Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.13
23:01
Погожа розкрилена днина
(хоч завтра вже дощик, либонь).
Листок, що струсила калина,
упав до розкритих долонь.
Тихенько потріскують дрова,
і тіні повзуть на намет...
Де мудрість життя і основа,
(хоч завтра вже дощик, либонь).
Листок, що струсила калина,
упав до розкритих долонь.
Тихенько потріскують дрова,
і тіні повзуть на намет...
Де мудрість життя і основа,
2026.09.13
22:17
при цім гармидері сучаснім
у марші цім іноваційнім
котрийсь-іще шукає щастя
і сенс чуттів
і власну цінність
чого би ні
усім дозвільно
є інтернет
у марші цім іноваційнім
котрийсь-іще шукає щастя
і сенс чуттів
і власну цінність
чого би ні
усім дозвільно
є інтернет
2026.09.13
19:43
Вже вечір жде, як бузьок, на одній нозі.
На берег місяця втікають хвилі зір.
В багатті листя клен палає молодий.
Вдягає швидко сутінь все у холоди.
Удвох, як в давнеч, ловкі, смілі дітлахи,
Зриваєм враз , як стиглі яблука, зірки.
Ростем, як трави,
На берег місяця втікають хвилі зір.
В багатті листя клен палає молодий.
Вдягає швидко сутінь все у холоди.
Удвох, як в давнеч, ловкі, смілі дітлахи,
Зриваєм враз , як стиглі яблука, зірки.
Ростем, як трави,
2026.09.13
19:22
Між вікон холодних людиномашин,
де від сірості день зачах,
мене зігріває той погляд один —
з бурштиновим теплом в очах.
Як прагнеться сильно такого тепла,
щоб воно все було й було,
щоб світлою барвою осінь текла
де від сірості день зачах,
мене зігріває той погляд один —
з бурштиновим теплом в очах.
Як прагнеться сильно такого тепла,
щоб воно все було й було,
щоб світлою барвою осінь текла
2026.09.13
19:01
У час луни й штукарства,
У літа півфінал,
У надлишку півцарства
Хиткого назагал.
Шпарини мармурові,
Стежки біля води —
Аморфні, амфотерні
Минулого сліди.
У літа півфінал,
У надлишку півцарства
Хиткого назагал.
Шпарини мармурові,
Стежки біля води —
Аморфні, амфотерні
Минулого сліди.
2026.09.13
17:23
Купає небо хмари кучеряві
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
2026.09.13
13:39
вона королівна
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
2026.09.13
13:29
Розвал відбудеться людини,
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
2026.09.13
08:17
ЦИКЛ "МЕСОПОТАМІЯ" (Додаток ІІ)
«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
2026.09.13
07:47
Спокійно земля Руська спочивала.
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні б
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні б
2026.09.13
06:46
У природному парку в Японії
І верблюди, і коні, і поні є.
На японські дива
Претендує москва,
Бо у неї права на Японію.
У злиден
І верблюди, і коні, і поні є.
На японські дива
Претендує москва,
Бо у неї права на Японію.
У злиден
2026.09.13
06:31
Минають безрадісно роки,
Але відчуваю, бува,
Що досі надія глибока
На краще у серці жива.
Неначе від написів титли
На дулах столітніх мортир,
Нікуди донині не зникли
Мої сподівання на мир.
Але відчуваю, бува,
Що досі надія глибока
На краще у серці жива.
Неначе від написів титли
На дулах столітніх мортир,
Нікуди донині не зникли
Мої сподівання на мир.
2026.09.12
21:46
переконай себе у тім
що наша зустріч недаремна
що ти цього давно хотів
що цей момент є одкровенням
мовби сезон доречний день
і карусель чим не французька
що зачаровує дітей
проз таємниче слово дзуськи
що наша зустріч недаремна
що ти цього давно хотів
що цей момент є одкровенням
мовби сезон доречний день
і карусель чим не французька
що зачаровує дітей
проз таємниче слово дзуськи
2026.09.12
21:04
Рука ще пестить Фаберже,
Крихке й примарне береже,
В густе пірнає бланманже —
Тоді і прісно.
Немов Каафи* у Пейсах,
Чи сподік* сподівань і Птах —
Синиць, відтанулих в снігах,
Крихке й примарне береже,
В густе пірнає бланманже —
Тоді і прісно.
