде собі по гладіні морській.
Микола пильно озира весь простір навкруг себе.
Чи не чигає ворог де, готовий дати бій.
Та все спокійно. Вдалині коса далеко в море.
- Кінбурн то, певно показавсь. – сказав старий Трохим.
Отам протока перед ним, в яку утрапим скоро.
А там лиман дніпровський вже. Якби пробитись ним…
Договорити він не встиг, бо із протоки раптом
З’явилось кілька кораблів під прапором осман.
Микола розгубивсь на мить: чи битись, чи втікати?
Але куди? Флот закривав йому шлях у лиман.
Піднявши очі до небес, уздрів османський прапор,
Що досі гордо майорів у нього на щоглі.
Та ні, напевно іще їм зарано помирати?!
У трюм спустився до гребців і голосно велів:
- Чи знайдеться між нами, хто турецькою говорить?
Озвався хтось: - Та ж ось сидить зі мною Ібрагім.
Він турок від народження. – Сюди обидва скоро!
Велів турецький одягти негайно одяг їм.
Сам теж турецьке натягнув, чалму якось приладив.
Тоді на палубу утрьох поспішно піднялись.
- Коли питатися почнуть, - Микола турку радив, -
Кажи, що ми відбилися і раді, що знайшлись.
Скажи, що я тут капудан і хочу запитати,
Де маю стати з кораблем? Куди будем іти?
Не вдасться, мабуть, вже тепер Дніпра-ріки дістати.
Тож хитрий доведеться нам із турком бій вести.

14
Угледівши Миколу тут в турецькому наряді,
Старий Трохим кермо із рук заледве не впустив.
- Ти справжній капудан-паша. Неначе на параді.
На вид, ну, чисто бусурман. Вже, Господи, прости.
Микола тільки усміхнувсь, не став відповідати,
Бо ж флот турецький мимо йде, узнають – хто такі,
То доведеться у бою жорстокому вмирати.
Отож , хвилини ті були доволі нелегкі.
Від флоту каторга одна неспішно відділилась
І попливла у їхній бік. – Ти ж добре роль зіграй –
Микола туркові сказав, - Так, щоби відчепились.
А ти, – другому у чалмі, - мені розповідай
Про що там мова. Тут якраз і каторга наспіла.
Щось турок звідти прокричав. - Хто ми такі, пита.
Щось Ібрагім їм відповів. А звідти повеліли
Аби негайно корабель до флоту повертав,
Бо, начебто, вони ідуть козаків перестріти.
Ті попалили Трапезонд, Синопу й десь, мабуть,
Уже вертаються назад. Отож треба спішити,
Зібрати сили, які є, не дать їм прошмигнуть.
Тож капудан-паша велить усіх, кого зустрінуть,
Негайно навертати в стрій. Нікого не пита.
Микола лиш в отвіт кивнув, тим радий, що не згинуть
Хоча б поки… Велів, нехай галера поверта.
Влилися у ворожий стрій, що рухався неспішно.
Тримались осторонь аби ніхто не здогадавсь.
Та тут на палубу якось Марися раптом вийшла.
Набридло в темряві сидіть. По палубі пройшлась.
Андрій не встиг її спинить. А на сусіднім судні
Якраз стовбичив яничар та й не простий – ага.
Було йому, мабуть, в цей час без діла зовсім нудно,
Давно вже крові не пускав невірним ворогам.
І тут красуню раптом вздрів й одразу загорівся.
Велів поближче підійти та хто така, спитать.
Микола турку повелів сказати: «Відчепися!»
Мовляв, йому красуню ту ніколи не видать.
Ага від того озвірів, не звик, щоб відмовляли.
Спустили човен, щоби він до каторги діставсь.
На тому судні щось услід азі тому кричали
Бадьорливе. А він дививсь і хижо усміхавсь.
Микола також розізливсь, найперше, на Андрія,
Що випустив, не вслідкував. Забрати повелів.
Вже ж було ясно: ледь ага на каторзі уздріє
Щось підозріле – то вже їм не зносити голів.
Велів тихцем сидіти всім, зовсім не висуватись.
З агою розібратись тим він спробує якось.
