«Soon my angel came again:
I was arm’d, he came in vain;
For the time of youth was fled,
And grey hairs were on my head».

(William Blake)

Никифор прокинувся в середині білого куба. Точніше це був не куб, а скоріше паралелепіпед. Внутрішня поверхня цієї геометричної фігури була вкрита білою речовиною, яка зовні нагадувала карбонат кальцію. Інша людина злякалась би чи як мінімум здивувалась би. Але не наш герой. Никифор сприйняв цю ситуацію з якоюсь стоїчною апатією. Йому було все одно. До слова сказати, не всі грані цього кубу були однакові. В одній грані Никифор помітив чотирикутний отвір, заповнений, судячи по всьому, твердим тонким шаром силікатів. Через цей шар проникали в середину кубу кванти променистої енергії. Ці кванти були одночасно і частинками і хвилями. Никифор спрямував свій погляд на цей отвір, намагаючись встановити джерело отих електромагнітних хвиль, на які реагували його очі. І виявив, що джерелом є яскраво-жовта куля, що була десь там далеко за межами кубу. Никифор ще подумав, що ця куля, напевно, складається з гарячої плазми. Далі Никифор окинув поглядом куб в якому знаходився. Він був далеко не порожній. Орієнтуючись в часопросторі, Никифор зауважив, що його тіло розташоване горизонтально на якійсь дивні металевій конструкції, основу якої складав чотирикутник, від вершин якого відходили трубки, що впиралися в нижню сторону кубу. І ця нижня сторона була вкрита не карбонатом кальцію, а якоюсь більш складною органічною речовиною, основу якої складала целюлоза. Та й сама конструкція, на якій лежало його тіло була вкрита якимись плівками, що теж були зроблені з целюлози. При цьому ці плівки різної товщини, що утворювали кілька шарів, складалися з довгих тонких волокон (товщиною, певно, з волосину, і ці волокна були тісно сплетені). На одних із цих плівок Никифор лежав, інші плівки вкривали його самого. Інший би вигукнув: «Як багато тут чотирикутників, як багато тут целюлози!» Але Никифор ніяк на це не відреагував і нічого такого не подумав. Він сприйняв це як даність.

Никифор піднявся з тої химерної конструкції, скинув із себе целюлозні плівки і перейшов з горизонтального у вертикальне положення тіла. Він помітив, що в тому паралелепіпеді, в якому він знаходився є ще один отвір – чотирикутний, закритий таким же чотирикутником, рівним по площі, тільки явно тонким і рухомим. Він наблизився до цього чотирикутника і потягнув за металеве вип’ячування, що стриміло з краю цього, як виявилось, досить плоского утвору. І (о, диво!) плоский чотирикутник зрушив з місця – він був прикріплений рухомо тільки одною стороною. Просунувшись через отвір, Никифор опинився в іншому паралелепіпеді, а потім ще в іншому. Там зі стіни стирчали блискучі трубки, що згиналися вниз – до лійкоподібних утворів зроблених явно з алюміносилікатів. До трубок були прикріплені коліщатка – явно рухомі. Никифор покрутив одне з таких коліщаток і з трубки полився рідкий оксид водню. Хтось інший би здивувався: «Рідкий оксид водню? Для чого?» Але Никифора здивувати чимось було важко, просто неможливо. Никифор підставив руки під струмінь оксиду водню, потім бризкав тим собі на обличчя і в ротову порожнину. Після цього торкався рук і обличчя чотирикутною целюлозною плівкою, яку він прихопив з собою, пересуваючись з найпершого паралелепіпеда. Плівка при цьому всмоктували часточки оксиду водню, наче не пориста це була плівка, а жива істота.

Потім Никифор повернувся назад до вихідної точки і почав вкривати своє тіло плівковими конструкціями сплетеними з тонких, переважно целюлозних, волокон. Для чого він це робив – невідомо. Не для захисту тіла від низьких температур, і не для захисту тіла від високих температур – температура газової суміші, що оточувала його тіло була оптимальною для підтримки температурного режиму тіла. І не для краси – ці покрови не викликали в Никифора естетичних переживань. Для чого він це зробив – так і лишилось загадкою. У цій історії взагалі багато загадок. Чи вдасться їх розгадати хоча б комусь, прийдешнім поколінням, наприклад, невідомо.