Немов Каафи* у Пейсах,
Чи сподік* сподівань і Птах —
Синиць, відтанулих в снігах,
2026.09.12
21:01
Понеділок. Час до школи
але Грицик трохи кволий.
В «Сталкера» до ночі грав,
не торкався інших справ.
Де наплічник, не згадає,
— Може, бачив хто? — питає.
Сердяться і мама, й тато:
але Грицик трохи кволий.
В «Сталкера» до ночі грав,
не торкався інших справ.
Де наплічник, не згадає,
— Може, бачив хто? — питає.
Сердяться і мама, й тато:
2026.09.12
13:06
До давніх каменів я припадаю
І чую шепіт із глибин віків.
Середньовічний замок - вхід до раю,
Але ключів немає від замків.
Я чую гул віддаленої битви,
Промови, клятви, навіжений шал,
Відлуння стародавньої молитви.
Запрошує історія на бал.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І чую шепіт із глибин віків.
Середньовічний замок - вхід до раю,
Але ключів немає від замків.
Я чую гул віддаленої битви,
Промови, клятви, навіжений шал,
Відлуння стародавньої молитви.
Запрошує історія на бал.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенди Конотопу
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенди Конотопу
Якось приїхав з Києва онук
До Конотопа в гості до бабусі.
Бабуся рада, «не спускала з рук»,
Дідусь скромніше, але в тому ж дусі.
Бо ж діти вже поїхали давно
В столицю, звідти рідко завертали.
Без гамору дитячого воно
Якось у хаті сумовито стало.
А ту онук. Бабуся і не зна
Де посадити та чим пригостити.
З самого ранку бігає вона
Та і дідусю не дає сидіти.
То в магазин, продуктів прикупить,
А то на ринок, щоб з городу прямо,
Аби онучку рідному вгодить
Салатами,борщами, пиріжками…
А то хвилину вибрала яку
Для відпочинку. Діда десь послала.
В саду з онуком сіла в холодку,
Про те, про інше говорити стали.
Отож, онук бабусю і пита:
- А хто таку придумав дивну назву
Для міста – Конотоп? Хоч назва та
І зрозуміла для людей одразу –
Мовляв, тут коні топляться. Однак,
Хтось місто ж так додумався назвати?!
Бабуся тільки усміхнулась : - Так.
Про те історій між людей багато
І нині ходить. Чула і таку.
Колись імператриця Катерина
Надумалась проїхатись в візку
Дорогами-шляхами України.
Набридло їй у болотах сидіть
У Петербурзі, сморід той вдихати,
На нові землі прагла поглядіть,
Що, чула, і безмежні, і багаті.
Поїхала, звичайно, не сама,
А ціла свита слідом подалася.
Спочатку шлях до Києва трима.
Як Україна, врешті почалася,
То охала і ахала вона,
Бо ж села чепурні, міста пригожі.
А сірість в тій Московії одна
І скрізь давно не миті, п’яні рожі.
А тут кругом і зелень, і садки
Цвітуть. І хатки, навіть, найбідніші,
Прикрашені. І всюди лад такий…
Ну, а повітря, а річки, а тиша…
Не те, що велелюдний Петербург.
Замріялася, мабуть, Катерина.
Зненацька коні у болото – «бух»,
Візок застряг в багні наполовину.
Із ляку та взялась репетувать,
Мовляв, рятуйте, бо втонути маю.
Взялася її свита «рятувать»,
Стоять понад болотом, галалають,
Бояться лізти, щоб не потонуть
Самим. Добро, хоч козаки там бу́ли.
Взяли царицю й на руках несуть.
Вся свита разом, врешті-решт зітхнула.
Бо ж лізти їм самим не довелось.
А Катерина, як на землю стала
Оглянулась, скривилася якось
Та у своїх рятівників спитала:
- Що то за місце про́кляте у вас,
Де коні тонуть? Конотоп,неначе?
Отак воно й зосталось по цей час…
Прийшов дідусь, їх у садку побачив,
Став мовчки та і слухає. В кінці
Не витримав: - Ну, що ти все городиш
Москальські всякі побрехеньки ці?
Ті москалі при будь-якій нагоді,
Царям своїм приписували те,
Що і до них давно вже існувало.
Бо ж місто наше рідне, як на те,
До Катерини вже отут стояло.
За сотню літ до того козаки
Москальське військо тут ущент розбили.
- Ну, що ж, коли розумний ти такий,
То розкажи сам, як то було діло.
- І розкажу. Було то все давно.