А човен притуливсь бортом, ага став підніматись,
Тож вже на палубі його стрічати довелось.
На палубу ступивши, він навколо роздивився,
Щось по-турецьки проказав. Микола промовчав.
Можливо, з «гостем дорогим» нечемно він повівся.
Ага від того аж поблід і ятаган дістав.
Тут хоч-не-хоч, Миколі теж прийшлося шаблю брати.
Схрестились шабля й ятаган аж іскри врізнобіч.
Ага завзятий був вояк, став хутко нападати.
Миколі відбиватись лиш прийшлося, звісна річ.
Зійшлись в смертельному бою два вояки завзяті.
Ніхто не поступавсь, тож бій вже трохи й затягнувсь.
То насідав ага весь час та брався наступати,
А то Микола напосів, що аж ага незчувсь,
Як шабля випурхнула з рук, на палубу упала.
Удар ногою повалив на палубу й його.
Так, що аж очі він закрив, мов смерті мить настала.
Чекав удар. Микола ж так і не зробив того.
Лише спокійно підійшов, дав яничару руку.
Та Ібрагімові махнув – подай-но ятаган.
Ага піднявся. Вже не злий. Утямив враз науку.
Стояв, похитуючись ледь на втомлених ногах.
Щось по-турецьки проказав. Микола знову мовчки
На рот свій показав, мовляв з народження німий.
Ага узяв свій ятаган. От, знати б, що він хоче?
Той покрутив його в руках, а, видно, дорогий.
Й Миколі раптом протягнув, як подарунок, наче.
Микола взяв, вклонивсь, мовляв, дарунок він прийма.
На мить задумався, в очах аги вогонь побачив,
Як той на шаблю поглядав, що він в руці тримав.
Ну, що ж, дарунок слід, звичайно, віддарити.
Хоч і жалів та простягнув її у дар азі.
Той аж засяяв весь. Зумів, напевно, оцінити.
Хоч виглядала шабля та дешевше в сто разів,
Ніж ятаган. Ага, проте, поважно уклонився.
Спустився в човен і подавсь на каторгу свою.
Микола тільки-но тепер відчув, як утомився,
Бо ж не себе лиш рятував, а всіх у тім бою.

15
Флот плив неспішно, взявши курс собі на захід.
- На Аккерман йдемо або ж на Кілію, -
Сказав Трохим. – Дрижать вони, мабуть, від страху
На морі стрітись з козаками у бою.
- Як би від них нам непомітно відчепитись.
Бо, раптом здумають прислати ще когось
І доведеться нам із флотом усім битись?
- Як в Аккерман зайдем – не відаю того.
А, от коли у Кілію – то там простіше.
Дунайські плавні такі ж самі, як і в нас.
Майнемо в темряві у русло якесь інше,
Там в очеретах переждемо якийсь час.
- Що ж, слушна думка. Тож не будем поспішати.
Тримайся осторонь та наготові будь
В момент потрібний кудись в сторону звертати.
Я сподіваюсь, вони слідом не підуть?..
Та, як наврочив. Як дісталися до гирла
Дунаю й в русло головне його зайшли.
А то був вечір. Вже навколо засіріло,
Вже зорі перші в небі видимі були,
Трохим від флоту став поволі відвертати
Аби у сутінках сховатися з очей.
Та одна каторга теж повернула, клята.
І швидко сунула за ними – не втечеш.
Трохим спитав тоді Миколу: - Що робити?
- Йдемо, як йшли. Другі аби не подались
Слідом за нами. Відійдем подалі звідти,
Аби до флоту звуки лиш не донеслись.
Так і пливли. Уже у темряві спинились
На відпочинок. Скоро й тиша залягла.
На судні туркам сни про гурій, певно снились.
А у Миколи підготовка в тиші йшла.
Уже під ранок, ще зоря не піднімалась,
Човни спустили. Ті, хто плавати умів,
Пливли водою, за борти човнів чіплялись.
Микола також з усіма Дунаєм плив.
На судні в турків, навіть, шереху не чути.
Чи вартовий під ранок також задрімав?
Тож непомітно під борти вдалось прибути.
Хтось по мотузках підніматися почав.