Потім Никифор почав переміщуватись з одного куба в інший паралелепіпед, аж поки не опинився за межами найбільшого паралелепіпеда, який охоплював всі менші. І тоді він побачив (навіть не побачив – відчув), що він знаходиться на поверхні велетенської кулі, що оточена газовою оболонкою, яка складається переважно з азоту і кисню. І ця велетенська тверда куля обертається навколо іншої це більшої газової чи то плазмової кулі – розпеченої, яку було видно там, далеко, яка випромінювала кванти променистої енергії. Інший би просто з розуму зійшов би від такої несподіванки, але тільки не він – Никифор! Він сприйняв це як даність. І Никифор почав переміщуватись поверхнею цієї кулі шляхом впорядкованого падіння. Він викидував одну ногу вперед, потім переміщував центр ваги свого тіла, опирався на ту ногу яку викидав вперед, відривав від землі другу ногу і перемішував її вперед. Тверда куля утримувала його на поверхні силою гравітації, не дозволяла йому кудись полетіти. Так переміщуючись поверхнею кулі він помітив дивних істот. Вони були невеликі, разів в двадцять менші по масі за самого Никифора. Тіло було в них вкрите зроговілими виростами шкіри, рухались вони на задніх кінцівках на яких було тільки чотири пальці (три вперед, один назад), а передні кінцівки були складені на боках тіла. Замість щелеп і зубів були в цих істот конічні загострені зроговілі утвори. Істоти видавали одноманітні ритмічні звуки, крутили головами, розглядали щось на поверхні кулі. Істоти не викликали в Никифора ніяких емоцій, ніякого здивування: ходять то ходять. Схоже, що Никифор жив розумом, а не емоціями.

Так само Никифора не здивували інші істоти яких він побачив на своєму шляху. Він побачив рухомі водні колоїдні розчини, вкриті еластичною непроникною для води оболонкою, завдяки чому ці колоїдні розчини зберігали цілісність як системи речовин, як хімічна реторта, де безперервно відбувались якісь хімічні реакції, виникали електричні струми. Никифор більше відчув, аніж зрозумів, що ці розчини, ці субстанції мислячі – там переробляється інформація, виникають тексти, сукупності знаків, системи «так» - «ні». Але він не став надсилати цим рухомим розчинам якусь інформацію (шляхом утворення пружних хвиль певної частоти у газовому середовищі), а просто продовжив переміщуватись в часопросторі.

Це переміщення він завершив потрапивши в середину зовсім іншого паралелепіпеду, що містив в середині величезну кількість кубів та інших порожнистих трьохвимірних геометричних фігур. Там він своє тіло накрив ще одним покровом – білого кольору і побачив крім усього іншого – химерного і дивовижного, кілька десятків трубочок зроблених із силікатів – прозорих і замкнених з одного кінця. Там у середині були крапельки колоїдних розчинів – взятих з тих великих замкнених мислячих (і не дуже мислячих) колодних розчинів. Деякі з цих трубочок стояли на столі, а деякі з них Никифор дістав з великого білого стабілізатора ентропії, що знаходився там же. Був там такий пристрій. Був. Навколо (як і в усьому Всесвіті) ентропія повільно, але впевнено зростала, а в середині цього пристрою рівень ентропії зростав повільніше. Тому, що цей пристрій зменшував швидкість руху молекул, що в ньому знаходились. Никифор почав розкапувати ці колоїдні розчини до менших циліндриків і додавати до дих прості розчини різних речовин, від чого ця суміш змінювала колір. Потім він через ці кольорові розчини Никифор пропускав промені світла і дивився як змінювала своє положення стрілка, що оберталась на круглому віконечку пристрою, в середині якого були металеві дроти, по яких рухались електрони і виникало електромагнітне поле. Побачив би це хтось сторонній, дуже би здивувався, але не було поруч такого стороннього, хто вмів дивуватись. Таке було відчуття, що здатність дивуватись зникла в тому світі в якому перебував тоді Никифор.

