Сидять діди на лавці, гомонять,
Бува, на якусь хвильку замовкають,
А далі знов розмову починають,
Достатньо комусь лише щось сказать.
А тут якраз Дмитро придибуляв.
Всі змовкли, як годиться, привітались,
Потиснулись, тісніше повсідались.
Дмитро прокашлявсь трохи і почав:
- Оце ішов якраз повз Гарбузів.
Іван в городі щось з сапою по́ра.
Худий, як тріска…Зломиться вже скоро.
Якусь хламиду для роботи вдів.
А Галя «розфуфирена» сидить
Собі на лавці та насіння плюха.
- Я їй казав, але ж вона не слуха,-
Устряв Андрій, - «Не треба мене вчить!» -
Відрізала. Ледащо іще те –
Ні їсти зготувати, ні попрати.
Іван, хоча і трудиться багато,
Хоча би на городі щось зросте,
Але ж з такою жінкою йому
Лиш мучитися все життя – не жити.
- То добре, що іще не мають діти,
Що мучитися лише одному.
- За що Господь йому ту Галю дав?
- Та і в Миколи Глухаря не краща.
Ото таке ж самісіньке ледащо.
- Ох, ті жінки! – уже Степан додав.
- А що жінки? Й чоловіки, буває,
Такі ж ледащо. Он, Грицька візьми
Скоромного. Тут розмовляєм ми,
А він вже десь горілки попиває,
А то і під чиїмсь парканом спить.
А вже ж Марія трудівниця в нього.
Коли не йдеш – все трудиться, небога.
А він нап’ється ще й береться бить.
- Чому Господь парує так людей?
- А ти не знаєш? – Звідки ж мені знати?
- Про то я, звісно, можу розказати.
Якось Господь з святим Петром іде
В жнива полями. Сонце їх пече.
А жито, як стіна стоїть навколо.
І дівка із серпом працює в полі.
Те жито жне. А з неї піт тече.
Вона ж і голови не підніма.
Петро до неї: «Боже, помагай!»
Подякувала й знову жать давай.
Бо ж, мабуть, хоче впоратись сама.
Йдуть вони далі. Нива вже друга.
Там дівка в холодочку спочиває,
Попід копою хропаками грає
І серп її валяється в ногах.
Поглянули на неї й далі йдуть.
Аж дивляться – стоїть віз над дорогу.
Одпряжений. Вліз парубок під нього
Та й спить, устиг лиш ковдру натягнуть
Для холодку. Хотів Петро, було,
Його ціпком добряче вперезати.
Та Бог йому велів не зачіпати.
А сонечко ще вище підійшло.
Простують далі. Бачать – пшениці
Стоять, як ліс. І парубок з косою
Кладе в покоси ту пшеницю сво́ю.
І рясно піт стікає по лиці.
Та він на те уваги не зверта,
Хіба що часом косу і наточить.
- Хай Бог допомагає тобі, хлопче! –
Петро до нього. Той на хвильку став,
Подякував та й далі знову жать.
Як відійшли вони, Петро і мовить:
- Ти знаєш, Боже, а було б чудово,
Якби оцього хлопця спарувать
Із дівкою, що ладно жито жне.
А ледацюг отих теж спарувати.
- Старий ти, Петре, але дурнуватий.
Та ж ледацюг тих лихо не мине.
Вони ж тоді із голоду помруть.
Як парувати хлопця, то з ледащо.
Тоді воно й для світу буде краще.
А далі мовив: - Так тому і буть!
Із того часу так воно й пішло:
Як чоловік удався роботящий,
Жона йому дісталася ледащо.
Моторна жінка – чоловік – вайло.