У повній тиші вартового придушили,
Який, до стінки прихилившись, тихо спав.
Тоді шукати уже турок поспішили.
У тиші різали, ніхто й не закричав.
Один сіпнувся було, вирвавсь, став кричати:
- Шайтан! Шайтан! - Когось із сонних розбудив.
Але таких зосталось зовсім не багато,
Хто би якийсь козакам опір учинив.
Як сонце встало, на галері все скінчилось.
Звільнили в’язнів, що приковані були
До клятих весел. Розглядатись заходились,
Хоча нічого з речей цінних не знайшли.
- Що із галерою збираєшся робити? –
Спитався хтось Миколи, - Пустимо на дно?
- Навіщо судно бойове отак топити?
Та ж може добре пригодитись нам воно!
І, під рукою дві вже маючи галери,
Микола вирішив: чого ховатись їм?
Чого псувати дарма лише собі нерви.
Тепер він зможе якось помогти й своїм.
Отож, зібравши всіх колодників на раду,
Спитав у них, чи будуть згодні з тим вони,
Щоб відомстити туркам. Підхопили радо.
Та й що чекатиме їх серед чужини?
Трохим же хитро на Миколу подивився:
- Тепер ти капудан-паша, як не крути!
Микола, хоч від того слова аж скривився
Та всяк те прізвисько відтоді підхватив.


16
Щоб щось робити, треба добре про все знати.
Микола вибрав кілька хлопців між своїх,
Велів по суші їм до Кілії рушати
Та все гарненько взнати там про турків тих.
Поки вивідники ті в Кілію ходили,
Узявсь до бою він галери готувать.
Знавці знайшлися, що гармати огляділи,
Чи ті спроможні будуть так, як слід, стрілять.
Знайшлися в трюмах порох, ядра необхідні.
Знайшлись знавці морської справи поміж всіх.
Тож тепер в бій вступити з турком можна гідно.
Тепер чекали лиш вивідників своїх.
А ті в розвідинах своїх на забарились.
Принесли вісті, що турецький флот поплив
Вже з Кілії. Тож і вони не засиділись,
На весла сіли. День у морі їх зустрів.
Ще й вийшли вчасно. Аж ген-ген на виднокраї
Виднілись клаптики від флагманських вітрил.
А десь галери вслід за ними поспішають,
На весла в’язні налягають, що є сил.
Велів Микола теж на весла налягати,
Щоб не згубити флот турецький із очей.
Тут раптом здалеку ударили гармати.
З козацьким флотом таки стрілися, ачей.
Піднявся дим, мушкети вслід заговорили.
Там бій іде, мабуть, нелегко козакам,
Адже зібрали турки чималенькі сили.
Проллється крові там козацької ріка.
Велить Микола рух прискорити. І весла
Ще швидше стали ударяти по воді.
І сила їх по морю кораблі понесла.
Стояв Микола та з тривогою глядів,
Як піднімаються вітрила усе вище.
Вже видно добре і ворожі кораблі,
І «чайки», що вогнем турецький флот їх нищить.
А ті метаються, неначе бджоли злі.
Турецький флагман височіє, як фортеця.
До біса в нього на борту стоїть гармат.
Від них сутужно козаченькам доведеться.
А вже ж зчепилися – не повернуть назад.
Галер багато в турків та простіше з ними.
Там і гармат по кілька й нижчі на воді.
Їх козаки здолали б «чайками» своїми.
А от шебек як не здолати – буть біді.
А він гарматами на всі боки оскаливсь.
Не підступитись. Лупить ядрами усіх.
Не одній «чайці» від вогню того дісталось.
Навкруг обломки лише плавають від них.
Година бою й не залишиться від «чайок»
Нічого вже. Чим же козакам помогти?
Стоїть Микола, поступити як – не знає.
Звернувсь до неба: «Святий Боже, просвіти!»
І тут зненацька, наче Божим повелінням,
З’явилась думка. Адже рішення просте.
Нехай своїм життям та ворога він спинить.
Тож на другу галеру прокричав про те.
Поки одні на весла в трюмах налягали.
Другі гармати на один бік притягли
І гармаші туди вже пороху напхали
І ядра вклали та понижче навели.
Здалека турки ще помітили галери,
Що йшли їм в поміч. Хоча сил достатньо в них
Та зайва сила козакам лише на нерви
Отож оточать й перетоплять геть усіх.
Летять галери весла тільки і мелькають.
Вітрила напнуті. Шебеку обійшли.
Одна по бік один те судно оминає,
Друга з другого пропливає. Та коли
Вже порівнялися бортами, то галери
Зненацька вдарили в шебеку із гармат.
Понижче цілили. Поки на нім доперли,
Що відбувається – камінний ядер град
Пробив їм днище. Вода в діри полилася.
Там на усі враз заволали голоси.
І справжня паніка між турок почалася.
Шебек набрав води поволі і осів.
У тім гармидері ніхто і не помітив,
З яких галер по них ударили з гармат.
Там перестали ядрами по «чайках» бити,
А між галер турецьких розпочавсь розбрат.
Одні помчали адмірала рятувати,
Другі, помітивши, що флагман потопа,
Взялися з поля того бою утікати
Кудись подалі, щоб ніхто не зачіпав.
Козацькі ж «чайки» теж зненацька осміліли,
Немов набралися із моря нових сил.
Хто ще вагався, з усіх боків оточили
І узяли на абордаж та на приціл.
Вступили в бій і дві Миколині галери.
Тепер ховатися вже сенсу не було.
На повній швидкості пройшли, борти обдерли
Турецьким каторгам, а далі вже пішло.
На абордаж. Криваві ріки під ногами.
І крики турків переляканих: «Аман!»
Та як у морі поступати з ворогами?
У морі ворогові милості нема!

17
Хоч більшість хлопців на галеру подалися
І влаштували різанину туркам там.
Та сам Микола все ж на місці залишився.
Чому не кинувся у бій – не знав і сам.
Та почуття якесь непевне зупинило.
Все поглядав, як розгортається там бій.
Марися вийшла із каюти раптом сміло,
Хоч говорилось не висовуватись їй.
- Вернись в каюту! – їй Микола, - небезпечно!
- Я не з лякливих! – та йому відповіда.
- Дивись, бо можу повестись зовсім не гречно.
Бо ж тут щомиті може трапитись біда.
А та сміється. Але вся поблідла раптом.
І очі впірила кудись. Він повернувсь.
Чужа галера підійшла, впритул щоб стати.
Микола вмить до ятагана потягнувсь.
А вже з галери сипонули яничари.
- Мерщій в каюту! - до дверей спиною став.
З усіх боків на нього сипались удари
Та, якимсь дивом, він усі їх відбивав.
Хоч яничар уже зібралося до біса
Та заважали один одному, тому
Микола з ними сам-один ще досі бився,
Тримать на відстані вдавалося йому.
Бо, наче віяло якесь перед очима
У яничар мелькав Миколин ятаган.
І він зовсім страху не відав перед ними.
Готовий битись до кінця…І тут нога
У струмку крові небезпечно послизнулась.
Він рівновагу втратив. І рука чиясь
Із ятаганом до грудей йому метнулась.
Відчув укол він і померкло світло враз.
Уже не бачив, як ага крізь стрій пробився,
Той, з яким битись за Марисю довелось.
Миколу взрівши у крові, враз розізлився
І ледве шаблею на розрубав того,
Хто хлопця ранив чи убив. Велів негайно
Всім забиратися назад. А сам схиливсь,
Дістав шматину, пов’язав Миколі рану.
Хоча на те і безнадійно подививсь.

18
Микола йшов повільно босий понад річку.
Навколо тиша, навіть річка не шумить.
Несе неспішно вдалину свою водичку.
Повітря чисте і прозоре аж дзвенить.
Стежина йде понад ріку до виднокраю,
А там, у скупченні яскраво-білих хмар,
Він точно знає, є ворота – вхід до раю
І там чека його, мов сивий паламар,
Святий Петро. Лишилось зовсім не багато
Йому пройти…І раптом дощик припустивсь.
Пекучі краплі стали очі заливати.
І він, щоб стерти оті краплі, зупинивсь.
Відчув у грудях біль, мов серце прихопило.
Зітхнув від болю…І до тями повернувсь.
Відкрити очі йому було понад силу,
Але прислухався. Здалось йому чомусь,
Що плаче поряд хтось і то не дощ, насправді -
Дівочі сльози йому зрошують чоло.
- Та він живий! – хтось поряд одізвався радо.
Відкрив він очі, хоч і тяжко то було.
Над ним уся в сльозах схилилася Марися.
Навкруг зібралися юрмою козаки.
Всяк співчутливо на Миколу так дивився,
А він лежав, не міг підняти і руки.
- Живий! Живий! – легенько по юрбі пройшлося.
- Хто тут у вас? – знайомий голос долетів.
Чи то Миколі те всього лише здалося.
- Наш Капуданпаша, - на те хтось відповів.
- Він у вас турок? – Ні, козак він, з України.
То між собою так прозвали ми його.
Хтось нахилився, ледь не ставши на коліна.
Лице знайоме. Десь вже бачив він того.
Згадав, шепоче: - Добрий день вам, отамане!
- Ти звідки знаєш мене? - здивувався він.
Тут крізь юрбу ще хтось пробивсь, лише поглянув
Як загукає: - То ж Микола! Бісів син!
Ми вже із батьком його майже поховали.
А він живий! Якиме, а біжи сюди!
- Микито, що там! – раптом поряд залунало.
- Та ж то Микола наш. Таки живий, гляди!
Обличчя батька вже за хвильку промайнуло.
- Живий, синочку! – навіть, голос задрижав.
І на Миколу таким спокоєм війнуло.
Він усміхнувся, наче й, справді, в рай попав.

Епілог
Проклятим туркам в тім бою дісталося добряче.
Заледве капудан-пашу вдалося врятувать.
Микола, правда, вже того усього не побачив,
Бо ще не знав: чи жить йому, чи, може, помирать.
Лежав в тісній каюті він під наглядом Марисі.
Прогнала всіх, сказала: « Я управлюся сама!»
Приходячи до тями, він із ніжністю дивився,
Як та утомлена й бліда сидить над ним, дріма.
Частенько батько зазирав, як веслами не править
Із друзями. Оліфер, той приносив щось смачне.
Микита ж норовив весь час Микола щось поправить.
Топталися, аж доки їх Марися й прожене.
З Січі Миколу відвезли одразу на Самару
У монастир. Монахи там до нього узялись.
І скоро тільки слід зоставсь на тілі від удару.
Став швидко сили набирать, щоб бути, як колись.
Марисю батько прилетів додому забирати
Заледве вістка , що жива до нього донеслась.
Хоч не хотілось дуже їй Миколу полишати
Та батько вмовив. Тож вона поплакала й здалась.
Микола дуже сумував, закоханий по вуха.
Виходив часто над ріку, на березі сідав.
Тужливу пісню течії годинами він слухав,
Побачити кохану ще хоча би раз жадав.
Хоч розумів: куди йому – простому козакові?!
Шляхтич доньку свою йому ніколи не віддасть.
Не схоче благородної він забруднити крові.
Та й що, окрім кохання, він такій панянці дасть?
Отак сумні минали дні. Вже й осінь наступила.
Пожовкло листя, почало потроху опадать.
Микола у монастирі набрався, врешті сили.
Прийшла пора обитель ту надійну покидать.
Ледь за ворота він ступив, як там уже чекали.
Стояли батько, Оліфер, Микита із кіньми.
А понад річку віддалік карета ще стояла
І кучер, певно, від нудьги коней з цеберка мив.
Тут дверці у кареті тій зненацька відчинились,
Марися випурхнула і помчала з усіх ніг.
Стояли мовчки козаки, всміхаючись дивились,
Як і Микола все забув, назустріч їй побіг.
З карети вийшов і шляхтич, стояв, переминався.
Насупився, неначе сич, мабуть, себе картав
За те, що відпустив її, утратити боявся.
Але любив доньку свою, тож заважать не став.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2024-01-11 19:53:19
Переглядів сторінки твору 32
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.909 / 5.44)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.838 / 5.46)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.737
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ІСТОРИЧНЕ
Автор востаннє на сайті 2024.02.25 16:34
Автор у цю хвилину відсутній