Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Смерть Юрія Долгорукого в Києві 15 травня 1157 року
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Смерть Юрія Долгорукого в Києві 15 травня 1157 року
Стояв травневий ясний, свіжий ранок.
Вже сонце освітило куполи
Софії. Ніч майнула наостанок
За Гору. Пташки співи завели.
Грайливі горобці чогось зчепились
У поросі. Знайшли, напевно, щось.
А сонні голуби на те дивились
Зі стріхи. Сонце вище піднялось.
Микула став на ганок, потягнувся,
Аж кості затріщали. Поглядів
На віз, що ген по вулиці тягнувся.
Під ноги глянув й знову очі звів.
Щось в візнику здавалося знайомим.
Та ж то Яким – Микулин рідний брат.
Багато літ подався він із дому
У Торчеськ. Чи тепер верта назад?
Чи в гості їде? Віз до двору в’їхав.
- Здоров був, брате! Не чекав, мабуть?!
- Ну, що ти, брате? То для мене втіха!
Спустився. Обнялися. – Легка путь
Була у Київ? – Та легка доволі.
Ніде в дорозі татей не зустрів.
Отож, живий-здоровий, дяка Долі.
Я на годинку лише! – пояснив.
- Та що ти, брате. Стільки літ не бачив.
Побув би, може і зо кілька днів.
- Та я би, брате, з радістю, одначе,
Жону ж одну удома залишив.
А нині час, сам знаєш, неспокійний.
То ворохоба княжа, то війна
Із половцями – пхаються постійно.
- Та і у тім князівська є вина.
Бо ж просять в поміч. Тим того і треба.
Бо ж не самі прийшли, князь попрохав.
І все, що бачать – все гребуть під себе.
- Так, час непевний на Русі настав.
Чув, Ізяслав князів в похід збирає,
Зі столу хоче Юрія прогнать.
Це літо теж спекотним бути має.
А що у вас у Києві чувать?
- Багато чого… Що ж ми серед двору?!
Агей, Малушо, стіл нам накривай!
Заметушилась та і уже скоро
Стояло вже і м’ясо, й коровай,
Корчага меду, взята із підкліті.
Поснідали та меду попили.
Розчервонілі з медовухи, ситі
Розмови поміж себе завели.
- Тож Ізяслав князів навкруг збирає
На Київ проти Юрія піти?!
А Київ що? Чи Юрій вплив тут має?
- Який там вплив? Про що говориш ти?
Прийшов з Залісся, на столі усівся,
Натяг своїх, повсюдно посадив.
Як тать якийсь із Києвом повівся.
Ряд не уклав, хоч кожен князь робив.
Ми ж вільний люд і князю служим вірно,
Князь, відповідно вірно служить нам.
Порушив ряд, не хоче править мирно –
Збираєм віче й хай іде к чортам.
Усі князі із нами ряд складали,
А цей прийшов до нас з боліт своїх,
Веде себе, мов ми холопи стали.
Залити сала вже за шкуру встиг.
Хто ж за такого князя тепер встане?
- А який він? Напевно, богатир,
Бо ж Довгорукий не даремно дано
Йому ім’я?! - Ти тим чуткам не вір!
Там того князя. Отаке миршаве.
Все ходить тільки вовком погляда.
За нього Шимонович військом править,
Бо ж на коня князь зовсім не сіда.
Як кудись їде, то на віз сідає.
А, як іде, то згорбиться, як дід.
Хоча ж, він літ уже чимало має,
Напевно, скоро і покине світ.
Чутки пішли, що п’є він безпробудно.
П’ять днів тому в Петрила загуляв.
Напився так, аж стало його нудить.
Чи перепив, чи хто отрути дав?!
- А, що, могли? – Та ж всі вони з болота.
Отруту дати – запросто у них.
Хай вріже дубе – ми того й не проти,
Ще Ізяслав допоки не прибіг.
А то візьмуться битися за Київ.
Попалять вщент. Їм що –князі вони!..
А нам біда страшна з тії затії.
Помре, то обійдеться без війни.
- А чому він прозвався Довгорукий?
Земель, мабуть, чимало захопив?
- То брехні все! Нікого ти не слухай.
Якби ж його побачив – зрозумів.
Миршавий і пузатий ще й горбатий.
Іде, а руки нижче аж колін.
То як його інакше називати?
Та ще й бабій, ласун, нероба він.
А його лик? Якби ти лиш побачив.
У нього ж мати з половців була.
То ж пика, чисто половець, неначе.
А, коли б знав ти, скільки в ньому зла?
Не в батька син. Напевно, Мономаха
На тому світі сором аж пече.
Пустили діти всю державу прахом.
Онуки ж будуть гірші ще, ачей…
Тут крик якийсь на вулиці піднявся.
Схопивсь Микула: - Що там? Посиди!
Сам за ворота у ту ж мить подався
Дізнатись, чи не скоїлось біди.
- Що там таке? – у когось став питати.
- А ти не чув? Та ж князь вночі помер!
Йдемо його хороми грабувати
І злиднів тих, що він сюди припер.
Ходімо з нами! Всім добра там стачить!
- А Ізяслав? – Він скоро буде знать.
Десь посланці до нього уже скачуть.
Не треба буде Київ воювать!
Поки ж немає князя – погуляєм!
Та заодно помстимся зайдам тим.
Добро своє у них повідбираєм.
Нехай в болоті знов сидять своїм!
Вернувсь Микула: - Ти зі мною, брате?
