
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.06
22:08
Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
2025.07.06
18:51
Заквітчали мальви літо
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
2025.07.06
16:14
Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
2025.07.06
10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
2025.07.06
05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
2025.07.04
17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
2025.07.04
16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
2025.07.04
06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
2025.07.03
21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
2025.07.03
21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
2025.07.03
10:35
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
2025.05.15
2025.05.04
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Картинка з життя українських селян в колгоспному «раї»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Картинка з життя українських селян в колгоспному «раї»
Вийшов дядько Петро з хати, потилицю чуха
Та жінчине буркотіння слуха краєм вуха:
- Дожилися, вже у хаті і кусника хліба!
А він ходить спокійненько, то не знає ніби.
- Та ж немає в магазині! Не завозять, кляті!
Де ж я маю тобі хліба, скажи мені, взяти?!
- Сідай та їдь до райцентру! Купиш в магазині!
- Та хто ж мене без довідки пустить туди нині?
Перестріне міліція, довідку спитає
Та й поїду ліс валити в магаданськім краї.
- Тоді іди до сільради, щоб довідку взяти.
- Та ж для того Петровичу слід на лапу дати?!
Голова ж не дасть так просто довідки ніколи,
Скаже мені: не валандайсь, іди працюй в поле.
А що працюй? За те гроші ніхто ж не заплатить.
Бо ж одними трудоднями видають зарплату.
Та й то тільки в кінці року півкіло пшениці
На трудодень можуть дати. Чи ж варто трудиться?
А то й дулю можуть дати – то як «пан» захоче.
Давно ж голова колгоспу зуб на мене точить.
Добре іще – є корівка, молочком багаті
Та ще можемо з городу щось до столу мати.
Жінка і сама то знає, бурчить не від злості.
Було вижити селянам в ті часи не просто.
На трудодні ті прожити неможливо стало,
Із городу й господарства тільки й виживали.
Та і з того ще податки мали заплатити:
Яйця, шерсть та і грошима, тож жили не сито.
Щось, бувало, спромоглися, навіть, відкладати,
Щоб в райцентрі на базарі за гроші продати.
Та тканини накупити, щоб штани пошити,
Солі, сірників та гасу, каганець палити.
Ще й відкласти пару рублів, хабара щоб дати,
Коли треба до райцентру часом вирушати.
Чому селян без довідки з села не пускали?
Та тоді б із того «раю» усі повтікали.
Побурчала жінка трохи та й пішла до хати,
З-за ікони стала вузлик міцний діставати.
Ледве його розв’язали, бо ж руки тремтіли.
Взяла звідти два рублики, хоч так не хотіла.
Вузлик знову зав’язала та й назад поклала.
Вийшла та і чоловіку ті рублики дала
- Іди, - каже, чоловіче в ту сільраду кляту,
Тицьни гроші, може ж зволить він довідку дати?!.
І тихцем під ніс: - Це ж треба так накерувати:
Хліб вирощуєм, а хліба не можемо мати.
Ото так жилось селянам про радянській владі:
Дають через раз дихнути, вони уже й раді.
Ні зарплати, ні пенсії, ніякого права,
Окрім, хіба кріпаками бути у держави.
Як вже Сталін вмер, податки хоч повідміняли,
Які з них і за дерева фруктові здирали.
Є, скажімо, в саду груша, то плати податок,
А, як всохне чи зрубаєш – ще й строк можуть дати.
Десь в шістдесят шостім році щось стали міняти:
Стали, врешті, колгоспникам платити зарплати.
Стали гроші видавати, хоч і невеликі:
Сорок рублів було в місяць – зовсім не до шику.
Ще у тому ж самім році й пенсію їм дали,
Бо ж до того вони права на неї не мали.
Та і то їм не держава пенсії платила,
А колгоспи, у яких ті до тих пір робили.
Коли був колгосп не бідним, то тоді, бувало,
Рублів по п’ятнадцять-двадцять пенсії давали.
А, як бідний, то й три рублі видавали часом.