В часи, коли монгольські орди дикі
Прийшли зі степу. Склалось так воно,
Що їх зібралось у степах без ліку.
Скорили вони перше москалів,
Побили люд, міста їм попалили.
Тоді взялись до нашої землі.
Зібралися в степах в великій силі
Та і на Київ прямо подались.
Ішли, пустелю по собі лишали
Там, де давно вже люди обжились,
Але ординцям на шляху стояли.
Позаду піднімався чорний дим
І лише мертві по землі лежали.
Ішли …та шлях був невідомий їм,
Ходили по лісах-степах, блукали.
А люди, уже знаючи про то,
В лісах ховались від орди тієї.
Гадали, що не знайде їх ніхто.
Так от, одні сховалися сім’єю
В глухому лісі. І старі, й малі
Аби навалу ту перечекати.
Бо ж знали, що ідуть монголи злі,
Щоб жертвами орди тії не стати.
Маленький хлопчик від сім’ї відбивсь,
Подався лісом, пташка заманила.
І скоро на узліссі опинивсь,
Де хлопчика монголи й ухопили.
Та тут дідусь, що хлопчика шукав,
Теж слідом вийшов. Ті бігом до нього
Вчепилися, аби він показав
На Київ найкоротшу їм дорогу.
- Ви хлопчика малого відпустіть.
Він все одно дороги не покаже.
А я вже проведу вас, не тужіть.
А ні – то ваше військо все й поляже
У цих лісах. Подумав трохи хан
Та й наказав малого відпустити.
Адже не сподівався на обман,
Бо дід узявся й плату ще просити
За поміч. Цілу купу золотих.
І те хан обіцяв. Але лякає,
Якщо задума обдурити їх,
То воїн миттю голову зрубає.
Лиш усміхнувся дід та і повів
Вороже військо. Йшов, не озирався.
Ішли не мало, не багато днів.
- Чи скоро Київ? – хан усе питався.
- Вже скоро, – дід на те відповідав.
Аж однієї днини по обіді
Він у багно провалюватись став,
Монгольські коні, що ступали слідом,
Теж у багно по черево лягли.
Другі коней взялися розвертати,
Та болота їх також затягли,
Бо ж скрізь вони, нема куди і стати.
Чимало в непрохідних болотах
Тоді орди ворожої пропало.
Живих же охопив великий страх,
Раділи – хоч життя порятували.
Місцину ту назвали Конотоп,
Бо ж тут коней чимало потонуло.
Запам’ятали, оминати щоб
І у степи до себе повернули.
І, вже в страху з бездонних тих боліт,
На Київ вони взимку подалися
Та ще й пішли степами у похід.
Тоді й столицю взяти спромоглися.
Тож побрехеньки всі ті, що були
Про Катерину чи й других багато,
Що Україну, наче обжили,
Потрібно уже, бабо, забувати.
До Конотопа в гості до бабусі.
Бабуся рада, «не спускала з рук»,
Дідусь скромніше, але в тому ж дусі.
Бо ж діти вже поїхали давно
В столицю, звідти рідко завертали.
Без гамору дитячого воно
Якось у хаті сумовито стало.
А ту онук. Бабуся і не зна
Де посадити та чим пригостити.
З самого ранку бігає вона
Та і дідусю не дає сидіти.
То в магазин, продуктів прикупить,
А то на ринок, щоб з городу прямо,
Аби онучку рідному вгодить
Салатами,борщами, пиріжками…
А то хвилину вибрала яку
Для відпочинку. Діда десь послала.
В саду з онуком сіла в холодку,
Про те, про інше говорити стали.
Отож, онук бабусю і пита:
- А хто таку придумав дивну назву
Для міста – Конотоп? Хоч назва та
І зрозуміла для людей одразу –
Мовляв, тут коні топляться. Однак,
Хтось місто ж так додумався назвати?!
Бабуся тільки усміхнулась : - Так.
Про те історій між людей багато
І нині ходить. Чула і таку.
Колись імператриця Катерина
Надумалась проїхатись в візку
Дорогами-шляхами України.
Набридло їй у болотах сидіть
У Петербурзі, сморід той вдихати,
На нові землі прагла поглядіть,
Що, чула, і безмежні, і багаті.
Поїхала, звичайно, не сама,
А ціла свита слідом подалася.
Спочатку шлях до Києва трима.
Як Україна, врешті почалася,
То охала і ахала вона,
Бо ж села чепурні, міста пригожі.
А сірість в тій Московії одна
І скрізь давно не миті, п’яні рожі.
А тут кругом і зелень, і садки
Цвітуть. І хатки, навіть, найбідніші,
Прикрашені. І всюди лад такий…
Ну, а повітря, а річки, а тиша…
Не те, що велелюдний Петербург.
Замріялася, мабуть, Катерина.
Зненацька коні у болото – «бух»,
Візок застряг в багні наполовину.
Із ляку та взялась репетувать,
Мовляв, рятуйте, бо втонути маю.
Взялася її свита «рятувать»,
Стоять понад болотом, галалають,
Бояться лізти, щоб не потонуть
Самим. Добро, хоч козаки там бу́ли.
Взяли царицю й на руках несуть.
Вся свита разом, врешті-решт зітхнула.
Бо ж лізти їм самим не довелось.
А Катерина, як на землю стала
Оглянулась, скривилася якось
Та у своїх рятівників спитала:
- Що то за місце про́кляте у вас,
Де коні тонуть? Конотоп,неначе?
Отак воно й зосталось по цей час…
Прийшов дідусь, їх у садку побачив,
Став мовчки та і слухає. В кінці
Не витримав: - Ну, що ти все городиш
Москальські всякі побрехеньки ці?
Ті москалі при будь-якій нагоді,
Царям своїм приписували те,
Що і до них давно вже існувало.
Бо ж місто наше рідне, як на те,
До Катерини вже отут стояло.
За сотню літ до того козаки
Москальське військо тут ущент розбили.
- Ну, що ж, коли розумний ти такий,
То розкажи сам, як то було діло.
- І розкажу. Було то все давно.
В часи, коли монгольські орди дикі
Прийшли зі степу. Склалось так воно,
Що їх зібралось у степах без ліку.
Скорили вони перше москалів,
Побили люд, міста їм попалили.
Тоді взялись до нашої землі.
Зібралися в степах в великій силі
Та і на Київ прямо подались.
Ішли, пустелю по собі лишали
Там, де давно вже люди обжились,
Але ординцям на шляху стояли.
Позаду піднімався чорний дим
І лише мертві по землі лежали.
Ішли …та шлях був невідомий їм,
Ходили по лісах-степах, блукали.
А люди, уже знаючи про то,
В лісах ховались від орди тієї.
Гадали, що не знайде їх ніхто.
Так от, одні сховалися сім’єю
В глухому лісі. І старі, й малі
Аби навалу ту перечекати.
Бо ж знали, що ідуть монголи злі,
Щоб жертвами орди тії не стати.
Маленький хлопчик від сім’ї відбивсь,
Подався лісом, пташка заманила.
І скоро на узліссі опинивсь,
Де хлопчика монголи й ухопили.
Та тут дідусь, що хлопчика шукав,
Теж слідом вийшов. Ті бігом до нього
Вчепилися, аби він показав
На Київ найкоротшу їм дорогу.
- Ви хлопчика малого відпустіть.
Він все одно дороги не покаже.
А я вже проведу вас, не тужіть.
А ні – то ваше військо все й поляже
У цих лісах. Подумав трохи хан
Та й наказав малого відпустити.
Адже не сподівався на обман,
Бо дід узявся й плату ще просити
За поміч. Цілу купу золотих.
І те хан обіцяв. Але лякає,
Якщо задума обдурити їх,
То воїн миттю голову зрубає.
Лиш усміхнувся дід та і повів
Вороже військо. Йшов, не озирався.
Ішли не мало, не багато днів.
- Чи скоро Київ? – хан усе питався.
- Вже скоро, – дід на те відповідав.
Аж однієї днини по обіді
Він у багно провалюватись став,
Монгольські коні, що ступали слідом,
Теж у багно по черево лягли.
Другі коней взялися розвертати,
Та болота їх також затягли,
Бо ж скрізь вони, нема куди і стати.
Чимало в непрохідних болотах
Тоді орди ворожої пропало.
Живих же охопив великий страх,
Раділи – хоч життя порятували.
Місцину ту назвали Конотоп,
Бо ж тут коней чимало потонуло.
Запам’ятали, оминати щоб
І у степи до себе повернули.
І, вже в страху з бездонних тих боліт,
На Київ вони взимку подалися
Та ще й пішли степами у похід.
Тоді й столицю взяти спромоглися.
Тож побрехеньки всі ті, що були
Про Катерину чи й других багато,
Що Україну, наче обжили,
Потрібно уже, бабо, забувати.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