- Чому б і ні? – сокиру з воза взяв, -
Коли вже так – гуляти так гуляти!..
Дим на Горі здійматися почав.
Вже сонце освітило куполи
Софії. Ніч майнула наостанок
За Гору. Пташки співи завели.
Грайливі горобці чогось зчепились
У поросі. Знайшли, напевно, щось.
А сонні голуби на те дивились
Зі стріхи. Сонце вище піднялось.
Микула став на ганок, потягнувся,
Аж кості затріщали. Поглядів
На віз, що ген по вулиці тягнувся.
Під ноги глянув й знову очі звів.
Щось в візнику здавалося знайомим.
Та ж то Яким – Микулин рідний брат.
Багато літ подався він із дому
У Торчеськ. Чи тепер верта назад?
Чи в гості їде? Віз до двору в’їхав.
- Здоров був, брате! Не чекав, мабуть?!
- Ну, що ти, брате? То для мене втіха!
Спустився. Обнялися. – Легка путь
Була у Київ? – Та легка доволі.
Ніде в дорозі татей не зустрів.
Отож, живий-здоровий, дяка Долі.
Я на годинку лише! – пояснив.
- Та що ти, брате. Стільки літ не бачив.
Побув би, може і зо кілька днів.
- Та я би, брате, з радістю, одначе,
Жону ж одну удома залишив.
А нині час, сам знаєш, неспокійний.
То ворохоба княжа, то війна
Із половцями – пхаються постійно.
- Та і у тім князівська є вина.
Бо ж просять в поміч. Тим того і треба.
Бо ж не самі прийшли, князь попрохав.
І все, що бачать – все гребуть під себе.
- Так, час непевний на Русі настав.
Чув, Ізяслав князів в похід збирає,
Зі столу хоче Юрія прогнать.
Це літо теж спекотним бути має.
А що у вас у Києві чувать?
- Багато чого… Що ж ми серед двору?!
Агей, Малушо, стіл нам накривай!
Заметушилась та і уже скоро
Стояло вже і м’ясо, й коровай,
Корчага меду, взята із підкліті.
Поснідали та меду попили.
Розчервонілі з медовухи, ситі
Розмови поміж себе завели.
- Тож Ізяслав князів навкруг збирає
На Київ проти Юрія піти?!
А Київ що? Чи Юрій вплив тут має?
- Який там вплив? Про що говориш ти?
Прийшов з Залісся, на столі усівся,
Натяг своїх, повсюдно посадив.
Як тать якийсь із Києвом повівся.
Ряд не уклав, хоч кожен князь робив.
Ми ж вільний люд і князю служим вірно,
Князь, відповідно вірно служить нам.
Порушив ряд, не хоче править мирно –
Збираєм віче й хай іде к чортам.
Усі князі із нами ряд складали,
А цей прийшов до нас з боліт своїх,
Веде себе, мов ми холопи стали.
Залити сала вже за шкуру встиг.
Хто ж за такого князя тепер встане?
- А який він? Напевно, богатир,
Бо ж Довгорукий не даремно дано
Йому ім’я?! - Ти тим чуткам не вір!
Там того князя. Отаке миршаве.
Все ходить тільки вовком погляда.
За нього Шимонович військом править,
Бо ж на коня князь зовсім не сіда.
Як кудись їде, то на віз сідає.
А, як іде, то згорбиться, як дід.
Хоча ж, він літ уже чимало має,
Напевно, скоро і покине світ.
Чутки пішли, що п’є він безпробудно.
П’ять днів тому в Петрила загуляв.
Напився так, аж стало його нудить.
Чи перепив, чи хто отрути дав?!
- А, що, могли? – Та ж всі вони з болота.
Отруту дати – запросто у них.
Хай вріже дубе – ми того й не проти,
Ще Ізяслав допоки не прибіг.
А то візьмуться битися за Київ.
Попалять вщент. Їм що –князі вони!..
А нам біда страшна з тії затії.
Помре, то обійдеться без війни.
- А чому він прозвався Довгорукий?
Земель, мабуть, чимало захопив?
- То брехні все! Нікого ти не слухай.
Якби ж його побачив – зрозумів.
Миршавий і пузатий ще й горбатий.
Іде, а руки нижче аж колін.
То як його інакше називати?
Та ще й бабій, ласун, нероба він.
А його лик? Якби ти лиш побачив.
У нього ж мати з половців була.
То ж пика, чисто половець, неначе.
А, коли б знав ти, скільки в ньому зла?
Не в батька син. Напевно, Мономаха
На тому світі сором аж пече.
Пустили діти всю державу прахом.
Онуки ж будуть гірші ще, ачей…
Тут крик якийсь на вулиці піднявся.
Схопивсь Микула: - Що там? Посиди!
Сам за ворота у ту ж мить подався
Дізнатись, чи не скоїлось біди.
- Що там таке? – у когось став питати.
- А ти не чув? Та ж князь вночі помер!
Йдемо його хороми грабувати
І злиднів тих, що він сюди припер.
Ходімо з нами! Всім добра там стачить!
- А Ізяслав? – Він скоро буде знать.
Десь посланці до нього уже скачуть.
Не треба буде Київ воювать!
Поки ж немає князя – погуляєм!
Та заодно помстимся зайдам тим.
Добро своє у них повідбираєм.
Нехай в болоті знов сидять своїм!
Вернувсь Микула: - Ти зі мною, брате?
- Чому б і ні? – сокиру з воза взяв, -
Коли вже так – гуляти так гуляти!..
Дим на Горі здійматися почав.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