Так Никифор провів доволі багато часу займаючись такою досить дивною діяльністю, спираючись своїми сідницями на квадрат, що опирався в свою чергу чотирма довгими стержнями в нижню поверхню куба. Але потім Никифор помітив, що на його лівій руці на хронометрі дві стрілки розташувались певним чином, а одна стрілка продовжила досить швидко рухатись по колу. Тоді Никифор найбільш поверхневі білі покриви тіла скинув і почав знову переміщуватись з одної порожнистої об’ємної геометричної фігури до іншої, поки не потрапив в інший куб, де було чимало рухомих мислячих колоїдних розчинів. Один із таких розчинів дав Никифору алюміносилікатну круглу пластинку із загнутими догори краями. На цій пластинці (доволі товстій) лежали подріблені і оброблені термічно шматочки вегетативних пагонів рослини Solanum tuberosum і шматочки тіла якоїсь вбитої тварини (теж оброблені термічно). Хтось інший би нажахався такому от подарунку, але тільки Никифор – ніколи. Потім Никифор вчинив дивно. Він опустив вниз нижню щелепу і металевою паличкою, яка була розщеплена на кінці на чотири частини, помістив у свою ротову порожнину шматочки отих вегетативних пагонів. Потім почав активно рухати щелепами (особливо нижньою) і подрібнювати шматочки вегетативних пагонів кісткоподібними виростами вкритими емаллю, які якраз були і є в нього на щелепах. Потім він почав робити рухи м’язами глотки і проштовхувати ці подріблені шматочки по стравоходу вниз до шлунку, а там (і далі нижче) почав розщеплювати поліхасариди, що містилися в вегетативних пагонах до моносахаридів. Для чого він це робив? Якби його в ту мить спитали про це, він би відповів: «Для поповнення запасу енергії!» Справа в тому, що Никифор потім окислював ті моносахариди до вуглекислого газу і води внутрішньоклітинно (тіло Никифора складалося з клітин), а енергію запасав і потім використовував для переміщення в часопросторі і для обробки інформації. Ви скажете – це ж безглуздо, це не раціонально! Навколо ж море енергії і то потужної – в космосі, в кожній часточці речовини – бери, користуйся. Але Никифор обрав саме такий нераціональний шлях. Чому? Загадка.

Потім Никифор повернувся до своїх дивних приладів, що мали стрілки і випромінювали світло. І знову капав розчини – колоїдні і не дуже в прозорі силікатні трубочки. Відвідував зовсім маленький замкнений паралелепіпед, де звільняв свій організм від надлишку оксиду водню та непотрібних продуктів обміну азоту – від отруйних продуктів метаболізму. Коли освітлення за межами геометричних фігур (на поверхні величезної твердої колі кулі) змінилося, Никифор знову почав переміщуватись до вихідної точки з якої і почались всі ці події.

По дорозі він побачив ще більш дивних істот. Вони були майже нерухомі, тільки вони дуже повільно збільшували розміри свого тіла. Нижня частина їх складалася з довгастих виростів, що заглиблювались в тверду, але пористу поверхню кулі, а верхня, крім довгастих виростів мала ще широкі пластинки, якими оця от жива істота поглинала кванти променистої енергії, що йшли від далекої велетенської плазмової кулі – енергію цих квантів ці істоти використовували для зменшення ентропії та будівництва свого тіла. Никифор так не вмів. Тому цих створінь він поважав, хоча вони були майже нерухомі, мислити не вміли і тільки й знали що росли. Никифор помітив статеві органи цих істот – різних кольорів – червоних, синіх, жовтих, білих. У Никифора зовнішній вигляд цих статевих органів викликав естетичні переживання – вони йому сподобались, як зовнішнім виглядом так і запахом. Він деякий час милувався ними і насолоджувався їх ароматом. Никифор зауважив, що до цих органів розмноження прилітають якісь маленькі крилаті істоти, гудять і дзижчать при цьому. Вони залазять в середину цих органів і вимащуються нерухомими статевими клітинами, що прилипають до них, а потім летять собі далі. Інша людина відчула б відразу до цього всього, але Никифор відчув щодо цієї дивної картини якусь радість і душевний спокій.

Никифор таки повернувся до вихідної точки, з якою почав ось цей епізод свого буття. Прийняв горизонтальне положення тіла і максимально відключив свою свідомість від зовнішніх подразників. І поринув у свої мимовільні думки і спогади. Бо такий він Никифор – носій перемоги. Перемоги над обставинами буття.

1995