Хтось ще хоче за два двадцять вернути ковбаси?
Лише в сімдесят четвертім за людей признали
І, як іншим громадянам, паспорти їм дали.
Люди в космос вже літали, роботів робили,
А кріпацтво у Союзі тільки відмінили,
Та жінчине буркотіння слуха краєм вуха:
- Дожилися, вже у хаті і кусника хліба!
А він ходить спокійненько, то не знає ніби.
- Та ж немає в магазині! Не завозять, кляті!
Де ж я маю тобі хліба, скажи мені, взяти?!
- Сідай та їдь до райцентру! Купиш в магазині!
- Та хто ж мене без довідки пустить туди нині?
Перестріне міліція, довідку спитає
Та й поїду ліс валити в магаданськім краї.
- Тоді іди до сільради, щоб довідку взяти.
- Та ж для того Петровичу слід на лапу дати?!
Голова ж не дасть так просто довідки ніколи,
Скаже мені: не валандайсь, іди працюй в поле.
А що працюй? За те гроші ніхто ж не заплатить.
Бо ж одними трудоднями видають зарплату.
Та й то тільки в кінці року півкіло пшениці
На трудодень можуть дати. Чи ж варто трудиться?
А то й дулю можуть дати – то як «пан» захоче.
Давно ж голова колгоспу зуб на мене точить.
Добре іще – є корівка, молочком багаті
Та ще можемо з городу щось до столу мати.
Жінка і сама то знає, бурчить не від злості.
Було вижити селянам в ті часи не просто.
На трудодні ті прожити неможливо стало,
Із городу й господарства тільки й виживали.
Та і з того ще податки мали заплатити:
Яйця, шерсть та і грошима, тож жили не сито.
Щось, бувало, спромоглися, навіть, відкладати,
Щоб в райцентрі на базарі за гроші продати.
Та тканини накупити, щоб штани пошити,
Солі, сірників та гасу, каганець палити.
Ще й відкласти пару рублів, хабара щоб дати,
Коли треба до райцентру часом вирушати.
Чому селян без довідки з села не пускали?
Та тоді б із того «раю» усі повтікали.
Побурчала жінка трохи та й пішла до хати,
З-за ікони стала вузлик міцний діставати.
Ледве його розв’язали, бо ж руки тремтіли.
Взяла звідти два рублики, хоч так не хотіла.
Вузлик знову зав’язала та й назад поклала.
Вийшла та і чоловіку ті рублики дала
- Іди, - каже, чоловіче в ту сільраду кляту,
Тицьни гроші, може ж зволить він довідку дати?!.
І тихцем під ніс: - Це ж треба так накерувати:
Хліб вирощуєм, а хліба не можемо мати.
Ото так жилось селянам про радянській владі:
Дають через раз дихнути, вони уже й раді.
Ні зарплати, ні пенсії, ніякого права,
Окрім, хіба кріпаками бути у держави.
Як вже Сталін вмер, податки хоч повідміняли,
Які з них і за дерева фруктові здирали.
Є, скажімо, в саду груша, то плати податок,
А, як всохне чи зрубаєш – ще й строк можуть дати.
Десь в шістдесят шостім році щось стали міняти:
Стали, врешті, колгоспникам платити зарплати.
Стали гроші видавати, хоч і невеликі:
Сорок рублів було в місяць – зовсім не до шику.
Ще у тому ж самім році й пенсію їм дали,
Бо ж до того вони права на неї не мали.
Та і то їм не держава пенсії платила,
А колгоспи, у яких ті до тих пір робили.
Коли був колгосп не бідним, то тоді, бувало,
Рублів по п’ятнадцять-двадцять пенсії давали.
А, як бідний, то й три рублі видавали часом.
Хтось ще хоче за два двадцять вернути ковбаси?
Лише в сімдесят четвертім за людей признали
І, як іншим громадянам, паспорти їм дали.
Люди в космос вже літали, роботів робили,
А кріпацтво у Союзі тільки відмінили,
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію